скачать книгу бесплатно
ЦРУ починае пошуки бен Ладена з кур’ерiв Аль-Каiди. Саме через кур’ерiв терорист номер один комунiкуе зi свiтом.
Томас Лейл знаходиться у кiмнатi без вiкон. Навпроти нього сидить закутий у кайданки Хасан Гул[12 - Хасан Гул – високопосадовець Аль-Каiди, який видав США кур’ерiв бен Ладена.]. Вони знаходяться в однiй iз секретних в’язниць ЦРУ, що непримiтними крапками прикрасили карти Європи та Азii. Як стае вiдомо трiшки пiзнiше, вони перебувають в Іраку, на територii сумнозвiсноi в’язницi Абу-Грейб[13 - Абу-Грейб – назва мiста i в’язницi в Іраку, яке знаходиться за 32 км вiд Багдада. Стала вiдомою через тортури, яким американськi солдати пiддавали iракських заарештованих.].
Лейл мовчить i спостерiгае за Гулом. Томас розумiе, що тому лячно. Щойно Хасан Гул пройшов випробування «тортури музикою» i наразi Лейлу потрiбно тiльки закрiпити успiх. Цей вишуканий вид тортур доволi ефектний. Агресивна, гучна неприйнятна для iстинного мусульманина музика днями наповнюе камеру Хасана Гула. Вiн сидить у клiтцi, в яку його запхнули американцi. Приблизно о четвертiй годинi ранку вмикаеться свiтло, яке б’е прямiсiнько в очi, i починае лунати гучна нестерпна музика. На п’яту добу тортур вiн починае кричати. Його мозок не витримуе, йому здаеться, що ось-ось вiн збожеволiе. Гул б’е руками i ногами по металевих прутах клiтки, але жодноi реакцii ззовнi. Американцi приходять тiльки тодi, коли у вiдчаi вiн починае лупити головою об клiтку. Його забирають, по його обличчю тече кров, волосся злипаеться вiд сумiшi поту i кровi.
Гула проводять до медчастини, де вправний лiкар робить швидкий огляд i накладае декiлька швiв на бiдолашну голову Хасана. Той тремтить i не розумiе, що вiдбуваеться i де вiн знаходиться. У вухах все та ж нестерпна музика якогось американського i нiмецького порнографiчного важкого року.
– Будемо розмовляти? – питае Томас Лейл.
Гул приречено дивиться на нього.
– Чого ви хочете вiд мене?
Губи Хасана тремтять, як i усе його нутро.
– Правди, – каже Томас Лейл i кулаком своеi правицi б’е Гула в самiсiньке обличчя.
Кров ллеться з носа Хасана, i вiн розумiе, що американець щось там зламав.
– Я можу тебе вбити, але я цього не робитиму. Я буду знущатися над тобою доти, доки ти не скажеш менi усе, що знаеш. Менi потрiбна iнформацiя, i я ii витягну з тебе, чого б менi це не вартувало. Час у мене е. А у тебе, Хасане, його вже нема. Нема i нiколи не буде.
Гул намагаеться рукою зупинити кров, але то справа марна. Нестерпно болить нiс. Вiн думае. Вiн вагаеться. Вiн розумiе, що цей американець не вiдчепиться вiд нього. Вiн вже знае, що стане зрадником. Не заради порятунку власного життя, а виключно з метою припинити цей бiль, зупинити цi тортури.
– Абу Ахмед аль-Кувейтi[14 - Абу Ахмед аль-Кувейтi – справжне iм’я – Ібрагiм Саiд Ахмед, довiрена особа бен Ладена, його кур’ер, через якого той мав контакти з зовнiшнiм свiтом.], – говорить Томас Лейл i хапае Хасана Гула за зламаний нiс. – Говори, сволото! Кажи усе, що знаеш про нього!
Гул верещить, наче скажена iстота. Бiль пронизуе усi частини тiла, у вухах б’е невидимий барабан, а на голову опускаеться кувалда. Вiн радий вiдповiсти, але не може цього зробити, бо американець нiяк не хоче вiдпускати його бiдолашного носа. Тим часом Томас Лейл вираховуе про себе секунди, аби кульмiнацiя його екзекуцii справила справжнiй, шоковий ефект.
