скачать книгу бесплатно
Я бився з цим здоровенним пуерториканцем iз його величезним афро. Йому було вiсiмнадцять, на чотири роки бiльше, нiж менi. Ми жорстко билися протягом двох раундiв, але потiм, у третьому раундi, я вибив його так, що вiн повалився на нижню мотузку рингу, а потiм я продовжив iз наступним ударом, який достеменно вибив його капу так, що та вiдлетiла на шостий глядацький ряд. Вiн упав без свiдомостi.
Я був в екстазi. Це була любов iз першого бою. Я не знав, як реагувати на мою перемогу. Тому я наступив на нього. Я пiдняв руки вгору i наступив на розпростертого шибздика.
«Забирайся до бiса вiд нього! Якого хрiну ти наступаеш на цього хлопця?» – прокричав менi реферi. Кас сидiв у Кетскiллi i чекав звiту бiля телефону. Теддi зателефонував йому i розповiв, що сталося, i Кас був так схвильований, що змусив свого друга Дона, який iздив разом iз нами, розповiсти йому все ще раз наступного ранку.
Тепер я приiздив у смокери щотижня. Ти заходиш до роздягальнi, а там цiла купа дiтлахiв, якi дивляться один на одного. Далi тобi треба сказати iм свою вагу i скiльки боiв ти провiв. Зазвичай я говорив iм, що менi бiльше нiж чотирнадцять. Навколо було не так вже й багато чотирнадцятирiчних хлопцiв, якi б важили двiстi фунтiв. Тож я завжди бився з хлопцями старшими. Цi смокери важили надзвичайно багато для мене, надто бiльше, нiж для iнших дiтей. Я пам’ятав, що народився в пеклi й щоразу, коли я вигравав бiй, я ставав на крок далi вiд нього. Іншi бiйцi не були такими злими, як я. Якби не цi смокери, то я, напевно, здох би десь у каналiзацii.
Теддi навiть якось ув’язався у бiйку на одному з турнiрiв. Того вечера ми були у спортзалi Нельсона i якийсь хлопець штовхнув Теддi, i Теддi вдарив того хлопця з кулака, i ось тодi в сутичку втрутився Нельсон. Вiн схопив один iз трофеiв, що там були – з твердого мармуру, прикрашений олов’яними орнаментами, i почав бити ним хлопця по головi. Якби приiхали копи, вони б звинуватили його в замаху на вбивство. Теддi завжди вплутувався в бiйки. Я не знаю, чи захищав вiн мене чи iншi хлопцi ревнували, через те, що у нього був кращий боець, але йому нiколи не вистачало розуму, щоб вiдступити вiд них. Ми iздили в Огайо, i там Теддi умудрився побитися з iншими тренерами.
Ми почали iздити по смокерах усього Пiвнiчного сходу. Перш нiж ми сiдали в машину, до нас пiдходив Кас.
– Цей бiй будуть дивитися кiлька моiх друзiв. А я чекатиму на телефонний дзвiнок. Сподiваюсь, що коли вони менi подзвонять, вони хвалитимуть тебе i маритимуть тобою, – казав вiн. Я нiколи цього не забуду. «Говорити й марити». Це запалювало мене, i я переповнювався нетерпiнням на всю нашу шестигодинну поiздку. Я нi на хвилину не мiг заспокоiтися. Я не мiг дочекатися, коли вийду на ринг i почну бити цих шибздикiв. Один хлопець прийшов на бiй зi своею дружиною i маленькою дитиною, а я вирубив його.
Кас прийшов на мiй п’ятий бiй до смокеру у Скрентонi. Я бився з хлопцем на iм’я Бiллi О’рурк у Скрентонському католицькому молодiжному центрi. Бiллi було сiмнадцять, i я сказав, що менi теж сiмнадцять, тому що це була проаматорська лiга. Перед боем Кас пiдiйшов до О’рурка.
– Мiй боець просто вбивця, – сказав Кас. – Я не хочу, щоб ти постраждав.
