скачать книгу бесплатно
ФСБ починае вбивати заручникiв. Олег Шевцов стрiляе у людей i йому байдуже, терорист то, чи вчителька, маленький школяр, чи батько того школяра.
Хлопчик вже не розумiе, де знаходиться. Єдине його бажання – повернутися додому, притиснутися до мами i вже нiколи не вiдпускати ii. Вiн бiжить зi спортивноi зали i бачить перед собою вiйськового який повинен його врятувати. Але той вiйськовий чомусь стрiляе в його сторону, i бiля нього починають падати люди. І ось щось невiдоме, незрозумiле вiдштовхуе хлопчика назад, i вiн, падаючи, сильно б’еться головою об пiдлогу. Хлопчик вже не вiдчувае того болю, бо душа його здiймаеться до небес, вона летить на зустрiч до Господа нашого Бога, аби бiля ворiт самого раю запитати його, чому на цьому свiтi iснуе така несправедливiсть, щоби гинули малi безгрiшнi дiти, якi могли жити?
Шевцов переступае тiло хлопчика i йде далi, аби виконувати свою смертельну мiсiю, зупинити яку може тiльки смерть самого Олега. Але вiн не дасть iй такого шансу, бо мае намiри на свое життя та на цей свiт. Щонайменше вiн прагне стати генералом i увiйти в iсторiю своеi краiни.
Вечiр спускаеться на Беслан. Шевцов i Погодiн стоять на подвiр’i школи, куди зносять тiла загиблих. Погодiн дивиться на Олега, переводить погляд на руiни школи i зненацька каже наступне:
– У цьому свiтi е Лондон i Париж, е тиха i привiтна Люцерна, де живуть щасливi громадяни ситоi та одвiчно безпечноi Швейцарii, а там за океаном горять вогнi Нью-Йорка та кличуть пляжi Калiфорнii. Але також на Землi iснують Кабул, Багдад, Грозний, Беслан. В цьому свiтi е Сьера-Леоне, Мозамбiк, Конго та Сомалi. І немае в тому нашоi провини, що нам на долю випав саме Беслан, забуте i ранiше незнане нами мiсто. Не наша вина, що ми народилася у великiй краiнi, яку пiдступно знищили американцi. Вiдтак наше едине завдання – вiдродити цю краiну i повернути усе, що iй належить по праву.
– Менi здаеться, що сьогоднi я вбив не тiльки терористiв. Я застрелив щонайменше трьох дiтей. Як же ж менi тепер жити, Вiкторе Івановичу? – каже йому на те Шевцов, i Погодiн помiчае, як тремтять у його пiдопiчного руки.
– Живи зi спокоем у твоему серцi. Інодi, аби врятувати лiс, потрiбно рубати дерева. Саме цим сьогоднi i займалися. Саме це i е нашою з тобою роботою, – говорить Погодiн, кладе руку на плече Шевцова i притискае хлопця до себе.
Так вони i стоять – двое одиноких вбивць, за яких влада написала iм iхню власну долю. Чи жалкували вони про те?
Нi.
Вони про те намагалися не думати.
2014 рiк
В подальшому Шевцов часто згадував того дивного командира, разом з яким йому довелося захоплювати Слов’янськ.
Був прохолодний, сухий день. Крим уже не належав Украiнi, хоча де-юре i залишався украiнським. Увага свiтовоi спiльноти була прикута до тiеi держави, адже на черзi був Донбас. Регiон, в якому завжди домiнували пролетарськi амбiцii проросiйських князькiв.
Вони йшли у напрямку кордону. Сонце ще не зiйшло, а iм потрiбно було подолати близько п’ятнадцяти кiлометрiв.
Їх було п’ятдесят чоловiк. Йшли вони мовчки, час вiд часу кидали одне одному короткi реплiки. Усi вони були людьми вiйськовими. Усi вони знали, що таке вiйна й операцii спецiального призначення. Вони вмiли вбивати i робили це так само буденно, як пили воду та iли хлiб.
До тiеi групи Шевцов потрапив з волi Погодiна.
– Це буде корисно для твоеi подальшоi кар’ери. Цiкавi люди, новi враження, подii, якi стануть iсторiею. І командир – людина правильних поглядiв. Послухай його, поспостерiгай за ним, повчись у нього, – сказав йому Вiктор Іванович, благословляючи на новi злочини.
