скачать книгу бесплатно
І тi простi громадяни, яких влада забивала ногами, обкладала податками та тарифами, дурила i обманювала, аби потiм кидати напризволяще, саме вони i були перемогою Украiни над усiм злом, яке йшло як ззовнi, так i зсередини, намагаючись забрати останне, що ще залишалося у людей. Саме вони посмiхалися на вулицях перехожим, допомагали незнайомим iм людям на фронтi, чим i вiдрiзнялися вiд росiян, якi в останнi роки не посмiхалися анi життю, анi перехожим, нi навiть своiм дiтям, бо жили вони у занадто жорстокiй краiнi, яка не залишала часу на посмiшки, адже вiчно вимагала вiд своiх громадян тiльки жертовностi, одного лишень терпiння та смиренностi у всьому, що стосувалося основних канонiв буття, встановлених бездушною системою державного управлiння за часiв президента Путiна.
Зима 2018 року
Майкл С’ютi постарiв. Роки брали свое, але той, хто думав, що старiсть перетворила мiстера С’ютi на хворого та немiчного дiдугана, дуже помилявся. Люди, якi знала старого Майкла, казали про нього лишень одне:
– Подивiться у цi очi! Вони нiколи не старiють. Його очi виражають саму його сутнiсть. Здаеться, що вiн i помре з цим свiдомим, зосередженим поглядом очей, якi бачили зло у всiх його проявах, а з добром були знайомi хiба що тiльки теоретично.
І то була правда.
Вiн iхав з Ленглi, штат Вiрджинiя, до Вашингтона, округ Колумбiя, де у нього була зустрiч. По праву сторону за спиною залишався Меморiал Лiнкольна, а його шофер далi тиснув на газ, прямуючи Констит’юшн Авеню, в самому серцi американськоi столицi, де попереду виднiвся Капiтолiй, а по лiву сторону за Елiпсом та Президентським парком був Бiлий дiм – таемнича та всесильна будiвля, з якоi ось вже десятилiття поспiль намагалися правити свiтом.
Звернувши налiво, на Шосту стрiт, що на Пiвнiчний Захiд, авто Майкла С’ютi проiхало приблизно вiсiмсот метрiв i зупинилося. Був сiчень, п’ятниця, сонячний день, який виплив з-за хмар та мiлкого снiгу, наче дарунок небес жителям та гостям столицi США. Температура трималися у межах 28–32 градусiв за Фаренгейтом, або 0–2 за шкалою Цельсiя, i люди радiсно гуляли мiстом. Але були в тому мiстi i такi, як Майкл С’ютi, що рiдко заiжджали до столицi у пошуках розваг, адже там, як правило, завжди на них чекали лише справи.
Нога Майкла С’ютi ступила на землю пiсля того, як охоронець, що сидiв спереду бiля шофера, вiдкрив заднi дверцята машини. Старий С’ютi оглянувся навколо, провiв очима по фасаду триповерхового будинку, будованого тут за часiв президента Америки Стiвена гровера Клiвленда[25 - Стiвен гровер Клiвленд (1837–1908) – единий президент США, котрий обiймав свою посаду два термiни з перервою i який одержав подвiйну нумерацiю у списку президентiв (1885–1889, 22-й президент, i 1893–1897, 24-й президент). Клiвленд був единим президентом вiд Демократичноi партii, що обирався мiж 1860-м i 1912 роками – пiд час повного панування республiканцiв.], i неспiшним кроком рушив до дверей, бiля яких виднiвся старомодний дзвiнок, що висiв тут з 1953 року.
Дверi вiдчинилися, а на порозi стояв дворецький, якому було приблизно пiд шiстдесят рокiв, але уся його статура, вираз обличчя говорили про те, що вiн почуваеться не гiрше, анiж якихось тридцять рокiв тому.
– Як справи, Гiлберте? – запитав Майкл С’ютi, коли подавав дворецькому свое пальто i шляпу, в якiй вiн незмiнно ходив ось уже майже сорок рокiв.
– Дякую, сер. Аби не гiрше, мiстере С’ютi.
– Усi вже зiбралися?
– Чекаемо ще на мiстера Крокса та мосье Фонтеблю. Їх лiтаки затрималися.
– Що ж. Дорога – вона така, – сказав на те С’ютi i пiшов коридором до прокуреноi зали, стiни якоi оточували книги, а у м’яких шкiряних крiслах та на диванах, за рiзними столиками з червоного дерева барною стiйкою, час вiд часу збиралися тi, хто приймав рiшення, як жити iншим. Майкл С’ютi був одним iз них.