Це був мiй найважчий бiй. У першому раундi я продовжував валити цього хлопця, але той навiжений бiлий псих продовжував пiдiйматися. І вiн не просто вставав, вiд пiдхоплювався розгойдуючись. Чим бiльше я збивав його з нiг, тим бiльше вiн вставав i гамселив мене. Я надер йому дупу в першому раундi, але в другому була просто вiйна. Ми билися вже три раунди, i Теддi не хотiв ризикувати, приймаючи невiрне рiшення.
«Послухай, ти любиш поговорити про те, яким класним ти хотiв би стати, про те, як-то бути великим, i про всiх цих божевiльних бiйцiв. Зараз слушна нагода. Давай назад на ринг, продовжуй його лупцювати й рухати головою».
Я встав iз табурета, вийшов i двiчi збив iз нiг О’рурка в третьому раундi. Вiн був увесь у кровi. Наприкiнцi сутички вiн притиснув мене до мотузок. Але… бум?бум?бум… Я пiдвiвся, а вiн пiшов у нокдаун. Натовп божеволiв. Це була битва вечора.
Кас був задоволений моiм виступом, але сказав: «Ще один раунд, i вiн би тебе вимотав».
У травнi та червнi 1981 року я вирушив на свiй перший чемпiонат – юнацьку Олiмпiаду. На той момент у мене за плечима було близько десяти боiв. Спочатку ти маеш виграти мiсцевий турнiр, потiм – регiональний, а потiм змагаешся в Колорадо за нацiональний титул.
Я виграв усi регiональнi змагання, i ми з Теддi полетiли в Колорадо, а Кас сiв на поiзд, тому що боявся лiтати. Зайшовши до роздягальнi, я згадав, як поводилися моi улюбленi героi. Іншi дiти пiдходили до мене i простягали руку для рукостискання, а я тiльки посмiхався i повертався до них спиною. Я грав свою роль. До мене говорили, а я просто зиркав на нього. Кас багато часу придiлив розповiдям про те, як манiпулювати опонентом, спричиняючи у нього в душi хаос i плутанину, а самому залишатися спокiйним. Я викликав такий хаос, що кiлька бiйцiв програли менi, просто поглянувши на мене, тож iм не довелося битися зi мною пiзнiше. Я виграв усi своi боi нокаутом у першому раундi. Я виграв золото, нокаутувавши Джо Кортеса за вiсiм секунд – рекорд, який, як на мене, нiхто не побив i донинi. Я йшов своiм шляхом.
Я став мiсцевим героем пiсля того, як виграв ту золоту медаль. Касу подобалася увага, яку я отримував. Вiн любив свiтло софiтiв. А я не перестав думати, яке це все шалене. Менi ледве виповнилося п’ятнадцять рокiв, i половина моiх друзiв у Браунсвiлi були мертвi, пропали без вiсти або вбитi. У Кетскiллi у мене було не так вже й багато друзiв. Школа мене не цiкавила. Ми з Касом уже визначились, чого хочемо добитися, тож школа лише вiдволiкала нас вiд цiеi мети. Менi було плювати на те, чого вони мене вчили, але у мене було сильне бажання вчитися. Тому Кас заохочував мене, i я читав деякi книги з його бiблiотеки. Я читав книги Оскара Уайльда, Чарльза Дарвiна, Макiавеллi, Толстого, Дюма й Адама Смiта. Я прочитав книгу про Олександра Македонського. Я любив iсторiю. Читаючи iсторiю, я дiзнався про природу людини. Я пiзнав серця людей.
У школi в мене не було серйозних проблем, хiба що я одного разу вдарив пару учнiв i був вiдсторонений за це вiд занять. Просто менi там було незатишно. Деякi студенти могли смiятися з мене, але нiхто мене не задирав. Кас сказав директору моеi середньоi школи мiстеру Бордiку, що я особливий i що «йому потрiбно потурати». Мiстер Бордiк був хорошою людиною, i щоразу, коли виникала проблема, Кас iшов до школи, робив пальцями оцей свiй iталiйський жест, i я повертався в школу. Щовечора я повертався о п’ятiй годинi додому i йшов на двi години до спортзалу. Вечорами я читав книги про бокс, дивився фiльми або розмовляв iз Касом. У вихiднi я вставав о п’ятiй, пробiгав кiлька миль, iв, дрiмав, i опiвднi повертався до спортзалу. Протягом тижня я бiгав у школу i назад.
