скачать книгу бесплатно
Погодiн i сам розумiе, що не мае права пiдставляти свого агента. Але iнтерес до незнайомого хлопця посилюеться в ньому щохвилини. Вiн не знае чому, але той нiколи не знаний ним вiдчайдух подобаеться йому.
– Гаразд, – каже майор ФСБ Погодiн. – Привези його до мене. Ось адреса, – вiн бере ручку i пише адресу у своему блокнотi, виривае аркуш i дае його бандитовi.
– Не знаю…
– Мене не цiкавить, що ти знаеш! – рiзко перебивае його Погодiн. – Просто взяв i зробив, що я тобi сказав.
– Але ж чечени…
– То не мiй клопiт. Хлопець мае бути за вказаною адресою максимум через три години. Усе! Вiльний!
Олег сидить на зашарпаному диванi у незнайомiй йому квартирi, а навпроти нього стоiть чоловiк, якого вiн бачить уперше. Шевцов не розумiе, хто цей чоловiк i до чого вiн тут. Незнайомець сiдае у крiсло навпроти Олега i говорить:
– А тепер розповiдай. Тiльки чесно. З самого початку i до того моменту, як ти дiстався дверей цiеi квартири.
– Хто ви? – вичавлюе з себе Олег, але вiдповiдi на поставлене питання так i не отримуе.
Мовчання затягуеться. Погодiн не квапить хлопця, розумiючи його страх та розгубленiсть. Вiн вивчае Шевцова, дае йому шанс розповiсти усе самому, без зайвих потуг.
– Гаразд, – врештi-решт каже Погодiн. – Почнемо з елементарного. Твое iм’я.
Недовiрливий проблиск вовчих оченят. Насторога у кожному подиху та русi. Шмигання носом i синцi на усьому обличчi.
«А тебе вправно били, хлопче, – думае Погодiн. – Але то нiчого. Сильнiшим будеш».
– Мене звати Олег. Олег Шевцов, – говорить хлопець.
– Приемно познайомитись. Називай мене Іван Вiкторович.
– Це ваше справжне iм’я?
– Це мое едине iм’я, – чесно бреше Погодiн.
– Я вам не вiрю.
– Байдуже. Це не мае жодного значення. Розповiдай про себе. З якоi ти сiм’i, де живеш, де навчаешся, що любиш, чим захоплюешся. Окрiм дiвчат, звiсно. Це твое захоплення менi вже вiдоме.
Шевцов починае розумiти, що той Іван Вiкторович – не якийсь собi дядько з вулицi. У незнайомцi вiдчуваеться сила. І можливостi. А тому Олег думае декiлька хвилин i приймае едине правильне рiшення, яке кардинально змiнюе усе його подальше життя.
Погодiн слухае хлопця, бачить в ньому потенцiал, вирiшуе узяти його до своеi команди i пiсля сповiдi Шевцова питае:
– Ти не любиш чеченцiв?
– Я не люблю усiх, хто мае нахабство вважати себе кращим за росiян.
– Ти готовий вбивати за свою батькiвщину?
Олег дивиться Погодiну в його темнi очi i дае чесну вiдповiдь:
– За Росiю я готовий не тiльки вбивати, але й помирати. Смерть не страшна, коли знаеш, що вона не даремна.
«Фанатик-нацiоналiст. Ще не зовсiм сформований, але то нiчого. Ми допоможемо йому стати гiдним солдатом своеi краiни», – резюмуе ту дивну зустрiч Погодiн, i вже за тиждень Олег Шевцов починае життя, яке бачив тiльки у бойовиках американського та вiтчизняного виробництва.
2014 рiк
– Це наша земля, i ми зобов’язанi ii повернути. Американцi здiйснили державний переворот в Украiнi. Киiв захопили бандерiвцi та фашисти. На вулицях убивають тiльки за одне росiйське слово, грабують пенсiонерiв та гвалтують жiнок. Росiя не мае права покинути напризволяще своiх людей. Ми повиннi захистити усiх росiйськомовних громадян! Де б вони не проживали. В якiй би точцi земноi кулi не знаходилися. Якщо Захiд фiнансуе вiдвертих фашистiв, що ж, ми навчимо iх поважати нашу культуру. Через нашу зброю та силу. І повiр менi, Олеже, у Росii вистачить i людей, i гармат, i танкiв, i грошей. Сьогоднi ми повертаемо нашiй батькiвщинi ii скривджену велич. Часи недобиткiв Гайдара та Чубайса давно минули. Росiя вступае в епоху свого вiдродження. Якщо Америка вирiшила пограти з нами у вiйну i робить це на нашiй землi, ми дамо iй гiдну вiдповiдь. І побачимо, де опиниться той чорношкiрий юрист iз Чикаго. Чи вистачить у нього смiливостi вийти на поле бою. І саме Крим стане справжнiм тестом для усiх. І для нас, i для наших ворогiв.
