скачать книгу бесплатно
а) ситуацiя в Украiнi буде дестабiлiзована, i ii утримання пiд контролем, можливо, вимагатиме вiд влади силових дiй. У свою чергу застосування сили проти громадян може впливати на зростання ймовiрностi виникнення революцiйних заворушень;
б) у краiнi вiдбуватимуться деструктивнi змiни, що вiддалятимуть ii вiд здобуткiв европейськоi цивiлiзацii;
в) зросте антирейтинг президента, а його шанси на «мирне» переобрання у 2015 р. будуть мiнiмiзованi (за результатами соцiологiчного опитування, проведеного Центром Разумкова 30 вересня – 8 жовтня 2013 р., 65,4 % украiнцiв ставляться до В. Януковича «в основному негативно» чи «повнiстю негативно»);
г) дестабiлiзацiю соцiально-полiтичноi ситуацii в Украiнi буде використано на власну користь як Росiею, так i США.
Майкл С’ютi прочитав цей документ, зробив одну лишень правку, роздрукував його i пiшов до директора ЦРУ, аби отримати вiд керiвництва те, чого вiн так бажав.
Коли документ лiг на стiл директора ЦРУ, останнiй пункт аналiтики Лейла пiд редакцiею С’ютi звучав так:
г) «дестабiлiзацiю соцiально-полiтичноi ситуацii в Украiнi неодмiнно буде використано на власну користь Росiею».
1995 рiк
У двадцять п’ять рокiв Томас Лейл стае вбивцею.
Це вiдбуваеться в Сараевi – мiстi, де завжди починалися вiйни.
У той день Лейл стоiть на горi Требевич. Вiн дивиться у бiнокль i бачить людей, будинки, вулицi, машини. Вiн бачить усе те, що згодом буде знищене потужною авiацiею його краiни.
Поряд з Лейлом стоять трое. Один з них Майкл С’ютi, який вiдповiдае за пiдготовку операцii «Обдумана сила»[6 - «Обдумана сила» – операцiя НАТО в Боснii та Герцеговинi, серiя повiтряних бомбардувань авiацiею НАТО позицiй боснiйських сербiв у 1995 роцi пiд час Боснiйськоi вiйни, перша значна вiйськова акцiя Пiвнiчноатлантичного альянсу на просторах колишньоi Югославii. Операцiю було розпочато 30 серпня i проведено згiдно з мандатом ООН за участю 400 лiтакiв (зокрема 222 бойових) i 5000 особового складу з 15 краiн. Офiцiйно операцiю закiнчено 20 вересня 1995 року, фактично – 15 вересня 1995 року.]. С’ютi давно вже займаеться Югославiею. Ще з часiв Рейгана. Вiн знае, яке значення мають Балкани для його батькiвщини. Вiн розумiе, що саме тут i розгортаеться нова геополiтична вiйна. І ця вiйна мае бути переможною. Пiсля краху СРСР свiт зобов’язаний жити згiдно з канонами Pax Americana[7 - Pax Americana (латинiзацiя сучасного лiнгвiстичного термiна «Американський свiт») – стилiстичний термiн на позначення перiоду економiчноi та суспiльно-полiтичноi стабiльностi, яка склалася спочатку в Захiднiй пiвкулi, а пiсля закiнчення Другоi свiтовоi вiйни й в усьому свiтi й характеризувався полiтичним, культурним та економiчним домiнуванням США.]. Все iнше не мае жодного значення анi для С’ютi, нi для органiзацii, яку вiн представляе.
Томас вiдводить бiнокля i пригадуе ту дивну зустрiч два роки тому, яка назавжди змiнила його життя.
Нью-Йорк.
Мангеттен.
Бродвей.
Бар при готелi.
Травень.
Нiч.
Його чавить духота й алкоголь. Вiн давиться сльозами i заливае в себе чергову порцiю вiскi. Йому зле, i вiн занадто слабкий, аби зачавити в собi почуття, зламати власну немiчнiсть, узяти себе в залiзний кулак й розпочати шлях чоловiка. Томас все це прекрасно усвiдомлюе i лютуе. Але не на себе. Лють його поширюеться на увесь свiт. Вiн опускае голову на стiл i заплющуе очi. Вiн не помiчае, як навпроти нього сiдае чоловiк i робить знак офiцiанту, аби той пiдiйшов.