До того всього я пробiгав ще безлiч додаткових миль завдяки навiженому контролеру Касу. Наприклад, я пiшов на шкiльнi танцi, якi мали завершитися о десятiй вечора. Касу я сказав, що буду вдома об одинадцятiй. Пiсля танцiв усi залишилися ще трохи потусуватися, тож я зателефонував Касу i сказав, що буду вдома трохи запiзно, бо саме чекаю на таксi.
– Нi, зараз же бiжи додому. Бiжи. Я не можу чекати на тебе, – гаркнув вiн.
Кас не любив роздавати ключi, бо боявся, що ми iх загубимо. На менi був костюм-двiйка i гарнi туфлi, але Кас хотiв, щоб я бiг додому цiеi самоi митi.
– Пацани, менi треба йти, – сказав я своiм друзям. Усi знали, котра зараз година. Раз Кас сказав, отже, треба йти. Тож я пiшов на фiг звiдти.
Одного дня я гуляв iз друзями, ми пили та тусувалися; i ось вони мали намiр висадити мене бiля мого будинку, як я побачив через вiкно Каса, який спав у своему крiслi, чекаючи, коли я прийду додому.
– Розвертай. Вези мене до себе. Я не хочу зв’язуватися iз Касом, – сказав я.
Щоразу, коли я повертався додому запiзно, вiн видзьобував менi нову дiрку в дупi. Я намагався тихенько прокрастися сходами, але вони були старими та скрипiли, i я ловив себе на думцi, що знову проколовся. Я повертався додому з кiно, отримавши попередньо дозвiл Каса пiти туди, i Кас уже чекав на мене в дверях, щоб учинити допит. «Чим ти займався? З ким тусувався? А хто вони такi? Звiдки вони родом? А ну, назви менi прiзвища? Ти ж знаеш, що завтра у тебе тренування з боксу?»
Кас навiть спробував мене одружити в дев’ятому класi. Я почав зустрiчатися з мiсцевою дiвчиною на iм’я Енджi. Касу вона подобалась. Ви б могли подумати, що вiн буде проти зустрiчей, мовляв, це вiдволiкатиме мене вiд тренувань. Проте Кас подумав, що це буде хороша оказiя для мене, щоб утихомиритися i осiсти з нею. Я став би спокiйнiшим, i це допомогло б менi зосередитися на боксi. Але у нас з Енжi не було нiчого серйозного. Я хотiв жити яскравим життям моiх героiв-боксерiв, таких, як Мiккi Уокер i Гаррi Грес. Вони пили, у них було багато жiнок, i вони жили справжнiм життям. Проте Камiла виступала проти iдеi Каса.
– Навiть не думай слухати Каса щодо одруження з ким би то не було, – казала вона менi. – Позустрiчайся з дiвчатами скiльки забажаешь, а потiм вибери з них найкращу.
Одного разу я побився в школi, i Касу довелося йти залагоджувати ситуацiю. Повернувшись додому, вiн викликав мене на розмову:
– Тобi доведеться покинути мiй дiм, якщо ти i далi будеш так себе вести.
Я просто не витримав i розплакався.
– Будь ласка, не виганяй мене! – схлипував я. – Я хочу залишитися.
Менi справдi було дуже дороге те вiдчуття сiмейного тепла, яке давав менi Кас. І я був у нього шалено закоханий. Вiн був першою бiлою людиною, яка не лише не засуджувала мене, але яка була готова скрутити голову будь-кому, хто ображав мене. Нiхто iнший не був здатен достукатись до моеi душi, як це робив Кас. Вiн досягнув кори мого головного мозку. Щоразу пiсля розмови з ним, менi доводилося йти й спалювати ту енергiю, якою вiн мене заряджав, боксуючи з тiнню або качаючи прес. Я йшов на пробiжку i починав плакати, так сильно менi хотiлося зробити його щасливим i довести, що всi тi хорошi слова, якi вiн говорив менi, не пiшли на марне.
