скачать книгу бесплатно
Пiд його спопеляючим поглядом пiдслiдний мав перетворитися на купку попелу.
Гущенко не встиг вiдповiсти, бо раптом опинився на пiдлозi. Сiра людина, яка сидiла позаду, стусаном у спину збила його зi стiльця. Гущенко не сумнiвався, що зараз його швидше за все почнуть бити, i вирiшив, аби не довелося звертатися за допомогою до слаборозвиненоi вiтчизняноi медицини, зразу викласти головний козир.
– Добре, – вiн пiдняв руку, зупиняючи слiдчого, який обiйшов стiл i вже зiбрався копнути його глянцевим чоботом. – Викличте телефоном начальника ІНО Фiтiна.
– Що?! – гаркнув Бiбiков, отетерiло зиркнувши на «сiрого». – Про що цей покидьок патякае?
«Сiрий» наморщив лоба, демонструючи iнтенсивну розумову дiяльнiсть, стенув плечима:
– Нi хрiна не зрозумiв. Може, врiзати йому як слiд? – в його голосi лунало нетерпiння.
– Почекай, – застережливо пiдняв руку Бiбiков. Вiн раптом усвiдомив, що пiдслiдний – уже майже не людина, назвав прiзвище, якого, за своiм статусом, не мiг знати. Навiть за знання прiзвища Фiтiна пiдслiдного можна було вiдправити рокiв на десять на Колиму валити лiс й отримати за цю справу пiдвищення по службi.
– Я не прошу нiчого особливого, як ви розумiете, – швидко сказав Гущенко. Вiн розумiв, що мае кiлька секунд для того, щоб вибрати правильну лiнiю поведiнки. – Щоб не трапилося непорозумiння, що може коштувати вам не тiльки посади, а й свободи, попросiть з’еднати вас iз начальником ІНО, тобто п’ятого вiддiлу, Фiтiним. І назвiть йому мое прiзвище. І вiн вам пояснить, що зi мною робити далi. Ось i все.
Нiби щоб перевiрити ефект вiд сказаного, Гущенко повiльно пiдвiвся. Нiхто йому не заважав. Слiдчий Бiбiков обiйшов навколо столу, хвильку помовчав, обдумуючи слова Гущенка. Повiльно сiв, кивнув сiрому, i той вiдступив до стiни. На чолi слiдчого з’явилися зморшки. Іноземний вiддiл, який минулорiч перейменували у 5-й вiддiл, був елiтою НКВС. Вiн був державою в державi. Жоден працiвник НКВС без спецiального пропуску не мiг потрапити на територiю 5-го вiддiлу. А прiзвище його керiвника було вiдоме лише працiвникам центрального апарату. Фiтiн був правою рукою Меркулова, й одного його слова було досить, аби слiдчий Бiбiков поiхав на рудники до Сибiру. І до смертi тягав у забоi тачку. А смерть у рудниках вiд постiйного вдихання металевого пилу приходить ох як швидко!
Слiдчий пiдвiвся, знову обiйшов навколо столу. Нахилився до Гущенка. Той вiдчув запах поту i несвiжий подих.
– Якщо б я навiть погодився це зробити, – поволi розпочав слiдчий. – Що я маю йому сказати? Фiтiна не з’еднають будь iз ким.
– Дасте менi слухавку. Я все скажу сам.
Молодик повернувся на мiсце, вмостився на стiльцi. Надовго замислився. Поплескав долонею по облiзлiй, витертiй течками кришцi столу. Дiстав iз пачки «Метро» сигарету. Припалив. Випустив струмiнь диму, цього разу вбiк. Було помiтно, що його мучать сумнiви.
– Мене запитають, хто я.
– Вiзьме секретар. Вам доведеться вiдрекомендуватися. А далi скажiть, що з Фiтiним хоче поговорити Микола Гущенко. І все. Далi я все скажу йому сам. А ви, можливо, врятуетесь вiд великих неприемностей.
Коли Фiтiн вiдразу взяв слухавку, очi молодика в сiрому вилiзли на лоба, вiн сполотнiв, наче вкрився iнеем, скочив зi стiльця:
– Слухаю, товаришу Фiтiн!
І рукою, що враз почала тремтiти, простягнув слухавку Гущенковi:
– Просять вас.
