скачать книгу бесплатно
Вони почали вивертати моi кишенi, але у мене нiчого не було.
– Куди ти йдеш? – запитали вони мене. – Хочеш iз нами полiтати?
– Що? – запитав я.
Тож ми пiшли разом до школи, i вони змусили мене перелiзти через паркан, щоб дiстати кiлька пластикових ящикiв з-пiд молока i перекинути iх iм. Ми пройшли кiлька кварталiв, i вони сказали менi зайти в закинутий будинок. «Ого, я не знаю…» – завагався я. Я був лише маленьким хлопчиком проти трьох здорованiв. Але ми туди увiйшли, i вони сказали менi: «Лiзь на дах, Коротуне». Я не знав, чи не збираються вони мене, бува, вбити. Ми пiднялися на дах, i я побачив маленьку коробку з голубами. Цi хлопцi будували голубник. Тож я став iх хлопчиком на побiгеньках, iхнiм маленьким рабом. Незабаром я дiзнався, що коли птахи злiтали, вони часто через свою лiнь та поганий стан сiдали на чийсь iнший дах. Коли таке траплялося, я мав спуститися вниз, побачити на який дах вони сiли, знайти спосiб, як потрапити до того будинку, i потiм пiднятися на його дах, щоб зiгнати з нього птахiв. Увесь день я ганявся за птахами, але менi це здалося досить цiкавим заняттям. Менi подобалося бути поруч iз птахами. Менi навiть було до снаги ходити до зоомагазину i купувати iм зерно. А цi хлопцi були крутими пацанами, i вони нiби любили мене за те, що я був iх пiдручним. Усе свое життя я почував себе невдахою, але тут, на даху, я почував себе як вдома. Я начебто знайшов свое призначення в життi.
Наступного ранку я повернувся до того ж будинку. Вони були на даху, побачили, що я йду, i почали кидати в мене цеглу.
– Ти, сцикун, що ти тут робиш? Ти намагаешся вкрасти наших чортових птахiв? – сказав один iз хлопцiв. Ого, а я думав, що це мiй новий дiм.
Нi, нi, нi, – заперечив я. – Я просто хотiв запитати, чи вам, бува, не треба допомога з покупками, а чи щоб я поганяв птахiв…
– Ти серйозно? – здивувався вiн. – Ходи-но сюди, Коротуне.
І вони послали мене до магазину купити iм сигарети. Вони були купою жорстоких вуличних хлопцiв, але я був не проти допомогти iм, тому що птахи запали менi в душу. Це було справдi класно: дивитися, як кiлька сотень голубiв здiймаються в небо i лiтають колами, щоб потiм спуститися назад на дах. Запуск голубiв був великим спортом у Бруклiнi. Усi – вiд мафiозних донiв i до маленьких дiтей iз гетто – займалися цим. Цьому годi шукати якесь пояснення, це просто щось, що захоплюе тебе всього. Я навчився пiклуватися про них та вивчив усi iхнi особливостi. А потiм це стало чимось, у чому я добре знався, i я почав гордитися своею майстернiстю. Усi одночасно випускали своiх голубiв, i гра полягала в тому, щоб зловити голубiв iнших хлопцiв. Це було схоже на скачки коней. Щойно це входить у твое життя, ти не можеш зупинитися. Де б я не жив iз того дня, я завжди будував собi пташник i тримав голубiв.
Одного разу ми були на даху, займаючись голубами, коли до нас пiднявся хлопець, старший за нас. Його звали Баркiм, i вiн був другом одного з братiв цих хлопцiв. Зрозумiвши, що його друга тут немае, вiн сказав нам передати йому, що чекатиме на нього цього вечора на джемi в центрi вiдпочинку сусiднього району. Джеми – це було щось на кшталт танцiв для пiдлiткiв, але це було не те лайно Арчi та Веронiки. Поночi вони навiть змiнювали назву закладу з центру вiдпочинку на «Стрiлець». Туди щоночi приходили всi гравцi i шулери, а також сусiдськi хлопцi, якi грабували будинки, займались кишеньковими крадiжками та шахрайством iз кредитними картками. Це було лiгво беззаконня.
Тож того вечора я пiшов до клубу. Менi було сiм рокiв, i я нiчого не знав про те, як одягатися. Менi було невiдомо, що слiд пiти додому й прийняти душ та змiнити одяг на щось таке, що вразило б усiх у клубi. Саме так вчинили iншi хлопцi, якi порались бiля голубiв. Однак я сам пiшов до клубу просто з пташника, одягнений у той самий смердючий одяг iз плямами пташиного послiду на ньому. Я собi подумав, що моi приятелi будуть там i приймуть мене як свого, тому що я ганяв iх сраних птахiв iз дахiв. Та щойно я ввiйшов, цi хлопцi пiдскочили i… «Що за сморiд?!! Гей, ти подивись на цього зашмарканого смердюка!» Усi навколо почали смiятися з мене i дражнити мене. Я не знав, що робити – це було абсолютно нестерпно, усi i кожен кепкували з мене. Я плакав, але водночас намагався смiятися, щоб мене прийняли за свого. Баркiм, здаеться, побачив, у що я був вдягнений i зглянувся надi мною. Вiн i сказав: «Гей, Коротуне. Забирайся до бiса звiдси. Зустрiнемося завтра о восьмiй ранку на даху».
Наступного ранку я був там у призначений час. Пiдiйшов Баркiм i почав мене повчати. «Ти не можеш приходити на танцi в такому прiкiде, як нечесаний бомжара. Ти хто по жизне будеш, чувак? Ми тут робим бабкi». Вiн швидко гутарив, а я намагався зрозумiти кожне його слово. «Ми тут ща достанем бабок, Коротуне. Чьо, готовий?» Я пiшов iз ним, i ми почали вламуватися в чужi будинки. Вiн наказав менi пролiзти через вiкна, якi були занадто малi для нього, я увiйшов i вiдкрив йому дверi. Опинившись усерединi, вiн взявся ритися в чужих речах, зламав сейф i кинувся чистити все пiд нуль. Ми знайшли там стереопрогравачi, аудiокасети, ювелiрку, зброю та грошi. Награбувавшись, вiн вiдвiз мене в мiсто на Делансi-стрiт i купив менi трохи гарного одягу, кросiвки та дублянку з овчинки. Тiеi ж ночi вiн взяв мене на джем, i там були всi тi самi люди, якi смiялися з мене минулоi ночi. На менi було нове пальто i шкiрянi штани. Нiхто навiть не впiзнав мене; це було так, наче то був не я, а хтось iнший. Це було просто неймовiрно.