За декiлька хвилин перед чоловiком стоiть кава i лежить рахунок Лейла. Чоловiк сплачуе рахунок i дае зрозумiти офiцiанту, що решту iз сотнi доларiв той може залишити собi. Тим часом Томас Лейл перебувае у станi дивноi абстракцii. Здаеться, що вiн назавжди вiдiрвався вiд реальностi. Його свiдомiсть знаходиться далеко вiд Нью-Йорку, там, де нема цинiчних людей, а е тiльки вiн – нiким не зрозумiлий молодий генiй.
– Годi! Вставай, хлопче! Будемо iхати звiдси, – несподiвано гарчить на нього незнайомець i дае йому добрячого стусана.
Сараево ще не знае, що за добу вiдбудеться жахливий теракт, а ще через двi доби сили НАТО почнуть авiацiйнi удари й артилерiйськi обстрiли. Про це знають Майкл С’ютi i Томас Лейл. Вони знають, хто стрiлятиме з мiномета, куди стрiлятиме i коли це станеться. Вони стоять на горi i дивляться на мiсто. Вони розумiють, що у вiйнi не iснуе моралi. Там е лишень одна перемога.
Томас приходить до тями i не розумiе, що трапилось.
– Руки геть вiд мене! – кричить вiн i отримуе ще одного стусана. Потому Майкл С’ютi бере його пiд руки i тягне на вихiд. Так вiдбуваеться iхне знайомство. Їхня перша зустрiч.
Лейл думае про сербiв. В чому iх провина? Лише в тому, що вони були найбiльшою етнiчною групою, на якiй i трималася Югославiя.
– Нiчого особистого, Томасе. Це просто наша робота. Звикай до цього, – звертаеться до нього Майкл С’ютi i наказуе повертатися назад до мiста.
С’ютi йде першим. Томас за ним.
На виходi з бару iх чекае авто. Бродвей сипле у темну нiч яскравими кольорами реклам. Томас намагаеться чинити опiр, але успiх зраджуе його. С’ютi вправно робить свою справу i впевнено тримае п’яне тiло свого нового учня. Правда, той учень ще не знае, до якоi школи його узяли.
– Журналiсти готовi? – питае Майкл С’ютi, коли вони йдуть назад, у напрямку Сараева.
– Усi як один. І журналiсти, i полiтики, i громадськi балакуни, – вiдповiдае Томас Лейл.
– До речi, завтра своерiдна рiчниця. Вiсiмдесят один рiк i два мiсяцi, як Гаврила Принцип убив ерцгерцога Франца-Фердинанда. Так що, синку, вважай, ми його послiдовники, – каже С’ютi i починае смiятися.
Томасу байдуже на той смiх. Вiн цiлком нормально ставиться до того, що його шеф трiшки не сповна розуму. Та й хто б залишався адекватним, якби пройшов стiльки вiйн та державних переворотiв, органiзатором i учасником яких був Майкл С’ютi.
В авто Томас намагаеться розгледiти обличчя незнайомця. Воно розмите, i Лейл напружуеться, аби зрозумiти, що вiдбуваеться. Голова трiшки яснiе i перше, що вiн бачить перед собою, це прямий нiс та прищуренi темнi очi. Лоб незнайомця рiжуть глибокi зморшки. У нього коротке сиве волосся i широкi плечi. На вигляд незнайомцю десь пiд п’ятдесят рокiв.
– Це викрадення? – питае його Томас Лейл i розумiе, що йому дуже кортить пити.