Так Олег Шевцов став частиною групи, на чолi якоi стояв непримiтний полковник з шовiнiстично-монархiчною життевою концепцiею, в якiй нiколи не було мiсця незалежнiй Украiнi.
Втiм, у концепцii полковника не було мiсця нi бiлорусам, нi молдованам, нi циганам, нi евреям. Зайвими там були i поляки з румунами, а також литовцi, естонцi й латвiйцi. У тих химерних думках усе було зайнято росiйською суттю iмперськоi величi. Величi, на яку хворiли фанатики на кшталт полковника, що в той квiтневий ранок нелегально перетинав росiйсько-украiнський кордон разом зi своею групою, аби принести на чужу землю вiйну. Вiйну, яка триватиме роками.
Нiхто ще не знав, що вони зупиняться саме на Слов’янську. Не знав цього i сам полковник. Усе вийшло доволi спонтанно. Втiм, як багато речей, якi далi трапляться на тiй несправедливiй вiйнi.
У життi, яке залишалося у Москвi, Олег Шевцов мав звання майора ФСБ. Його включили до групи за безпосереднього прохання Погодiна.
– Усi вони належать до спецназу ГРУ Генерального штабу Збройних сил. Такi собi конкуренти. Але то нiчого! Я знаю iхнього командира по наших спiльних справах з минулого. Вiн вправний воiн. Не образить тебе, – сказав Погодiн, i Шевцов зрозумiв, що тепер надовго застрягне в Украiнi.
Вони перейшли кордон i прямували до мiсця, де iх мали зустрiти. Що то за мiсце, нiхто не знав, окрiм командира. Холод пробирав до самих кiсток, але усi вони були солдатами, якi зневажали слабкiсть. Тому i терпiли той ранiшнiй, квiтневий холод.
Нi в кого з них навiть не було думки про те, що вони чинять неправильно. Нiхто з них не задумувався над тим, що вони порушують закони iншоi краiни. Як i ii кордони та територiальну цiлiснiсть. Ще на базi перед самим виходом на маршрут усi вони чiтко засвоiли слова командира про те, що немае нiякоi Украiни. Є Новоросiя, яку вони йдуть звiльняти вiд нацистiв i бандерiвцiв, вiд хунти, що прагне знищити росiян.
Шевцов уважно слухав тi слова i вiрив у них, адже не знав iншоi правди, анiж правди новоi iмперii, що виростала на його очах та за його безпосередньоi участi. Маленьким хлопчиком вiн усвiдомив просту iстину: життя в Радянському Союзi було набагато кращим, анiж у демократичнiй Росii 90-х рокiв.
– Тодi була держава, був народ, були цiнностi, – казав його вчитель, вiчно п’яний, але не злий Митрофан Петрович Сурiков, якого за рiк до випуску Шевцова забили ногами до смертi на станцii пiд Москвою.
Тi ж самi слова вiн чув i вiд Погодiна. Усi вони жили ностальгiею. Ностальгiею за сильною рукою, здатною навести лад у iхньому спiльному домi, спроможною повернути людям вiру в силу своеi краiни, надихаючою на боротьбу проти ворога. Хто саме буде тим ворогом, не грало жодноi ролi, адже сильна рука завжди знайде, кого звинуватити у власних бiдах.
Командир мав iнтелiгентну зовнiшнiсть. Нiчого в ньому не видавало воiна, окрiм очей. То були розумнi й безжалiснi очi, якi бачили жахiття цього свiту. Тi очi знали, що мають робити руки, аби досягати поставлених цiлей. Коли вiн дивився на людину, людина нiяковiла, бо була незбагненна сила в тих очах. Очах, народжених для вбивств.
– Вiктор розповiдав нам про тебе, – почув Шевцов голос командира. – Цiкавий ти хлопець, Олеже.
– Я? Та нi. Звичайний я хлопець, товаришу полковнику. Такий, як усi.
– Як усi, кажеш? – усмiхнувся вiн крiзь своi акуратнi вуса. – Подивимося на тебе у справi, тодi i скажемо свою думку.