Баркiм став тим, хто познайомив мене зi злочинним життям. До цього я нiколи нiчого не крав. Нi окрайчика хлiба, нi льодяника – нiчого. У мене не було нiяких антисоцiальних схильностей. У мене не було потрiбного стрижня. Але Баркiм пояснив менi, що якщо матимеш добрий вигляд, люди виказуватимуть тобi повагу. Якщо в тебе будуть наймоднiшi шмотки та найкрутiшi речi, то й ти будеш красним пацаном. У тебе буде статус.
Баркiм повiв мене на роллердром на Ютiка-авеню, де ми зустрiли тих хлопцiв, якi називали себе командою Рутленд-Роуд. Вони були юнi, рокiв по дванадцять, але одягались, як дорослi чоловiки. Тренчi, туфлi з крокодиловоi шкiри, кролячi хутра, стетсони[3 - Стетсон – американський ковбойський капелюх – прим. перекл.] з великими полями. Вони носили дизайнерський одяг вiд Серджiо Валенте, Джордаш та П’ера Кардена. Я був вражений. Баркiм розповiв менi, де вони все це дiстали: цi хлопцi цупили з кишень, зривали з людей ланцюжки та грабували. Вони були просто молокососами – ходили до школи, але в них були годинники, перстнi та ланцюжки. А ще вони iздили на мопедах. Люди називали iх головорiзами, але ми називали iх нiгерами з бабками. Усе це було простим божевiллям.
Баркiм почав представляти мене людям на вулицi як свого «сина». Вiн був лише на кiлька рокiв старший за мене, але то була вулична термiнологiя, що попереджала людей не займати мене. Це означало: «Ось мiй вуличний син, ми – сiм’я, ми грабуемо та крадемо. Вiн – мiй маленький помiчник. Не зв’язуйся з цим нiгером». Люди, якi поважали його, мали тепер поважати й мене. Вiн навчив мене, з якими людьми я можу водитися, а з якими лiпше не зв’язуватися, бо вони всi кишки з мене витрусять. Мое життя нагадувало менi життя Олiвера Твiста, коли старший хлопець Феджин навчав його всiм таким речам. Вiн купував менi купу всiляких шмоток, але вiн нiколи не давав менi багато грошей. Вiн заробляв на пограбуваннi кiлька тисяч, але менi вiн давав двi сотнi. Але коли тобi вiсiм рокiв, то двi сотнi доларiв видаються великими грошима. Інколи вiн витягав якусь побрекеньку з ювелiрки, що ми накрали, i давав менi ii поганяти на кiлька днiв.
Моя злочиннiсть вийшла на новий рiвень iз командою Ратленд-Роуд. Загалом це були карибськi хлопцi з Краун-Хайтс. Баркiм добре знав старшу групу – Кiшок. Я почав проводити час з iх молодшою групою – Ратленд-Роуд І долучився до iхнiх дрiбних грабункiв. Ми ходили до школи, снiдали, а потiм сiдали в автобус чи на поiзд i займалися грабунками тодi, коли у школi йшло навчання. Тут я вперше вiдчув, що знайшов свое мiсце у свiтi. Ми всi були на рiвних один з одним, доки вносили свою частку доходiв вiд наших крадiжок.
Деякi люди можуть, почитавши про речi, якi я тут описую, осудити мене дорослого, назвати кримiналом, але… я займався цими речами бiльше нiж тридцять п’ять рокiв назад. Я був малою дитиною, яка шукала любовi та визнання, i так сталося, що вулиця стала тим мiсцем, де я iх знайшов. Це було едине доступне менi навчання, i цi хлопцi стали моiми вчителями. Навiть старшi гангстери говорили: «Ти не повинен цього робити. Йди до школи», – але я не хотiв дослуховуватись iхньоi думки, попри те, що вони послуговувались повагою на районi. Вони казали нам залишатися в школi, тодi як самi займались грабунками на вулицях. Усi хлопцi поважали мене, тому що я був дрiбним помiчником. Я завжди був готовий вiдстiбнути моiм друзям, якi потребували трохи бабла. Я купував нам спиртне та iжу. Я почав купувати голубiв. Люди поважають тебе, якщо у тебе хорошi птахи. До того ж я спiшив красти, щоб мати змогу купувати гарнi речi. Я бачив, як всi поводились зi мною, коли я з’являвся одягнений у гарну куртку i пуми. У мене був лижний костюм iз жовтими окулярами, але я нiколи в життi не був на лижному схилi. Я не знав, як правильно пишеться той чортiв Адiдас, але я знав, якi почуття це слово ворушить у менi.
Один хлопець iз Ратленда навчив мене розкривати замки. Якщо в тебе е ключ, який пiдходить до замковоi шпарини, ти просто граешся з ключем, доки вiн не зношуе цилiндр, i ти можеш вiдкрити дверi. Я був такий: «Трясця!» Друже, за деякими з цих дверей, якi ми вiдкривали, було столове срiбло, коштовностi, зброя, пачки грошей. Ми були такi щасливi, що плакали й смiялися водночас. Ми не могли забрати все i вiдразу. З усiм цим барахлом не пiдеш вулицею, тому ми просто набивали до трiску нашi шкiльнi ранцi краденим добром.