Шевцов сидiв i мовчки слухав полковника Погодiна. Вiктор Іванович, а саме так i не iнакше звали Погодiна, ходив кабiнетом i увесь час говорив. Олег бачив, що його шефовi дiйсно болить за Росiю, i в такi моменти одкровень вiн iще бiльше любив Погодiна.
«Іванович справжнiй. Такий не зрадить. Не пiдставить. Не схибить у вирiшальний момент. Не кине на полi бою», – думав собi Олег Шевцов.
Якби вiн тiльки знав, скiлькох кине на полi бою, скiлькох вiдправить на вiрну смерть, скiльки брехатиме його Іванович у найближчi роки, Шевцов нiколи б не повiрив у це, адже така правда перекреслювала усе життя Олега, усi його принципи, вiру та сподiвання.
– Ми починаемо операцiю з визволення Криму. Не може бути так, аби нашу землю захопили тi негiдники, що сьогоднi творять свiй шабаш в Украiнi. Ти ж подивися, хто там при владi! Однi жиди та нацики! Страшно жити в такiй краiнi, синку, дуже страшно.
– Ми починаемо вiйну? – спитав Шевцов i зловив на собi незадоволений погляд Погодiна.
– Ти мене не почув. Повторюся ще раз. Ми починаемо операцiю з повернення Криму. Якщо i будуть випадковi жертви, вони будуть мiнiмальнi. Поки ти працював у Киевi, ми працювали в iнших куточках Украiни. Все буде добре! Не хвилюйся! За нас Бог i наша держава.
– А чого менi хвилюватися? Тим бiльше, що правда, як i сила, за нами, товаришу полковнику.
– Ось i добре. А зараз слухай, що маеш робити, – сказав Погодiн i почав ставити перед своiм пiдлеглим новi завдання.
Вони перебували у Сiмферополi.
Нiч – темна й велична нiч, лягла на Крим. Трохи менше нiж двi години тому у своi законнi права вступив новий день – 25 лютого 2014 року. Олег Шевцов сидiв i слухав свого шефа. За добу вiн мусив очолити групу росiйського спецназу, перед якою стояло завдання зайняти будiвлю Верховноi Ради та Ради мiнiстрiв Автономноi Республiки Крим. Пiзнiше iх назвуть «ввiчливими людьми» та «зеленими чоловiчками». Вони будуть у вiйськовiй формi, без розпiзнавальних знакiв, зi зброею у руках та цiлковитим розумiнням того, що коли доведеться стрiляти, вони зроблять це без жодних роздумiв i вагань.
Пiвострiв спав. І не знав вiн ще, що вже дуже скоро надовго стане росiйським. Не знав той пiвострiв, що не буде анi туризму, анi демократii, анi прав та свобод. Не розумiли люди, що вже нiколи не буде так, як було за часiв Украiни, а життя пiде iншими стежками, що ведуть у лiс тоталiтаризму, в якому усi зв’язанi мiцним сталевим цiпком наказiв i рабськоi покори.
І буде в Криму лишень одна суцiльна вiйськова база, форпост Москви на Чорному морi, реалiзацiя несамовитого бажання континентальноi держави стати державою морською, новим козирем Кремля у цинiчнiй геополiтичнiй битвi ХХІ столiття.
Росiя кидала зухвалий виклик Америцi. Росiя прагнула нових перемог. Росii кортiло нового свiтового порядку. І, звiсно ж, Росii хотiлося подiлити свiт. Так, як це сталося пiсля Другоi свiтовоi вiйни.
Але все це ще було попереду. А позаду були роки пiдготовки Росii до анексii Криму, яку офiцiйна пропаганда Кремля назве «поверненням додому».
Дiд сидить навпроти мене. Я слухаю його розповiдi.
