скачать книгу бесплатно
На початку 1978 року мене випустили з колонii для неповнолiтнiх на Стейтен-Айлендi, i я повернувся до Браунсвiу. Я постiйно чув, що багато моiх друзiв були вбитi через такi безглуздi речi, як коштовностi або пара сотень доларiв. Я трохи хвилювався, але нiколи не переставав грабувати й красти. Я спостерiгав за хлопцями, на яких колись рiвнявся, старшими хлопцями, «кар’ера» яких складалась у мене на очах – крiм зростання, я бачив i всi виямки на iхньому шляху. Наприклад, я бачив, як iх безжально били, тому що вони постiйно грабували людей. Але iх це однаково не зупиняло – кримiнал був у iхнiй кровi.
Наша округа ставала все бiльше i бiльше лиховiсною – мене ненавидiли тепер майже всi. Менi було лишень одинадцять рокiв, але iнколи я мiг просто собi йти районом у власних справах, а господар будинку чи магазину, повз який я проходив, побачивши мене, пiднiмав камiнь або щось iнше i кидав у мене.
«Чортiв маленький злодiйкуватий шибздик!», – кричали вони.
Вони бачили як я, одягнений у всi моi моднi шмотки, йду повз i одразу точно знали, що я той нiгер, який краде у них. Одного разу я йшов повз якусь будiвлю i зупинився поговорити з другом, як тут вийшов чолов’яга на iм’я Нiкi зi своею рушницею та другом, що тримав у руках пiстолет. Його друг витягнув пiстолет, а Нiкi приклав рушницю до мого пенiсу.
«Отже, так, маленький нiгер, слухай сюди. Якщо я почую, що ти знову був на тому грьобаному даху, то тебе виiбу. А як я побачу тебе знову тут на райончику, то вiдстрелю тобi яйка», – сказав вiн.
Я поняття зеленого не мав, хто такий цей чувак, але вiн точно знав, хто я. Можете собi уявити, що я був призвичаiвся до того, що люди отак до мене пiдходять?
За кiлька мiсяцiв до мого тринадцятирiччя мене знову арештували за привласнення чужого майна. Вони обнишпорили всi мiсця в Нью-Йорку, щоб затримати мене. Не знаю я, якi науковi дiагностичнi тести вони використовували, але цього разу вони вирiшили направити мене в Трайонську школу для хлопчикiв, що була центром для неповнолiтнiх правопорушникiв у пiвнiчнiй частинi штату Нью-Йорк, приблизно за годину iзди на пiвнiчний захiд вiд Олбанi.
Моя мати була щаслива, що я iду на пiвнiч штату. Тодi вже безлiч дорослих чоловiкiв приходили до нашого дому, розшукуючи мене.
– Твiй брат – брудний шибздик. Я вб’ю твого брата, – казали вони моiй сестрi.
– Вiн лише дитина, – вiдказувала вона. – Вiн же не забрав у тебе жiнку або щось iнше в такому родi.
Уявiть собi, що дорослi чоловiки приходять до вас додому, розшукуючи вас, а вам лишень дванадцять. Ну хiба це не лайно? Хiба можна звинувачувати мою матiр за те, що вона втратила будь-яку вiру в мене?
2
ТОЙ ФАКТ, ЩО МЕНЕ НАПРАВИЛИ ДО ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ НА ПІВНОЧІ ШТАТУ був геть не добрим. Тепер я опинився з дорослими хлопцями. Вони були жорсткiшими, нiж хлопцi з Споффорда. Але Трайон був непоганим мiсцем. Там було багато котеджiв, i можна було гуляти на вулицi, грати в баскетбол та ходити до спортзалу. Але я одразу ж потрапив у бiду. Увесь час я був у дурному настроi. Я поводився дуже погано. Я був конфлiктним i давав усiм i кожному знати, що я з Бруклiна i не збираюся знатися з усiляким лайном.
Того разу я йшов на один iз моiх урокiв, коли повз мене у холi пройшов той пацан. Вiн тримав себе так круто, наче був кiлером, а коли проходив повз мене, то, побачивши, що я тримаю в руках шапку, почав на ходу виривати ii в мене з рук. Я не знав, хто вiн, але вiн не поважав мене. Цiлих сорок п’ять хвилин наступного уроку я сидiв у класi й метикував, як я збираюсь убити того хлопця за те, що вiн смикав мою шапку. Коли заняття закiнчилось, я вийшов iз класу i побачив у дверях його з друзями.
«Оце вiн, той, кого ти шукаеш, Майку», – подумав я. Я пiдiйшов до нього – вiн стояв заклавши руки в кишенi i дивився на мене так, наче йому не було жодних турбот у цiлому свiтi, наче я забув, що вiн смикав сорок п’ять хвилин назад мою шапку. Побачивши таке, я з усiею люттю накинувся на нього.
Вони надягли на мене наручники i направили до Елмвуда, який був закритою колонiею для невиправних дiтей. Елмвуд був моторошним. Там були великi крутi мужлани – службовцi. Щоразу, як менi доводилось там когось бачити, вони йшли в наручниках у супроводi двох тюремникiв.