Вони в’iжджають у Сараево, яке тримають в облозi серби на чолi з Радованом Караджичем та Ратко Младичем[8 - Радован Караджич (нар. у 1945 роцi) – сербський полiтик, колишнiй президент Республiки Сербськоi в Боснii. Мiжнародний кримiнальний трибунал у справах колишньоi Югославii звинувачуе Караджича у скоеннi вiйськових злочинiв та геноцидi на територii колишньоi Югославii. З 1995 року знаходився у розшуку, арештований 21 липня 2008 року.Ратко Младич (нар. у 1942 роцi) – колишнiй сербський генерал, згодом начальник штабу Вiйська Республiки Сербськоi (1992–1995). У 1996 роцi Младича поряд з iншими керiвниками Республiки Сербськоi було звинувачено Гаазьким мiжнародним трибуналом у скоеннi военних злочинiв i геноцидi у зв’язку з облогою Сараева. Його арешт був однiею з передумов для вступу Сербii в ЄС. Пiсля п’ятнадцятирiчного уникання судового переслiдування, 26 травня 2011 року Младича було схоплено силами безпеки Сербii в селi Лазарево поблизу м. Зренянин (Сербiя).]. Пройдуть роки, i цi двое постануть перед Гаазьким трибуналом. Їх звинувачуватимуть у геноцидi та злочинах проти людяностi. Але того дня про це ще нiхто не знае.
Уже позаду злочини в Сребренiце, захоплення заручникiв, якi працювали в ООН, блокада Сараева, коли загинуло близько десяти тисяч людей, перший вибух на ринку Маркале, що забрав життя шiстдесяти восьми осiб. Понад двiстi людей тодi отримали поранення.
– На жаль, Томасе, цiна перемоги у кожнiй вiйнi – це якомога бiльше смертей. Тiльки так ми перемагаемо або ж перемагають нас. Я завжди обираю перше i не думаю про наслiдки. Перед Богом будемо стояти усi як один, i щось менi пiдказуе, що вiн нас навiть не прийме, а одразу вiдправить до Люцифера, – говорить С’ютi, коли iхне авто зупиняеться бiля старого будинку в самому центрi Сараева.
– Ти не вартуеш навiть цента, аби тебе викрадати, хлопче. Поки що не вартуеш. Але я виправлю це. І якщо ти вiдповiдально поставишся до свого нового життя, вже дуже скоро за твою голову будуть давати великi грошi. Дуже великi грошi, – каже С’ютi Лейлу.
– Хто ви, мiстере? – питае Томас, i його розум стае ще яснiшим.
– Вважай, що в тебе з’явився батько, якого ти нiколи не знав, – вiдповiдае Майкл С’ютi, i Томас Лейл хапае його за горло.
– Чому знову Маркале? – питае Лейл.
– Чому б i нi? Мiсце людяне. Ідеальне мiсце. Одного боюся, Томасе, – каже Майкл С’ютi, i Лейл чуе невластивi його шефу нотки людяностi.
– Що саме?
С’ютi сiдае за стiл, перед ним карта Сараева i кiлька газет, вiн щось довго вишукуе на картi або ж просто iмiтуе пошуки, мовчання затягуеться на декiлька хвилин, а потiм вiн каже:
– Щоб цi придурки не зiпсували операцiю. Хто ж iх знае, мусульман.
Коротким, потужним ударом двох долонь Майкл С’ютi б’е Лейла по вухах, i мiльйони зiрок затьмарюють його п’яну свiдомiсть.
– Нiколи бiльше не роби так, Томасе. Не грай з вогнем, який може тебе зiгрiти, а може i спалити, – каже Майкл С’ютi.
– Хто ви в бiса такий? – питае Томас Лейл, i страх жене геть алкоголь з його молодого, заспиртованого органiзму.
Сараево живе в блокадi сербськоi армii. Щодня працюе артилерiя та снайпери. Щодня гинуть старi, жiнки, дiти. С’ютi та Лейл користуються прикриттям мiсii ООН. Пiд носом сербiв вони плетуть свою брудну павутину. Балкани вкотре горять вогнем чужих амбiцiй.
– Мусульмани чи християни, не мае значення, – вiдповiдае Томас. – Усi вони покидьки. Нам свое робити.
«А ти вчишся, хлопчику», – задоволено думае С’ютi, i десь поруч з iхнiм будинком лунае вибух чергового снаряда.
Вони iдуть вулицями нiчного Нью-Йорку. Томас нiяк не може зрозумiти, в яку халепу вiн вляпався цього разу. У незнайомцi живе впевненiсть. У кожному його словi, кожному русi та клята впевненiсть! Вiн розглядае Лейла i не квапиться продовжувати дiалог. Майкл С’ютi вичiкуе. Чергове питання мае задати Томас. І, врештi-решт, вiн це робить.