Врештi-решт, вiн вiдпускае нiс Хасана Гула i долонями б’е йому по вухах. Гул ледве не втрачае свiдомiсть, але Томас Лейл не дае йому цього зробити.
– Говори! – кричить вiн Хасану i виливае йому на голову пляшку води.
Терорист та член Аль-Каiди, а саме таким i е Хасан Гул, приходить до тями. Вiн готовий говорити, а там будь що буде. Вiн розумiе, що смертi йому не оминути. Як не вiд рук цього клятого американця, так вiд рук його братiв мусульман.
«З тобою покiнчено, Хасане. Ти – живий мрець. Але ти скажеш усе, що хоче знати цей виродок. Ти скажеш йому, бо iншого виходу в тебе наразi не iснуе. Ти просто не витримаеш тортур», – подумки звертаеться до самого себе Хасан Гул i починае говорити.
– Вiн з Кувейту, – каже Хасан, – Абу Ахмед е довiреною особою Халiда Шейха Мохаммеда i Абу Фараха. Деякий час ми не бачили його. Не знали, де вiн. А потiм вiн знову з’явився, наче нiкуди i не зникав. Нiхто не задавав йому зайвих питань. У нас так не роблять. Але усi ми зрозумiли, що вiн зникав не просто так.
«Абу Ахмед був з цим покидьком. Вiн знае, де бен Ладен. Вiдслiдковуючи кур’ера, ми вийдемо i на ворога», – каже собi Томас Лейл i йде геть, залишаючи Хасана Гула наодинцi з його фiзичним та духовним болем.
Потiм починаеться скандал з секретними в’язницями ЦРУ i Лейл ледве не втрапляе в халепу, коли у Вашингтонi лунають заклики покарати агентiв розвiдки, якi були причетнi до тортур. Той скандал вдаеться зам’яти i Лейл повнiстю концентруеться на особi Абу Ахмеда аль-Кувейтi.
Згодом американець дiзнаеться справжне iм’я терориста. Пiд цим псевдо ховаеться Ібрагiм Саiд Ахмед. Уродженець села Мартунг, що в долинi Сват у Пакистанi. Пiсля народження двох синiв батьки Ахмеда iдуть до Кувейту, де оселяються та починають працювати. Але сини не бажають слiдувати прикладу своiх батькiв, цiкавляться iсламським фундаменталiзмом, стають частиною Талiбану, повертаються до долини Сват i починають працювати на бен Ладена. Ібрагiм Саiд Ахмед користуеться довiрою керiвникiв Аль-Каiди i йому доручають доволi вiдповiдальнi та таемнi завдання. Вперше його помiчають у 2001 роцi в Тора-Бора.
Томас Лейл йде слiдом за ним довгих шiсть рокiв. Обмаль iнформацii, полювання в умовах суцiльноi невизначеностi, нерви та емоцii керiвництва, вiдсутнiсть дороговказiв – так вiн i живе, вишукуючи по свiту ворога номер один своеi батькiвщини.
І ось у 2010 роцi йому усмiхаеться фортуна. ЦРУ перехоплюе розмову iншого члена Аль-Каiди i виходить на Абу Ахмеда аль-Кувейтi. Томас Лейл очолюе групу, яка розпочинае пошуки терориста i у серпнi того ж року виходить на нього. Тепер американцi слiдкують за аль-Кувейтi i вдень, i вночi.
За декiлька мiсяцiв ЦРУ розумiе, що бен Ладен переховуеться у Пакистанi, в мiстi пiд назвою Абботтабад, що знаходиться на вiдстанi шiстдесяти кiлометрiв вiд Ісламабаду.
Абу Ахмед виводить американцiв на будинок, де переховуеться бен Ладен. Величезний паркан з колючим дротом, усi пiд’iзди до будинки пiд наглядом охорони, тераса на верхньому поверсi ховаеться за двометровою огорожею, а сам будинок – триповерхова вiлла, за своiми масштабами дуже вирiзнявся на фонi сусiднiх будинкiв.