У вихiднi всi дiти з Елмвуда, якi заробили хорошi оцiнки, виiжджали на кiлька годин, а потiм поверталися з набряклими носами, пощербленими зубами, розбитими ротами та забитими ребрами – усi вони були на взводi. Я думав собi, що то наслiдки побоiв вiд тюремникiв, адже тодi нiхто не розказував про такi випадки в Департаментi охорони здоров’я або соцiальнiй службi. Проте чим бiльше я розмовляв iз цими побитими хлопцями, тим бiльше розумiв, що вони щасливi.
«Да, чувак, так його! Ми його майже поклали!«– смiялись вони. Я поняття не мав, про що вони говорять, але потiм вони менi все розповiли. Вони боксували з мiстером Стюартом, одним iз вихователiв. Боббi Стюарт був мiцним iрландським хлопцем, вагою близько 170 фунтiв, колишнiм професiйним боксером. Вiн був чемпiоном краiни серед аматорiв. Коли я був у холi, працiвники колонii сказали менi, що тут е колишнiй боксер, який навчае дiтей боксу. Працiвники, якi розповiдали менi про нього, були дуже добрi до мене, i я хотiв зустрiтися з ним, тому що думав, що вiн теж буде добрим до мене.
Одного разу вночi я був у своiй кiмнатi, коли пролунав гучний, лячний гуркiт у дверi. Я вiдкрив iх i побачив мiстера Стюарта.
– Гей, придурок, я чув, що ти хочеш поговорити зi мною, – прогуркотiв вiн.
– Я хочу бути бiйцем, – сказав я.
– Як i всi iншi хлопцi. Але iм не вистачае внутрiшнього стрижня постiйно працювати, щоб бути бiйцем, – сказав вiн. – Можливо, якщо ти прийдеш до тями й перестанеш вести себе як придурок, продемонструвавши хоч трохи поваги, я буду працювати з тобою.
Тож я справдi почав докладати зусиль, щоб взяти себе в руки. Я думаю, що я найдурнiший хлопець у свiтi, коли справа доходить до схоластики, але я отримав свою зiрку пошани i говорив «так, сер» та «нi, мем» усiм, ставши просто зразковим громадянином, так сильно я хотiв битися зi Стюартом. Це забрало у мене цiлий мiсяць, але врештi-решт я заробив достатньо кредитiв, щоб пiти. Усi iншi дiти прийшли подивитися, чи зможу я надерти йому дупу. Я був абсолютно впевнений, що знищу його i що всi будуть стелитися менi пiд ноги.
Я вiдразу ж почав молотити руками i наносити йому купу ударiв, а вiн натомiсть просто прикривався. Я б’ю його з кулака i лупцюю по-всякому, а вiн раптово прослизае повз мене i перiщить мене просто в живiт. «Бух… Уффффф… Уффффф…». Я виблював усе, що з’iв за останнi два роки. Що це була за чортiвня? Я замислився. Я тодi не знав нiчого про бокс. Тепер я знаю, що якщо тебе б’ють у живiт, то ти просто втратиш дихання на пару секунд, але воно швидко вiдновиться. Тодi я цього ще не знав. Я справдi думав, що нiколи бiльше не зможу дихати й помру. Я вiдчайдушно намагався вдихнути, але все, що я мiг зробити, це блювати ще i ще. Це було просто неймовiрно жахлива чортiвня.
– Вставай i провалюй, – гаркнув вiн.
Пiсля того, як усi пiшли, я пiдiйшов до нього дуже присоромленим.
– Вибачте, сер, а ви не могли б навчити мене цьому? – запитав я. – Я подумав, що коли повернусь до Браунсвiля, зможу вдарити якогось шибздика в живiт, i той впаде, а я зможу залiзти до нього в кишенi.
Ось де тодi були моi думки. Мабуть, вiн побачив у менi щось таке, що йому сподобалося, тому що пiсля нашого другого сеансу вiн сказав менi: «То ти справдi хочеш цим займатися?»
Тож ми почали регулярно тренуватися. А пiсля наших тренувань я повертався до своеi кiмнати i всю нiч боксував зi своею тiнню. Я ставав усе кращим. Тодi я цього ще не знав, але пiд час одного з наших спарингiв я вдарив Боббi джебом i зламав йому нiс, мало не збивши його з нiг. Наступного тиждня вiн взяв вiдгул, щоб мати змогу вичухатися вдома.
Пiсля декiлькох мiсяцiв тренувань я зателефонував мамi i попросив Боббi поговорити з нею по телефону. «Скажи iй, скажи iй», – просив я. Я хотiв, щоб вiн сказав iй, який iз мене вийшов хороший учень. Я просто хотiв, щоб вона знала, що я на щось здатен. Я подумав, що вона могла б менi повiрити, якби iй це сказала бiла людина. Але вона просто вiдповiла йому, що iй важко повiрити в те, що я змiнився. Вона просто вважала мене невиправним.
Незабаром пiсля цього Боббi прийшов до мене з iдеею.
– Я хочу повести тебе до цього легендарного тренера з боксу Каса Д’Амато. Вiн може пiдняти тебе на наступний рiвень.
– Про що ви, в бiса, говорите? – запитав я. Тодi я не довiряв нiкому, крiм Боббi Стюарта. А тепер вiн збирався передати мене комусь iншому?
– Просто довiрся цiй людинi, – сказав вiн менi.
І ось одного разу в березнi 1980 року ми з Боббi поiхали на вихiднi до Кетскiлла, штат Нью-Йорк. Каса тренував у переобладнаному на тренажерний зал конференц-залi, розташованому над мiським полiцейським вiддiлком. Тут не було вiкон i свiтло забезпечували кiлька старомодних ламп. Я помiтив на стiнах плакати i вирiзки з газет iз фотографiями деяких мiсцевих хлопцiв, якi досягли успiхiв.