– Що вам потрiбно вiд мене? – приречено питае Лейл, i на вустах С’ютi народжуеться задоволена по-смiшка.
– Твiй розум i твое бажання служити своiй краiнi, – вiдповiдае агент ЦРУ новому пiдопiчному.
– На них точно не вийдуть? – питае С’ютi, коли за вiкном лунае чергова серiя пострiлiв.
– На мертвих можна вийти, але ось запитати iх нема про що. Мертвi завжди вперто демонструють схильнiсть мовчати.
– Коли це ти став таким цинiком, Томасе?
– Того ранку, як протверезiв остаточно i зрозумiв, що ви не випадково трапилися у моему молодому життi.
Вони знаходяться у незнайомiй Томасу квартирi десь на Мангеттенi. Похмурий ранок не додае настрою. Лейлу кортить випити, але присутнiсть С’ютi перекреслюе будь-яку надiю на холодне пиво та мiцний вiскi.
– Гаразд, Томасе! Розкажи менi про себе. Я хочу знати усе, – каже Майкл С’ютi i сiдае у крiсло навпроти Лейла, аби слухати чергову сповiдь рекрутованого ним агента.
Увечерi Томас Лейл йде до центру Сараева, туди, де ринок Маркале. Ще з часiв Середньовiччя сюди з’iжджаються торговцi з усiх Балкан. Сьогоднi тут тихо. Наступного дня буде гаряче. Про це ще не знають мешканцi мiста. Про це вiдомо Томасу Лейлу i Майклу С’ютi. А також трьом мусульманам, якi мають виконати заплановане.
Томас пiдiймае голову i вдивляеться у фасад ринку. «Gradska Trznica» – напис великими лiтерами, а над ним – герб. Чотири колони при входi. Монументальнiсть та подих iсторii. Пам’ять про давно зниклу iмперiю, яка залишила по собi поодинокi нагадування.
– Так мае бути, – говорить Томас Лейл вголос i починае неквапний рух назад.
Вiн довго розповiдае С’ютi про себе. З кожним новим словом Томас вiдчувае полегшення, щось незвiдане i цiкаве народжуеться у ньому. Лейл нiяк не може збагнути, чому так щиро сповiдуеться перед людиною, яку знае лише декiлька годин.
– А що твiй батько? – мiж тим питае Майкл С’ютi.
– Хто такий батько, мiстере С’ютi? Я не знаю, як це, – вiдповiдае Томас Лейл i розумiе, що вiдтепер у нього дiйсно з’явився батько.
Томас рiвно дихае увi снi. Йому нiчого не сниться, не докучають жахи, не приходять видiння мертвих i живих. Бiльше року вiн вчився дивитися на смерть та життя виключно з точки зору прагматики i нацiональних iнтересiв США. Вiн забув усе те, що читав у книгах романтикiв i iдеалiстiв. Вiдтепер його руки та очi все частiше торкалися творiв Макiавеллi, Черчилля та Аллена Даллеса[9 - Аллен Даллес (1893–1969) – директор ЦРУ у 1953–1961 роках.]. Поволi С’ютi вiдкривае йому новий свiт, де все вирiшуе iнтерес. Тому Томас i спить спокiйно, бо у тому стражденному мiстi його батькiвщина мае свiй iнтерес i його задача зробити так, аби Вашингтон мав офiцiйний привiд для вторгнення.
«Те що не можна перемогти, потрiбно очолити», – вчить його С’ютi, який спить поруч, у сусiднiй кiмнатi, а десь за вiкнами iхньоi квартири чутно поодинокi пострiли, що переплiтаються зi скавчанням собак.