Я думаю, що Кас почувався незручно через те, що погрожував вигнати мене i довiв до слiз в той день, тому що вiн обiйняв мене пiсля того. Це був перший фiзичний прояв любовi, який я коли-небудь бачив вiд Каса. Взагалi перший. Але той момент, коли я розплакався, був сигналом для нього, що я належу йому назавжди. Вiдтодi я став його рабом. Якби вiн наказав менi вбити когось, я б його вбив. Я серйозно. Усi думали, що я живу з цим старим милим iталiйцем, але я був iз воiном. І я насолоджувався кожною хвилиною цього життя. Я був щасливий бути солдатом Каса; це давало менi мету в життi. Менi подобалося бути тим, кому призначено пройти мiсiю.
Я почав тренуватися ще стараннiше, якщо це було взагалi можливо. Коли я повертався додому з тренажерного залу, менi доводилося повзти вгору сходами. Я пiдiймався нагору, до ванноi кiмнати на третьому поверсi, Кас набирав у порцелянову ванну дуже гарячоi води i насипав туди трохи англiйськоi солi. «Сиди тут якомога довше,» – казав вiн.
Тож я сидiв у палючiй ваннi, але наступного ранку мое тiло почувалось значно краще i я мiг знову тренуватися. Нiколи в життi я не почував себе настiльки чудово. Усi моi сили були зосередженi на однiй метi, i я нiколи не вiдступав вiд неi. Менi складно пояснити це почуття iншим людям.
Коли всi iншi бiйцi йшли зi спортзалу на побачення зi своiми подружками й просто жили своiм життям, ми з Касом йшли назад додому i продумували наш план на майутне. Ми говорили про те, що в нас будуть будинки по всьому свiту. «Почути десь “Нi” буде для тебе схожим на iноземну мову, – говорив Кас. – Ти забудеш сам концепт слова “Нi”».
Я думав, що то несправедливо з мого боку – братися виграти чемпiонат, адже я був вихований таким ось генiем. Усi цi iншi хлопцi хочуть заробити грошей i забезпечити хороше життя своiм сiм’ям. Але, дякуючи Касу, я хотiв слави i жадав здобути ii через iхню кров. Проте я почувався невпевнено. Я хотiв слави, я хотiв бути знаменитим, я хотiв, щоб весь свiт дивився на мене i говорив, який я класний. Я був просто чортовим смердючим молокососом.
Кас змусив мене повiрити, що зелений iз золотом пояс WBC вартий того, щоб за нього померти. Не через грошi. Я часто запитував Каса:
– Що означае бути найкращим бiйцем усiх часiв? Бiльшiсть цих хлопцiв уже мертвi.
– Слухай, вони, може, й мертвi, але ж ми з тобою про них говоримо. Оце й е безсмертя. Воно про те, щоб твое iм’я було на устах у людей допоки сяе сонце.
Кас був надзвичайно драматичним. Вiн був схожий на персонажа з «Трьох мушкетерiв». «Ми маемо дочекатися свого часу, як то роблять крокодили, сидячи в багнi. Нам невiдомо, коли настане посуха i тваринам доведеться мiгрувати через Сахару. Але ми будемо чекати. Мiсяцi, роки. Але наш час неодмiнно настане. І газелi з антилопами гну пiдуть до води. І коли вони прийдуть, ми на них кинемося. Ти чуеш мене, синку? Ми будемо кусати iх так сильно, що коли вони закричать, iх почуе весь свiт».
Вiн був абсолютно серйозним, i я намагався триматися так само серйозно. Кас використовував мене, щоб повернутися до боксерського свiту. І я надзвичайно хотiв, щоб це сталося. Це було схоже на Графа Монте-Крiсто. Ми вiдрядилися в свiти, щоб здобути помсту. Кас був щасливий, коли зрозумiв, що я справдi з ним. Проте пiсля того вiн став просто параноiком. Я сидiв у вiтальнi i читав книгу, а Кас ходив у халатi по кiмнатi. Раптом вiн пiдходить до мене i нi з того нi з сього говорив:
– Так, ти теж мене кинеш. Вони заберуть тебе звiдси. Ти кинеш мене так само, як i всi iншi…
Я не знав: грае вiн зi мною в якусь уявну гру чи просто жалiе самого себе.