ЦРУ починае спостереження за будинком i доходить висновку, що окрiм самого аль-Кувейтi та його брата там живе ще третя сiм’я. Вартiсть будинку складае приблизно один мiльйон доларiв, проте аналiз фiнансовоi iсторii братiв, якi мешкають там, не дае жодноi пiдстави говорити про наявнiсть вiдповiдних коштiв для будiвництва такоi вiлли.
Окрiм цього, декiлька факторiв насторожують американцiв. У будинку немае анi телефонного зв’язку, анi iнтернету, а смiття спалюеться на подвiр’i.
– Вiн там, – говорить Томас Лейл Майклу С’ютi пiсля чергового вiдрядження до Пакистану. – Цей покидьок живе у будинку аль-Кувейтi. Жодних сумнiвiв. Ми мусимо взяти його саме там або нiде.
– Кому вiн потрiбний живим? – риторичним питанням вiдповiдае С’ютi. – Ми лiквiдуемо його. Ти будеш серед тих, синку, хто вб’е ворога номер один нашоi держави.
1 травня 2011 року за пiвгодини до пiвночi з авiабази, що в афганському Джелалабадi, у напрямку кордону з Пакистаном у небо пiднiмаються два гвинтокрила MH-60 Black Hawk. Це летять 23 бiйцi спецназу групи «Team 6», серед яких i агент ЦРУ Томас Лейл. Ще чотири резервних гвинтокрила MH-47 Chinook вилiтають слiдом за «чорними яструбами». Два з них залишаються на кордонi, на територii Афганiстану, iншi два приземляються у безлюднiй долинi у Пакистанi, очiкуючи на команду. Спецiальний лiтак Prowler з авiаносця Carl Vinson проектуе хибнi мiшенi i глушить пакистанськi радари.
За операцiею спостерiгае уся верхiвка влади США. Барак Обама, Гiлларi Клiнтон, Роберт Гейтс, Джо Байден – вони сидять i не можуть повiрити, що ось прямо на iхнiх очах мае закiнчитися багаторiчна iсторiя пошуку Усами бен Ладена.
Операцiя тривае недовго. Все йде не так, як про те повiдомляе офiцiйна влада. Один з гвинтокрилiв падае, i бiйцям спецназу доводиться iмiтувати та дiяти максимально швидко.
Бен Ладена вбивають двома пострiлами. Одна куля пробивае груди, iнша потрапляе у голову. Смерть терориста номер один наступае через пiвтори хвилини, що промайнуть вiд висадки американцiв на територii будинку, коли вiн робить спробу узяти до рук АК-47, прикриваючись своею третьою дружиною. Вiд американських куль гине також син бен Ладена Халiд, аль-Кувейтi, його брат i дружина, яку терористи використовують як живий щит.
Далi лiквiдатори бен Ладена пiдiрвуть гвинтокрил, що вийшов з ладу, позбирають усi папери та носii даних, якi знайдуть у будинку, заберуть з собою тiло ворога США номер один i на одному гвинтокрилi вiдлетять у напрямку Джелалабаду.
Операцiя з лiквiдацii Усами бен Ладена триватиме близько 40 хвилин.
Нiхто не дiзнаеться прiзвищ учасникiв операцii, яких Барак Обама назве «героями без iмен».
Тiло бен Ладена поховають у Аравiйському морi, аби уникнути масового паломництва iсламських фундаменталiстiв i фанатикiв до могили керiвника Аль-Каiди.
– Сьогоднi я можу повiдомити народу Америки i всьому свiту: США провели операцiю, в ходi якоi був убитий Усама бен Ладен, лiдер Аль-Каiди, терорист, вiдповiдальний за загибель тисяч невинних чоловiкiв, жiнок i дiтей… правосуддя здiйснилося, – скаже 44-й президент США, звертаючись до американськоi нацii.
– Правосуддя здiйснилося, – скаже i собi Томас Лейл, повертаючись до Вашингтона, де на нього вже чекатиме Майкл С’ютi, висока державна нагорода, фiнансовий гонорар, декiлька днiв перепочинку та новi завдання у тих куточках свiту, вiд яких завжди тхне смородом безчинства i нi з чим незрiвнянним запахом смертi.