– Дещицею цiанiстого калiю, кинутого у колодязь, можна отруiти усе населення села, а добре зробленою брехнею – мiльйони. Так казав Рейнгард Гелен[10 - Рейнгард Гелен (1902–1979) – органiзатор та перший очiльник Федеральноi розвiдувальноi служби ФРН (BND; 1956–1968). Пiд час Другоi свiтовоi вiйни був офiцером (генерал-майор) Генерального штабу вермахту, очолював вiддiл «Сухопутнi вiйська супротивника на Сходi». Пiсля вiйни спiвпрацював iз ЦРУ США.]. Запам’ятай це, синку, адже вiднинi для тебе будуть стертi кордони моралi та аморальностi. Ми керуемося виключно потребою i iнтересами нашоi держави, – каже йому Майкл С’ютi за два тижнi пiсля iхнього знайомства, коли вони приступають до iнтенсивного та виснажливого курсу навчання.
Старий агент ЦРУ тримае слово перед другом i робить з його племiнника iдеального оперативника-нелегала.
Коли лунае перший вибух, Майкл С’ютi знаходиться неподалiк Маркале, але стоiть так, аби страхуватися вiд осколкiв мiни. Томас стоiть на горi i спостерiгае за мусульманами, якi стрiляють з мiномета. В його руках снайперська гвинтiвка М25. Вiн дивиться у прицiл. В нього ще е час. Раптом мусульмани роблять новi вистрiли з мiнометiв. Лейл нараховуе чотири. Про це вони не домовлялись. І тодi вiн стрiляе. Мусульмани падають один за одним на землю, Томас Лейл пiдходить до iхнiх трупiв, обнишпорюе кишенi, виймае з них усе, пiдбирае мiномет i йде собi геть, повертаеться до мiста, де щойно загинули невиннi люди, а iншi були важко пораненi.
– В мене нема совiстi! Моя совiсть зветься Адольф Гiтлер! – кричить у своiй кiмнатi Томас Лейл слова Германа Герiнга[11 - Герман Герiнг (1893–1946) – найближчий соратник Адольфа Гiтлера, так званий «нацi номер два», другий пiсля Гiтлера вiйськовий i економiчний керiвник Третього рейху. Один з головних вiйськових злочинцiв нацистськоi Нiмеччини.] i вперше з дня iхнього знайомства Майкл С’ютi дозволяе йому напитися.
За два днi пiсля вибухiв у Сараевi починаеться перша широкомасштабна вiйськова операцiя в iсторii НАТО. Бомбардувальники F16 з’являються над Боснiею. США досягають своеi мети i за два тижнi пiсля початку операцii боснiйськi серби погоджуеться на умови НАТО. Історiя котиться далi, а з нею свiтом котяться тi двое – Майкл С’ютi i Томас Лейл – вправнi лицарi своеi брудноi справи.
2013 рiк
Коли йому сильно кортiло жiнки, вiн брав планшет, включав порносайт i задовольняв своi чоловiчi потреби власноруч. Томас Лейл не мав права навiть на повiю, на випадкове знайомство, тим паче на шалений роман з вродливою украiнкою. Сказати чесно, вiн мiг собi дозволити жiнку. Але пiсля ночi кохання йому б довелося ii вбити. А вiн не хотiв зайвих жертв, адже мертвi були попереду. Вони виднiлися йому крiзь час, майорiли своею трагедiю в його снах, входили холодом у його розум. Вiн знав, що нова украiнська революцiя не буде схожою на попередню. Професiйний досвiд не говорив, а кричав Лейлу, що то буде кривава i несправедлива бiйня, в якiй вiн, агент ЦРУ, теж вiдiграе свою роль. Проте яку саме, вiн ще не знав.
До Киева йшов холод. За мiсяць мала бути зима. Томас Лейл не любив зиму, тим бiльше чужу зиму. Навiть не европейську, а пострадянську, з густим снiгом i холодними стiнами його квартири, з суцiльними згустками багнюки пiд ногами й непривiтними, сiрими вiд втоми i червоними вiд горiлки та морозу обличчями навкруги.
На початку листопада вiн змiнив квартиру i виходив з неi раз на тиждень, аби поповнити провiант. Очiкування – невiд’емна складова нав’язаноi Майклом С’ютi професii, подобалася Томасу найбiльше. Адже в хвилини спокою вiн мав змогу залишатись наодинцi зi своiми думками, поринати у тi свiти, в яких йому нiколи не жити, обирати собi шлях, яким вiн нiколи вже не пiде, кохати саме тих жiнок та уявляти iх iз собою поруч, з якими вiн нiколи не буде разом. То був прихований театр одного актора, в якому кожна романтична iсторiя, кожне комедiйне дiйство, кожна побутова сцена лилися в його серце суцiльною трагедiею. Вiн не мав сили над своiм життям, не був господарем власноi долi, не належав самому собi, адже ось вже як двадцять рокiв за нього усе вирiшували iншi.