– Ти що, з глузду з’iхав, Касе? Про що ти говориш?
Я б нiколи з ним так не розмовляв. Напевно, це був один-единий раз, коли я назвав його божевiльним.
– Ти добре розумiеш, що я маю на увазi. Хто-небудь дасть тобi трохи грошей, i ти просто пiдеш. Таке зi мною трапляеться постiйно. Я вкладаю свiй час i треную бiйцiв, а люди крадуть iх у мене.
Поiхати звiдси? Я вбив будь-кого, хто спробував би забрати його у мене. Флойд Паттерсон пiшов вiд нього, але я був не таким. Я просто хотiв бути поруч iз ним i Камiллою, моею новою сiм’ею. Подалi вiд колишнього скрутного життя.
– Ти збожеволiв, Касе, – сказав я, i вiн пiшов.
У ЛИСТОПАДІ 1981 РОКУ ТЕДДІ, Я І ЩЕ ДВОЄ БІЙЦІВ СІЛИ В МАШИНУ i поiхали до одного зi смокерiв у Род-Айлендi. Усю дорогу я думав про те, що зроблю з цим шибздиком, коли дiстануся туди. Я читав Нiцше i вважав себе надлюдиною. Я ледве вмiв написати свое iм’я без помилок, але я був надлюдиною. Отже, я уявляв собi, як я осяю це мiсце i як усi люди будуть аплодувати менi, коли я надеру дупу цьому хлопцевi. Моя манiя змусила мене повiрити, що натовп буде кидати квiти до моiх нiг. Менi було лише п’ятнадцять, але я збирався битися з хлопцем на iм’я Ернi Беннет, мiсцевим чемпiоном, якому виповнився двадцять один рiк. Це мав бути його останнiй аматорський бiй перед тим, як вiн перейде в професiйну лiгу.
Ми увiйшли до залу, i побачили купу огидних людей, яких там напакувалось по самi вiнця. Там було так людно, що менi здавалося, нiби я знову в трущобах Браунсвiла. Але нам було плювати. Я всмоктував в себе iхню енергiю. «Вставай на ваги,» – сказав Теддi. Тож я зняв штани та сорочку. На менi залишалась лише нижня бiлизна. Мене ледве не розiрвали. Я встав на ваги, i мене оточив тiсний натовп.
«Це Тайсон. Це вiн», – почув я голоси навколо.
Я стояв на вагах i починав нервувати. Цi хлопцi були гангстерами та крутими хлопцями в законi, а я був не з iхнього району. Але потiм я згадав усi тi фiльми, якi дивився. Згадав, як Джек Джонсон також стояв у натовпi навколо нього. Я завжди уявляв себе в тiй сценi. А потiм до мене долинув увесь цей шепiт та свист. «Це той хлопець, який нокаутував усiх за один раунд на юнiорах», – говорили вони.
Включилось мислення, яке насадив менi Кас. Я був шляхтою. Я був готовим до бою великим гладiатором.
– Гей, чемпiоне! – цi хлопцi посмiхалися менi. Але я просто дивився на них iз презирством, типу: «Та пiшов ти, на що втупився?»
Я важив близько 190 фунтiв.
– О, ти занадто важкий, – сказав тренер Беннетта. Вiн був глухонiмий, але слова його можна було розiбрати.
– Але ми будемо боротися з ним. Ми будемо битися з ким завгодно, – сказав вiн.
– Я не просто хтось, – посмiхнувся я.
У залi було повно народу. Там було щонайменше три тисячi глядачiв. Ми вийшли на ринг, i… це було рiвно дев’ять хвилин страшноi м’ясорубки. Люди говорять про цю битву до нинi. Натовп не переставав галасувати нi на хвилину, вони продовжували аплодувати навiть пiд час однохвилинних пауз мiж раундами. Ми були схожi на двох пiтбулiв. Вiн рухався дуже злагоджено, був досвiдченим та невловимим, але… бам! Я збив його з нiг так, що вiн похилився на мотузки. Я важко боровся з цим хлопцем до самого кiнця. Це був найкращий перформенс у моему життi.