2014 рiк
О восьмiй годинi ранку у четвер, 20 лютого, Томас Лейл лежав на даху будiвлi Головпоштамту. Все, що йому було потрiбно знати, вiн вже знав. На той день влада в Украiнi об’явила перемир’я. Але Майдан втомився вiд тiеi влади. Майдан вирiшив йти у наступ. Майдан не бажав чекати, бо розумiв, що права на програш вiн вже просто не мае.
Минуть роки, i так нiхто й не скаже напевне, хто ж тодi прийняв таке рiшення. Проте були люди, якi знали правду. Але кому потрiбна правда, коли душами невинних жертв, цих щирих iдеалiстiв та романтикiв, цих бiдолашних правдолюбцiв, стелилася дорога до влади зовсiм iнших персонажiв трагiчноi iсторii новоi Украiни?
Був похмурий холодний ранок. Чорний дим пiдiймався над украiнським Майданом Незалежностi. У будiвлi Консерваторii засiли стрiльцi. Були вони i на барикадах. Але у наступ iшли тi, на чиiх головах були каски будiвельникiв, а в руках – дерев’янi щити.
«Стрiляй по “Беркуту”. Потрiбна провокацiя. Потiм можеш вистрiлити у декiлькох майданiвцiв. Але так, щоби куля летiли iм не ззаду, а спереду. Повернувся хтось до тебе з Інститутськоi, стрiляй», – казав йому телефоном Майкл С’ютi, i Томас Лейл розумiв, що його шеф уже все прорахував та спланував. Рiшення ухвалено на найвищому рiвнi, i не йому, сiрому виконавцю, думати про моральну сторону того питання.
Вiн лежав на холодному даху, а в його руках була снайперська гвинтiвка Т-5000 Orsis, модель 338 Lapua Маgnum, куля якоi долала вiдстань у 1500 метрiв i досягала своеi цiлi. Це була росiйська гвинтiвка нового поколiння, яку почали виробляти у Москвi на базi державноi компанii «Промтехнологii».
У прицiл американець роздивлявся площу перед собою. Дивився на Майдан, зупинявся на обличчях простих украiнцiв, розумiючи, що комусь iз них вже нiколи не побачити завтрашнього дня.
Ось вiн узяв на прицiл русяву дiвчину. На вигляд iй не бiльше двадцяти рокiв. Дещо розгублений вираз обличчя, прямий, акуратний нiс, червонi вiд диму та, ймовiрно, безсонноi ночi очi, вона ще не знае, що очiкуе ii попереду, яким буде кiнець усiеi ii революцii, ii першоi революцii, адже пiд час подiй 2004 року вона ходила у четвертий клас провiнцiйноi, занедбаноi школи в одному iз забутих Господом нашим Богом та корумпованою владою куточкiв Заходу Украiни.
Затим Томас Лейл вихопив з натовпу чоловiка, що стояв на перетинi Хрещатику та Інститутськоi i дивився вгору, саме туди, де бiля Жовтневого палацу зачаiвся його ворог.
Чоловiк той мав гарнi чорнi вуса, його лоб прорiзали зморшки, а у поглядi виднiлася насторога. У ту мить його останнього ранку чоловiк ще не знав, як воно буде далi. Вiн дуже втомився за тi три мiсяцi, що жив на Майданi. Вдома вiн покинув усе – сiм’ю, роботу, звичний спокiй монотонного, безпросвiтного життя. На Майданi ж вiн наче народився вдруге. Чоловiк зрозумiв, що вiн здатний на вчинки, що сенс людського життя значно глибший, анiж той, який йому колись пророкувала одна циганка та вже який рiк поспiль нав’язувала ненажерлива влада донецьких пройдисвiтiв. Чоловiк готовий битися, битися за свое майбутне, за життя i справедливiсть для своiх дiтей, за гiдну роботу i чеснi суди. Так само вiн був готовий i померти. І вiн помре близько одинадцятоi години ранку навпроти Жовтневого палацу, куди бiгтиме разом зi своiми побратимами.
Томас Лейл розглядав Майдан, випадкових людей, чиi долi навiки вкарбуються в нову украiнську трагедiю, стануть фундаментом новоi iсторичноi пам’ятi, на основi якоi народжуватиметься нова украiнська нацiя.
Вiн лежав i не думав про це. Вiн концентрувався лише на своiй цiлi, на виконаннi поставленого перед ним завдання, на реалiзацii плану, що йшов до нього крiзь закритий канал зв’язку з його батькiвщиною.