Кас виглядав саме так, як ви уявляете собi крутого тренера з боксу. Вiн був невисокого зросту, повний, з лисою головою, i по ньому вiдразу було видно, що вiн сильний. Вiн навiть розмовляв жорстко, увесь його вигляд був сама серйознiсть – жоден м’яз на його обличчi не видавав навiть тiнi посмiшки.
«Здрастуйте, я Кас», – представився вiн. Вiн говорив iз сильним бронкським акцентом. Вiн був iз молодим тренером на iм’я Теддi Атлас.
Ми з Боббi вийшли на ринг i почали спаринг. Я розпочав бiй сильно, по-справжньому заганяючи Боббi. Зазвичай ми робили по три раунди, але всерединi другого раунду Боббi вдарив мене кiлька разiв правою i в мене з носа потекла юшка. Менi було насправдi не боляче, але кров була по всьому моему обличчю.
– Досить, – сказав Атлас.
– Але, сер, будь ласка, дозвольте менi закiнчити цей раунд i зробити ще один. Ми так завше робимо, – благав я.
Я хотiв вразити Каса. Думаю, менi це вдалося. Коли ми зiйшли з рингу, першими словами Каса до Боббi було: «Це чемпiон свiту в надважкiй вазi».
Вiдразу пiсля цього спарингу ми вирушили обiдати до Каса додому. Вiн жив у великому бiлому вiкторiанському будинку на десяти акрах землi. З ганку було видно рiчку Гудзон. Поруч iз будинком росли високi клени i розлогi кущi троянд. Я нiколи в життi не бачив такого будинку.
Ми сiли поговорити, i Кас сказав менi, що не може повiрити, що менi лише тринадцять рокiв. А потiм вiн змалював менi, яким бачить мое майбутне. Вiн спостерiгав за нашим спарингом лише шiсть хвилин, але вiн сказав це з такою впевненiстю, нiби то був загальновiдомий факт:
«Ти виглядав чудово. Ти неперевершенний боець«. Один комплiмент наздоганяв iнший. «Якщо ти мене послухаеш, я можу зробити з тебе наймолодшого чемпiона у важкiй вазi всiх часiв».
Чорт забирай, як вiн мiг обiцяти щось таке? Я думав, що вiн збоченець. Там, звiдки я родом, люди говорять подiбнi речi тодi, коли вони хочуть скористатись з тебе. Я просто не знав, що й казати. Менi нiколи ранiше не доводилось чути, щоб хтось говорив про мене добре. Я хотiв залишитися поруч iз цим старим, тому що менi подобалося те, якi почуття вiн у менi будив. Пiзнiше я зрозумiв, що це була психологiя Каса. Ви даете трохи сили слабкiй людинi, i вона стае залежною.
На зворотному шляху до Трайона я був дуже схвильований. Я сидiв iз букетом троянд Каса на колiнах. Я ранiше нiколи не бачив троянд наживо, хiба лише по телевiзору, але менi дуже хотiлось трохи собi, адже вони виглядали так вишукано. Менi хотiлось взяти з собою щось хороше, тож я запитав Каса, чи можна менi трохи троянд. Наповнений запахом троянд i словами Каса, якi все ще дзвенiли менi у вухах, я почував себе щасливим нiби змiнився весь мiй свiт. Саме тiеi митi я зрозумiв, що з мене будуть люди.
– Я думаю, ти йому подобаешся, – сказав Боббi. – Якщо не будеш поводитись як придурок i мудак, то все буде добре. Можна сказати, що Боббi був радий за мене.
Я повернувся до своеi кiмнати i поставив троянди у воду. Кас дав менi подивитися величезну енциклопедiю боксу, i я не спав нiч, доки не прочитав усю книгу. Я читав про Беннi Леонарда, Гаррi Греба та Джека Джонсона. Я просто повiвся на цьому всьому. Я хотiв бути схожим на цих хлопцiв; вони виглядали так, нiби для них не було жодних правил. Так, вони багато працювали, але у вiльний час просто байдикували, a люди приходили до них, як до богiв.
Я почав ходити на тренування до Каса кожнi вихiднi. Я тренувався з Теддi у спортзалi, а потiм залишався ночувати у Каса. У будинку Каса та його партнерки, милоi украiнськоi ледi на iм’я Камiлла Евальд, були й iншi хлопцi, що прагнули стати бiйцями. Першого разу, коли я опинився в будинку, я вкрав грошi з гаманця Теддi. Гей, ви ж розумiете, що вiд цього лайна не просто позбутися лише тому, що у вас наче все стало гаразд? Менi потрiбно було дiстати грошей на траву. Я чув, як Теддi говорив Касу: «Це мае бути вiн».
– Це не вiн, – вiдповiдав йому Кас.
Я був у захватi вiд боксу, але пiсля того, як подивився по телевiзору перший бiй iз Леонардом Дюраном, менi стало зрозумiло, що бокс – це те, чим я хочу займатися все свое життя. Вау, той бiй просто перевернув для мене все, я був надзвичайно схвильований. Вони обидва боксували з такими неперевершеними стилями та мiццю, завдаючи швидких ударiв. Це все виглядало настiльки неймовiрно, що видавалося постановкою. Я був просто вражений. Менi бiльше нiколи не доводилося переживати такi почуття.
