скачать книгу бесплатно
Михайлов мовчить. Вiн ненавидить свого гостя, але мириться з його присутнiстю, бо знае, хто вiн i звiдки. Таких людей не женуть. З такими намагаються жити у мирi.
– Чеченцi, – задумливо каже гiсть. – Вони переходять межу. Цi люди неправильно трактують волю президента. Не розумiють своеi ролi при дворi. Сьогоднi вони стрiляють у полковника ФСБ, а завтра… хто iх знае, кого вони прикiнчать завтра.
– Погодiн ще живий, – нагадуе генерал Михайлов своему гостю.
– І слава Богу, що живий. Як прийде до тями, будемо з ним працювати. А поки що його потрiбно охороняти. Пильно та кожноi хвилини. Вiн мае жити, аби говорити. Це зрозумiло, товаришу генерале?
– Звiсно, що зрозумiло. Цим i займаемося.
– Гаразд. Я буду йти. Державнi справи не закiнчуються на черговому замаху. Навiть коли цiлять у високопоставленого офiцера росiйських спецслужб.
Шевцов прокидаеться близько 14:00. В головi туман. Вiн спав трохи бiльше чотирьох годин. Олег дивиться на годинник, йде до ванноi i плескае собi в обличчя холодну воду, що бiжить московськими трубами по домiвках городян. Йому двадцять три роки, i вiн прекрасно розумiе, що в його професii бувае рiзне. І те, що Погодiн залишаеться жити, – випадковiсть, помилка виконавця, якась мить, що завжди вирiшуе все.
– А може, i закономiрнiсть долi, – каже офiцер ФСБ Олег Шевцов, i тi слова фiксуе записуючий пристрiй, бо в квартирi Шевцова його ж колегами встановленi мiнiатюрнi засоби прослуховування, якi фiксують найнепримiтнiшi звуки.
Ситуацiя кризова.
Стрiляти в Погодiна у центрi Москви в тi днi середини нульових – небезпечно. Аби наважитися на такий крок, потрiбно мати серйознi причини. Погодiн – людина генерала. Цими словами визначаеться його мiсце у силовiй iерархii Москви, а за нею i усiеi Росii.
О 15:00 Олег Шевцов виходить зi свого помешкання, чимчикуючи вулицями Москви, не розумiючи напрямку руху та кiнцевоi цiлi. Вiн гуляе мiстом, аби з голови вивiтрилися дурницi, а холодний розум став на завадi емоцiям. З його голови нiяк не йдуть слова Погодiна про жiнку, яка мае померти чи то бути вбитою. Що це за жiнка? Чому вона мае померти? І кому така смерть принесе хоча б якусь користь?
Вiн не каже про жiнку анi генералу, анi тому неприемному типовi з Кремля, бо знае, що мусить мовчати. Так учить його Погодiн. Так пiдказуе саме життя. Те, що знають двое, потрiбно ховати, запихати у самi нутрощi своеi пам’ятi, свого розуму. І запхнувши те знання, мусиш рухатися далi, аби боротися у цьому свiтi з покидьками, якi хочуть твоеi смертi.
Тим часом жiнка, про яку говорив Погодiн, виходить iз супермаркету. У ii руках пакети з продуктами i жiноча сумка. Вона вiдчиняе своi «Жигулi» десятоi моделi, кладе пакунки, заводить двигун i починае рухатися у напрямку вулицi Лiсноi, що в самому центрi Москви.
Шевцов нервуе. Вiн не любить невизначеностi i таемниць. Особливо чужих таемниць, якi стрiмголов уриваються в його життя. В таких таемницях завжди виднiеться небезпека, в них е застереження, що кожен новий крок може стати останнiм. Олег знае це i розумiе, що всерединi нього починае наростати параноя.
– Без iстерик, Шевцов! – наказуе вiн собi i рухаеться далi у напрямку лiкарнi, де в окремiй палатi пiд посиленою охороною лежить його поранений шеф.