І тут вони присудили йому технiчну перемогу. Це було пограбуванням. Я був у повному розпачi. Я розплакався. Я нiколи ранiше не програвав жодного бою. У роздягальнi до мене пiдiйшов глухонiмий тренер. Я все ще плакав.
– Ти ще зовсiм дитина, – сказав вiн. – У мого пiдопiчного було багато-пребагато бiйок. Ми боролися з тобою, використовуючи все, що було у нас в арсеналi. Ти кращий за мого бiйця. Не здавайся. Одного разу ти станеш чемпiоном.
Але вiд цього менi не стало легше. Я плакав усю дорогу додому. Я дуже сильно хотiв побити цього хлопця. Ми повернулися додому, менi вже треба було йти в душ i збиратися до школи. Але Теддi, мабуть, покликав Каса, тому що вiн чекав на мене. Я думав, що Кас буде злитися на мене за те, що я його пiдвiв, але вiн натомiсть широко посмiхався.
– Я чув, що ти добре виступив. Теддi сказав, що хлопець був битий i бувалий, – сказав Кас. – Гей, вiзьми вихiдний. Тобi не обов’язково йти сьогоднi до школи.
Але нi, я не збирався нi за жодних причин пропускати сьогоднi школу. Цей хлопець поставив менi синяк пiд оком, i я збирався показати свiй знак мужностi.
Я не дозволив цiй суперечливiй поразцi зломити мене. Я продовжував боротися в смокерах i нокаутував кожного зi своiх суперникiв. Кас став частiше приходити на моi боi. Йому подобалося, коли я поводився зарозумiло i напускав на себе владний вигляд. Кас i сам був досить зарозумiлим. Одного разу я бився iз двадцятичотирирiчним хлопцем, який був чемпiоном свого регiону з шiстнадцяти рокiв. Нiкому досi не вдавалось його побити.
Перед боем до нас пiдiйшов один iз мiсцевих представникiв боксерськоi спiльноти.
– Касе, хлопець, якого ти збираешся побороти, – великий, сильний i страшний, – сказав вiн. Кас i оком не моргнув.
– Мiй малий тут для того, щоб ставити на мiсце великих, сильних та страшних хлопцiв.
Я лишень почув це i… о… мое серце. Ах… Я би обернувся гарячим синiм диявольським полум’ям. Я так розшаленiв, що прагнув почати бити цих хлопцiв ще до того, як вийшов на ринг.
Одного рауз було, що я не мився цiлих три днi перед боем. Усе, про що я мiг думати тодi, це те, як я понiвечу свого суперника. Я нiчого не знав, про людей, з якими менi доводилося битися у цих смокерах. Про них не можна було подивитися на вiдео чи по телебаченню. Тож я завжди уявляв, що боксери, з якими я б’юсь, це люди, якi ображали мене, коли я був молодшим. Це був час вiдплати. Нiхто i нiколи бiльше не буде з мене смiятися.
Усякий раз, коли я виявляв хоч найменшу людянiсть у бiйцi, Кас накидався на мене. Хлопець мiг спробувати потиснути менi руку перед нашим боем, виявляючи менi спортивну повагу. Кас ставав навiженим, якщо я вiдповiдав на те рукостискання.
Єдиний прояв спiвчуття, який вiн не критикував, був тодi, коли я пiдбирав своiх суперникiв пiсля того, як нокаутував iх. Демпсi завжди так робив. Вiн пiднiмав свого поваленого противника, вiдводив його до свого куту, обiймав i цiлував. Робив вiн це одразу ж пiсля всiх його спроб випатрати противника. Тож i я допомагав iм пiдвестись i цiлував iх.
– Ти в порядку? Я люблю тебе, брате. Для них це було майже приниження.
Касу не подобалося, коли я святкував свiй нокаут. Жодних «дай п’ять!», жодних танцювальних па.
– Ти присвятив цьому цiлих два роки, а поводишся так, нiби здивований, що це сталося? – казав вiн зазвичай.