– Павле Михайловичу, це Микола Гущенко. Що роблю у вас? Мене затримали. Хто? Як вас? Якийсь слiдчий – старший лейтенант Бiбiков. Чому не звернувся до вас? Так саме це я зараз i роблю… Чому затримали? Учора здiйснив самогубство працiвник Наркомiнсправ Берзiн. Напередоднi я з ним спiлкувався. І сьогоднi цей Бiбiков прийшов до моеi майстернi, перекинув усе догори дригом, начепив наручники i привiз мене сюди. Говорить, що пiдозрюе мою причетнiсть до шпигунськоi дiяльностi Берзiна i буде проводити слiдчi дii, – Гущенко потер забиту спину. – Навiть уже почав. Каже, що я французький шпигун. Чи не схожий вiн на iдiота?
Гущенко демонстративно змiряв старшого лейтенанта Бiбiкова поглядом. Той, здавалося, за час розмови став нижчим принаймнi на голову.
– Передаю слухавку…
Слухавка кричала, лаялася, здавалося, ще трохи – i почне плювати у старшого лейтенанта Бiбiкова. Раптом Бiбiков схопився, кинув телефон i прожогом вибiг у коридор. Очевидно, за наказом телефонноi слухавки. Гущенко встав. Розiм’яв руки. Потягнувся до хрускоту в суглобах. З посмiшкою позирнув на колегу старлея Бiбiкова. Той кольором i формою щiк став схожим на перезрiлий томат, вiдвiв очi вбiк. Сiв за стiл, узяв сигарету з пачки «Метро», запалив. А Гущенко, вже в новому статусi, пройшовся туди-сюди кабiнетом, щось мугикаючи пiд носа.
Коли хвилин за десять засапаний Бiбiков повернувся, на нього було страшно дивитися. Обличчя посiрiло, очi круглi, рiдке русяве волосся, здавалося, стало дибки. На щоках i на лобi – ряснi краплi поту.
– Вибачте, – сказав вiн, не дивлячись на Гущенка, що нахабно, сидячи за його столом, палив його сигарети. – Вибачте, ради бога. Ви вiльнi. Ось пропуск, – вiн швидко дiстав iз сейфа папiрець, стоячи, облизуючи пересохлi губи, заповнив i пiдписав. – Перепрошую. Дуже прошу… Справдi, сталося жахливе непорозумiння. Я негайно направлю до вас своiх людей.
– Навiщо? – здивовано запитав Гущенко. У нього був вигляд директора, що слухае виправдання учня, який провинився.
– Щоб прибрали, – Бiбiков нависав над ним, догiдливо прогнувши спину.
– Вважайте, що я пожартував. Лише нехай тепер тримаються вiд моеi майстернi подалi, – Гущенко загасив недопалок у попiльничцi Бiбiкова, устав, узяв пропуск i вийшов, гримнувши дверима.
– Що за херня, хто вiн такий, цей художник? – запитав сiрий напарник, який увесь цей час мовчки сидiв у кутку.
Старший лейтенант Бiбiков похитав головою, впав на свого стiльця. Витер долонею спiтнiле чоло.
– Я запевнив Фiтiна, що ми його пальцем не торкнули. І все одно вiн кричав, тупотiв ногами i пригрозив, що коли про це дiзнаеться Меркулов, то я пiду топтати зону.
– Твою мать, що за хрень, чому за нього заступилося ІНО?!
Вони перезирнулися. Всi в НКВС знали, що працiвники ІНО на особливому рахунку, i що дорогу iм краще не переходити. Руки вiдiрвуть. Разом з головою.
– Я про це нiчого не знаю i не хочу знати, – пробелькотiв старший лейтенант Бiбiков. Узяв останню цигарку з пачки, але так i не змiг припалити. Руки в нього тремтiли.