Жiнка кермуе авто дуже уважно. Швидкiсть не перевищуе 60 км/год. Вона звикла до своiх «Жигулiв». Вона давно вже могла купити собi iншу машину, кращу i комфортнiшу. Але не робить цього. Їi виховання заперечуе мiщанський кiтч, пафос та вихваляння. Їi виховували так, аби вона жила чесною i порядною, а единою своею зброею мала виключно власний розум.
Перед ним мчать вагони метро. Вiн стоiть на станцii i не чуе людський галас, не бачить натовп, що поспiшае у своiх справах.
«Кого ж це мають убити? Що коiться з нами? Хто стрiляв у шефа?» – питання без вiдповiдей атакують його розум, наче рiй бджiл. Вiн би i радий вiдбитися вiд тих питань, але наразi вони демонструють бiльшу силу, анiж це здатен зробити сам Олег Шевцов.
Жiнцi сорок вiсiм рокiв. Вона замiжня, мае двох дiтей. За iронiею долi, вона народилася у Нью-Йорку, у сiм’i радянських дипломатiв. Їi дiвоче прiзвище Мазепа. Вона бiльше украiнка, анiж росiянка. Можливо, украiнськi гени i штовхають ii у напрямку боротьби за правду i справедливiсть. Теми, якi вона висвiтлюе у своiх матерiалах, – вкрай небезпечнi та неприемнi для можновладцiв Росiйськоi Федерацii. Цi теми болять владi, бо показують iстинну ii сутнiсть.
Вiн заходить у вагон метро. Стае бiля дверей i опираеться лобом об холодне скло. Шевцов намагаеться зрозумiти, чи слiдкують за ним, чи нi. Тому i ходить вулицями Москви, пiрнае у метро, робить пересадки, iде то у напрямку центру, то вертаеться до спальних районiв. Вiн нiяк не може усвiдомити, що вчорашнiй день – це не сон, не мiраж, не п’яна байка про невiдомих йому людей, а саме його буття, те, що трапилося з ним, у режимi реального часу, на очах у iнших людей. І це бентежить Шевцова, який востанне змiнюе свiй маршрут i приймае рiшення все ж таки дiстатися лiкарнi ФСБ, аби провiдати Погодiна.
«Жигулi» звертають на Лiсну i iдуть до будинку № 8. Жiнку «ведуть» вже близько трьох годин, але вона не помiчае стеження. Авто зупиняеться, вона дiстае своi пакунки i йде до пiд’iзду. Там на неi вже чекае вбивця.
Шевцов вiдчиняе дверi лiкарнi й опиняеться в атмосферi медичних запахiв та похоронноi тишi. Вiн показуе свое посвiдчення спiвробiтника ФСБ i без перешкод проходить на третiй поверх, де знаходиться палата Погодiна. Бiля палати стоiть охорона.
– До нього не можна, – каже охоронець i робить крок уперед.
Олег розумiе, що не варто сперечатися з охороною, а тому вiдходить убiк i сiдае на диван у коридорi. Вiн готовий чекати. Хоча б цiлу вiчнiсть. Чому? Тому що, окрiм Погодiна, у цьому свiтi у нього бiльше нiкого нема.
Жiнка заходить у пiд’iзд. Вона йде до лiфта. Чотири пострiли не роблять галасу, адже пiстолет Макарова, з якого стрiляе вбивця, мае глушник. Одна куля в серце i три у голову. Убивця дивиться на свою жертву, що лежить на холоднiй пiдлозi пiд’iзду, пересвiдчуеться, що вона мертва, та йде собi геть. В той день уся Росiя святкуе день народження свого президента. А увесь свiт дiзнаеться про вбивство журналiстки Анни Полiтковськоi[21 - Анна Полiтковська (1958–2006) – росiйська журналiстка опозицiйних до дiючоi в РФ влади поглядiв. Вбита у пiд’iздi власного будинку 7 жовтня 2006 року.].
Врештi-решт Шевцов потрапляе до Погодiна тiльки на ранок. Вiн уже знае про смерть Полiтковськоi.
– Ну що, Олеже, будемо жити? – питае його По- годiн.
– Звiсно, шефе! – каже Шевцов i дивиться на блiде обличчя Погодiна. В його поглядi той помiчае тривогу.
– Їi таки вбили, – констатуе факт Погодiн.