Для Каса моi противники були м’ясом. Харчуванням. Чимось таким, що потрiбно iсти, щоб жити. Якщо я добре виступав у бою, Кас винагороджував мене гарним одягом чи взуттям. Коли я виграв один зi своiх юнiорських чемпiонатiв, вiн купив менi золотi зуби. Коли я отримав свое золото у 80-х, бiльшiсть людей подумали: «Фу, з золотими зубами ходять злочинцi. Будьте обережнi». Але Касу це подобалося, тому що всi старi бiйцi вставляли собi золотi зуби, щоб вiдсвяткувати свiй успiх.
Ви можете подумати, що з усiма цими нокаутами та чемпiонством на юнiорських змаганнях Касу було нi до чого придратися. Але нi, це не про Каса. Вiн завше розмовляв зi мною як iз примадонною перед людськими очима, але щойно ми опинялись сам на сам, як змiнювався i його тон. Вiн наказував менi присiсти i починав щось на кшталт: «Знаеш, ти втратив тодi пильнiсть. За всiею належною повагою, але… якби цей джентльмен був трохи професiйнiшим i трохи спокiйнiшим, вiн би поцiлив тебе тим ударом».
І це пiсля бою, коли я вiдправив свого супрерника в нокдаун! Усi вiтали мене з перемогою. Кас не говорив, що мене могли б нокаутувати. Вiн говорив, що мене могли б вдарити! Вiн весь день вбивав менi в голову думку про те, що я мiг пропустити удар. А потiм, через пару днiв, вiн знову запускав ту ж шарманку.
«Пам’ятаеш, пiсля бiйки я сказав тобi, що цей хлопець мiг би вдарити тебе?». ААААааааа!
Кас був повернутий на манiпулюваннi та психологiчному тиску. Вiн вважав, що бокс на 90 вiдсоткiв залежить вiд психологiчного, а не фiзичного аспекту. Воля, а не вмiння. Тому, коли менi виповнилося п’ятнадцять, вiн почав водити мене до гiпнотерапевта на iм’я Джон Хелпiн. Його офiс знаходився в мiстi на Сентрал-Парк-Вест. Я лягав на пiдлогу в кабiнетi Джона, i вiн поступово вводив мене в стан розслаблення: розслаб голову, розслаб очi, руки, ноги – усе ставало важким. Щойно я входив у цей стан, вiн говорив менi все, що Кас йому передав. Кас записував речення на аркушi паперу, а Джон читав iх уголос.
«Ти найкращий боець у свiтi. Я кажу це тобi не тому, що намагаюсь примусити тебе повiрити в щось, чим ти не е. Нi, я кажу це тобi, тому що ти можеш цього добитися; це те, для чого ти насправдi був народжений».
Халпiн показав нам метод, за допомогою якого ми могли в будь-який момент зануритися в гiпнотичний стан. Коли ми поверталися в Кетскiлл, я лягав на пiдлогу або на лiжко, а Кас сiдав поруч зi мною. Я починав розслаблятися, упадаючи в гiпнотичний стан, а Кас починав говорити. Інодi вiн говорив якiсь загальнi речi: про те, що я найкращий боець у свiтi, наприклад, але iнодi вiн переходив до конкретики.
«Твiй удар подiбний до зброi. Ти б’еш з усiею люттю, заряджений поганими намiрами. У тебе чудова права рука. Ти не зовсiм i вiрив у це ранiше, але тепер повiриш. Ти – кара Господня. Свiт знатиме твое iм’я вiдтепер i до вiчного забуття».
Це було якесь дуже глибоке лайно. І я цьому вiрив.
Інодi Кас будив мене посеред ночi i робив оце свое навiювання. Інодi йому навiть не доводилось говорити – я вiдчував, як його слова телепатично проникають у мiй розум.
Я був сфокусований на гiпнозi. Я думав, що це був секретний метод, який допоможе менi. Хтось мiг би подумати, що це божевiлля, але я вiрив усьому, що говорив менi Кас. Я приймав його слова з благоговiнням. Кас був моiм Богом. І цей старий бiлий чоловiк говорив менi, що я його вершина творiння. Чому я повинен бути кращим з усiх, хто коли-небудь iснував?