Олег помiтив, що у командира царська звичка казати про себе в множинi. «Побачимо», «скажемо», «приймемо рiшення» – вiн був з амбiцiями, якi вже давно шукали свого монарха. На тому етапi iхнiх пошукiв вони знайшли такого монарха у Володимирi Путiнi. Правда, за деякий час командир розчаруеться у президентовi РФ i стане називати його зрадником та слабаком.
Шевцов не мiг знати, що його новий командир, як i вiн, був у Криму. Що полковник займався органiзацiею загонiв так званоi «самооборони» для нового кримського керiвництва, яке вирiшило зрадити Украiну, аби служити Росii. Що вiн давно знав усi плани Кремля i цiлковито пiдтримував такi плани.
– Фанатики на вiйнi – найбiльш небезпечнi люди. Але вони i найбiльш ефективнi. Це я до того, що твiй новий командир – фанатик. Справжнiй та непiдробний. У нього е в що вiрити. І в цьому полягае його земне щастя. Взагалi, Олеже, кожна справжня людина мае у щось вiрити. Без вiри не можна. Без вiри – це нi про що. Нема життя без вiри. І зараз я говорю тобi не про Господа нашого Бога, – казав Погодiн в той останнiй вечiр, коли вони пiднiмали з Олегом по чарцi.
Шевцов слухав його i вже не думав про вiру. Вiн думав про завтрашнiй день.
Слов’янськ зустрiв iх тишею та насторогою ранку. Сiре мiсто апатичних настроiв. Мрii про Росiю та свiтле майбутне давно минулих радянських часiв. Поодинокi перехожi, групи бiйцiв, якi прагнули перевороту. Хоча б в окремо взятому мiстi. Але перевороту, за яким для них вiдкриваються новi можливостi.
– Мiськрада, вiддiл мiлiцii та СБУ. Такi нашi цiлi на сьогоднi. Маемо впоратися, – сказав командир своему загону, i вони рушили захоплювати те, що по праву належало iншим.
Шевцов очолив групу, i вони йшли чужим мiстом, аби зробити його своiм, зачистити вiд украiнцiв та встановити владу «народу Донбасу», якого нiколи не було i нiколи не буде.
«Що то за народ такий?» – питав себе Шевцов, але мовчав, розумiв, що вголос такi речi говорити не можна.
Вони виривали решiтки на вiкнах мiлiцейського вiддiлку Слов’янську, а потiм роздавали зброю так званим «ополченцям», що сформувалися з волi та пiд керiвництвом росiйських спецслужб.
Вони будували барикади i множили «росiйську весну» на украiнських землях. Вони принесли смерть, аби задовольнити свого правителя, котрий не розумiв самостiйноi Украiни, адже вона мала належати тiльки йому.
Так починалася вiйна. Жорстко, абсурдно, фанатично. Вона йшла украiнським Донбасом i багато хто ще не вiрив, що вiйна буде довгою. Багато хто сподiвався, що все мине за лiченi днi, можливо, тижнi. Але були люди, якi знали, що все триватиме роками. Аж поки хтось когось не переможе. І справа була у тому, що украiнський народ нiяк не бажав перемоги над собою. Тому i йшов не з-пiд палки, а за покликом серця, розумiючи, що завтра може бути перемога, а може трапитись i смерть.
Росiя наступала на всiх фронтах. Шевцов гордився, що був частиною того важливого наступу, який пiдпалював Донбас, народжував нову iсторiю, творив новi республiки. Олег не задумався над тим, що правити тими так званими республiками будуть останнi покидьки, що мародерство та вбивства будуть основою полiтики, а поля перетворяться на цвинтарi, усiянi свiжими могилами без прiзвищ, iмен, пам’ятникiв, удiв i дiтей. Неiснуючi солдати неiснуючоi армii вiддаватимуть своi життя, аби Москва тiшилася перемогами. Перемогами, що прискорювали ii шлях до краху.
Не про те думав майор ФСБ Шевцов. Вiн думав про iнше. Про командира, про загiн, про те, як iм дiяти далi. Вiн знав, що украiнцi будуть воювати, бо про те казав йому Погодiн.