Коли я тiльки почав ходити до Каса, вiн навiть не пустив мене боксувати. Щойно я закiнчував свое тренування з Теддi, Кас сiдав поруч зi мною, i ми розмовляли. Вiн говорив про моi почуття та емоцii, а також про психологiю боксу. Вiн хотiв дiстатися до самоi моеi сутi. Ми багато говорили про духовнi аспекти гри. «Якщо в тобi немае духовного воiна, ти нiколи не станеш бiйцем. І плювати, наскiльки ти великий та сильний», – казав вiн менi. Ми говорили про досить абстрактнi поняття, але вiн усе ж зумiв розбутиди в менi приспанi почуття. Кас знав, як говорити моею мовою. Вiн вирiс у жорсткому оточеннi i теж був колись вуличним хлопчиськом.
Насамперед Кас заговорив про страх i про те, як його подолати. «Страх – це найбiльша перешкода для навчання. Але водночас страх – твiй найлiпший друг. Страх подiбний вогню. Якщо ти навчишся контролювати його, вiн стане працювати на тебе. Якщо ж нi – вiн знищить i тебе, i все, що навколо тебе. Вiн, мов снiжок на пагорбi: ти можеш пiдiбрати його i кинути подалi, або ж зробити з ним усе, що тобi заманеться, якщо вiзьмешся за нього до того, як вiн почне котитися схилом униз. Однак, якщо вiн уже почав котитися – вiн стане таким великим, що розчавить тебе насмерть. Тому нiколи не слiд дозволяти страху безконтрольно рости i розвиватися, бо втративши контроль над ним, ти не зможеш досягнути своеi мети та врятувати свое життя.
Уяви собi оленя, що перетинае вiдкрите поле. Вiн наближаеться до лiсу i раптом iнстинкт пiдказуе йому, що там небезпека, на нього там, можливо, чатуе пума. Щойно вiн це зрозумiе, природа вмикае функцiю виживання i наднирники продукують у кров адреналiн, який примушуе серце битися частiше, i це дае можливiсть тiлу демонструвати надзвичайнi силу та спритнiсть. Там, де олень може зазвичай стрибнути на п’ятнадцять футiв, адреналiн дозволяе йому стрибнути на сорок або п’ятдесят футiв – на вiдстань, достатню для того, щоб уникнути небезпеки. Людська iстота нiчим не iнша. Коли ми стикаемось iз моторошною ситуацiею, що загрожуе нашому здоров’ю чи життю, адреналiн починае розганяти серце. Пiд впливом надниркових залоз людина може здiйснювати надзвичайнi подвиги сили.
Думаеш, ти знаеш рiзницю мiж героем i боягузом, Майку? Що ж, i герой, i боягуз насправдi вiдчувають одне й те саме. Рiзниця лише в тiм, що вони реагують по-рiзному. І герой, i боягуз переживають однаковi почуття, але ти маеш привчити себе дiяти як герой, щоб утриматися вiд вчинкiв, притаманних боягузу.
Твiй розум тобi не друг, Майку. Сподiваюся, ти це знаеш. Тобi доведеться боротися з власним розумом, брати контроль над ним, ставити його на мiсце. Тобi доведеться контролювати своi емоцii. Дев’яносто вiдсоткiв тiеi втоми, що ти вiдчуваеш на ринзi, – у твоему мозку. Це не що iнше, як просто вiдмовка людини, що хоче все полишити й пiти. У нiч перед боем ти не зможеш заснути. Але не хвилюйся, твiй супротивник переживатиме те саме. Ви пiдете на зважування, i вiн виглядатиме сильнiшим i спокiйнiшим за тебе, вiн буде здаватися холодним, мов лiд, але зсередини його випалюватиме полум’ям страху. Твоя уява надiлятиме його здiбностями, яких у нього немае. Пам’ятай: рух знiмае напругу. Тоi митi, коли лунае дзвiнок i ви вступаете в контакт один iз одним, ти побачиш, що твiй противник нiчим не кращий за iнших, усi твоi страхи та фантазii вмить розвiються. Сама боротьба – це едина реальнiсть, яка мае значення. Ти повинен навчитися брати свою волю в кулак i контролювати реальнiсть».
Я мiг слухати Каса годинами. І я так i робив. Кас навчав мене, як важливо слухати свою iнтуiцiю i дiяти розслаблено, не даючи своiм емоцiям та почуттям приймати рiшення, правильнiсть яких я розумiв пiдсвiдомо. Вiн сказав менi, що одного разу говорив про це з великим письменником Норманом Мейлером.
«Касе, ти навiть не усвiдомлюеш того, що практикуеш Дзен», – говорив Мейлер Касу, а потiм вiн дав йому книгу «Дзен у мистецтвi стрiльби з лука«. Кас часто читав менi цю книгу. Вiн сказав менi, що якось пережив абсолютну емоцiйну вiдстороненiсть у своему першому бою. Бажаючи стати професiйним бiйцем, вiн тренувався в мiському спортзалi. Вiн уже тиждень або два працював iз боксерською грушею, коли менеджер запитав його, чи не хоче вiн iз ким-небудь побоксувати. Вiн вийшов на ринг, i його серце билося, мов барабан; продзвенiв дзвiнок, i той хлопець накинувся на нього i кiлькома ударами збив його з нiг. Його нiс набряк, його око заплило, а сам вiн стiкав кров’ю. Хлопець запитав його, чи хоче вiн другого раунда, i Кас вiдповiв, що вiн спробуе. Вiн вийшов на ринг, i раптом його розум вiдокремився вiд його тiла. Вiн наче спостерiгав за собою звiддаля. Удари, якi обрушувалися на нього, здавалося, приходили здалеку. Вiн швидше усвiдомлював iх, нiж вiдчував.