Одного дня мiй друг Кертiс та я грабували будинок. Люди, якi там жили, були вихiдцями з Карибiв, як i Кертiс. Я стояв там, у цьому темному, хоч око вийми, будинку, коли почув чиесь: «Хто тут? Люба, це ти?» Я подумав, що це Кертiс дуркуе, намагаючись мене злякати. Тож я вiдказав: «Я намагаюсь знайти грошi та рушницю. Пошукай сейф, добре?» «Що, люба?..» І тут я зрозумiв, що то був не Кертiс. Це був мужик, який жив там i саме зараз лежав на диванi. Я кинувся до дверей. «Кертiс, тут пахне засадою. Умотуем отсюда, тута хтось е», – сказав я. Але Кертiс був перфекцiонiстом. Кертiс хотiв замкнути дверi, а не просто втекти. Я вибiг до чортовоi матерi. Господар вiдчинив дверi, ударив Кертiса по головi й вирубав його так, що той втратив свiдомiсть. Я думав, що вiн помер. Тiльки через рiк я зустрiв його знову. Вiн був живий, але його обличчя було розбите вщент, так сильно його побили. Ага, життя було паскудним до нас.
Поцупивши столове срiбло або коштовностi, ми прямували до Сала, до магазину на розi Ютiка i Стерлiнг.
Я був молокососом, але вони знали мене по тому, що я приходив iз старшими хлопцями. Мужики в магазинi знали, що я прийшов iз краденими коштовностями, але я розумiв, що вони не можуть обдурити мене, бо я знав, що почiм тодi. Я знав, чого хочу.
Інодi, опинившись на вулицi в полудень, ми бачили школу i заходили всередину. Ми просто йшли до iдальнi, брали по тацi, ставали в чергу й потiм йшли iсти. Якщо нам траплялось побачити когось, кого ми хотiли пограбувати, себто когось, у кого на шиi був гарний ланцюжок, то ми, закiнчивши з нашим обiдом, вiдносили тацi назад, прямували до дверей, хапали ланцюжок i вибiгали зi школи. На вулицях ми завжди хотiли мати чепурний вигляд, тому що коли ти маленький чорний хлопчик у мiстi й маеш брудний та неохайний вигляд, люди будуть зневажати тебе. Тож ми були милi та безпечнi. У нас були шкiльнi ранцi, маленькi дитячi окуляри й католицька шкiльна унiформа – милi штаненята та бiлi сорочки.
Приблизно за рiк я почав займатися грабуванням осель самостiйно. Це було досить прибутково, але гасати вулицями й уривати щось дрiбне було набагато цiкавiше. Ти хапаеш коштовностi якоiсь жiночки, а за тобою женуться копи, або, як ми iх називали, героi, якi приходили на порятунок бiдолашним ледi. Це було бiльш ризиковано i приносило менше грошей, але ми любили полоскотати нерви. Зазвичай, щоб стати успiшним злодюжкою, потрiбно мати партнера. Інодi менi навiть не треба було нiчого планувати, ти просто виходиш на вулицю, бачиш там когось, i ви йдете разом на промисел.
Інколи ти мiг несподiвано зрозумiти, що напоровся на конкурентiв. Сiдаеш в автобус, а там уже хтось чекае, щоб розпочати чистити кишенi людям. Але ти можеш бути примiтнiшим. Це називалось «розбудити автобус». Автобус був млявим, доки ти не зайшов туди, але ось, коли ти в салонi, водiй автобуса робить оголошення: «Ледi та джентльмени, тут серед нас е молодi люди, якi тiльки-но зайшли в автобус. Приглядайте за вашими кишенями. Вони намагатимуться обiкрасти вас». Отже, ти виходиш на наступнiй зупинцi, але тихий кишеньковий злодiй виходить i йде за тобою.
«Покидьок, ти розбудив автобус!» – кричить вiн тобi навздогiн. І якщо то старший хлопець, то може почати бити тебе i забрати грошi чи коштовностi, якi ти назбирав.
Хлопцi не любили займатися кишеньковими крадiжками зi мною, тому що я був не таким терплячим та вправним, як iншi. Я нiколи не був послiдовним та спокiйним, типу: «Я збираюсь взяти цього негра, робитиму це i це». Менi набагато лiпше вдавалося заслiплювати людей.
Будь-який сильний хлопець може когось заслiпити. Але трюк був у тiм, щоб бути пiдступнiшим i перехитрити iх. Бiльшiсть людей думали: «Вони мене розкусили, пiду звiдси». Але тiльки не я. Якась ледi могла цiлий день тримати руку на своему гаманцi, i ми спостерiгали й спостерiгали за нею, а вона все тримала руку в кишенi. Ми ходили за нею, а потiм кидали ii, залишивши спостерiгати за нею одного малого хлопчика. І тут вона на кiлька секунд послаблювала свою оборону, вiдвернувшись на щось – ось тут вiн i брав ii. А потiм вiн зникав. І перш нiж йшли, ми чули задушевний крик: «А-А-А, моi грошi, моi грошi!» Це було божевiльно. Але нам було плювати.
Найпростiшим було вирвати чийсь золотий ланцюжок. Я займався цим у метро. Я сiдав бiля вiкна. Тодi можна було вiдкривати вiкна в вагонах метро. Тож я опускав кiлька вiкон, i коли вагон зупинявся i новi пасажири заходили i сiдали бiля вiкна, я схоплювався щойно потяг починав повiльно розганятися i зривав по дорозi iхнi ланцюжки. Вони верещали й дивились менi вслiд, але не могли вискочити вслiд за мною з поiзда. Я лагодив застiбку й залишав ланцюжок на кiлька днiв у себе, вiн добре пасував менi i я ним хизувався, аж доки не продавав його, до того, як старшi хлопцi заберуть його в мене.
Попри те, що я почав здобувати статус, менi зовсiм не вдавалося заводити стосунки з дiвчатами. Вони менi подобались, але я зовсiм не розумiв, як сказати iм про це. Одного разу я дивився, як дiвчата стрибали через скакалку, вони менi сподобались i я захотiв пострибати з ними. Тож я почав iх дражнити, i тут, просто на рiвнiй дорозi цi п’ятикласницi стали лупцювати мене. Я валяв iз ними дурня, але вони сприйняли все всерйоз i просто напали на мене зненацька. Я занадто пiзно серйозно задумався навчитись давати здачi. На той момент, хто б не пiдiйшов й не спробував би взяти верх надi мною – будь-хто вигравав. Я не хотiв iз ними битися.