«Звiдки вiн усе це знае? Це ж неймовiрно! Виходить, що i Росiя, i Америка просто розiграли нашу державу. Кожен бився тут за свое. А украiнцi, наче приречене стадо, йшли за рiзними пастухами», – думаю я про себе, а дiда питаю:
– І що той Шевцов? А Погодiн? Вони дiйсно керували росiйськими «зеленими чоловiчками»?
Дiд усмiхаеться, але у тiй посмiшцi я бачу лукаву iнтригу.
– Не тiльки ними, Миколо! О, то був ще той воiн. Рiдка гидота. Продукт путiнськоi епохи. Сумiш сиротинця, бiдноти та вiдвертого росiйського шовiнiзму з присмаком незрозумiлоi величi засраноi iмперii.
– Хто саме? Погодiн чи Шевцов?
– Звiсно, що Шевцов. Погодiн був професiоналом. Прагматиком. Вiн не вiрив в усю ту маячню, якою годував своiх пiдлеглих. Погодiн вiрив тiльки у грошi. І у гру, яку розпочала Росiя на картi свiту.
– Що з ним сталося, дiду? Вiн ще живий? Ти його знав?
– Не так швидко, хлопчику мiй! Усьому свiй час. Слухай про Крим. А там i до всього iншого дiйдемо.
І я слухаю дiда, не вiрю, що все це вiдбуваеться зi мною, думаю над книжкою, яку мушу написати. Я знаю, що це тiльки початок. Трагедiя мого народу ще не завершена. Вона почалася тими зухвалими й жахливими розстрiлами на Майданi, за якi нiхто так i не був покараний. Вона плелася тiткою з косою украiнським Донбасом, полонила усю мою батькiвщину, заходила до кожноi домiвки, аби сповiстити людям, що свобода нiколи не бувае безкоштовною. За неi завше потрiбно платити.
Шевцов дае останнi вказiвки солдатам. Вони мовчки слухають свого командира. Жодних реплiк, жодних заперечень. Тiльки Росiя. Тiльки Крим. І, звiсно ж, бандерiвська хунта, здатна полонити пiвострiв.
Окупацiя починаеться ще 20 лютого. Масова зрада в Криму стае закономiрним результатом стратегiчноi недбалостi украiнськоi полiтичноi елiти, яка волiла вiдпочивати бiля моря, мати там нерухомiсть та бiзнес, забрати дитячi табори i санаторii, аби будувати вiлли i замки, бiгати чорноморськими пляжами за довгоногими дiвчатами, упиватися кримськими винами, споглядати кримськi зорi, сидячи на лiтнiх терасах вишуканих ресторанiв. Усього бажала украiнська полiтична елiта. Крiм головного. Полюбляючи усi лiтнi дива та блага Чорного моря, влада не думала, власне, про сам Крим. Про ризики. Про майбутне. Державу та ii громадян. І врештi- решт здала Крим без жодного пострiлу.
І поки кволi полiтикани нерiшуче блимають оченятами, цинiчнi виконавцi волi Кремля дiють.
Вони дiють рiзними методами.
Починають це робити ще задовго до Майдану. Одразу коли Ющенко стае бiля керма Украiни.
Працюють з рiзним контингентом – вiд маргiналiв, вiдвертих шизофреникiв та безграмотних байкерiв до лiдерiв злочинних угруповань i керiвникiв силових вiдомств, вiйськових, мiсцевих полiтикiв i галасливих громадських активiстiв проросiйськоi спрямованостi.
Механiзм закручуеться. Шаленими потоками йдуть грошi, обiцянки, манiпуляцii i залякування. Вербування – основа основ роботи спецслужб – поступово дае своi результати.
Росiя працюе. Тихо, але впевнено йде до своеi мети. На пiвостровi збиваються зграi. Зустрiчаються сумнiвнi особистостi, якi ведуть тихi розмови у блiдiй тiнi нового заколоту, черговоi iмперськоi змови. І ось вже у горах пiвденного берега Криму створюються бази, де тренуються тi сумнiвнi особистостi, чия основна робота у цьому життi – вбивати iнших. А вже за якихось декiлька рокiв майор ФСБ Шевцов веде за собою групу спецназу i без жодного пострiлу захоплюе будiвлю Ради мiнiстрiв та парламенту АР Криму.