Кас сказав менi, що для того, щоб стати великим бiйцем, потрiбно викинути все з голови. Часом вiн говорив менi сiсти i казав: «Переступи себе. Зосередься. Розслабляйся, аж доки не зрозумiеш, що дивишся на себе збоку. Скажи менi, коли вiдчуеш це». Це було дуже важливо для мене. Взагалi-то я занадто емоцiйний. Пiзнiше я усвiдомив, що якби не навчився позбуватись на ринзi вiд своiх емоцiй, то нiчого б не досяг. Я мiг би вiдвiсити супернику сильний удар, а потiм злякатися, чому вiн не впав.
Кас пiдняв свiй позатiлесний досвiд на крок далi. Вiн навчився вiдокремлювати свiй розум вiд тiла i бачити майбутне. «Все заспокоюеться, а я нiби вихожу назовнi i звiдти спостерiгаю за собою, – казав вiн менi. – Це нiби я й не я. Так, нiби моi розум i тiло не пов’язанi й пов’язанi водночас. І тодi в моiй головi формуеться картинка того, що буде. Я справдi бачу картинку, як на екранi. Я можу взяти бiйця, який лише на початку свого шляху, i я точно знаю, як вiн розвиватиметься. Я дивлюсь, як хлопець б’еться, i я вже знаю все, що менi потрiбно, про нього: я нiби бачу всi мисленневi процеси в його головi. Немов я i е той хлопець, нiби я в його головi».
Вiн навiть стверджував, що може контролювати подii за допомогою свого розуму. Кас тренував Роккi Грацiано, коли той був ще аматором. Одного разу Кас сидiв у кутку бiля Роккi, а Роккi приймав на себе удари. Пiсля того, як його двiчi вiдправили в нокдаун, Рокi повернувся в куток i хотiв покинути бiй. Але Кас виштовхнув його в наступний раунд, i перш нiж Роккi встиг пiти, Кас використав свiй розум, щоб управляти рукою Уiлла Роккi та завдати удару, i йому це вдалося – супротивник упав, i реферi зупинив бiй. Ось таким був цей грузний мужик, який мене тренував.
Кас твердо вiрив, що в твоiй свiдомостi ти маеш вважати себе тим, ким бажаеш стати. Тобто, якщо ти хочеш стати чемпiоном свiту в надважкiй вазi, саме час починати жити життям чемпiона. Менi було лише чотирнадцять, але я щиро вiрив у фiлософiю Каса: постiйно тренуватися, думати як римський гладiатор, тримати свою свiдомiсть у станi постiйноi вiйни, але бути спокiйним та розслабленими зовнi. Вiн практикував i навчав мене закону притяжiння успiху, навiть не пiдозрюючи про це. Кас був також майстром iз самонавiювання. У нього була книга пiд назвою «Самовдосконалення через свiдоме самонавiювання», написана французьким фармацевтом – психологом Емiлем Куе. Куе говорив своiм пацiентам, щоб вони знову i знову повторювали собi: «Щодня я стаю в усьому все краще i краще». У Каса на одному оцi була запущена катаракта, тож вiн повторював собi цю фразу i стверджував, що це допомагало йому вилiкуватися.
Кас говорив нам змiнювати цi позитивнi твердження пiд нашу власну ситуацiю. Тому вiн змусив мене говорити «Найкращий боець у свiтi. Нiхто не може перемогти мене. Кращий боець у свiтi. Нiхто не може перемогти мене» знову i знову протягом усього дня. Менi подобалося це робити, менi подобалося слухати, як я говорю про себе.
Мета всiх цих прийомiв полягала в тому, щоб змiцнити впевненiсть бiйця у собi. Упевненiсть була ключом до всього. Але для того, щоб оволодiти цiею впевненiстю, ви повиннi були випробувати себе i поставити себе на кiн. Це не щось таке, що приходить само собою шляхом осмосу чи просто з повiтря. Упевненiсть, яку ви хочете здобути, досягаеться постiйною вiзуалiзацiею у вашiй головi.
Кас розповiв менi все це в першi ж тижнi нашого знайомства. Вiн представив менi досконалий план. Вiн розробив для мене мiсiю. Я збирався стати наймолодшим чемпiоном свiту у важкiй вазi всiх часiв. Тодi я цього ще не знав, але пiсля однiеi з наших перших довгих розмов Кас довiрився Камiллi. «Камiлла, це та людина, на яку я чекав усе свое життя».
Наблизився час мого умовно-дострокового повернення до Бруклiну, коли одного разу до мене прийшов Боббi Стюарт.
– Я не хочу, щоб ти повертався до Бруклiна. Я боюся, що ти зробиш якусь дурiсть i тебе вб’ють або знову запроторять твою дупу до в’язницi. Ти хочеш переiхати до Каса?