– Вони будуть воювати i що найголовнiше – вони вмiють воювати. Що б там не казали усiлякi iдiоти з нашого бездушного ящика, який живиться тезами Кремля та Останкiнською голкою, украiнцi нiколи не пробачать нам цiеi вiйни. Я знав iх у Афганiстанi, а нашi з тобою дiди знали iх у Сибiру, куди iх гнав товариш Сталiн. Бандерiвцi, Олеже, вони навiть гiрше чеченцiв. Вони мають добру пам’ять та вправнi руки, аби зламати шию своему ворогу, тобто нам з тобою. Тому, хлопче, начувайся i нiкому там не довiряй. Не заводь зайвих друзiв, не починай непотрiбних розмов, не вiдкривай свою душу. Навiть полковнику. Але тримайся його. Будеш поруч з ним, збiльшиш свiй шанс залишитись живим. Вiр менi, а бiльше нiкому. Навiть собi не вiр! То зайве, – казав йому Погодiн, i Шевцов тiльки ствердно кивав головою.
Вiн ще не знав, що найближчi роки проведе в Украiнi. Вiн ще не знав, у яку гру вступае i чим вона закiнчиться. Вiн навiть уявити собi не мiг, що буде вчити украiнську мову, вивчати вулицi Донецька, Луганська, Киева, Одеси i Харкова. Вiн сподiвався, що то буде чергова коротка операцiя, яких в його життi вже трiшки було. Але уся гiрка правда банальноi iстини полягала лише у тому, що то була не операцiя. То була вiйна. Справжня вiйна, яка ведеться на повне знищення ворога.
Без жалю, сумнiвiв i благородства.
Без спiвчуття, добра та прощення.
«Я был и остался до сего дня убежденным монархистом. Думаю, что после русской революции и власти большевистского «правительства» даже в умах нашей беспочвенной интеллигенции, составлявшей оппозицию Царскому правительству, не осталось сомнения в том, что единственною, соответствующею характеру русского народа, формою правлению может быть только абсолютная монархия».
Командир кладе на стiл книгу, переводить свiй погляд на Шевцова.
– Ти чуеш, Олеже, виключно абсолютна монархiя! Це сказав генерал Курлов[20 - Павло Курлов (1860–1923) – державний дiяч Росiйськоi iмперii. З 1909 року – товариш мiнiстра внутрiшнiх справ, завiдувач полiцii, командир окремого корпусу жандармiв. У 1918 роцi емiгрував. В емiграцii брав участь у дiяльностi монархiчних органiзацiй.]. А вiн дещо розумiв у цьому життi. Щасти тобi, хлопче! Менi було приемно, що у вiдповiдальну мить нашоi iсторii ти був разом зi мною. Дасть Бог побачимося ще. Адже наша вiйна тiльки починаеться, – сказав Шевцову полковник, потиснув йому руку i пiшов геть, аби вiддавати накази своiм головорiзам, якi прийшли забирати чужу землю.
2006 рiк
Москва.
Осiнь.
Погодiн сумуе. Його душу бентежить невiдома Шевцову субстанцiя.
Полковник мовчки п’е горiлку i нiяк не може сп’янiти. Шевцов сидить навпроти нього в одному з барiв на Арбатi, не розумiючи причини суму свого шефа. Проте зайвих питань не ставить. Навчений вiн i чекати, i мовчати. Олег п’е четверту фiлiжанку кави. Вiн сьогоднi возить Погодiна мiстом.
– Знаеш, Олеже, що менi згадалося? – зненацька питае його полковник i, не чекаючи на вiдповiдь, каже далi: – Дитинство. Найкраще, що в мене було у життi, – все залишалось там, у далекому моему дитинствi.
Погодiн наливае собi чергову чарку, i за мить горiлка зникае в його нутрощах.
– Найкраще з дитинства – мама. Знаеш, як воно, коли, набiгавшись весь день, повертаешся додому, а там тебе чекае мама. Обiймае, i вiд дотику до ii тiла ти вiдчуваеш ii неповторний аромат. Потiм у твоему життi будуть жiнки. Їх буде багато, й усi вони будуть рiзнi, але жодна з них не матиме того дивного запаху, що мала твоя мама. Той аромат бiжить за тобою крiзь роки, не вiдпускае у ходi твоiх непростих вчинкiв, нагадуе тобi, що ти народжений людиною, а не диким звiром. Були в моему життi моменти, коли згадка про маму рятувала життя моiм суперникам. Бува, тримаеш мерзотника на прицiлi, вiн благае про пощаду, повзае бiля твоiх нiг, i вiд цього тiльки зростае огида, бажання швидше покiнчити з усiм цим, натиснути на курок та йти собi далi. Але тут зненацька, невiдомо чому до тебе приходить мама. Їi посмiшка… ii ласкавий голос… i ти знову згадуеш, що Бог учить нас прощати.