Спочатку, коли вiн тiльки-но вбив перших у своему життi мусульман пiд Сараевом, його бентежила думка про майбутне. З роками жертви множились, повалених урядiв ставало бiльше, розбитих доль та понiвечених життiв – тим паче. І думка про майбутне бiгла собi геть незнаними та байдужими для нього стежками, лiзла в чужi голови, аби бентежити iнших, незнайомих йому людей, завдати клопоту будь-кому, але не йому.
Томас Лейл навчився абстрагуватися вiд людського горя. Вiн зневажав чужi сльози. Так було легше рухатися уперед. Так було легше виконувати новi завдання. Так було легше не збожеволiти, не зламатися, як це свого часу зробив його рiдний дядько.
– Бiдолашний Френк. Я був упевнений у ньому навiть бiльше, нiж в собi. Життя доволi цiкава рiч. Нiколи не знаеш, що буде за черговим перехрестям, – сказав йому якось Майкл С’ютi, а бiльше за двадцять рокiв iхнього знайомства з вуст старого агента ЦРУ не пролунало жодного слова про Френка Лейла.
Тим часом Украiна готувалася до Європи.
Дивна рiч вийшла з Вiктором Януковичем. Типове породження дикого капiталiзму, без належноi освiти, без iнтелекту, без жадоби до знань, навiть не росiйськоi, а суто радянськоi ментальностi, вело Украiну до Європи. Так думав натовп, але одиницi знали, як усе було насправдi. Без iдеi про необхiднiсть пiдписання Угоди про асоцiацiю мiж Украiною та ЄС неможливо було запалити iскру народного гнiву.
Проте, як вiдомо, у будь-якiй революцii народний гнiв – лише зброя в руках тих, хто дивиться наперед i мае своi власнi плани на правлiння краiною. Це розумiв Томас Лейл. Це розумiв Майкл С’ютi. І це прекрасно розумiли, загалом, у Вашингтонi. Але на бiду украiнського народу таку iстину також усвiдомлювали i в Кремлi. Москва вже не могла повторити помилки 2004 року. І той схiдний брат, який був гiршим за лютого ворога, активно готувався до вiйни.
– Ми вiдслiдковували iхнi дii, починаючи з 2005 року. Путiн не та людина, яка пробачае образи. Але вiн не йде у чесний двобiй. Не виходить на ринг, аби боксувати. Путiн дiе iншими методами. Бiльш небезпечними. Хитрими та жорсткими. Вiн не б’е сильного або ж рiвного собi. Вiн завжди вдарить слабкого. Забере у дитини, стане за спинами жiнок i старих, а вже потiм почне стрiляти. Проте у нього завжди першим буде летiти слово, а вже потiм куля. Побачиш, Томасе. Ще матимемо ми клопоту з Росiею, – казав своему учневi Майкл С’ютi.
І Томас вiрив вчителю. Не мiг вiн йому не вiрити, бо добре знав iсторiю тiеi дикоi краiни, якiй випало бути одвiчним суперником його батькiвщини на свiтовiй аренi.
– Що ж, – сказав собi Томас Лейл, – клопiт – значить клопiт. Звичний стан нашого буття. Спокiй робить нас дурними й ледачими. Спокiй вбивае, не дае зосередитись i аналiзувати, думати й дiяти. Спокiйнi люди схильнi до деградацii. Менi ж судилося народитися iншим. Не таким, як усi. Не таким, аби бути пасивним спостерiгачем. Мама завжди хотiла, аби я був нормальним. А якщо й народився ненормальним? То що, менi й не жити на цьому свiтi?