Менi теж не хотiлося повертатися. Я бажав змiн у своему життi. До того ж менi подобалось, як цi люди говорять до мене i як вони пробуджують у менi почуття власноi вартостi, – вони примусили мене вiдчути себе частиною суспiльства! Тож я поговорив зi своею мамою про можливiсть залишитися у Каса.
– Ма, я хочу поiхати до нього i тренуватися. Я хочу бути бiйцем. Я можу бути кращим бiйцем у свiтi.
Кас так поiздив менi по мiзках, що все, про що вiн менi говорив, це яким крутим можу стати i як удосконалювати себе в усьому щодня. Усе це лайно про те, як допомогти собi самому.
Моя мама була зовсiм не рада, що я iду, але вона пiдписала дозвiльнi документи. Може, вона думала, що з неi вийшла нiкудишня мати.
Так що я переiхав до Каса, Камiлли та iнших бiйцiв, що жили в iхньому будинку. Я дiзнавався про Каса все бiльше i бiльше, завдяки нашим довгим бесiдам пiсля тренувань. Вiн був надзвичайно щасливим, коли я подiлився з ним iсторiями про мое колишне безпутне життя. Вiн свiтився, мов рiздвяна ялинка. «Розкажи менi ще», – говорив вiн. Я був iдеальним хлопцем для його мiсii – без даху над головою, нiкому не любий, знедолений. Я був жорстким, сильним i пiдступним, але водночас я був для нього чистою дошкою. Кас хотiв, щоб я визнав своi недолiки. Вiн не змушував мене вiдчувати сором або приниження через мое виховання. Йому iмпонував мiй надзвичайний ентузiазм. Ентузiазм – це слово, якому навчив мене Кас.
Кас розумiв мене, адже так само, як i я, пройшов через важке життя. Його мати померла, коли вiн був малою дитиною. Вiн ослiп на одне око пiд час вуличноi бiйки в дитинствi. Його батько помер у нього на руках, коли вiн був ще зовсiм молодим. Полiцiянт убив його улюбленого брата.
Кас працював на звичайнiй офiснiй роботi з дев’ятоi до п’ятоi лише раз у своему життi i то лише один рiк. А потiм вiн пiшов, бо побився зi своiми колегами. Але вiн проводив багато часу, допомагаючи людям у своему районi, розв’язуючи iхнi проблеми майже як позаштатний соцiальний працiвник. Вiн отримував величезне задоволення, допомагаючи iншим людям. Пiд час передвиборчоi кампанii Ла Гуардiа[4 - Фйорелло Ла Гуардiа – американський полiтик, мер Нью-Йорка протягом трьох каденцiй iз 1934 до 1945 рр. – прим. перекл.], який балотувався в мери-реформатори Нью-Йорка, Кас допомiг викорiнити полiтичну корупцiю в своему районi. Вiн досяг цього, ставши на дорозi одному з корумпованих дiлкiв, який якось наставив на Каса дуло пiстолета. Вiн був безстрашний. Але вiн був також i жорстким.
– Я все життя захищав цього малого хлопця[5 - Вочевидь, Кас говорить про Ла Гуардiа. Вiдомо, що той був зростом 157 см – прим. перекл.], – сказав Кас. – Багато моiх труднощiв виникли через те, що я став на захист невдахи. Дехто з людей, заради кого я йшов на небезпеку, того не заслуговували. У свiтi мало людей, якi заслуговують на порятунок.
Кас був абсолютним дальтонiком. Найкращий друг його батька був чорношкiрим. Коли вiн служив в армii, розквартированiй на пiвднi, у нього була боксерська команда. Коли вони подорожували, жоден готель не хотiв приймати його чорних бiйцiв, тому вiн спав iз ними в парках.
Крiм того, вiн був великим соцiалiстом. Вiн обожнював Че, Фiделя та Розенберга. Вiн розповiдав менi про справу Розенберга, а я дражнив його.
– Та годi тобi, Касе. Це неправильно. Вони були виннi, – казав я.
– О, так, – рикав вiн. – Це ти зараз так кажеш, але якщо вони повернуть рабство, у тебе не буде можливостi сказати, хто був винен, а хто нi. Адже вони теж збираються його повернути, чи не так?
Найбiльшим його ворогом був Рональд Рейган. Рейган з’являвся на екранi телевiзора, i Кас кричав аж поки не забракне повiтря в легенях: «БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН!!!». Кас був справжнiм манiяком. Вiн постiйно говорив про те, хто заслуговуе на смерть. «Людина вмирае так, як живе», – говорив вiн менi.
Одного разу Кас сказав менi: «Коли в тебе багато грошей, ти маеш можливiсть допомогти всiм, хто тобi дорогий. Ти можеш допомогти церквам чорношкiрих». Вiн вважав, що чорнi церкви були найкращою соцiальною мережею для чорношкiрих людей. Вiн любив преподобного Мартiна Лютера Кiнга. Кас завжди любив допомагати людям, i саме на це вiн витрачав бiльшiсть своiх грошей.
«Грошi – вони як приходять, так i йдуть, – говорив вiн менi. – Грошi – то безпека, а безпека для мене – то смерть, тож я нiколи не дбав про грошi. Як на мене, то всi тi речi, що для мене насправдi важливi – iх я не можу купити за грошi. Грошi мене нiколи не цiкавили. Забагато багатих людей е поганцями, тому в мене погана асоцiацiя з грошима. Правду кажучи, я не можу назвати себе марнотратцем. Я давав грошi людям, якi потрапили в бiду. Я не вважаю, що це марна трата грошей».