Шевцов слухае Погодiна, але зрозумiти його не може. Матiр для нього – це дитбудинок, за яким слiдуе iнтернат. Матiр – це нiчнi фантазii в образi вродливих жiнок, яких здебiльшого вiн бачить з екрана телевiзора. Олег не знае, що таке аромат мами, бо замiсть того аромату вiн мав тiльки запах тухлоi капусти, якою його годували у дитячому будинку. Вiн не знае, що таке мамина усмiшка, адже замiсть неi вiн бачив тiльки звiрячий оскал золотих зубiв своеi пiдстаркуватоi i несповна розуму виховательки. Але Олег розумiе iнше: коли вже Погодiн починае розмову про сокровенне, значить душу його бентежить справжнiй бiль.
– Випий зi мною, хлопче! – голос полковника перебивае думки Шевцова.
Вiдмовити Погодiну Олег не може, але й пити не хоче.
– Я ж за кермом, товаришу полковнику, – починае вiн невпевнену спробу дати задню.
– Наразi ти за столом, – вiдповiдае на те Погодiн, кличе офiцiанта, просить у нього ще одну чарку, а коли той ii приносить, наливае Шевцову.
– Вип’емо за нас, Олеже! За росiян. За слов’ян. На нас i тримаеться Росiя. Всi iншi… – Погодiн запинаеться, махае рукою i перехиляе чарку оковитоi, аби заiсти ii квашеною капустою, сiк вiд якоi стiкае йому по сорочцi.
Мовчання. Шевцов не наважуеться порушити тишу.
– Тобi двадцять три роки, Олеже, i ти маеш вже все розумiти. Речi, якi нинi вiдбуваються в нашiй державi, – вони, брате, серйознi. Усi процеси – неоднозначнi. Полiтика – мiнлива тiтка. Нема вiчноi дружби. Є тiльки перманентнi союзи i союзики. Краiна – дуже велика, безмежна, цiла купа нацiональностей та етносiв, все зав’язуеться на Москву, бунтiвникiв або карають, або лякають, або купують. І найбiльш небезпечнi тi бунтiвники, яких купують. Вони ризиковi васали, бо дуже амбiтнi. Але вмiють знайти правильний пiдхiд до керманичiв, якi приймають основнi рiшення…
Да, брате. Суче життя. Вип’емо! – каже Погодiн, п’е, закурюе, а потiм несподiвано закiнчуе посиденьки такими словами: – Завтра вб’ють непогану людину. Я був проти. До того ж, хлопче, вона жiнка. Порядна… чесна… смiлива…жiнка.
Шевцов ловить таксi, вони сiдають в автiвку, i новенька «Волга» несе iх проспектами та вулицями Москви.
Погодiну кепсько. На душi кепсько. І Олег це бачить. Стан шефа не додае йому вiри в те, що найближчим часом життя iхне буде спокiйне. Але про це Шевцов тiльки здогадуеться. Напевне ще не знае.
Закiнчуючи чергове коло дорогами Москви, якi таксисту почав замовляти Погодiн, «Волга» зупиняеться бiля монументальноi сталiнки, де на четвертому поверсi у 138 квадратних метрах жив полковник Погодiн – офiцер та холостяк, який був закоханий у свою гидку професiю.
– Пiдiймаешся зi мною! – не каже, а наказуе Погодiн Шевцову, розраховуеться з таксистом i, вже виходячи з авто, мовить Олеговi:
– Вип’емо ми з тобою, хлопче, ще трiшки горiлки. Сьогоднi добре вона менi заходить. Блювати точно не будемо. Блювати ми, Олеже, будемо з iнших причин. І iх з кожним роком усе бiльшатиме. І так – до самоi нашоi з тобою смертi.
– Сподiваюсь, вона прийде за нами не занадто скоро, – говорить Шевцов, i вони з Погодiним йдуть до дверей, заходять у пiд’iзд i сходами рушають на четвертий поверх.