Вiн часто думав, звiдки в нього ця схильнiсть до пияцтва, емоцiй, авантюризму та помилок. Вiн нiяк не мiг збагнути, чому саме вiн, а не дiти дядька Френка, якi стали доволi успiшними, проте залишалися сiрими й аморфними. В ньому ж було i чорне, i бiле. Але нiколи у Томасi Лейлi не було цього ненависного сiрого. І коли б вiн про це не думав, в його свiдомостi виникало тiльки одне слово. Батько. Той самий батько, якого вiн нiколи не знав.
З роками вiн почав розумiти матiр. Вiн усвiдомив ii небажання вiдповiдати на питання про батька. Скорiш за все у той перiод, коли вона завагiтнiла, в неi було декiлька чоловiкiв. Саме тому вона не могла дати чесноi вiдповiдi. Перш за все самiй собi.
– Але ж вона не могла не зрозумiти, на кого я подiбний! – картав вiн матiр за ii мовчання.
І знову, перебуваючи в Украiнi, напередоднi тих подiй, що навiчно увiйшли в iсторiю як Революцiя гiдностi, Томас Лейл думав про свого батька.
Яким вiн був? Чим займався? З якоi родини походив? Якi мав хобi та iнтереси? Чи пив вiн або ж полюбляв спорт? Як врештi-решт склалася його доля пiсля того, коли вiн покинув вагiтну матiр Томаса? Та й чи взагалi втiкав вiн?..
Інодi батько приходив до Лейла у снах. То стрункий та атлетичний, то товстий i п’яний, а бувало худий, наче трiска, але завжди з розмитим обличчям.
Ось i у Киевi вiн почав йому снитися. І чим ближче було до пiдписання Угоди про асоцiацiю, тим частiше незнаний нiколи Лейлом батько приходив до нього у снах. Йому ставало лячно i холодно. Вiн прокидався i довго лежав, дивлячись у темну стелю киiвськоi квартири, яка знала багато хазяiв, але нiколи не знала щастя. Томас Лейл теж не знав того щастя. І саме в цьому вiн був подiбний до свого вимушеного помешкання у далекiй вiд його батькiвщини Украiнi.
Вiн не вийшов з тiеi квартири на ранок, коли стало вiдомо про побиття студентiв на Майданi. Залишався вiн у своему помешканнi i першого грудня, коли вiдбулася сутичка та бiйки на Банковiй. Лише коли вже пролунали крики та кров на вулицi Грушевського, коли було вбито перших героiв Небесноi сотнi, йому подзвонив Майкл С’ютi.
– Тепер твiй час, синку. Йди на Майдан. Я скажу, коли тобi стрiляти, – спокiйним голосом мовив його шеф, i Томас Лейл зрозумiв, яку роль мае вiдiграти у тiй украiнськiй революцii.
2011 рiк
Уперше iм’я Усами бен Ладена Томас Лейл чуе 1996 року, коли той видае фетву про оголошення вiйни США. Вдруге це iм’я з’являеться знову за два роки пiсля терактiв бiля посольств Сполучених Штатiв у Танзанii та Кенii, жертвами яких стають сотнi людей. Пiсля подiй 11 вересня 2001 року Томаса викликае Майкл С’ютi i повiдомляе про нове завдання.
– Ми зобов’язанi знайти його. Знайти i вбити. Те, що вiн зробив у Нью-Йорку та Вашингтонi, не можна пробачати. Тим паче, ми не можемо цього забути. Ти в грi, Томасе. Ресурси – необмеженi. Але не думай, що це справа декiлькох мiсяцiв чи тижнiв. Нашi пошуки можуть затягнутися на роки.
Пiсля вторгнення в Афганiстан та Ірак Томас розумiе, що його шеф мав рацiю, коли казав про роки. США ведуть пошуки бен Ладена майже десять рокiв. Континенти, краiни, люди, етнiчнi меншини, рiзнi соцiальнi та релiгiйнi групи, зв’язки, мережi, пiдкуп, шантаж, iдейнi мусульмани, прагматики i фанатики, перебiжчики i вiдданi воiни Аль-Каiди, новi теракти у Європi, багаторiчний жах вiйни Афганiстану та Іраку – i завжди поруч Томас Лейл. Вiн iде слiдом за тим дивним та жорстоким терористом, сином мiльярдера та ворогом США № 1.