Вiн також не вiрив у необхiднiсть платити податки правому уряду. Вiн оголосив себе банкрутом, коли заборгував податковому управлiнню 200 тис. доларiв.
Як Кас потрапив у бокс, само собою було загадкою. Вiн з’явився нiзвiдки i оголосив сам себе тренером iз боксу. Нiхто нiколи про нього не чув. Вiн нiчого не знав нi про контракти, нi про бiйцiв, але називав себе менеджером. Зрештою вiн став управляти справами i тренувати багатонадiйного молодого важковаговика на iм’я Флойд Паттерсон, який, як i я, був бiдним хлопцем iз Бруклiна. Тодi боксом завiдувала група пiд назвою IBC (англ. Іnternational Boxing Club), тобто Мiжнародний боксерський клуб, що належила багатим пiдприемцям, якi загарбали собi геть усi проекти з просування чемпiонiв. Але Кас довiв Флойда до Чемпiонату, а потiм сам вiдрядився до ІВС. А це означало, що вiн пiшов проти заведених правил, тому що Френкi Карбо, гангстер iз сiм’i Луккезе, був у змовi з ІВС. Кас допомiг зламати хребет IBC, а Карбо опинився у в’язницi за змову, вимагання та нелiцензiйне управлiння.
Проте серце Каса було розбите, коли Рой Кон, адвокат правого спрямування, забрав у нього Паттерсона, спокусивши новонаверненого католицького боксера зустрiтися з Нью-Йоркським кардиналом Спеллманом. Вiдтодi ноги Касовоi в католицькiй церквi не було. Пiсля цього вiн ставав усе параноiдальнiшим. Вiн стверджував, що хтось намагався штовхнути його пiд вагон метро. Вiн перестав ходити по барах, бо боявся, що хтось отруiть його напiй. Вiн навiть наглухо зашив кишенi своiх пальто, щоб нiхто не мiг пiдсипати в них наркотики й пiдставити його. Нарештi вiн переiхав на пiвнiч штату до Кетскiлла.
Вiн був параноiком навiть у власному будинку. Нiкому не дозволялося заходити до його кiмнати, i вiн вставляв у дверi сiрники, щоб побачити, чи не порушив хто бува його заборону за його вiдсутностi. Якщо вiн бачив мене десь поблизу своеi кiмнати, то питав: «Що ти тут робиш?». «Я живу тут, Касе. Живу я тут…» – вiдповiдав я.
Одного разу ми з Томом Паттi i Френкi, двома iншими боксерами, якi жили в цьому будинку, вийшли на вулицю. Кас нiкому не довiряв ключi, адже ми могли iх загубити, i тодi будь-який незнайомець мiг би потрапити до будинку. Коли ми повернулися додому i постукали в дверi, нiхто не вiдповiв. Я заглянув у вiкно i побачив, що Кас заснув у своему улюбленому м’якому крiслi пiд бурмотiння телевiзора – вiн був наполовину глухим. Том прикинув, що стукати треба було тодi, коли шоу переключалось на рекламу i на кiлька секунд наступала тиша. Тож, дочекавшись цього моменту, ми кинулись до вiкна i почали стукати, волаючи щодуху: «Касе! Касе!». За одну долю секунди Кас перевернувся на 180 градусiв, упав iз крiсла й пiдхопився, зiгнувшись у попереку й виставивши лiву руку щитом, готовий вирубати правою непроханого гостя. Ми всi покотились по пiдлозi вiд реготу.
Іншим разом один зi спаринг-партнерiв, який зупинився у нас на нiч, вислизнув уночi з дому, щоб пiти до мiста. Том i я прокинулися рано вранцi i збиралися спуститися вниз на снiданок. Ми зазирнули у вiтальню i побачили, як Кас, лежачи на пiдлозi, повзе по-пластунськи з гвинтiвкою в руцi. Той пацан саме прийшов додому i стукав у вiкно, а Кас, напевно, подумав, що це якийсь мудак з ІВС прийшов за ним. Ми з Томом переступили через нього i пiшли на кухню за пластiвцями.
Я мiг продовжувати й розповiдати схожi iсторii про Каса безкiнечно. Вiн був надзвичайно унiкальним та колоритним котаном. Але найкращий опис Каса, який я коли-небудь бачив, я зустрiв у iнтерв’ю великого письменника Гая Талезе, яке вiн дав Полю Цукерману – молодику, який збирав матерiал для книги про Каса.
«Вiн був римським воiном, який запiзнився на двi тисячi рокiв. Воiни люблять вiйну, вона iм потрiбна – це та атмосфера, в якiй вони вiдчувають себе як вдома. У мирний час вони вiдчувають тривогу та неспокiй, вважають себе марними людьми. Вони обожнюють гармидер навколо. Кас, як i Паттон (ймовiрно маеться на увазi Джордж Смiт Паттон – американський генерал, командувач армiею США пiд час Другоi свiтовоi вiйни – прим. переклад.). вiдчував себе живим, лише коли навколо панував гармидер та iнтриги, а повiтря було сповнено передчуттям прийдешноi битви. Вiн тодi почувався найбiльш в ладу з собою, його нервовi клiтини, його розумовi здiбностi були найбiльш жвавими, i вiн почувався найбiльш наповненим, коли перебував у збудженому станi. І якщо навколо не було небезпек та iнтриг, вiн мав сам створити собi iх. Якщо життя стиха булькотiло, йому необхiдно було пiдкрутити вогонь пiд ним, щоб знову вiдчути себе живим. Це давало йому кайф. Вiн був активiстом, йому потрiбно було метушитися».