20 березня 1940 року, 16 год. 05 хв
Москва
Микола Гущенко йшов додому нiби в прострацii. На хвилину зупинився перед дверима свого будинку. У скронях пульсувала думка про те, як дивом уникнув загибелi. Бравада, що опанувала його в кабiнетi слiдчого, нiби випарувалася. Всю дорогу додому його трусило, наче в лихоманцi. Вiд цигарки Бiбiкова трохи нудило. Ранiше вiн нiколи не палив. Якби його затримання було узгоджене з Фiтiним, вiн мiг уже бiльше нiколи не повернутися додому. Його родину, як сiм’ю ворога народу, щонайменше вислали б кудись до Якутii, за гiршим варiантом розвитку подii – заарештували i вiдправили б у табори. До тiеi ж таки Якутii. Ось тобi i рiдна Краiна Рад! Ось i подяка за двi сотнi зразкiв новоi зброi! Хоча, чим ти невдоволений? Дякуй Богу, що живий. Що повернувся додому майже неушкоджений. Старший лейтенант не встиг поцiлити його «глянцевим» чоботом у печiнку або в iншi життево важливi органи. Можна сказати – пощастило. Лише не стихае бiль у спинi. Розповiсти дружинi? Нi, вона втратить голову вiд хвилювання. Їi неспокiй передасться маленькому синовi. Це все лайно не варте найменшоi зморшки на ii обличчi! Чи сльозинки сина Шурика. Шкода, що вiн привiз iх сюди. Певно, краще було б нелегально залишитися в Парижi? Хто знае, де виграеш, де програеш…
Штовхнув дверi. З кiмнати сусiда слюсаря Гвоздикова долинала лайка господаря i плач його дружини. Щось важке впало, долинув брязкiт посуду. Щодня одне й те ж!
Його кiмната зачинена. Дружина, мабуть, пiшла в дитсадок за сином. І дяка Боговi! Невiдомо, чи вiн змiг би вгамувати своi нерви. А вона б помiтила i почала б запитувати…
Вiдчинив дверi й, не роздягаючись, упав на лiжко. Заплющив очi. Радiй, радiй! Бо мiг би зараз лежати на дерев’яних нарах. А Марiю iз Шуриком, у найкращому випадку, викинули б на вулицю. Уже завтра. Без зайвих пояснень. Що було б iз ними? Краще про це не думати! Але, здаеться, минулось…
А Берзiну не минулось! Берзiн мертвий. Що передувало його страшному кiнцевi – невiдомо. Жахливо, що Берзiн вiдчував подих смертi. Знав, що кiстлява з косою чигае на нього.
Роздiл 7
20 березня 1940 року, 11 год. 05 хв
Москва, будiвля оргкомiтету Спiлки радянських художникiв
Нарком Ворошилов познайомився з художником Герасимовим, коли маловiдомий на той час Герасимов створив у Пiдмосков’i комуну червоних живописцiв. Далекоглядний Герасимов написав про згадане утворення у ЦК бiльшовицькоi партii. Там лист випадково потрапив до Ворошилова. І той вирiшив пiдтримати «комунарiв» вiд мистецтва. Сам же Герасимов, будучи вправним портретистом, став придворним живописцем i практикував написання портретiв вождiв. Сталiна, Ворошилова, iнодi Ленiна (якого на той час уже не було серед живих).
Герасимов щойно повернувся зi США. «Придворному» живописцю Сталiна й улюбленцю Ворошилова, головi оргкомiтету Спiлки радянських художникiв Олександру Герасимову, на вiдмiну вiд решти радянських художникiв, була доступна вiза у будь-яку краiну свiту.
Вiн сидiв у своему великому свiтлому кабiнетi, на столi лежав альбом репродукцiй полотен досi йому не вiдомого iспанця Сальвадора Далi, який саме виставився у Нью-Йорку. Про Далi писали всi газети США. А про нього, Герасимова, здаеться, написала лише одна, на вигляд нiкудишня, усього два аркушi, газетка – друкований орган Компартii США. Герасимов поцiкавився в органiзаторiв його вiзиту – у чому справа? І почув дивину – газети у США пишуть, що самi хочуть. І навiть президент не може iх примусити писати тi чи iншi речi. А хочуть цi газети, як бачите, шановний мiстере Герасимофф, писати про мiстера Далi.
Герасимов не повiрив. Щоб президент не мiг наказати? Звичайна буржуазна пропаганда! Але не втримався i пiшов на виставку цього мiстера Далi. І вiд того, що побачив, упав у шок.
Вiн пiдiйшов до дами, яка головувала на виставцi, i попросив художника Фiногенова, який подорожував iз ним i трохи говорив англiйською, перекласти, «що, мовляв, видатний радянський художник Герасимов хоче поговорити з автором», на що «директриса» (так вiн назвав головну) вiдповiла йому чистою росiйською мовою, що «iспанський генiй Сальвадор Далi впевнений, що сьогоднi в СРСР немае видатних художникiв, оскiльки всi насправдi видатнi сидять у таборах». Вiн, звiсно, образився, послав «директрису» куди подалi й почав вимагати автора. На що та презирливим тоном вiдповiла, що вона, Галина Дмитрiвна Дьяконова, особистий секретар i довiрена особа генiя Далi, уповноважена ухвалювати будь-якi рiшення i ii вердикт – Сальвадор Далi не знае i не бажае знати якогось там… Вона так i сказала «як вас там, е-е-е… Гераськiна».