Шевцов сiдае на стiлець, опускае голову i тихим голосом каже:
– Вбили…
– А знаеш, що найбiльш прикре у цьому вбивствi?
Олег пiдiймае голову i дивиться на свого керiвника.
– Що?
– А те, хлопче, що нашi колеги почали працювати з нашими вчорашнiми ворогами. Велика помилка нашого керiвництва у тому, що вони заграють з чеченцями. Не можна iх долучати до роботи спецслужб. Спецслужби цього не люблять. І не пробачають.
Вiн закривае очi, чим дае зрозумiти своему вихованцю, що аудiенцiю закiнчено. Олег йде собi геть, так i не усвiдомивши до кiнця усього сенсу останнiх слiв Погодiна.
2014 рiк
– Чому починаються вiйни? Кому вони потрiбнi? Чого чекати усiм нам? Ось про що ми сьогоднi з вами i поговоримо, – лектор у бiлiй сорочцi окинув своiм маленьким оком аудиторiю, залишився задоволений реакцiею i вдарив долонями об невелику трибунку, за якоi вiн стояв на iмпровiзованiй сценi.
Вiн пройшов по сценi, руки заведенi за спину, плечi i голова опущенi, у ходi вiдчуваеться тривога i екзальтованiсть, але коли вiн повертаеться до аудиторii, його голос звучить харизматично. І це бере гору над усiм iншим.
Шевцов уважно слiдкував за лектором ось вже протягом трьох днiв. Вiн був потрiбний йому, бо саме для такого субчика у Олега Шевцова була робота.
Все мало статися на травневi свята. Чекати бiльше не мало жодного сенсу. Потрiбна була ескалацiя, i Росiя ii придумала. Одеса повинна була вiдiйти до Новоросii. І Олег Шевцов вiдповiдав за те, аби силовi методи принесли потрiбний результат.
Квiтневi днi, якi вiн проводив в Одесi, були насиченими й небезпечними. Колоритне мiсто на березi Чорного моря просто мусило пiддатися канонам «русской весны». Але все вийшло не так, як воно планувалося.
З кожним новим днем Олег усе глибше усвiдомлював, що це тiльки початок. Початок чергового хаосу й жахiття, смертей, перемог i поразок. На його очах поставав новий свiт, незвичний, загадковий, манливий. Багато хто не дочекаеться його появи. Багато хто зненавидить i прокляне. Але будуть такi, якi штовхатимуть той новий порядок уперед, нав’язуватимуть його iншим, жорстоко стверджуватимуть його право на життя. Що ж стосуеться самого Шевцова, вiн просто виконував чергове завдання. Тепер у Одесi.
Вiн стояв посеред Куликового поля, навколо нього були люди, в основному чоловiки вiком вiд вiсiмнадцяти до п’ятдесяти рокiв. З них Шевцов формував бойовi загони Антимайдану. Саме з ними вiн мав створити «Одеську Народну Республiку».
Проект «Новоросiя» подобався Шевцову «iсторичною справедливiстю» й моментом реалiзацii. Владний хаос в Укра- iнi, боротьба за крiсло президента, апатiя i жах в очах громадян – все це давало можливiсть рiзати карту, диктувати росiйську волю, будувати свою iмперiю.
– Пiсля Великоi Вiтчизняноi вiйни i по ii закiнченню американцi допомагали бандерiвцям, використовували iх у операцiях з дестабiлiзацii ситуацii в Захiднiй Украiнi, травили ними наших громадян. І ось тепер, вже на початку ХХІ столiття американцi знову захотiли грати у своi бруднi iгри, – тим часом продовжував оратор.
«Складно говорить. Треба сказати йому, щоб був простiшим. З такою публiкою важлива саме простота. Вона завжди звучить переконливо, купуе душi за три копiйки», – подумав собi Шевцов, подивився на годинник i рушив у напрямку Оперного театру, де на нього чекало авто.
Квiтень кидав людям своi останнi днi, а мiсто з насторогою прокидалося кожного ранку, розумiючи, що нiхто не може сказати, що саме вiдбуваеться i якого кiнця очiкувати. Кожен, як це трапляеться в Одесi, грав свою гру.