Кас був генералом, а я – його солдатом. І ми були готовi до вiйни.
Я БУВ НІКОМУ НЕ ПОТРБІНИМ НІГЕРОМ ПІД ТОРАЗИНОМ, ЯКОМУ ДІАГНОСТУВАЛИ розумову вiдсталiсть, а цей старий бiлий мужик простягнув менi руку допомоги й вдихнув життя в мое его. Кас одного разу запитав мене: «Майку, уяви собi, що ти сидиш з психоаналiтиком i вiн питае тебе, чи ти чуеш голоси? Ти збираешся сказати “Нi”, але ж це голоси говорять тобi, щоб ти сказав “Нi”, Чи не так?» Кас був надзвичайно глибокою людиною. Нiхто i нiколи не змушував мене усвiдомлювати, що я чорна людина. Вiн був таким само холодним та рiшучим, даючи менi це усвiдомлення, яким був би жорсткий чорний. «Вони думають, що вони краще тебе, Майку», – говорив вiн. Коли вiн бачив когось на фiатi чи ролс-ройсi, то дивився на мене i говорив: «У тебе теж такий буде. Розбагатiти – то не найважча в свiтi рiч. Ти настiльки вище за цих людей. Вони нiколи не зможуть зробити те, на що здатен ти. Це всерединi тебе. Думаеш, я б тобi говорив такi слова, якби в тобi не було цього? Якби це було так, я мiг би зробити з тебе кращого бiйця, але нiколи б менi не вдалося зробити з тебе чемпiона».
Ось так. Я завше вважав себе покидьком. Моя матiр казала менi, що я – лайно. Нiхто нiколи не говорив про мене нiчого доброго. І ось цей мужик каже: «Б’юся об заклад, що якщо ти спробуеш, то зможеш виграти Оскар. З тебе вийшов такий само гарний актор, як i боксер. Чи може ти хочеш стати пiлотом? Я впевнений, що ти будеш найлiпшим автогонцем у свiтi; ти розумнiший i крутiший за цих хлопцiв. Ти можеш пiдкорити будь-яку справу. І не кажи нiколи «я не можу», ти не можеш сказати «не можу».
Коли я впадав у зневiру, що бувало доволi часто, Кас годував мiй мозок думками про чужоземний свiт iз великими скарбами. Усе, що вiн говорив, було менi чуже, але менi подобалося слухати його.
«Усе, що тобi потрiбно робити, це слухати мене, – казав вiн. – Тебе знатимуть люди королiвського походження. Чуеш, що я тобi кажу, хлопче? Цiлий свiт дiзнаеться, хто ти. Твое iм’я стане видатним. Люди будуть поважати твою матiр, твою сiм’ю та твоiх дiтей. Ти входитимеш до кiмнати, а люди вставатимуть, аплодуючи тобi».
Кас не дозволить менi зазнати невдачi. Коли я вiдчував, що готовий усе покинути i втрачав будь-яке бажання, вiн просто продовжував мене надихати. Кас завжди говорив: «Моя робота в тому, щоб вiдшкрiбати все те, що перешкоджае твоему зростанню та становленню твого потенцiалу». Вiн зiшкрiбав з мене весь тей бруд, i це було дуже болiсно. Я верещав: «Залиш мене! Ааааа!». Вiн мучив мiй розум. Вiн спостерiгав, як я борюсь iз кимось зi старших хлопцiв, i коли я втомлювався i та втома, через яку я не вiдбивав його атаки, була лишень у моiй головi, супротивник просто мучив мене – Кас говорив зi мною про це i моi страхи покидали мене. Вiн був перфекцiонiстом. Я бив боксерську грушу вiдповiдно до тих комбiнацiй, а Кас стояв там i дивився.
«Добренько. Добренько. Але геть не файненько», – говорив вiн зi своiм сильним бронкським акцентом.
Кас хотiв зробити з мене найзапеклiшого бiйця, якого тiльки бачив свiт, такого, щоб лякав би людей до усрачки ще до того, як вийде на ринг. Вiн навчав мене бути безкiнечно лютим, як на рингу, так i поза ним. У той час менi це було необхiдно. Я був настiльки невпевненим у собi та заляканим. Моя психiка була травмована з тих часiв, коли люди насмiхались з мене, як я був малим. Я просто ненавидiв приниження вiд того, що надi мною знущалися. Це почуття залишаеться з тобою на все життя. Це просто таке погане, безнадiйне почуття. Саме з цих причин я демонстрував свiту, який я пiдступний та лютий покидьок. Але Кас дав менi впевненiсть у собi, щоб менi бiльше нiколи не довелося турбуватися про те, що мене будуть цькувати. Я знав, що бiльше нiхто нiколи не зчепиться зi мною.
Кас був не просто тренером iз боксу. Вiн прищепив менi так багато цiнностей. Вiн був схожий на якогось гуру, завжди говорив такi речi, якi змушували мене задуматися.
«Не мае значення, що тобi говорять, не мае значення, якi виправдання чи пояснення вони дають. Те, що людина робить, врештi-решт, – ось те, що було в неi на думцi».