Гераськiн! Та як вона смiе! Гераськiн… Сучка iмiгрантська! Була б ти в Москвi, то завтра точно опинилася б у таборi! І там, зголоднiлi за жiночим тiлом урки, навчили б тебе, як треба Батькiвщину любити! Добре хоч Фiногенов-Фiногешка вiдiйшов убiк, зробивши вигляд, що не чув його, Герасимова, ганьби.
Але вiн був вражений побаченим. І захопив iз собою проспект цього Далi. Мiг собi це дозволити. Бiльшiсть художникiв не ризикнули б зберiгати у себе таке. За подiбне можна було отримати рокiв iз десять, можливо, навiть без права листування. Це називаеться – розповсюдження iдей буржуазного мистецтва. В означеному випадку – сюрреалiзму. Назва ж яка iдiотська.
Але улюбленець Сталiна i Ворошилова мiг собi дозволити знову i знову розглядати сюрреалiстичнi творiння iспанця. Звiсно, для того, щоб вивчити ворожий стиль i достойно боротися з буржуазними течiями в радянському мистецтвi! Власне кажучи, вiн i захопив це як iлюстрацiю до якоiсь зi своiх статей про занепад мистецтва на Заходi.
Раптом вiн на хвилину припустив, що сюрреалiзм – то i е справжне мистецтво. Це не йшло йому з думки, поки вiн був в Америцi. Його залишила байдужою навiть пропозицiя Фiногешки подивитися стриптиз або спробувати всi види американського буржуазного алкоголю. Не йшло йому це з голови й тодi, коли наступного дня виховував Фiногешку – той, перебравши пiдступного напою загниваючого буржуазного ладу – американського вiскi, всю нiч «лякав унiтаз». Перед очима стояли творiння Далi.
Наприклад, оця робота. На задньому планi бездоганно написаний пейзаж. Рукою Майстра. Так реалiстично написати пейзаж в СРСР можуть одиницi. А на передньому – якась потвора. Вiн раптом уявив собi ноги цiеi потвори на його картинi – «Сталiн i Ворошилов у Кремлi». Як ii називають позаочi, «Два вождя после дождя». Вiн спецiально вибрав за тло Кремль пiсля дощу. Мокрi стiни, мокра земля, мокра цегла – взагалi будь-яка мокра поверхня вдавалися йому якнайкраще. Саме тому колись для себе намалював «Лазню». Гiмн оголеному жiночому тiлу. Утiм, намагався не привертати увагу загалу до цього свого полотна. Говорив: «Так, пустощi». Інша справа – «Ленiн на трибунi», «Виступ Сталiна на XVI з’iздi партii» або тi ж таки «Два вождя после дождя», себто «Сталiн i Ворошилов у Кремлi».
Наближенi до нього критики вигадали, що, малюючи омитi дощем стiни Кремля, вiн думав про оновлення усього сущого пiд поглядами вождiв. Йому така iнтерпретацiя сподобалась. Думка критикiв його не особливо цiкавила. Його нiчия думка не цiкавила! Хiба що особиста думка генiя радянського живопису – самого Герасимова. Це в мистецтвi. А загалом важливими також були враження товаришiв Сталiна, Ворошилова i ще деяких вiдповiдальних товаришiв.
Творiння цього жахливого Далi притягувало погляд, мов магнiт. На мить уявив: а що, якби замiсть двох вождiв… страшно подумати… Якби замiсть двох вождiв вiн намалював би таку химеру. Щоб ця iстота спиралася на кремлiвськi стiни. Нi, вiн вiдiгнав видiння. Навiть махнув долонею бiля обличчя – згинь! Нi! За таке можна потрапити не в табiр, вiдразу – пiд розстрiл! Але десь глибоко в душi вiн вiдчував, – все, що написав той жахливий Далi, залишиться навiки…
А ось чи пам’ятатимуть його, художника Олександра Герасимова? Геть сумнiви! Хай той Далi залишаеться навiки там, за океаном. А вiн навiки залишиться тут. У Краiнi Рад. Як навiки залишаться товаришi Сталiн i Ворошилов. І вiн залишиться разом з ними. А як же iнакше?