ТЕПЕР, КОЛИ Я БУВ ГЛАДІАТОРОМ І БОГОМ СЕРЕД ЛЮДЕЙ, МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ ТРОХИ принизливим, що менi все ще треба ходити до школи. Потiм, восени 1981 року, я потрапив у халепу в середнiй школi Кетскiлл. Один iз моiх вчителiв, справжнiй неосвiчений селюк, почав сперечатися зi мною i жбурнув у мене книгою. Я пiдвiвся i вибив iз нього все лайно на очах у всiх iнших учнiв. Мене вiдсторонили вiд навчання. Тож Кас схопив мене, i ми пiшли до школи прямiсiнько до директора мiстера Стiклера i того вчителя. Можна було подумати, що Кас – це Кларенс Дерроу[7 - Вiдомий американський юрист початку ХХ столiття i один iз керiвникiв Американського союзу цивiльних свобод, з iдейних мiркувань виступав як адвокат на багатьох вiдомих судових процесах – прим. перекл.], коли вiн захищав мене.
– Ви стверджуете, що просто впустили книгу i вона випадково потрапила в Майка? – допитувався Кас у вчителя. – Але якщо, як Ви стверджуете, Ви впустили книгу, то як вона могла злетiти в повiтря i потрапити в Майка? Якби то було так, вона б просто впала на пiдлогу, не спричинивши нiкому шкоди.
Кас ходив по кiмнатi, раз по раз зупиняючись i драматично звертаючись до мого вчителя так, начебто це вiн був тут звинувачуваною стороною.
Зрештою вони пiшли на компромiс i дозволили менi перестати ходити до школи на умовi, що я займатимусь iз репетитором. Кас був ображений, що я покидаю школу. Вiн планував влаштувати менi велику випускну вечiрку. Дорогою додому пiсля зустрiчi в середнiй школi я озирнувся на Каса:
– Та годi тобi. Я готовий йти на тренування.
Вiн просто подивився на мене у вiдповiдь.
– Пiшли, – промовив вiн.
ЙШОВ ЧЕРВЕНЬ 1982 РОКУ, І ДЛЯ МЕНЕ НАСТАВАВ ЧАС ЗАХИСТИТИ свою першiсть на юнацькому олiмпiйському чемпiонатi. До цього часу моя репутацiя, безумовно, випереджала мене. Батьки забирали своiх дiтей iз турнiру, боячись, що iм доведеться битися зi мною. Джон Кондон, який був у журi турнiру «Золотих Рукавичок», не дозволив менi брати участь у змаганнi.
– Я бачив, як ти борешся. Ти занадто навiжений. Я не можу дозволити тобi битися з цими дiтьми. Ти розiрвеш iх на частини.
Моя друга Юнацька Олiмпiада почалася добре. Ми повернулися до Колорадо, i в своiх попереднiх матчах я нокаутував усiх своiх суперникiв. А потiм настав час фiналу, де менi належало захищати свiй титул. Ось саме тодi моi нерви почали здавати вiд тиску. Я побачив усi камери, i моя невпевненiсть почала виявлятися. Там були всi цi авторитетнi боксерськi представники, якi говорили про мене хорошi речi. Я думав, що це чудово, але що все це закiнчиться, тому що я був брудний та паскудний. Проте, навiть будучи таким, яким я був, я не хотiв пiдводити Браунсвiл. Кас багато разiв говорив менi, що якби я слухав його, то «люди допомагали б моiй мамi носити ii сумки з покупками, щойно узрiвши ii на вулицi».
Я не мiг упоратися з усiм цим тиском. Перед фiналом Кас вiдвiв мене вбiк.
– Майку, це реальний свiт. Бачиш усiх цих людей? – i вiн показав на коло чиновникiв, боксерських представникiв та репортерiв у залi.
– Вони тебе бiльше не любитимуть, якщо ти програеш. Якщо ти не забезпечиш iм гарне шоу – розлюблять тебе. Ранiше я всiм подобався. Повiр, коли менi було бiля п’ятдесяти, молодi красивi жiнки ганялися за мною повсюди. Тепер, коли я вже старий, нiкому я бiльше не потрiбен».
За десять хвилин до бою менi потрiбно було вийти подихати свiжим повiтрям. Теддi пiшов зi мною.