Коли вiн зайшов до зали, бiльшiсть, але не всi, повернулися в його сторону.
– Проходьте, С’ютi! Радий вiтати вас серед нас, – звернулась до нього людина з Бiлого дому на iм’я Ронi Шин. Ронi був з Бостону i до команди нового президента долучився ще в унiверситетi, а потiм з бiзнесу досить стрiмко та активно перейшов у сферу полiтики i почав досягати успiхiв.
Мiстер Шин привiтався з Майклом за руку i пройшов далi, аби дати можливiсть i iншим насолодитися його приемною компанiею.
С’ютi крокував залою, вiтаючись iз присутнiми, аж поки Боб Інг не зробив йому знак рукою та не запропонував Майклу приеднатися до нього, аби в очiкуваннi решти гостей випити порцiю чистого вiскi та перекинутися дрiбком слiв.
Боб Інг був з тих уродженцiв Схiдного узбережжя, якi «народилися з грошима» i впевнено продовжили батькiвську справу. Бобу було шiстдесят сiм рокiв – на сiм рокiв молодший за Майкла С’ютi, вiн усе свое життя займався полiтикою, отримуючи вiд цього заняття як моральну насолоду, так i матерiальне задоволення, адже його заводи з виготовлення зброi завжди мали гарнi стосунки з Пентагоном. Боб Інг був там своiм. І мало хто знав, що останнi п’ять рокiв два мiсяцi i ось вже шiстнадцять днiв мiстера Інга запрошують взяти участь у нарадах, якi змiнюють життя цiлих краiн. Боб Інг був тим, хто мав право на власну думку та рiшення.
– Як справи, Майкле? – голос у мiстера Інга був низький, але виразний.
– Вашими молитвами! Працюемо, – була на те коротка вiдповiдь Майкла С’ютi.
– Знаете, хто iнiцiатор сьогоднiшньоi зустрiчi? – запитав його Інг.
С’ютi прищурив своi розумнi очi. Інг зрозумiв, що той не знае, i назвав iм’я та прiзвище людини, котра вирiшила зiбрати сьогоднi усiх членiв iхнього невеличкого клубу. І Майкл С’ютi побачив у цьому перспективу, адже тепер, коли влада у його краiнi повнiстю належала його ж рiднiй Республiканськiй партii, вiн хотiв зробити останнiй кар’ерний ривок перед тим, як…
Вiн не хотiв думати про смерть, котра з кожним новим днем ставала такою близькою, якою нiколи ще не була до цього. Вiн вiдчував ii страшний погляд, ii тяжкий подих, але вiрив, що новий день – не останнiй. Будуть ще й iншi. Величнi, теплi, чарiвнi днi його фантастичного життя. Життя, яким могли б гордитися його нащадки.
– Серйозна людина, – сказав С’ютi про того, хто iх збирав. Сказав, аби щось сказати, а сам думав про свое.
«Будемо грати в геополiтику», – говорив вiн собi, бо розумiв, ким е той член клубу, який iх усiх збирав.
А було iх усiх вiсiм чоловiк, якi вiдповiдали за забезпечення нацiональних iнтересiв США за iхнiми межами.
Коли сiли за стiл i кожному подали напоi, а офiцiанти пiшли геть, той, хто зiбрав поважних громадян Америки, пiдвiвся i мовив, звертаючись до членiв клубу:
– Перш за все дозвольте подякувати вам усiм, що прийшли. Я високо цiную ваше бажання бути тут та служити своiй краiнi. Аби не забирати ваш дорогоцiнний час та не вдаватися у лiричнi вiдступи, я говоритиму по сутi. А вона у нас така…
І тут С’ютi почув те, що хотiв почути. В його очах загорiлися вогники, вони грали своiм небезпечним полум’ям, а Майкл вже розумiв, що словами поважноi людини з самого Бiлого дому говорить до нього – до старого пса ЦРУ Майкла С’ютi сама провидиця доля. І вiн дякував iй за те, що чув, адже саме такоi справи йому не вистачало. Справжньоi справи, яка здатна поставити крапку у iхнiй цiлковитiй перемозi над злим та цинiчним диктатором Росii, який так любив розмови про слов’янську дружбу та демократiю.