Нi для моеi матерi, нi для сестри не було секретом те, що я грабував i вiв антисоцiальний спосiб життя, щоб заробити нам грошей. Вони бачили мiй гарний одяг, i я приносив iм iжу – пiцу, бургер Кiнг i МакДональдс. Моя мати знала, що нiчим добрим я не займаюсь, але тодi вже пiзно було мене перевчати. Я став дитиною вулиць. Вона думала, що я злочинець i що я погано закiнчу. Певна рiч, вона вже бачила таке ранiше – дiтей, як я, i що з того виходило. Я крав що завгодно i в кого завгодно. Для мене не було жодних перешкод.
Моя мама визнавала за краще жебракувати. Мене бентежило те, якою занадто чесною вона була. Вона завжди випрошувала грошi; просто вона такою вродилась. Я давав багато грошей сестрi на наше господарство, щоб вона допомагала мамi. Інодi я давав мамi сотню баксiв, але вона не повертала iх менi. Вона зовсiм мене не поважала. Я говорив: «Ма, ти винна менi трохи грошей». А вона просто вiдповiдала: «Та ти менi життям зобов’язаний, малий. Не збираюсь тобi нiчого повертати».
Великi дiти з нашоi округи знали, що я краду, тож вони вiдбирали в мене грошi, прикраси й мое взуття, а я боявся говорити про це мамi. Я просто не знав, що менi робити. Вони били мене i вiдбирали у мене голубiв – вони знали, що всi цi знущання надi мною зiйдуть iм з рук. Баркiм не навчив мене битися. Вiн просто навчив мене одягатися в гарний одяг i мити дупу. Зазвичай, коли хтось кричав на мене на вулицi або гнався за мною, я просто кидав своi речi й тiкав. Тож надi мною знову знущалися, але тепер я був бiльш примiтним.
Я ставав старшим, i менi завжди хотiлось бути в центрi уваги. Менi хотiлось бути тим пацаном, який говорить всяку фiгню типу: «Я тут найкрутiший на районi», «У мене найкращi пташки». Я хотiв неодмiнно бути тим вуличним пацаном, дотепно балакаючим бичком, але… я був для того занадто сором’язливий i незграбний. Якби я тiльки спробував отак патякати, хтось неодмiнно пiдходив до мене i бив мене по головi: «Стули пельку, нiгер». Але я вiдчув смак того, як це купатися в променях уваги публiки, коли встряв у свою першу вуличну бiйку.
Одного дня я пiшов в округу на Кроун-Хайтс i пограбував будинок зi старшим товаришем. Ми знайшли там 2200 доларiв i вiн вiдстебнув менi з них 600. Я взяв iх i пiшов до зоомагазину купити на сотню собi голубiв. Їх запакували менi в коробку, i власник магазину допомiг менi дiйти з ними до метро. Коли я вийшов iз потяга, хтось iз моеi округи допомiг менi дотягнути коробку до закинутого будинку, де я ховав своiх голубiв. Але цей мiй помiчник пiшов i розповiв комусь iз дiтей нашого кварталу, що у мене е всi цi птахи. Отож хлопець на iм’я Гарi Флаверс i його друзi прийшли i почали мене обкрадати. Моя мама побачила, як вони вовтузяться з моiми птахами, i сказала менi. Я вибiг на вулицю i зiткнувся з ними вiч-на-вiч. Вони побачили, що я наближаюсь, i припинили хапати птахiв, але Гарi продовжував тримати одного голуба пiд курткою. До того моменту навколо нас зiбрався неабиякий натовп.
– Поверни менi мого птаха, – сказав я.
Гарi витягнув птаха з-пiд куртки.
– Хочеш цю пташку? Ти хочеш цю чортову пташку? – звернувся вiн до мене. І вiн просто скрутив птаховi голову й жбурнув його в мене, так що кров iз нього хлюпнула менi в обличчя та на сорочку.
– Бий його, Майку, – крикнув менi один iз моiх друзiв. – Не бiйся, просто вдар його.
До того я завжди боявся битися з будь-ким. Але там, у нашому районi, був старший хлопець на iм’я Уайз – колишнiй боксер Полiцейськоi Атлетичноi Лiги. Вiн, бувало, курив iз нами косяк i, одурiвши, починав боксувати. Я спостерiгав за ним, а вiн говорив: «Давай, йди сюди«. Але я нiколи навiть не намагався вдарити його. Але я пам’ятав його стиль.
Тож я подумав: «До дiдька лисого!» Моi друзi були шокованi. Я був без поняття, що роблю, але я завдав кiлька навiжених ударiв, один з яких досяг мети й Гарi впав. Уайз перескакував пiд час своiх поединкiв iз тiнню, то ж моя дурна дупа також, поклавши Гарi, почала стрибати. Просто менi здавалось, що це найправильнiша рiч, яку треба робити. Практично весь квартал стежив за моiм трiумфом. Усi почали кричати i аплодувати менi. Це було неймовiрне почуття, попри те, що мое серце калатало, як навiжене.
«Дивись, нiгер скаче», – засмiявся один хлопець. Я намагався зробити виворiт Алi, але вiн менi не вдавався. Але почуття того, що менi вдалось постояти за себе, було надзвичайно приемним, як i те, що всi аплодували менi i давали пятюню. Думаю, пiд усiею тою сором’язливiстю, я завжди був запальним та цiкавим хлопцем.
Я отримав геть новий рiвень поваги на вулицi. Тепер, замiсть того, щоб питати мою маму: «А чи не вийде Майк iз нами погуляти?», дiти питали: «А можна Майк Тайсон пiде з нами?» Іншi пацани приводили своiх хлопцiв, щоб тi билися зi мною, i всi iншi робили своi ставки на перможця. Тепер у мене з’явилося додаткове джерело доходу. До мене приiздили з iнших районiв мiста. Я багато вигравав. І навiть коли перемога була не за мною, хлопцi, що вiдбились вiд мене, казали: «Чортяка! Тобi ж тiльки одинадцять?» Ось так мене почали впiзнавати в Бруклiнi. За мною водилась така репутацiя, що я готовий битися з будь-ким – дорослим чи малим. Але ми не дотримувалися на вулицi правил Маркiза Квiнсберрi. Якщо ти надер комусь дупу, це ще не означае, що все скiнчено. Раз йому не вдалось побороти тебе в бiйцi, вiн мiг вiдшукати iнший шлях: iнколи вiн приходив iз друзями, i вони били мене разом кийками.