Нехай злi язики, за якими табiр плаче, називають його придворним живописцем. Хай говорять, що вiн «продав свого пензля i свiй талант» партii й улюбленому «вождю всiх народiв». Нехай!
Ось товариш Сталiн вирiшив i радянське мистецтво структурувати за прообразом партii. Правильно вирiшив! У Спiлцi художникiв все буде точно, як у партii – секретарiат, з’iзди, вождь. Буде одна вiрна лiнiя – соцiалiстичний реалiзм. Вiн, Герасимов, буде Сталiним цiеi партii.
«Правда, товаришу Сталiн?» – подумки звернувся вiн до вождя на портретi, що висiв на стiнi. «Саме так, товаришу Герасимов», – посмiхнувся вождь у вуса.
Вiн, Герасимов, так наполегливо винищував в СРСР бур’яни iмпресiонiзму, фовiзму, сюрреалiзму, насiння яких було занесене до краiни буржуазним вiтром, що тепер, безумовно, мав право стати Сталiним соцiалiстичного образотворчого мистецтва. Навiщо робiтникам i колгоспникам цей iмпресiонiзм? І навiщо iм цей сюрреалiзм? Та вони побили б цього Далi за його сюрреалiстичну мазню!
Вiн вишукував серед художникiв тих, хто пiдхопив вiрус iнакомислення. Тавро iмпресiонiста можна було отримати навiть за те, що пишеш мазками. Таких позбавляли можливостi продаватися i виставлятися, у них вiдбирали майстернi. Словом, затаврованi втрачали будь-яку можливiсть заробляти на життя малюванням.
Сам товариш Сталiн просив художникiв правдиво вiдображати соцiалiстичну дiйснiсть. Але не будь-яку – «а ту, що за нас». Так вiн говорить – треба реалiстично зображати навколишнiй свiт! Той, що «за нас». Кожна картина повинна агiтувати за соцiалiзм! Пейзажi, натюрморти, ню не цiкавили керiвництво краiни. Малювати можна було радянську соцiалiстичну дiйснiсть, або героiчне радянське минуле.
Ще раз кинув погляд на проспект iз виставки Далi. Нi. Геть крамольнi думки! Вiн та товариш Сталiн визначають, що добре, а що погано. У нього майже необмежена влада над художниками. Горе тому, хто стане на його шляху!
У дверi постукала секретарка. Вiн автоматично загорнув i заховав проспект углиб шухляди стола.
– Так.
Гарненьке личко секретарки в окулярах з темною оправою було зляканим. Секретарку звали Лiлiею. На нiй був строгий сiрий костюм – сукня за колiна i жакет. Дiловий костюм не приховував високi груди i стрункi ноги. Каштанове волосся стягнуте у вузол на потилицi. І окуляри, й костюм робили ii схожою на типову радянську секретарку.
– До вас зараз приiде товариш Берiя. Телефонував його помiчник – Саркiсов. Просив, щоб ви залишалися на мiсцi.
– Хто просив? – здивовано перепитав Герасимов.
– Товариш Берiя просив через свого помiчника – товариша Саркiсова.
Що треба вiд нього Берii? Жартома подумав, що лише подивився проспект цього Далi. А НКВС уже тут як тут. Та раптом рiзонула думка: це через портрет.
Як завжди вiд нервiв, захотiлося у туалет. Лiкарi зi спецлiкарнi для членiв ЦК, де вiн обслуговувався, говорять, що то якась новомодна недуга. Називаеться простатит. Збiгав, справив нужду. Вiддихався…
Інших грiхiв за собою не вiдчував. Тiльки портрет. Портрет мертвоi дружини Сталiна. Добре, що встиг вiддати його Ворошилову. Нехай тепер вiддуваеться «червоний маршал». Де копiя супровiдного листа? Вiн квапливо, ледь не зваливши стiльця, кинувся до полиць iз теками. Тремтячими руками розв’язав, одну, другу…
Ага, ось вiн.
«Дорогий високошановний Клименте Єфремовичу!
Вибачте за турботу – я посилаю Вам портрет Аллiлуевоi, про який Вам розповiдав. Тримати його в себе в майстернi, де його можуть побачити, нерозумно. Впевнений, Ви краще за мене знаете, що з ним зробити. Покладаюся на Вас цiлком i припускаю, що краще його не показувати Й. В. (Йосипу Вiссарiоновичу). У такому випадку прошу Вас дати вказiвку зберегти його як iсторичний документ.