Скiльки пам’ятав себе Майкл С’ютi, стiльки вiн воював з Росiею. І не мало значення, чи то був СРСР, чи ельцинська Росiя, чи вже путiнський авторитарний режим. С’ютi був справжнiм професiоналом у всьому, що стосувалося Росii. І саме йому вдалося збагнути основну загадку такоi незрозумiлоi «росiйськоi душi». Майкл був глибоко переконаний, що уся та загадка у рабськiй покорi народу та превалювання хижого, азiйського менталiтету, який може спати роками, десятилiттями, але приходить час i окремi керманичi тiеi дикоi i необ’емноi держави починають використовувати його, аби встановити свiй диктат на свiтовiй аренi. Росiя не була для нього загадкою, бо вiн розумiв, чим керуються полiтики та простi люди у тiй величезнiй i небезпечнiй краiнi.
І ось знову вiн почув це слово – Росiя. А далi слiдувало iнше, не менш манливе та приемне для вуха Майкла С’ютi. Украiна.
– Якщо у нас не вийде з Украiною, вона вiдiйде до Москви. І ми вже нiчого не зможемо зробити. Це означатиме, що Росiя отримае вагому перемогу. Продемонструе свiтовi усю слабкiсть Заходу. Але що головне – кепкуватиме з нас, Сполучених Штатiв Америки. Кепкувати з нас ми нiкому не дозволимо. І нiколи не пiдемо на тi умови, якi пропонуе Москва. Тому нам залишаеться тiльки одне – воювати. Воювати, аби перемогти. Іншого шляху в нас просто не iснуе.
За цим настала тиша. Вона висiла над залою, де знаходились могутнi представники американськоi елiти, що концентрували у своiх руках владу та повноваження, представляли корпорацii i мiнiстерства, належали до того класу, який ось вже скiльки рокiв править свiтом.
– Ви пропонуете нам воювати з Росiею? Як ви це собi уявляете? – урештi-решт пролунав перший голос. То був Боб Інг.
– Вiйна – це не завжди битва на територii однiеi зi сторiн. Ми хочемо запропонувати вам дещо iнший шлях подолання Росii. Бiльш витончений, анiж санкцii та Джавелiни. Бiльш дiевий, анiж тиск i стрiлянина. Ми вдаримо по ньому Украiною.
– Так ударили ж вже. Скiльки рокiв б’емо, а щось достукатися нiяк не можемо.
– У 1999-му не варто було дозволяти Єльцину призначати Путiна наступником, – то звучав голос Пiтера Роуна, вiдомого гравця свiтових фiнансових ринкiв i фiлантропа. Правда, здебiльшого уся його фiлантропiя була спрямована на пiдтримку заколотiв, переворотiв та iнших протестних акцiй, в яких особисто був зацiкавлений Пiтер Роун. Вiн належав до яструбiв Республiканськоi партii i нiяк не мiг пробачити адмiнiстрацii Клiнтона того факту, що на початку 2000 року вона втратила контроль за ситуацiею у Кремлi.
– Мiстере Роуне, давайте не будемо обговорювати те, що могло статися, коли усi ми були молодшими на цiлих вiсiмнадцять рокiв. Ми виходимо з нашоi об’ективноi дiйсностi i такоi ж об’ективноi потреби захищати нацiональнi iнтереси США. Росiя стае дедалi агресивнiшою, переговори рiзних рiвнiв не дають жодного результату. Кремль обрав тактику сили, вiйськовоi сили. Є iнформацiя, що десь за мiсяць Путiн мае намiри публiчно, на весь свiт, пригрозити нам новими ядерними ракетами.
– Ми повиннi його боятися? – цi слова злетiли згустком злостi з вуст Пiтера Роуна.
– Ми нiкого не повиннi боятися. Але зважати на це варто. Саме тому ми сьогоднi й зiбралися. Аби обговорити новий план дiй.
Як ви усi знаете, за умови збереження тiеi влади, яка е наразi в Украiнi, за декiлька рокiв ми втратимо цю державу. Корупцiя породжуе жебрацтво. А з жебраками не варто мати справу в цьому свiтi. Жебрацтво – досить заразне явище. Саме тому ми маемо визначитися з кандидатом, який би влаштовував як нас, так i громадян Украiни. Нам варто дiйсно змiнити погляд на Украiну як виключно сировинний придаток. Збереження даноi тактики не дозволяе говорити про новi успiхи у протистояннi Росii. Росiю може похитнути тiльки економiчний успiх Украiни. Потужна украiнська економiка – найкраща та найбiльш ефективна зброя проти росiйських крилатих ракет i танкiв. Час показав, що все iнше не дiе. Не дае бажаного ефекту. Не змусить Росiю пiти на поступки.
– А ви не думали, що у разi економiчного розвитку Украiни Росiя може розпочати велику вiйну? – запитав Боб Інг.