Я почав потроху мстити за побоi, нанесенi менi хулiганами. Припустимо, я йшов iз друзями i бачив одного з тих хлопцiв, що побили мене i знущались надi мною кiлька рокiв тому. Вiн мiг, на приклад, зайти до магазину за покупками, а я витягав його за дупу звiдти i починав лупцювати. Я навiть не пояснював своiм друзям, чому ми це робимо, я просто казав: «Ненавиджу отого мудака», i вони пiдхоплювалися до нього, рвали на ньому одяг i били того сраного покидька. Той хлопець, що забрав i викинув моi окуляри? Я побив його на вулицi, як драну собаку, за те, що вiн принизив мене. Може вiн i забув про той випадок, але я – нiколи.
Разом iз цiею нововiднайденою впевненiстю в моiй здатностi постояти за себе зростала й моя злочинна натура. Я ставав усе нахабнiшим. Я навiть почав красти в моему власному районi. Менi здавалось, що так чинять усi. Я геть не розумiв правил вулицi. Я думав, що все навколо було моею чесною здобиччю, адже я сам точно був таким для iнших. Я гадки не мав, що там були люди, з якими краще не зв’язуватися.
Я жив у багатоквартирному будинку i грабував усiх, хто жив у моему домi. Вони так нiколи й не дiзнались, хто був злодiем. Деякi з цих людей були друзями моеi матерi. Вони обмiнювали на готiвку своi чеки на соцдопомогу i купували собi спиртне, а потiм йшли в гостi до моеi мами, щоб випити i трохи розважитись. Я ж iшов до своеi кiмнати i виходив через пожежний вихiд, щоб вдертися в iхнi квартири i винести все, що знаходив. Потiм та ледi пiднiмалась до себе нагору i, розумiючи, що сталось, бiгла назад до нас iз криками: «Лорна, Лорна, вони забрали все. Вони забрали навiть дитячу iжу! Усе! Усе забрали!»
Коли гостi розходились, мама йшла до моеi кiмнати.
– Я знаю, що ти дещо наробив. А ну, зiзнавайся, хлопче! Що ти вчинив?
Я ж вiдповiдав на це:
– То був не я, мамо. Подивись навколо.
Я брав iжу та речi i залишав iх на даху, щоб забрати iх пiзнiше разом iз моiми друзями.
– Як я мiг щось таке скоiти? Я був ось у цiй кiмнатi й нiкуди не виходив.
– Що ж, як то зробив не ти, то ти однаково знаеш, хто мiг це зробити, злодюжко, – кричала моя мати. – Та ти просто злодiй. Я нiколи нiчого в моему життi не вкрала. Я не знаю, у кого ти такий злодюга вродився.
О Боже! Можете собi уявити чути таке лайно вiд власноi матерi? Моя сiм’я полишила будь-якi сподiвання щодо мене, геть усi. Вони думали, що мое життя буде життям злочинця. Нiхто нiколи в моiй сiм’i не коiв нiчого подiбного. Моя сестра постiйно говорила менi: «Знаеш, яка птаха не лiтае? Арештант! Арештант у клiтцi не лiтае!»
Якось раз ми були з мамою в гостях у ii подруги Ваi. Чоловiк Ваi був одним iз тих хвалькуватих багатих хлопцiв. Вiн заснув, а я дiстав iз його кишенi гаманець i взяв грошi. Прокинувшись, вiн сильно побив Ваю, думаючи, що то вона взяла грошi. Усi в окрузi почали ненавидiти мене до глибини душi. А якщо хтось мене й не ненавидiв, то вже точно заздрив менi. Навiть гравцi. У мене були залiзнi нерви.
Це було неймовiрно. Мене зовсiм не хвилювало, коли, схопивши чийсь ланцюжок, я тягнув його хазяiна сходами так, що його голова стрибала мов м’яч: «Бум… бум… бум…» А менi що до того? Нiчогiсiнько – менi треба той ланцюжок. Я нiчого не знав про спiвчуття. Та й iз чого б менi про це знати? Нiхто й нiколи не проявляв жодного спiвчуття до мене. Єдиний раз, коли я вiдчував спiвпереживання – це коли хтось застрелив чи пiдрiзав мого друга. От тодi менi було сумно.
Але, чорт забирай, однаково ти це робиш. Ти думаеш, що тебе-то не вб’ють. Це може статися з будь-ким iншим, але не з тобою. Я просто не мiг зупинитися. Я знав, що мене можуть вбити, але менi було байдуже. Однаково, думав я, менi не дожити до шiстнадцяти, тож чого паритись? Мiй брат Роднi нещодавно сказав комусь, що вважав мене найсмiливiшим хлопцем з усiх, кого вiн знае. Але сам я не вважав себе смiливцем. У мене були хоробрi друзi, якi ладнi були лiзти в перестрiлку за своi коштовностi, годинники чи мотоцикли. Вони не здавались, коли на них нападали. Цi хлопцi користувалися найбiльшою повагою в окрузi. Не знаю, чи був я смiливим, але я точно мав приклади того, що можна назвати хоробрiстю. Менi завжди здавалося, що я швидше божевiльний, нiж смiливий. Я стрiляв у людей посеред вулицi тодi, як моя мати виглядала з вiкна. Я був безмозгим малим. Може, то й була, на думку Роднi, смiливiсть, але, як на мене, це було вiд нестачi мiзкiв. Я був екстремiстом. Але всi, кого я знав у тому своему життi, були саме такими. Навiть хлопцi, якi працювали, займались на сторонi кримiналом. Вони продавали наркотики або грабували. То було схоже на свiт кiборгiв, де копи були поганими хлопцями, а грабiжники та шахраi – хорошими. І як ти нiкому не шкодив, нiхто просто не сприймав тебе всерйоз. Ти б просто став в iх очах пустим мiсцем. Але якщо ти чинив зло, то з тобою все було добре. Тебе хтось зачепив – вони прийдуть захищати тебе. Вони знали, що ти один iз них. Я був такий крутий, що всi цi хитрi, скалозубi вiдморозки знали мое iм’я.