Прошу вибачення, якщо знайде Й. В. помилки. Працював нервово й швидко протягом ночi бiля труни.
Вiдданий Вам О. Герасимов».
Чудово, чудово. Ось так треба. На кожне можливе запитання НКВС е папiрець.
Вiсiм рокiв тому, 9 листопада 1932 року, служниця виявила в кремлiвськiй квартирi Сталiна труп його дружини Надii Аллiлуевоi. У руцi в неi був пiстолет – крихiтний «вальтер», подарунок брата. Тiло лежало в калюжi кровi. Пiзнiше пiшли чутки про те, що Сталiн убив дружину. Насправдi ж вiн був опосередковано причетний до цiеi смертi – публiчно образив ii на бенкетi на честь XV рiчницi Жовтневоi революцii. Говорили, що вона начебто вiдмовилася випити за остаточний розгром троцькiстiв i зiнов’iвцiв, а вiн брутально вилаяв ii i кинув в обличчя апельсинову шкiрку. Герасимов сидiв далеко вiд стола «вождiв» i сам не бачив, як усе вiдбулося. Вона вийшла i…
Сталiн важко переживав, i йому, очевидно, захотiлося назавжди запам’ятати образ дружини, тому й викликав вiн художника Герасимова. І Олександр Герасимов усю нiч бiля труни писав портрет Аллiлуевоi. Але Сталiн, розбираючи папери загиблоi, виявив листи Бухарiну i Кiрову, де дружина писала про нього, називаючи тираном i диктатором.
Вiн не пiшов на похорон. І не згадав про портрет. Герасимов не знав, що з ним робити i, врештi-решт, не ризикнувши знищити, передав Ворошилову.
Берiя увiйшов раптово, без попередження i без стуку, розчинивши дверi навстiж. Їх слiдом прикрив якийсь вiйськовий у кашкетi iз синiм обiдком.
– Ну, здрастуй, товаришу Герасимов. Як справи? Над чим працюеш? – блиснув пенсне, тицьнув долоню, фамiльярно ляснув по плечу i впав у його крiсло. Витягнув ноги, запихкав, вiдкривши рот.
«Бач, поводиться як господар. До чого ж неприемний погляд. Як у жаби чи удава. А небезпечний вiн, як сто удавiв. Що йому треба? Певно-таки з приводу портрета? Точно…» – подумав Герасимов, обливаючись потом.
– Лiлiе, – гукнув. – Будь ласка, двi кави. Чи може кави з коньяком, Лаврентiю Павловичу?
– А чого ж, – охоче погодився той.
– Що привело вас до святилища муз? – Герасимов присiв на краечок стiльця для вiдвiдувачiв.
– Та ось хочу перевiрити, як ви боретеся з ворогами народу, чи багато викрили? – пожартував Берiя.
– Ви даремно так жартуете, Лаврентiю Павловичу! – ображено вiдповiв Герасимов. – Через Спiлку художникiв проходить передова боротьби на iдеологiчному фронтi. Ми втiлюемо накази товариша Сталiна у життя!
– А як портрет? – раптом запитав Берiя.
Герасимов здригнувся. Значить, все ж таки портрет!
– Так, ось ви про що, Лаврентiю Павловичу, портрет я вiддав Клименту Єфремовичу. Ще тодi, пiсля смертi дружини Йосипа Вiссарiоновича. Ось копiя листа, – глухо сказав вiн.
Берiя здивовано перепитав:
– Пiсля смертi? – вiн довго вдумливо читав листа. – Що за лайно? Мля… Яка дружина? Ти про що?
– А ви про який портрет, товаришу Берiя? – цього разу дивуватися довелося Герасимову.
– Говорили, нiбито ти працюеш над портретом «Товариш Сталiн робить звiтну доповiдь на ХVIII з’iздi ВКП(б) про роботу ЦК ВКП(б)».
Герасимов встав i нервово заходив кабiнетом. Вiн уже зрозумiв, що даремно розповiв Берii про портрет Аллiлуевоi i, мабуть, пiдставив не тiльки себе, а й товариша Ворошилова.
– Той портрет Йосипа Вiссарiоновича вже готовий, – спробував перевести розмову в iнше русло.
– Покажеш? – Берiя по-змовницьки пiдморгнув, нахилився через стiл i поплескав його по плечу.