І Томас зробив перший пострiл. Потiм ще один, i ще, i ще. На землю впало два правоохоронцi. Пiсля вiн стрельнув в украiнця, що ховався за деревом на Інститутськiй, далi – поцiлив ще одного беркутiвця i тут зрозумiв, що стрiляе не вiн один. Томас Лейл вiдчув чийсь незнайомий, небезпечний погляд. А коли направив свiй оптичний прицiл на дах готелю «Украiна», побачив снайпера, який розглядав його у прицiл. І тут Томас зрозумiв, що iхнi очi зустрiлися. І нi вiн, нi той iнший снайпер не вистрiлили одне в одного. Вони дивилися у своi прицiли, незнайомець посмiхнувся, розвернувся i продовжив стрiляти. Як по правоохоронцях, так i по протестувальниках. Те ж саме зробив Томас Лейл, а вже за пiвгодини iхав до аеропорту, аби по обiдi приземлитися у Лондонi, звiдки iнший лiтак доставить його до серця всесвiту – Нью-Йорка.
Завдання було виконане.
Украiна вступала у хаос боротьби полiтикiв Майдану один з одним.
Украiна ще не знала, чого вартуватиме iй втеча Януковича та пiдтримка Заходу. Але про це знали у Москвi та Вашингтонi.
Що ж, врештi-решт, тi два мiста завжди вирiшували своi питання на чужих територiях, бо шакали керували ними. Злi, цинiчнi й амбiтнi шакали, у яких не вистачало смiливостi битися з ворогом на своiй власнiй землi, якi не знали жалю до слабших, не вiрили у справедливiсть, зневажали нацiональнi держави, що були меншими за них, гнали на забiй сотнi i тисячi людей, аби досягти своеi мети.
Шакали завжди визнавали лишень одну силу – грiзну, переконливу, вбивчу й жорстоку. Все iнше не мало для них жодного значення, адже вони були представниками двох iмперiй, двох протилежних iдеологiй, двох несумiсних укладiв життя, двох антагонiстичних фiлософiй, якi усвiдомлювали, що для них обох цей свiт занадто тiсний. І кожна з тих двох держав хотiла, аби залишилася виключно вона. Тому й билися вони не на життя, а на смерть, несучи iншим захiдну демократiю i схiдну автократiю, православну релiгiю i протестантську свiдомiсть вiльного свiту. І якщо у Росii була виключна сила ядерноi зброi й бездушноi армii, то Америка могла запропонувати дещо iнше. Америка могла виграти ту битву кока-колою i айфоном, своею одвiчною американською мрiею, згiдно з якою будь-хто мае право на щастя, багатство та свободу.
Свободу, яку в усi часи перекреслювала мiщанська Москва.
Росiянин
2014 рiк
Олег Шевцов дивився у прицiл своеi гвинтiвки i нiяк не мiг зрозумiти, хто ж той снайпер, що засiв на даху Головпоштамту.
Пiзнiше, коли все вже сталося i нi в кого з них не було вороття, Шевцов не раз картав себе, що не пустив кулю мiж очi тому незнайомцю.
«Бiс iз ним. Потiм розберемося», – сказав собi Шевцов i продовжив свою справу.
В ту холодну украiнську зиму Олегу Шевцову йшов тридцять перший рiк. Майже дев’ять з них вiн належав до органiзацii, якоi боялася уся Росiя. Шевцов був класичним продуктом путiнськоi епохи, що зневажав лiбералiв, забивав до смертi кийками представникiв сексуальних меншин, палив машини нахабних журналiстiв i з лю- тою ненавистю бив iх, прикутих кайданками до столiв i стiльцiв, пiд час допитiв, а одного разу, перебуваючи у станi тяжкого алкогольного сп’янiння, вночi прийшов на Новодiвиче кладовище та обiсцяв могилу Бориса Єльцина.
Шевцов не вiрив у демократiю. Зо три року тому вiн почав читати книжки i зрозумiв, що демократiя – полiтика слабких, нездатна сформувати анi сильну нацiю, анi могутню державу.