– Москва може розпочати цю вiйну i без економiчного успiху Украiни. Не треба боятися того, що може статися кожноi хвилини.
Майкл С’ютi слухав i до цього моменту не встрявав у розмову. Вiн розумiв, що те, що каже людина президента, може стати початком його великого останнього кар’ерного стрибка. Вiн знав, що гiдний посади директора ЦРУ, i був готовий долучитися до того, що пропонувалося, але тiльки в обмiн на посаду.
– У вас е такий кандидат? – запитав С’ютi, i тиша повисла у залi.
– У нас буде такий кандидат, – пiсля тривалоi паузи мовив чоловiк з Бiлого дому.
– Можливо, Майкле, ви б зайнялися цiею справою. У вас досвiд… i люди… – це казав Боб Інг.
– Пiдтримую таку думку! Майкл С’ютi знае про Украiну бiльше, анiж усi ми, разом узятi, – сказав Пiтер Роун, i людина президента зрозумiла, що тепер iй доведеться мати справу з Майклом С’ютi.
– Дякую, друзi, за довiру. Але основне питання не в тому, хто займаеться Украiною. Головна наша проблема, чи в Украiнi взагалi е така людина.
– У краiнi з населенням понад сорок мiльйонiв чоловiк ми не знайдемо одного, який був би проти корупцii?
– Знайдемо. Проте варто пам’ятати одну досить важливу рису украiнцiв. Усi вони критикують корупцiю, усi незадоволенi владою, усi клянуть президента i олiгархiв. Але як тiльки вони самi долучаються до влади, стають частиною системи, одразу забувають своi вчорашнi гасла. Маемо таке собi замкнуте коло, – сказав Майкл С’ютi.
– Значить, нам потрiбен такий кандидат, який буде здатний розiрвати це коло, – сказав мiстер Крокс, котрий на тому зiбраннi представляв Пентагон.
– Я можу висловити думку Європи? – пролунав голос мосье Фонтеблю.
Фонтеблю був ошатним, ще не старим чоловiком. Усе свое життя вiн був схильним до епатажу, ризику й авантюризму. Як би це парадоксально не звучало, але саме такi його якостi i вiдкрили перед ним дверi таемничоi й загадковоi полiтики Європи. Фонтеблю знали на Балканах, тиснули його мiцну й холодну руку в Страсбурзi й Брюсселi, усмiхалися у Парижi й неохоче, але все ж таки приймали у Берлiнi. Фонтеблю був воiном, шпигуном, iнвестором i махiнатором, котрий врештi-решт зрозумiв, що цей свiт належить тiльки тим, хто бере життя за горло.
– Європа втомилася вiд Украiни. Ви навiть не можете собi уявити, як ми втомилися, – усмiхнувся вiн. – Змiна влади в тiй державi е життевою необхiднiстю. Проте, якщо вже змiнювати, то на нових людей. Ми будемо радi вашому експерименту, адже усi тi полiтики, якi наразi е в Украiнi, нам не цiкавi. Вони приреченi крадii та цинiки. На них вже давно клеймо непомiрноi, патологiчноi жадiбностi. Такi можуть бути вигiднi тiльки Росii. Тому ми пiдтримуемо озвучену пропозицiю. Можете розраховувати на Європу.
– Що ж, – сказав чоловiк, який представляв Бiлий дiм. – У такому разi вважаю, що усi ми порозумiлися i дiйшли згоди з даного питання. А деталi будемо обговорювати з тими, хто вiдповiдатиме за реалiзацiю цiеi операцii, – вiн подивився на Майкла С’ютi, i старий цереушник зрозумiв, що то був старт його зiркового часу.
«І у старостi бувае життя», – подумав собi мiстер Крокс, вивчаючи поглядом Майкла С’ютi, котрий подумки примiрював пiд себе крiсло директора ЦРУ i вiрив, що нiщо не завадить йому врештi-решт втiлити свою мрiю, що завжди впевнено крокувала попереду нього, аби привести Майкла до того кабiнету, за який вiн був ладен вбивати та калiчити.
Весна 2018 року
Коли у Киевi прямо з будiвлi Верховноi Ради до СІЗО повезли льотчицю i народного депутата, жiнку, чие iм’я ще якихось два роки тому лунало з вуст практично кожного украiнця, а наразi стало вiдомо, що вона мала намiри пiдiрвати парламент разом з депутатами та провести повну зачистку центральноi влади, Європа тяжко та безнадiйно зiтхнула. Украiна вкотре i безжалiсно пiдтверджувала свое реноме, що тяглося за нею з перших рокiв незалежного iснування, коли здавалося, що вдалося вискочити з Радянського Союзу без зайвих проблем та кровi, яка лилась у тi роки у Нагорному Карабаху, а пiзнiше в Грузii.