А ПОТІМ УСЕ ПІШЛО ШКЕРЕБЕРТЬ. Я СТАВ ЗАЧАСТО ЗУСТРІЧАТИСЬ iз полiцiею. Отримати кулю в Браунсвiлi було справою випадку. Ти мiг сидiти в провулку за картами, а якiсь хлопцi просто могли пробiгти поруч, перестрiлюючись з iншою бандою. Ти нiколи не знав, коли це все лайно може дiстатися до тебе. Або ж iнодi гангстери могли проiхати повз на мотоциклах i… бум! бум! – вони поцiлили в тебе. Ми знали, де проводить час кожна з банд i просто не ходили в деякi мiсця.
Але це зовсiм iнша справа, коли в тебе починають стрiляти копи. Одного разу ми йшли повз ювелiрний магазин на Амбой-стрiт i помiтили, що хазяiн магазину несе якусь коробку. Я схопив коробку, i ми побiгли. Тiльки но ми наблизились до нашого кварталу, як зачули вереск автомобiльних шин – з машини вискочили кiлька полiцiянтiв i …бах! бах! бах! – вони почали стрiляти в нас з-пiд прикриття. Я побiг чимдуж до покинутоi будiвлi, де ми зазвичай тусувалися, i зрозумiв, що погоня позаду. Я знав цю будiвлю як своi п’ять пальцiв. Я знав, як пролiзти через стiни, пiднятися на дах або залiзти у дiрку i опинитися в кроквах над стелею. Тож я так i зробив. Я залiз пiд стелю, i, виглянувши в дiрку, побачив, що внизу хтось ходить.
Я побачив, як копи заходять до будинку. Вони почали ходити, тримаючи зброю напоготовi, а один iз них пiшов просто в дiрку в пiдлозi.
«Срань господня, цi чортовi дiтлахи лоскочуть менi яйця, примушуючи заходити в цю будiвлю, – сказав вiн. – Я повбиваю цих чортових шибздикiв». Я слухав балачки цих бiлих копiв i тихо сам собi смiявся.
Будiвля була занадто крихкою, щоб копи могли пiднятися на наступний поверх ii протрухлими сходами. Але був шанс, що вони пiдведуть очi нагору i побачать, як я ховаюсь у кроквах, i тодi вони вже напевно пiдстрелять мою дупу. Я подумав було стрибнути на сусiднiй дах, тому що то був мiй будинок, але йшлося про стрибок у десять футiв.
Тож я пiднявся на дах, а мiй друг, який жив у моему будинку, вилiз на свiй дах. Я стояв на колiнах, бо, пiдведись я на повен зрiст i копи, якi були зовнi, помiтили б мене, мiй друг тим часом розповiдав менi в деталях усе, що вiдбувалось навколо.
«Просто розслабся, Майку. Вони вийшли з будiвлi. Але вони все ще шукають тебе. Там внизу купа полiцiйних машин», – повiдомив вiн.
Я чекав на тому даху, здавалося, цiлу вiчнiсть. «Майку, вони спустилися. Вони внизу», – сказав нарештi мiй друг.
Тож я спустився вниз, але вирiшив ще трохи зачекати всерединi. Моi друзi оглядали квартал, перевiряючи, чи не ховаються там копи. «Почекай ще трохи, Майку», – сказав мiй друг. Нарештi вiн сказав менi, що я можу вийти. Менi пощастило вибратися з цiеi ситуацii. У коробцi з коштовностями, яку ми вкрали, були всi цi дорогi годинники, медальйони, браслети, дiаманти та рубiни. Цiлих два тижнi ми витратили на те, щоб порозпродувати все те лайно. Нам доводилося продавати частину в одному мiсцi, а з iншою iхати в протилежну частину мiста.
Зважаючи на те, скiльки всiлякого розбою я накоiв, досить смiшним було те, що вперше мене арештували за вкрадену кредитку. Менi було тодi десять. Ясна рiч, я був занадто малим, щоб мати власну кредитну картку, то ж менi доводилося брати з собою до магазину старшого хлопця i говорити йому, що купити для мене, дозволяючи натомiсть взяти щось i йому. А потiм ми продавали картку iншому старшому хлопцевi.
Але одного разу ми пiшли до мiсцевого магазину на Бельмонт-Авеню i спробували скористатися картою там. Ми були чепурно одягненими, але зовсiм, ясна рiч, не здавалися на той вiк, коли люди заводять кредитки. Ми набрали собi одягу та кросiвок i принесли iх на касу, простягнувши картку касиру. Вона перепросила нас на секунду i зробила дзвiнок. А далi – вона розрiзала навпiл нашу картку i тiеi самоi митi увiрвалися копи й арештували нас.
Вони вiдвезли мене до мiсцевоi дiльницi. У моеi матерi не було телефону, тому вони забрали ii i вiдвезли до вiддiлку. Вона увiйшла, голосно волаючи на мене, i вiдразу ж взялась лупцювати мене. На час, коли менi виповнилось дванадцять, такий сценарiй став звичним явищем. Щоразу менi доводилось iти пiсля цих арештiв до суду, але вони нiколи не закiнчувалися для мене ув’язненням через мое неповнолiття.
Я терпiти не мiг, коли мама приходила до вiддiлку i била мене. Пiсля цього вона напивалася зi своiми друзями i розказувала iм, як вона вибила з мене все лайно. Я ж згортався калачиком у коридорi, намагаючись знайти там прихисток, та вона однаково знаходила мене i продовжувала. Це був дуже болiсний досвiд для мене. Навiть i сьогоднi, коли я дивлюсь у куток будь-якоi з моiх кiмнат, менi доводиться вiдводити погляд, бо вiн нагадуе менi всi тi побоi моеi матерi. Я згортався калачиком, намагаючись захистити себе, але вона однаково нападала на мене. Вона абсолютно не стидалася бити мене в продуктовому магазинi, на вулицi, на очах у моiх однокласникiв чи в залi суду. Полiцii, звичайно, було байдуже. Одного разу, вони саме мали написати рапорт на мене, але тут увiрвалася моя мама i побила мене так жорстко, що вони навiть вiдклали в бiк той рапорт.