Вже пролунали квiтневi гомони про створення так званих «ДНР» i «ЛНР», а Харкiв, Запорiжжя, Миколаiв та Херсон встояли. На всiй територii Пiвдня та Сходу Украiни тяжко скрипiв сепаратизм. На черзi була Одеса, здатна як надалi залишатися морськими воротами Украiни, так i позбавити офiцiйний Киiв доступу до моря. Стратегiчне мiсто, остання фортеця, за якою закiнчувалася Украiна.
Шевцов усе це розумiв. Останнiм часом вiн почав усвiдомлювати значно бiльше, однак не знав единого – куди наступного разу доля закине його. Завдання, завдання, завдання! Усе життя, як одне довге i безкiнечне завдання! Кому воно потрiбне? Хто полюбить таке життя? І кому, скажiть на милiсть, воно здатне принести щастя?
Вiн боявся таких своiх думок, а вони все одно лiзли в його кляту, спантеличену пострiлами та вбивствами голову, аби iсти його зсередини, вичавлювати з нього бездушну машину системи, вести розмову не так з розумом, як з емоцiями. І перед своiми думками Олег Шевцов залишався безсилим.
Авто зупинилося бiля новобудови Гагарiнського плато, i його пасажир неспiшною ходою рушив у напрямку одного з пiд’iздiв. Вiн вiдчинив дверi, пройшов у фое пiд’iзду, викликав лiфт i пiднявся на десятий поверх. Потрiбнi йому апартаменти знаходилися злiва вiд нього, за масивними броньованими дверима. Коли Шевцов пройшов у квартиру, його зустрiли обережнi й недовiрливi погляди «компаньйонiв» у справi сепаратизму i намагання змiнити конституцiйний лад у конкретно взятому мiстi Одеса.
– Чого так довго? – спитав один iз них – малий на зрiст i хитрий на розум.
– Лектор гарну проповiдь промовляв. Заслухався, – iронiчно мовив до нього Шевцов.
– Я не зрозумiв…
– Тобi i не потрiбно нiчого розумiти. Треба виконувати. Чим бiльший коефiцiент виконання, тим кращим i цiннiшим спiвробiтником ти стаеш. А звiдси вже i усi можливi бонуси для тебе. Ти ж любиш бонуси?
– До чого тут бонуси?
– До того, що завдання нашi стають важливiшими. І ми маемо бездоганно вiдiграти кожен свою роль. Сiдайте, друзi! Будемо з вами розмовляти, – сказав Шевцов i першим всiвся у м’яке крiсло, встромляючи свiй погляд у безкраю синь моря i чистого, ясного неба. Вiн любив те небо, як i саме життя, яке усмiхалося йому кулеметними чергами визначеноi iншими для нього професii, того, чому вiн присвячував себе без жалю та вагань совiстi. Вiн був офiцером спецслужб Росii. Держави, яка завжди вела вiйни, але нiколи ще у новiтнiй iсторii вона не вела себе так, як в Украiнi. Свiт перевернувся для багатьох. І для Шевцова теж.
– Другого травня вiдбудеться футбольний матч «Чор-номорець» – «Металiст». З Харкова та iнших мiст iдуть ультрас, увесь правий спектр, майданiвцi, журналiсти, волонтери i всякий iнший непотрiб. «Марш едностi Украiни» – ось як називатиметься та подiя, пiд час якоi ми поч- немо операцiю. Люди мають бути готовi. Євромайданiвцi будуть розганяти нас iз Куликового поля. Зброю отримаете завтра вранцi. Центр мiста – наша стратегiчна позицiя. Маемо тримати ii i не пiддаватися на провокацii. Посилити нашу присутнiсть на вулицях, – Шевцов дiстав карту з внутрiшньоi кишенi куртки, узяв ручку i прокреслив маршрути центральноi частини мiста. Стара Одеса вкотре за свою iсторiю мала омитися людською кров’ю.
– А менти? – запитав другий спiврозмовник Шевцова. Десь пiд сорок, сiроi, непримiтноi зовнiшностi, тiльки очi грали вогниками.