Картинку отримали кепську. Ще тиждень тому генсек Ради Європи зустрiчався з Надiею Савченко як з Героем Украiни, а вже сьогоднi ii звинувачували у спробi державного перевороту та пророкували довiчне ув’язнення. Та й украiнцi були неоднозначнi у своiх судженнях щодо Савченко. Де-не-де лунали думки на ii пiдтримку. Найголовнiше, що винесли громадяни з усiеi цiеi iсторii – це страх в очах народних депутатiв, якi в одну мить проголосували вiдповiднi рiшення, аби покiнчити зi своею колегою, але ось вже роками не могли ухвалити потрiбнi для краiни закони. Держава полiтичного абсурду й цiлковитоi безвiдповiдальностi вступала у цiкавий перiод старту президентськоi виборчоi кампанii. І поки влада активно шукала новi можливостi для перемоги дiючого гаранта, головна опозицiонерка краiни тихо споглядала за тим вертепом, що грав свiй хижий бал на Печерських пагорбах. Вона вичiкувала. Терпляче та впевнено. Але розумiла, що та битва буде найтяжчою в ii життi.
Здавалося, що ще нiколи люди так ненавидiли владу. Безмежно, люто, свiдомо. Та й так гiрко i безнадiйно люди не почувалися ще теж. Верхи не могли, а низи вже не хотiли, проте i новi Майдани не були виходом. Усiм кортiло чогось нового, успiшного, чесного, ефективного, доброго та результативного. Усiм хотiлося справедливостi й стабiльностi, яких так бракувало Украiнi.
У той день, коли Томас Лейл знову ступив на украiнську землю, йшов холодний, гидкий дощ, який змiнював мокрий снiг. Сiрiсть панувала у всьому. Того року зима нiяк не хотiла йти геть, заповнюючи навкруги усе собою, вiдганяючи весну, крадучи у неi безцiннi й неповторнi ii днi. Люди втомилися вiд нескiнченностi зими, вiд снiгу й холоду. Людям хотiлося тепла i бадьоростi, що приходить з першими травами, першими бруньками, шаленими запахами, якi спочатку йдуть несмiливо, ледь-ледь наповнюючи собою повiтря, та з кожним новим днем вони набираються нахабностi, ведуть себе впевнено, по-хазяйськи розповсюджують свою владу, беруть у полон людей, тварин i навiть сiрi панельки та хрущовки, що залишились у спадок украiнцям з часiв Радянського Союзу.
Томас Лейл був у гарному настроi. З першого дня вiн прийняв рiшення дiяти впевнено, проте непомiтно. Зайвий галас був недоречним. У тiй справi, яку доручив йому Майкл С’ютi, були лише однi запитання без жодноi вiдповiдi чи хоча б пiдказки. Томас мав дiяти старою тактикою спроб та помилок, йти крiзь украiнськi джунглi пов’язаних i конфлiктуючих мiж собою iнтересiв, широкими кроками грати на випередження в умовах ресурсноi обмеженостi, оглядатися i нервувати, адже у краiнi тотальноi недовiри, цiлковитоi пiдозрiлостi та агентiв, що представляли iнтереси рiзних держав i груп впливу, бути непомiченим залишалось справою фiлiгранною, витонченим мистецтвом нелегальноi роботи, якому його вчив старий Майкл С’ютi.
Минуло три роки i сiм мiсяцiв пiсля смертi дядька Френка, а його мама померла ще ранiше – у перший рiк правлiння президента Обами. Томас Лейл залишався один серед мiльярдiв людей, з якими його зв’язував Майкл С’ютi. Для Томаса вiн був наче батько, вчитель, друг i керiвник в усьому, що стосувалося життя Лейла. С’ютi злiпив з молодого Томаса ефективну машину, готову до виконання наказiв, в яких мораль i етика не грали жодноi ролi. З часом Томас задумувався над своiм життям, над тим, яким воно могло бути, якби не дядько Френк та його старий товариш на прiзвище С’ютi. Але то все були думки, мiнливi марева, що нiколи не стануть дiйснiстю, адже вони приреченi жити тiльки в головi Томаса Лейла, в його потаемних бажаннях, глибинах пiдсвiдомостi, що часом прагнули iншого, але розумiли безуспiшнiсть власних перспектив.