Вiн стоiть серед ночi i вiддае чiткi накази. Вiн розумiе усю вiдповiдальнiсть, увесь той тягар i напругу, що лягае на його плечi. Але то сильнi плечi, плечi воiна, який мститься за свою батькiвщину, за зневагу, що йшла гiркою луною зради крiзь дев’яностi роки та правлiння «семибанкiрщини»[19 - Семибанкiрщина – назва групи iз семи (рiзнi джерела називали рiзнi прiзвища, тому фактично – дев’яти великих представникiв росiйського фiнансового бiзнесу, якi вiдiгравали значну полiтичну i економiчну роль, що володiли ЗМІ, i неформально об’едналися, незважаючи на внутрiшнi розбiжностi, з метою забезпечити переобрання Єльцина на наступний термiн на президентських виборах 1996 року).] i американських агентiв, якi намагалися задушити Росiю в експериментi ненависноi йому «шоковоi терапii».
Шевцов усе це пам’ятае i нiколи не пробачить Сполученим Штатам iхньоi зверхностi, зухвалостi, iхньоi перемоги. Вiн нiколи не пробачить Америцi розпаду краiни, в якiй прожив лише неповних вiсiм рокiв, але яку любив не менше, анiж сучасну Росiю.
Радянський Союз став для нього його Атлантидою. Могутньою i таемничою, жаданою i нездiйсненною мрiею, яку вже нiколи не повернути.
– Але ми мусимо робити усе, аби сила та авторитет Росii були такими ж, як у СРСР. Ти не пам’ятаеш тих часiв. Я усе тобi розповiм. О, синку, то були великi часи! Нас боялися. Нас поважали. Нас ненавидiли i боготворили. А все тому, що ми могли знищити увесь свiт, кожну мураху на цiй планетi, – казав йому Погодiн, коли вони тiльки починали ту дивну дружбу.
На ранок нового дня Олег Шевцов стояв бiля кулеметника i споглядав натовп, що збирався на пiдступах до кримського парламенту. Йому було байдуже на громадську думку, на Украiну, на свiтове товариство пихатих, лiнивих боягузiв, якi нiколи не наважаться на вiйну з Росiею. І тут вiн побачив, як здалеку до будiвлi наближаються люди. Шевцов не знав, скiльки iх, але розумiв, що чимало. Вiн узяв бiнокль i подивився в нього.
«Татари», – збагнув Олег, подумав про себе, яке рiшення прийняти, а потiм дав команду кулеметнику:
– Якщо вони будуть рипатися, йти на штурм чи чинити якiсь провокацii, коси iх, хлопче, мов ранiшню траву на свiтанку. Не жалкуй патронiв! Наша справа вiрна!
Кулеметник пiдняв голову, подивився на свого командира, посмiхнувся у всi своi тридцять два зуби i крiзь ту посмiшку кровожерливоi жорстокостi вiдповiв:
– Так точно, товаришу майор! Не сумнiвайтесь. Нiхто з них не втече! Усi залишаться тут.
– І це правильно, сержанте! – сказав Шевцов i пiшов до iншого кулеметника, аби вiддати йому такий самий наказ.
Так наприкiнцi тiеi трагiчноi зими Росiя надовго заходила до Криму.
Так у перший мiсяць тiеi несправедливоi весни Росiя ставала на шлях своiх чергових злочинiв проти суверенноi держави, яку вона не цуралася називати братньою.
2004 рiк
Пiвнiчна Осетiя-Аланiя.
Беслан.
Початок осенi.
Свято першого дзвоника.
Загальноосвiтня школа № 1.
У школi ще пахне фарбою пiсля ремонту. Квiти, бантики, наряднi та веселi дiтки. Свiтить сонечко. День знань. Для когось вiн перший у життi. Радiсть свята в очах учителiв, батькiв, учнiв. Новi знайомства, перевiрена роками дружба, спогади про промайнуле лiто, смiх та гомiн безтурботного життя. І тут лунають пострiли.
З’являються чоловiки. В iхнiх руках зброя. Крики, жах, апатiя, розгубленiсть, що починають переростати у панiку.
– До спортзали! Усiм до спортзали! – кричать озброенi нападники i людям стае зрозумiло, що це терористичний акт.
Коли людей зiгнали до спортзали, тренажерного залу, iдальнi та душових, терористи починають мiнування. Далi усiм наказають кинути у центр мобiльнi телефони, сумки, фотоапарати i вiдеокамери.