– Питання правоохоронних органiв я беру на себе. Все буде добре. Лояльнiсть – наш девiз, – вiдповiв на те Шевцов. І знав, що слово свое стримае.
– Як нам вiдходити? Куди? – у розмову включився той перший. Вiн вiдповiдав за бойовикiв.
– Будинок профсоюзiв – потрiбно туди загнати народ. Мiлiцiя вiдтiснить майданiвцiв, i ми покинемо будiвлю. Але все мае виглядати спонтанно, як пропозицii вiд когось, голос iз натовпу. Ви мене зрозумiли?
– Зрозумiли. Можна одне питаннячко, шеф?
– Можна, але я тобi не шеф. Ми однодумцi з тобою, Валерiй. Запам’ятай це собi назавжди, будь ласка.
– Довго нам терпiти ще того лектора? Вiн вже усiм набрид. Його побити хотiли, я не дав.
Олег посмiхаеться i встае з крiсла. Його погляд примушував тих двох доволi мужнiх чоловiкiв тупити iхнi брехливi очi у пiдлогу. Незважаючи на свiй молодий вiк, Олег знав, як управляти ситуацiею, в яку його заганяють обставини. А наразi вiд цих двох лiдерiв Антимайдану залежало доволi багато.
Лектора нав’язали з Москви. Вiн чийсь родич, якогось чиновника, сам полiттехнолог чи то полiтолог, кандидат якихось там наук, п’яниця i маразматик. На першому етапi вiн навiть здавався розумним. Але потiм все стало зрозумiло. Вигнати, тим бiльше образити його, Шевцов не мав права. Погодiн просив за нього особисто. Тому лектор залишався i йому надавалася охорона та автомобiль.
– Можете записати це на мiй особистий рахунок. Батькiвщина i я будемо дуже вам за це вдячнi. А подяку свою звикли вiдплачувати доброю справою. Так що лектор залишаеться, друзi моi. І ми йдемо з вами у бiй. Тепер слухайте деталi. Уважно тiльки слухайте!
І Шевцов почав розповiдати iм деталi, але кому вони були потрiбнi, коли усе пiшло не зовсiм так, як планувалося.
Вже пiзнiше, коли Шевцов стояв навпроти Будинку профсоюзiв, а з нього стрибали донизу палаючi люди, на хвильку йому стало прикро через те, що все не вдалося. Хоча картинку для каналiв вiн зробив ефектну. І росiйськi канали почали трубити про бандерiвцiв, що спалили живих людей. А громадяни РФ вiрили цьому, жахалися, рiвень ненавистi до «хохлiв» зростав i так мiцнiшала державна машина, замiшана на релiгii i тоталiтаризмi, iмперськостi та нахабствi, силi i пiдступному обманi, який не можна було пробачати.
Вiн стояв i розумiв, що в той день, 2 травня, Росiя програла в Одесi. Одесити захистили свое право залишатися одеситами в Украiнi. І це мало значення.
«Треба забиратися звiдси. І чимскорiш», – сказав вiн собi, непримiтно вийшов з натовпу й попрямував вулицями мiста, аби заховатися у ньому, все зважити та зникнути у напрямку росiйсько-украiнського кордону, звiдки, ймовiрно, його за декiлька днiв уже направлять на Донбас.
Той травень кривавого 2014 року Олег Шевцов закiнчував у зонi бойових дiй на окупованих територiях Донецькоi та Луганськоi областей. Починалася вiйна. Стрiляли усi. І вiн мав навчати тих «комбайнерiв» та «шахтарiв» з Бурятii, як правильно та ефективно вбивати людей. У тiй вiйнi, вже пiсля провального завдання в Одесi, вiн мав право розраховувати на роль iнструктора. Але не знав ще Олег Шевцов, що то тiльки початок, бо iнструктором вiн працюватиме недовго, коли життя його рiзко змiниться i доля дасть йому ляпаса, а можливо, й новий шанс. Проте все це ще буде, ще з’явиться, виплигне перед Шевцовим i вже не вiдпустить вiд себе. А поки що вiн бачив, як незнайомим йому чоловiкам, що стали його армiею, подобаеться стрiляти, як вони дичавiють, забувають усе людське, а дiями iхнiми керуе лютий звiр. Ненажерливий та голодний. Невблаганний та брехливий, який помирае разом з тими першими людьми, що рвалися у бiй за неiснуючу «Новоросiю».