Олег Шевцов був тим, хто поважав тiльки силу, хто розумiв, що Росiя зобов’язана бути сильною, адже сила росiйська – основа з основ ii нацiональноi безпеки та величi, майбутне усiх ii перемог. І байдуже було Шевцову, якими методами досягати тiеi сили, бо керувався вiн тiльки одним – переможцiв не судять. Що-що, а перемагати Олег Шевцов умiв.
Чистокровний росiянин, неодружений, сирота, що провiв усе свое дитинство в дитбудинку на околицях Москви, змалку вiн знав, що таке життя. Змалку його теорiя будувалася на тому, що життя – це суцiльний бiль, суцiльна мряка випадковостей та несправедливих вчинкiв, брехня й жорстокiсть. А ще Олег розумiв, що в життi усе даеться тiльки тому, хто заявляе свое право на щось бiльше, анiж зарплатню та путiвку на море, хто знае, чого хоче i пiдкрiплюе власнi бажання конкретними дiями. Так вiн i жив. Так i робив, аби врештi-решт стати частиною структури, яку увесь свiт знав за абревiатурою ФСБ.
У двадцять дев’ять рокiв вiн отримав звання майора i приналежнiсть до секретного пiдроздiлу, що викону- вав завдання, так би мовити, найбiльш iнтимного характеру, про якi не можна розповiдати навiть на смертному одрi.
Проте, дивна рiч, маючи змогу отримати матерiальнi блага, Олег Шевцов сповiдував доволi аскетичний спосiб життя. Двокiмнатна квартира, правда, у новому будинку, нi дружини, нi коханок, нi подруг. Друзiв вiн теж не мав. Замiсть авто – метро та велосипед. Не вживав алкоголь (не рахуючи декiлькох випадкiв за багато рокiв), не палив, займався бiгом та схiдними единоборствами. І виконував завдання, якi йому давали на Луб’янськiй площi.
У той день, перебуваючи на даху готелю «Украiна», Олег Шевцов убив чотирьох спiвробiтникiв пiдроздiлу «Беркут» та шiстьох учасникiв украiнськоi Революцii гiдностi. Останнього з них, молодого i талановитого хлопця з Львiвщини, Шевцов застрелив, коли той вже йшов Майданом у напрямку Бессарабки. Потому вiн заховав свою гвинтiвку у футляр, викликав помiчника, i разом вони спустилися донизу, де на них вже чекало авто.
Шевцов iхав геть iз Майдану. Там починалася справжня бiйня i люди падали вiд куль. Олег виконав свое завдання, все iнше не мало для нього жодного значення. Все iнше зроблять iншi – тi, кому й належить стрiляти, аби захистити «закон та порядок».
Якось, коли Украiна тiльки стояла на порозi заворушень, полковник Погодiн сказав йому, що вiдтепер життя стане багатим на подii. І в ту хвилину, коли вiн iхав з Майдану, Шевцов зрозумiв iстинне значення цих слiв.
– Росiя починае творити нову iсторiю. Щонайменше iсторiю Європи, – закарбувалися у пам’ятi Олега слова полковника.
Шевцов ще не знав, що Янукович тiкатиме з краiни, що все вже готово, аби забрати в Украiни Крим, що роками йшла систематична робота, аби запалити вогнем ненавистi та наповнити рiками кровi украiнський Схiд i Пiвдень. Вiн просто виконував завдання, гордився своею батькiвщиною, поважав свого президента, який повернув Росii статус супердержави. І байдуже йому було, що переважна бiльшiсть його спiввiтчизникiв жили у цiлковитому лайнi, що алкоголiзм косив росiян, наче гостра коса вранiшню траву, що путiнська система влади, та незвична для Заходу «суверенна демократiя» iменi Глiба Павловського[15 - Глiб Павловський (нар. 1951 р.) – росiйський публiцист i журналiст, телеведучий, видавець, педагог, полiттехнолог. Колишнiй радянський дисидент.] i Владислава Суркова забирала у людей свободу та права, що його краiну називали не iнакше як «бензоколонкою, яка вдае з себе державу», що офiцiйною iдеологiею Росii стали iдеi шовiнiста-iнтелектуала Дугiна[16 - Олександр Дугiн (нар. 1962 р.) – росiйський фiлософ, перекладач, полiтолог, публiцист фашистського напрямку, засновник iдейного руху «неоевразiйство». Дугiн сповiдуе праворадикальнi, екстремiстськi, ультранацiоналiстичнi iмперськi iдеi. Фiгурант санкцiй США проти осiб, що виннi в агресii проти Украiни.], котрий у молодостi захоплювався фiлософiею Третього рейху, роботами Шмiтта[17 - Карл Шмiтт (1888–1985) – нiмецький юрист, дослiдник конституцiйного права, фiлософ i полiтичний теоретик, полiтичний фiлософ. Вiдомий також як «коронований юрист» Третього рейху.] та Гаусгофера[18 - Карл Гаусгофер (1869–1946) – нiмецький географ i офiцер, один iз засновникiв нiмецькоi школи геополiтики; «iдейний батько» iдеологii нацiонал-соцiалiзму.], а пiзнiше став новiтнiм провiсником iдеологii росiйського неоiмперiалiзму.