Пострiли лунають дуже тихо. Так собi – два хлопки, за якими лунають гучнi пострiли пiстолета «Гюрза», на курок якого вправно тисне Шевцов i ховаеться у темрявi мiж сходами та стiнами пiд’iзду. Погодiн лежить на сходах, а Олег, не припиняючи стрiляти у нападникiв з «Гюрзи», вже дiстае свого «Грача», яким намагаеться уцiлити тих мерзотникiв, якi стрiляють у нього та його шефа.
Раптом Олег чуе, як вiдчиняються вхiднi дверi пiд’iзду i з прохолодою перших днiв жовтня вриваеться дитячий смiх i два веселих молодих жiночих голоси. І тут до пiд’iзду знову повертаеться свiтло, що аж нiяк не влаштовуе нападникiв. Погодiн дiстае пiстолет, несамовито тисне на курок, кричить вiдбiрним росiйським матом, i Шевцов розумiе, що цей полковничий мат умить змiшуеться з криками справжнiсiнького жаху дитячих i жiночих голосiв, якi щойно знали i радiсть, i безпеку.
Олег дивиться на нападникiв, якi лежать на сходах мiж другим та третiм поверхом у калюжах власноi, ще живоi кровi. Очi iх розплющенi. В них виднiеться одна лише порожнеча.
– От суки, – чуе Шевцов голос Погодiна i розумiе, що його шеф отримав поранення.
– Куди? – кидаеться вiн до полковника.
– У бiк. Не знаю. Болить. Викликай хлопцiв. І «швидку». Скорiше! – голос Погодiна не говорить алкоголем. Це чiткi короткi накази старшого в умовах кризовоi ситуацii. Щоби вижити, потрiбно думати. Емоцii та бiль – йдуть геть, адже iм не мiсце там, де йде боротьба мiж життям i смертю.
Погодiн затискае правою рукою свiй лiвий бiк, але свiдомiсть його наповнюеться легким туманом, вiн вiдчувае запаморочення, тiло стае неслухняним, туман робиться дедалi густiшим, очi заплющуються, Шевцов не встигае втримати шефа, i той валиться на холодний мармур сходiв, де i залишаеться до приiзду лiкарiв.
Полковника оперують тiеi ж ночi. Увесь цей час Шевцов перебувае спочатку у лiкарнi, потiм на Луб’янцi, де дае свiдчення у справi замаху на них. Його не вiдпускають до самого ранку. Вiн йде з тiеi жорстокоi будiвлi приблизно о восьмiй годинi, коли люди поспiшають у своiх робочих справах.
Пiд ранок встановлюють особи нападникiв. Вони – чеченцi. Обидва – уродженцi Гудермеса. Обидва воювали проти федеральних вiйськ. На момент замаху – безробiтнi. Ідеальнi виконавцi волi iнших.
– Вiн говорив про Чечню? – питае Шевцова генерал Михайлов, який стоiть i над самим Шевцовим, i над Погодiним.
– Нi, не говорив.
– Про що вiн говорив учора?
– Про матiр, про дитинство.
– Про що? Вiн був п’яний? Що з ним?
– Напiдпитку, але при пам’ятi.
– І що вiн розповiдав про дитинство?
Шевцов переказуе оповiдь Погодiна.
– До чого це все? – питае сам себе генерал Михайлов.
– Не знаю, – вiдповiдае Шевцов. – Можливо, його щось бентежило.
Генерал дивиться на Олега, потiм переводить погляд на ще одного присутнього в кабiнетi – чоловiка, що мовчки сидить за столом i не зводить погляду зi старшого лейтенанта Шевцова.
– Ну, що скажеш? – звертаеться до того третього генерал ФСБ Михайлов.
Чоловiк переводить погляд на Михайлова.
– Хай iде собi хлопець. Вiдпочивае.
Генерал вiдпускае Шевцова, i той iде сходами Луб’янки, втомлений та злий, з купою думок у його молодiй головi, з безлiччю запитань, на якi немае вiдповiдi.
– Можливо, його не варто було вiдпускати? А як з ним щось станеться? – питае генерал свого гостя, наливаючи тому коньяк.
– Не думаю. Не варто драматизувати подii. Цiлили у Погодiна. Шевцов просто опинився поруч. Не у свiй час i не на тому мiсцi. Таке бувае.