Укотре Олег Шевцов переконувався, що усiм керуе жадiбнiсть. Заради жадiбностi люди брешуть, зраджують, вбивають. Вони роблять усе, аби задовольнити жадiбнiсть, нагодувати свое брюхо, власну пиху, показати iншим, слабшим, що вони е справжнiми хазяями iхньоi сплюндрованоi державою реальностi.
– Саме реальностi, жорстокоi та неминучоi, але аж нiяк не життя, бо на Донбасi починалося пекло, – сказав менi дiд. Задумався i ще раз додав: – Справжнiсiньке кляте пекло!
І вiн почав згадувати, що було далi i як жила Украiна в тi першi роки вiйни та окупацii, як iшли вони кожен своiм шляхом, як боролися i любили, вмирали та воскресали у пам’ятi людськiй, як пробиралися вони до влади крiзь хащi корупцii, зрад i жорстоких, несправедливих втрат, аби назавжди змiнити курс у тому напрямку, якого так не вистачало iхнiй державi.
Дiд та його друзi – мiнiстри, генерали, поети й романiсти, актори i журналiсти, фiнансисти i бiзнесмени, чиновники i науковцi. Саме з них формувався той перший уряд за часiв Диктатора, коли вони прийшли на довгих десять рокiв i зрушили машину корупцii з мертвоi точки. З’явився страх. І люди стали менше красти. Так починала свое життя громадянська свiдомiсть. Так на бюрократичнi посади на нiмецький лад почали набирати за критерiем не полiтичноi приналежностi, а здобуткiв, технiчних навичок та деперсоналiзацii процесу. Перед можливiстю, як i перед законом, усi були рiвнi.
– Ти знаеш, чому я розпочав свою розповiдь з цього американо-росiйського калейдоскопу подiй та iмен? Бо вони е уособленням справжнiх солдатiв тiеi вiйни, ii рядовими та генералами, священниками, що кожного дня давали прощення тим, кого вiдправляли на вiрну смерть. Їх не викинеш iз пiснi. Вони обидва виконували накази керiвництва. Але знаеш, Миколо, дивна рiч полягае у тому, що тi накази вони виконували суто механiчно, без жодних емоцiй. І знаеш, чому вони себе так поводили?
– Чому?
– Тому що вони були професiоналами, синку! Впертими та природженими переможцями, – мовив дiд, закурив, вiдвернувся до вiкна i став дивитися на Киiв. Його старий, давно зниклий Киiв, в якому вiн оселився у неймовiрно далекому 2000 роцi, в якому формувався його свiтогляд, мiсто, де вiн мужнiв та йшов уперед, народжував нащадкiв i навчав прийдешнi поколiння. Дiд був особистiстю, i його iсторiя мае право бути серед тих, хто намагатиметься розповiсти вам про Диктатора Украiни, який узяв ii, бiдолашну, вже в той момент, за яким настае колапс.
– За нього було багато жорстокостi, траплялися й невин- нi жертви. Але без цього просто не можна було! Нiчого б не з’явилося, не зрушилося. Тiльки страх, що дуже повiльно, але все ж таки оселявся в людях, дав змогу провести реформи. І за це люди дякують йому i сьогоднi, – сказав дiд, зiтхнув i дав менi зрозумiти, що про все iнше я дiзнаюсь трiшки пiзнiше, можливо, навiть наступного дня, якщо вiн буде у настроi, аби працювати зi мною та дiлитися спогадами про минуле.
Частина друга
Час шакалiв
Пiсля революцii
2014 рiк в iнтерпретацiях з 2068 року
Найстрашнiшi революцii – це незакiнченi революцii. Тi, якi потiм тлiють на зраненому тiлi суверенноi держави, що намагалася боротися одночасно як з внутрiшнiми, так i з зовнiшнiми ворогами.