З ранньоi молодостi Шевцов розумiв Росiю виключно у категорiях ii величi. Для його поколiння не iснувало незалежноi Украiни, самостiйноi Бiлорусi, а краiни Прибалтики розглядалися у парадигмi зрадникiв i фашистських посiпак. Вiн довго був бiдним, нiколи не бачив добра та материнськоi ласки, не знав, що таке сiмейний затишок, нiкого не кохав, нi з ким не дружив, а тiльки усiх ненавидiв. І тут до влади прийшов Володимир Путiн.
Олег Шевцов закохався у нього не одразу. Це трапилося приблизно на другий рiк нового тисячолiття, коли вiн уже пiсля армii навчався в академii ФСБ. І то була любов на все життя. Та й не могло трапитися iнакше в краiнi, де рабська покiрнiсть завжди потребувала iмператора.
Киiв не подобався Шевцову. Як i уся Украiна. Та й не називав вiн ту державу iнакше як «Малоросiею». Дивна рiч, але у тому молодому росiянинi намертво вжився стереотип, згiдно з яким тiльки сильний може правити. Хто слабший, той мусить коритися.
Украiнцiв вiн зневажав i нiколи не називав братами. Так само як i чеченцiв та грузинiв. Цi три нацii викликали у нього лише огиду. Тому i стрiляв вiн у них з особливою насолодою. У Грозному, до якого його направляли на виконання специфiчних завдань, у Цхiнвалi 2008 року, коли Росiя вирiшила вкрасти у Грузii Абхазiю та Осетiю. І ось зараз, у самому серцi Украiни, на Майданi Незалежностi, аби далi усе вiдбувалося так, як те спланував собi Кремль.
Машиною Шевцов дiстався Харкова, де й заночував. У тому мiстi ФСБ мало своiх агентiв, якi вже за декiлька мiсяцiв почнуть втiлювати план Кремля щодо захоплення украiнських територiй. На ранок, коли вiн прокинувся, Олег гарно поснiдав, пересiв на iнше авто i поiхав у напрямку кордону.
Вiн не думав про вчорашне, не переймався вбитими. Усi його думки концентрувалися на величi Олiмпiйських iгор, що в тi днi проходили у Сочi. Там був його президент. Там була його краiна. Й усiм своiм серцем вiн був разом з ним – тим сiрим та жорстоким чоловiком, який навiки став единим кумиром Олега Шевцова.
2000 рiк
У неповних вiсiмнадцять рокiв йому кортить жiнки. Вiн iде на Тверську. Грошей у нього нема. На вулицi травень, у повiтрi – приемний та лагiдний подих оманливоi весни.
Олег Шевцов стоiть бiля дороги i здалеку дивиться на повiй. Вулиця горить нiчними лiхтарями. Через дорогу вiн бачить жiнок. Вони рiзнi. Красивi i не дуже. Високi i низькi. Чорнявi та бiлявi. Мулатки i азiатки. І усi вони прагнуть грошей. А iх, як нам уже вiдомо, у нього нема.
Вiн спостерiгае, як до повiй одна за одною пiд’iжджають автiвки. Бiгають «мамки», крутяться дiвчата, а у повiтрi – запах великих грошей та чоловiчоi хiтi. «Мерседеси» i «аудi», БМВ та «вольво», «тойоти» i «лексуси» – хазяi цього життя не iздять у метро.