Інодi вона навiть била мене, коли я мав рацiю. Якось менi було одинадцять i я грав у костi на розi вулицi. Я грав проти хлопця, якому було приблизно вiсiмнадцять рокiв. Того дня у мене була щаслива рука i моi друзi ставили на те, що моi номери переможуть. Я поставив 200 доларiв, але я викинув виграшнi номери цiлих шiсть разiв поспiль. Я виграв у нього 600 доларiв.
– Кидай ще раз. Кидай на мiй годинник, – сказав вiн.
Бум… я викинув 4–5–6.
– Кiнець з цiею грою, – сказав я. – Давай менi годинника.
– Зрештою я тобi нiчого не дам, – сказав вiн i спробував вихопити у мене вигранi грошi. Я почав його бити. Я вдарив його каменем, i ми почали свару. Дехто з маминих друзiв помiтив переполох i побiг до нас додому.
– Там твiй син вовтузить дорослого чоловiка, – сказав один iз них.
Моя мама вихором увiрвалася в бiйку. Усi iншi дорослi чоловiки навколо дозволили нам битися, бо хотiли отримати своi грошi. Якщо не заплатить цей хлопець, то й усi решта залишать своi грошi при собi. Я був у самому розпалi бiйки, коли на мене стрибнула моя мати, схопила мене за руки, i, ударивши, кинула додолу.
– Ти чого б’еш цього чоловiка? – крикнула вона. – Що ти йому зробив? Менi дуже шкода, сер – кинула вона йому.
– Вiн намагався вiдбити в мене своi грошi, – заперечив я.
Моя мати взяла моi грошi, вiддала iх чоловiковi i вдарила мене по обличчю.
– Менi дуже шкода, сер, – сказала вона йому.
– Я вб’ю тебе, покидьок, – закричав я, коли вона вiдтягнула мене в сторону. Я заслужив кожного прочухана, якого отримав. Однак, я просто хотiв бути одним iз тих крутих дiтей, отих дiтей вулицi, на яких були гарнi прикраси, а в iхнiх кишенях – грошi, хотiв бути i як тi старшi п’ятнадцятирiчнi дiти, в яких уже були подружки. Може дiвчатами я в тому вiцi й не дуже цiкавився, але менi подобалось носити класний одяг i привертати до себе всю увагу.
Моя мати тодi зовсiм махнула на мене рукою. Їi добре знали в нашiй окрузi, вона вмiла красномовно говорити, коли iй то було потрiбно. Іншi всi ii дiти навчились добре ладнати з людьми, але я був винятком. Я був единим, хто не вмiв читати i писати. Я нiяк не мiг втовкти то собi в голову.
«Чому ти не можеш цього навчитися? – запитувала вона мене. – Та що з тобою таке?» Мабуть, вона вирiшила, що я вiдсталий. Вона водила мене по всiх цих мiсцях на Лi-авеню, де я бував ранiше немовлям, i там менi доводилось проходити психологiчнi експертизи. Будучи дитиною, я розмовляв вголос сам iз собою… Це не було чимось нормальним у 70-х роках.
Щойно я потрапив до рук ювенальноi системи, менi довелось пiти за рiшенням суду в спецiальну школу для важких пiдлiткiв. Спецiальна школа була схожа на в’язницю. Вони тримали нас пiд замком доти, доки тривали заняття. Вони збирали всiх антисоцiальних дiтей i довбаних психiв. Ми мали робити все, що нам скажуть, але я однаково вставав i бився з народом, плював iншим межи очi. Вони давали нам жетони, з допомогою яких ми добирались до школи й назад, а я вiдбирав цi жетони в дiтей i грав з ними в азартнi iгри. Я мiг навiть пограбувати когось зi своiх вчителiв i прийти наступного дня в одязi, який купив на вкраденi грошi. Я робив багато поганих речей.
Вони сказали, що я гiперактивний, i почали давати менi Торазин. Оминувши Рiталiн, вони прописали менi вiдразу могутнiй Т; оце саме його давали маленьким чорним сволотним поганцям у 70-х роках. Торазин був помилкою. Я сидiв i витрiщав очi на щось, але не мiг поворухнутися, взагалi не мiг нiчого зробити. Усе було круто; я все чув, але водночас я був наче у вiдключцi, був просто нiби зомбi. Я не просив iжi, вони просто приносили iжу в потрiбний час. Мене запитували: «Тобi потрiбно в туалет?» І лиш тодi я вiдповiдав: «О, так, треба». Я навiть не розумiв, коли менi треба йти в туалет.
Щойно я проковтнув це лайно, вони вiдрядили мене зi школи додому. Я сидiв вдома i дивився «Рокi та його друзi». Моя мати думала, що з ii дитиною щось не так, але я був просто поганою дитиною. Вони поставили менi неправильний дiагноз, можливо, трохи зiпсували мене, але я нiколи не приймав близько до серця, коли люди ставили менi неправильний дiагноз. Я завжди думав, що зi мною вiдбуваеться щось погане з моеi власноi вини.
Окрiм зомбi та божевiльних, у спецiальнi школи вiдправляли також злочинцiв. Тепер усi маленькi злочинцi з рiзних районiв мiста мали нагоду познайомитися один з одним. Ми ходили на промисел на Таймс-Сквер i зустрiчали там хлопцiв iз нашоi школи – усi вони були одягненi в дублянки з овчини i моднi шмотки, у них були грошi в кишенях, i всi вони займались тим самим, що й ми. Одного разу 1977 року я просто тусувався на Таймс-Сквер, коли побачив хлопцiв iз мого старого району в Бед-Стаi. Ми розмовляли, а наступноi митi я помiтив, як один iз них схопив сумочку повii. Вона розлютилася i хлюпнула менi в обличчя чашку гарячоi кави. До нас стали наближатися полiцiянти, i ми з моiм другом Бубом кинулись навтьоки. Ми забiгли до театру для дорослих, щоб сховатися, але вiдразу за нами вскочили i копи з тiею повiею.