Такi революцii вбивають усе. Найголовнiше – вони вбивають надiю. Можна чекати довго, недовго, але чекати усе життя i помирати, усвiдомлюючи, що так нiчого i не трапилося, нiчого путнього не сталося, а вся твоя доля промайнула якоюсь химерою, запрограмованою на сiрiсть, нестабiльнiсть i суцiльний обман – на таке зголоситься не так багато людей. І iншi люди, тi, якi вiдмовляться й надалi вiрити полiтикам, тицятимуть у них пальцями i проголосять навiженими. І вони – цинiки та прагматики, матимуть рацiю. Вони знатимуть, що iх використали, ошукали, зомбували i вкотре вже одурили, i що це процес нескiнченний, бо такий ми вже народ, радий вiрити, закохуватися до нестями, творити собi нових кумирiв або ж пiдiймати з полiтичного попелища старих, бiгти за кимось i десь у глибинi своеi душi розумiти, що все це обман i закiнчиться вiн черговою бiдою, катастрофою, здатною поглинути краiну i знищити ii на вiки вiчнi.
Незакiнченi революцii тягнуться за краiною у ii теперiшньому, яке миттево переливаеться в минуле, аби i в майбутньому диктувати свою злу волю незакiнченоi справи. І така вже була доля у нашого нестримного волелюбного народу, аби в ту холодну зиму на межi 2013–2014 рокiв пережити незакiнчену революцiю, яка кричала своiм творцям про наслiдки, але вони ii не чули, адже кожен з них був зайнятий своiми справами. Що ж стосуеться самоi революцii, про неi згадували i використовували усi тi, хто вирiшив боротися за владу. Саме тодi украiнськi полiтики навчилися вправно вести бесiди i монологи про героiзм мертвих. Шкода тiльки, що вони так i не змогли говорити про щастя живих. Бо ж боротьба за владу перекреслювала як щастя живих, так i скорботу за мертвими, якi йшли на Донбас, аби захистити свою краiну, поки iншi грабуватимуть ii на очах у всього украiнського народу, що бажатиме перемоги над корупцiею, але не матиме достатньоi волi, аби раз i назавжди покiнчити з системою, яка перекреслювала майбутне, бо дiяла в iнтересах меншостi, поки бiльшiсть воювала, бiднiла, а десь уже й жебракувала, все ще сподiвалася, вiрила, молила, але у вiдповiдь отримувала страшну тишу, холодну байдужiсть тих, хто своею жадiбнiстю перекреслював майбутне сорока п’яти мiльйонiв живих людей. Такого не можна було пробачати, i незакiнчена революцiя намагалася сказати про це, але голос ii тонув у гучному реготi розгнузданого грабежу.
Тiеi весни, коли усе розгорнулося i трапилося те, що трапилося, вiн щойно припинив працювати тепер уже на злочинну владу, але на весну обiцявся контракт на одного з кандидатiв у президенти. Кандидат був не з лiдерiв, проте iнших варiантiв у нього просто не було.
Професiя полiттехнолога вимагала вiд нього декiлькох обов’язкових речей.
По-перше, вiн мусив i надалi писати, говорити, давати коментарi, робити прогнози, якi за мiсяць-другий буде сам же спростовувати й пояснювати, чому трапилось так, а не так, як вiн те прогнозував. Публiчнiсть, постiйна iнформацiйна присутнiсть сприяли зростанню його капiталiзацii на ринку. Цiна питання для його клiентiв залежала вiд самого клiента i те, як йому вдасться продати свiй iмiдж. Але не тiльки.
Іншим важливим фактором були знайомства i зв’язки у свiтi украiнськоi полiтики. Як центральноi, так i регiональноi. І вже на основi таких знайомств починалися розмови, першi фрази без особливого значення, обмiн вiзитiвками, обговорення спiльних знайомих i загальноi ситуацii в краiнi, мiстi, селi чи селищi. Пiсля того, коли все вже зводилося до корупцii й небезпеки дострокових виборiв, вiн замовкав, робив серйозний вигляд, дивився повз клiента i чекав, коли той сповiстить про свое рiшення балотуватися. І саме тут, окрiм медiйностi, в нього був ще один козир, яким вiн бив карту клiента. Вiн мав знання.