Його око помiчае вродливу i струнку бiлявку. Олеговi здаеться, що ось вiн i закохуеться з першого погляду. І байдуже йому на те, що та бiлявка – повiя, що у своi двадцять рокiв вона мала вже безлiч чоловiкiв, що у неi може бути i сифiлiс, i навiть СНІД. То все пусте, неважливе, наче з iншого життя, яке не стосуеться його i ii. Вiн бачить тiльки ii i не знае, як пiдiйти до неi, як сказати про те, що вiдчувае в ту мить, як полонити ii душу, як зробити дiвчину тiею единою, з якою варто жити до самоi смертi.
У якусь мить вiн наважуеться на вчинок i вже робить декiлька крокiв, коли бiля бiлявки гальмуе чорний «мерседес». До автiвки хутко пiдбiгае «мамка», нахиляеться i веде переговори з потенцiйними клiентами. Далi подii розвиваються доволi швидко. З «мерседеса» виходять двое. Вони чеченцi. Один низький на зрiст, iнший – високий. Перед ними шикуеться ряд повiй, i чоловiки обирають собi дiвчат, наче худобу на базарi. Олег розумiе, що усi дiвчата, якi стоять перед чеченцями, – слов’янки. І тут у ньому народжуеться ненависть до чужинцiв, до тих, хто спустився з гiр, аби правити його рiдним мiстом. Шевцов стискае кулаки, в яких затиснутi два кастети, дивиться по сторонах i перебiгае вулицю. Вiн рухаеться у напрямку «мерседеса». Вiн знае, що йому робити, i не думае про наслiдки. Вiн росiянин, i це його земля.
Перший удар Шевцова потрапляе у голову чеченця, меншого на зрiст. Той починае падати, i його товариш намагаеться дiстати пiстолет, але Олег вже б’е його прямо у нiс. Удар видаеться дещо змазаним, i кастет трощить чеченцю верхню щелепу. Декiлька повiй, а особливо iхня «мамка», кричать, але в очах iнших дiвчат Олег бачить задоволення i цiкавiсть. До нього вже починають бiгти охоронцi, якi приставленi до шльондр одним iз сумнозвiсних московських злочинних угруповань, але Шевцов не втрачае контролю над собою i робить усе так, як те i задумав.
Вiн пiдходить до повii, яку несамовито кохае вже близько семи хвилин, i бере ii за руку.
– Сiдай у машину, дурна! – наказуе вiн iй.
– Вiдпусти мене, шалений бовдуре! Тобi не жити! Ти хоча б знаеш, на кого пiдняв руку?! – верещить дiвчина, намагаючись вирвати свою руку.
І тут Шевцов починае усвiдомлювати всю безглуздiсть власних дiй.
– Блядь, – цiдить вiн крiзь зуби у самiсiньке обличчя тiй, заради якоi i пiрнув у халепу, а один iз браткiв уже б’е його по головi. Олег падае на землю й останне, що встигае зробити перед тим, як повнiстю втратити свiдомiсть, закривае голову руками.
– Це все? – питае майор ФСБ Погодiн свого пiдшефного, одного з кримiнальних авторитетiв Москви.
– Начебто все. Поiду я. Там у моiх лярв одна ситуацiя виникла. Одночасно i кумедна, i доволi неприемна, – каже той i вже збираеться йти геть.
– Щось серйозне?
– Та нi. Один малолiтнiй придурок незрозумiло з яких причин кастетами покалiчив двох клiентiв. Чеченцiв. Зараз сидить у нас у пiдвалi. Чечени вимагають його кровi. А менi чогось шкода хлопця. Сирота, дитбудинкiвський. Напевно, трахатися захотiв, а грошей не було. А тут цi двое на «мерседесi». Ще й «чорнi».
Погодiн сприймае сказане спокiйно, думае з хвильку, а потiм каже:
– Вези мене до нього! Хочу з ним поговорити. Якщо пiдiйде менi, заберу його.
– Як це я повезу вас до нього, майоре? Братва не зрозумiе… та й чечени, – авторитет розгублено клiпае очима.