– Це вони, – вона вказала на нас iз Бубом.
– Я? Я нi фiга не зробив, – запротестував я, але копи провели нас до виходу i запакували на задне сидiння машини.
Проте ця божевiльна жiнка на цьому не спинилася. Вона просунула руку в задне вiкно i роздряпала менi обличчя своiми довгими розпусними нiгтями.
Вони вiдвезли нас до полiцейського вiддiлку в центрi мiста. Вiд’iзджаючи з Таймс-сквер, я бачив моiх друзiв iз Бед-Стай, тих самих, що наробили весь цей переполох. Вони спостерiгали за нами з вулицi. Мене багато разiв заарештовували, тож я вже звик до таких порядкiв. Але цього разу вони переглянули всi записи про моi попереднi затримання i виявилось, що в мене iх забагато. З цiеi причини мене вiдправили просто до Споффорду.
Споффорд був центром утримання неповнолiтнiх злочинцiв, розташованим у районi Хантс-Пойнт у Бронксi. Менi доводилося чути жахливi iсторii про Споффорд – однi ув’язненнi били там iнших, а ще над усiма знущався персонал – тож я не надто зрадiв моiй поiздцi туди. Менi видали якийсь одяг, дали окрему камеру, i я лiг спати. Вранцi мене охопив жах. Я поняття не мав, що вiдбуватиметься в цьому мiсцi. Але спустившись на снiданок до iдальнi, я опинився нiби на зустрiчi випускникiв. Я одразу ж побачив свого друга Кертiса, того самого хлопця, з яким я пограбував будинок i якого побив господар. Потiм я став помiчати й iнших своiх старих знайомих.
«Охолонь, – сказав я собi. – Усi твоi хлопцi тут».
Пiсля того першого разу я iздив до Споффорду i назад наче не було нiчого. Споффорд став просто ще однiею точкою для тусовок. Пiд час одного з моiх вiзитiв туди нас усiх привели до актовоi зали, де ми сiли дивитися фiльм «Великий «про Мухаммеда Алi. Коли вiн скiнчився, ми всi зааплодували i були шокованi, коли на сцену раптом вийшов сам Алi власною персоною! У життi вiн був ще бiльшим. Йому навiть не треба було нiчого говорити: щойно вiн вийшов iз-за лаштункiв, я подумав, що хочу бути таким самим, як цей мужик. Вiн говорив iз нами, i це було надихаюче. Я поняття не мав, що роблю зi своiм життям, але знав, що хочу бути схожим на нього. Цiкаво, але тепер люди не використовують таких слiв. Коли вони дивляться величний бiй, то кажуть: «Я хочу бути боксером». Нiхто не каже: «Я хочу бути схожим на нього». Таких, як Алi, небагато. Саме тодi я вирiшив, що хочу бути видатним. Я не знав нiчого про те, що я маю робити, але я вирiшив, що хочу, щоб люди дивились на мене так само, як я дивився на Алi.
Не зрозумiйте мене неправильно. Не те, щоб я вийшов iз Споффорда i зробив крутий поворот у своему життi. Я все ще був маленьким вуличним пацюком. Мое становище вдома погiршувалося. Пiсля всiх цих арештiв, спецшкiл i лiкiв моя мати втратила будь-яку надiю на мене. Утiм, вона нiколи особливо в мене й не вiрила, починаючи iз самого мого дитинства. Я лише знаю, що хтось iз тих лiкарiв, якийсь мудак-расист, той, що сказав моiй мамi, нiби я зiпсований та розумово вiдсталий, украв вiру моеi матерi водночас та назавжди. Вони вкрали у мене всю любов та безпеку, якi могли ще в мене бути.
Я нiколи не бачив, щоб моя мати радiла за мене або пишалася тим, що я роблю. У мене нiколи не було можливостi говорити з нею та дiзнатися про неi бiльше. Це жодним чином не вплинуло на мене у професiйному планi, але це знищило моi емоцii та психiку. Бувало, що я гуляв зi своiми друзями й бачив, як iхнi матерi iх цiлують. У мене цього нiколи не було. Ви могли б подумати, що якщо вона дозволяла менi спати з нею в лiжку до 15 рокiв, то, певно, вона мене любила, але правда в тiм, що вона просто була постiйно п’яною.
Оскiльки я тепер перебував у виправнiй системi, влада вирiшила направити мене до спецiального виправного закладу. Вони збирали купу дiтей пригнiчених, ображених, поганих та психiчно хворих i кидали iх разом до закладу, де уряд платив людям, щоб вони дивились за нами. Усе це було дурною аферою. Мене нiколи не вистачало бiльше як на два днi. Я просто тiкав звiдти. Одного разу я був у дитячому будинку в Брентвудi на Лонг-Айлендi й зателефонував додому, поскаржитися мамi, що у мене там немае марiхуани, i вона змусила Роднi купити ii i привезти менi. Вона завжди була посередником у цiй справi.
Врештi-решт мене направили до Маунт-Лоретто – виправний заклад на Стейтен-Айлендi, але мене вже нiщо не могло змiнити. Тепер я обчищав кишенi пасажирiв на паромi Стейтен-Айленда. Проте рiч у тiм, що ти нiколи не знаеш, до чиеi кишенi залiз. Інколи це може бути кишеня неправильного хлопця, якогось мерзенного шибздика, i вiн захоче повернути своi грошi. Такий типчик просто починае бити всiх не розбираючи.
– Хто взяв моi чортовi грошi?! – заволав вiн.
Вiн став кидатися на всiх навколо, i всi, хто був на паромi, мали кинутися на цього навiженого. Його обiкрав мiй друг, i вiн штовхнув надрав йому дупу просто так, не знаючи, що той i е злочинцем. Вийшовши з човна, ми смiялися, бо грошi залишились у нас. Навiть мiй друг смiявся через сльози, не зважаючи на те, що йому все ще було боляче. Цей чоловiк точно викинув би нас за борт, якби лише дiзнався, хто усьому провиною. Зараз менi страшно навiть подумати про те, яким життям я тодi жив. О Боже, вiн би просто вбив нас, вiн був просто диявольськи розлюченим.