Чоловiк вирiс в оточеннi книг i на момент нашоi розповiдi одночасно читав двi-три книжки, аби йти далi у своему iнтелектуальному розвитку, незважаючи на часи, владу, iдеологiю та курс, яким рухатиметься Украiна. Розумнi люди тепер були потрiбнi, як нiколи.
Вiн мiг змiшувати смачнi словеснi коктейлi з Ремарка, Гемiнгвея, Фiцджеральда (особливо подобався жiнкам), Памука (знати цього турецького лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури вважалось правильною справою) чи Льйоси (вiдкривши колись давно його книжку «Тiтонька Хулiя та писака», вiн вже не зупинився, аж поки не проковтнув iншi твори письменника, стежачи за усiм, що може бути сказаним та написаним великим перуанцем Марiо Варгасом Льйосою) та Фукуями, Кiссинджера, Хантiнгтона i Джозефа Ная[22 - Френсiс Фукуяма, Генрi Кiссинджер, Семюель Хантiнгтон, Джозеф Най – американськi полiтологи, експерти з галузi мiжнародних вiдносин, демократii та владарювання.], говорити про шпигунський роман ле Карре, порiвнюючи його з роботами грема грiна та Ерiка Емблера[23 - грем грiн, Ерiк Емблер – британськi письменники, класики шпигунського роману.], а пiсля звертатися до думок Хайека, Мiлтона Фрiдмана, Фернандо де Сото[24 - Фрiдрiх фон Хайек, Мiлтон Фрiдман, Фернандо де Сото – економiсти свiтового визнання.], яких усiх пiсля заперечував теорiями та постулатами з Айн Ренд i переходити на Аристотеля, Платона, Макiавеллi чи Гоббса.
Вiн читав «Майн кампф» Гiтлера, свого часу перехворiв на твори Муссолiнi, книжки про Франсiско Франко, Пол Пота, Пiночета, Кемаля Ататюрка, Лi Куан Ю та iнших дiячiв рiзних краiн i епох, чий життевий i полiтичний досвiд мiг стати у нагодi. Врештi-решт вiн любив книжки, i книжки любили його – iхнього вiдданого та чесного читача. Читача, котрий завжди купуватиме книжки.
– Подивiться, хто йде до Ради! Почитайте цi прiзвища! Хто цi люди?! Яким чином вони писатимуть закони? Що це за вертеп, а не парламент? Куди усi ми котимося??? – кричатиме вiн в одному з пивбарiв старого Подолу наприкiнцi вересня 2014 року, рiвно за мiсяць до парламентських виборiв в Украiнi.
Але поки що був березень, учора Росiя остаточно вкрала Крим, усi в Киевi готувалися до дострокових президентських виборiв, а на Донбасi починалась «русская весна» – пора смертей, часи обману. А вiн сидiв у Киевi, писав аналiтику для двох замовникiв, третьому робив блоги та спiчрайтинг, i мав купу вiльного часу, аби вже всiстися i писати свiй новий, зовсiм iнакший, нiж усi попереднi, роман. Вiн вiрив, що саме цей ще ненаписаний роман стане найголовнiшою книгою його життя. Вiн знав, що мине час i вiн помре, а роман його житиме, i його iм’ям називатимуть вулицi та парки. Саме така перспектива грiла його егоiстичне его, що було рушiйною силою усiх його амбiцiй.
Чоловiка звали Микола Сергiйович Кутнiй, йшов йому тридцять перший рiк, i у колi своiх колег та знайомих вiн вважався хлопцем, який мав голову на плечах та знався на тому, як будувати стратегii. Але у постреволюцiйному Киевi, де в очах мiстян була недовiра i страх, Кутньому потрiбно було позмагатися за клiента, адже час був такий, коли старих не стало, а новi тiльки-но рвалися до влади. Бiда була в тому, що вiн не знав тих нових, адже усе свое життя був прикутий до однiеi групи, що вважалася опонентом усього нового та демократичного. І це було проблемою, про яку вiн знав i думав, як упоратися з нею.
«Треба розширювати ринок!» – вперто сказав вiн собi i йшов Киевом, упевнений, що доля буде до нього ласкавою.