– Якщо почуемо, що в когось дзвонить телефон, одразу розстрiляемо двадцять чоловiк, – каже один з нападникiв i до заручникiв приходить розумiння, що терористи будуть стрiляти у дорослих та дiтей без жодного жалю.
Пiсля, з числа заручникiв, яких нараховуеться бiльше 1100, вiдбирають 20 чоловiкiв, серед яких е i старшокласники, аби забарикадувати будiвлю школи. Бiдолашнi «обранцi» стягують стiльцi та парти до виходiв та вiкон. Враховуючи досвiд «Норд-Оста», терористи б’ють усi вiкна, аби спецназ не змiг задiяти газ. Бойовики вiддають наказ розмовляти виключно росiйською мовою. За вживання iнших мов – неминуча смерть.
Руслан Бетрозов був серед заручникiв. Йому було страшно, як i усiм iншим. Але вiн, народжений чоловiком, був батьком двох дiтей, а тому мав вести себе гiдно. Аби заспокоiти людей, вiн почав з ними говорити. І з необачностi або ж через хвилювання розмовляв осетинською. Тiльки-но вiн почав, як декiлька куль назавжди зупинили його слова. Як i життя, яке промайнуло, наче мить, аби обiрватися у день свята. Дитячого свята, яке навiки перекреслив iсламськийтероризм.
Так починаються понад двi доби страху, спеки й нестерпноi спраги. Деякi заручники хочуть смертi, адже смерть мае певну логiку, вона е своерiдним виходом з глухого кута, в який iх загнало несправедливе, байдуже життя. Очiкування ж – найстрашнiша кара, бо воно не дае розумiння, що буде далi i взагалi, чи буде щось далi?!
Люди чекають. Невiдомо чого. Вони не знають, що вiдбуваеться ззовнi. Їм не збагнути, як дiятиме влада, на якi кроки пiдуть терористи, про що вони розмовляють з переговорниками.
Тим часом «ззовнi» формуеться оперативний штаб. Його очолюе Олександр Дзасохов – президент Пiвнiчноi Осетii. Проте фактично операцiею по звiльненню заручникiв керуе Москва. Зi столицi приiжджае ФСБ. Погодiн та його вихованець Шевцов у складi московськоi групи. Менше нiж за добу у вiцi двадцять одного року Олег Шевцов стане вбивцею дiтей Беслану.
Беслан перетворюеться на велику брехню Кремля. Вiд самого початку i по сьогоднiшнiй день. Вiд iнформацii про незначну кiлькiсть заручникiв до повiдомлень про те, що люди загинули виключно вiд куль терористiв. Загалом у результатi операцii спецслужб Росii по звiльненню заручникiв у Бесланi буде вбито 334 особи. 186 з них – дiти. І молодий лейтенант ФСБ Олег Шевцов бере безпосередню участь в тому жахливому злочинi влади проти громадян.
Вiн не вiдходить анi на крок вiд свого командира. Вiн чекае на наказ. І вiн знае, що виконае той наказ, яким би вiн не був. За чотири роки нового життя Олег Шевцов став iншою людиною. Людиною, для якоi iснуе тiльки держава, ii правитель та його наказ.
Тим часом високе керiвництво з Москви приймае рiшення про початок операцii. Це буде операцiя не зi звiльнення заручникiв, а вiйськова операцiя по знищенню терористiв-бойовикiв. Про це вже знае Погодiн. Про це нiколи не дiзнаеться Шевцов та йому подiбнi. Та й не думае Олег про такi тонкощi. Для нього iснуе тiльки ворог, якого потрiбно вбити.
Для нього все починаеться 3 вересня. В той день вiн стае вбивцею дiтей.
Танки.
У хiд iдуть танки. Безжалiснi, бездушнi машини, що належать росiйськiй 58-й армii.
І вогнемети.
У примiщеннi школи лунають вибухи. Починаеться панiка. Хлопчик клiпае очима i кричить. Поруч з ним дiвчинка – його однокласниця. Їм по вiсiм рокiв. Позавчора вони пiшли у другий клас. Вони тримаються за руки i бiжать разом з усiма людьми. Куди саме, того вони не знають.
Олег Шевцов йде на штурм школи. Вiн е частиною спецназу ФСБ. У них тiльки один наказ – стрiляти та вбивати.
Люди бiжать, падають, конають вiд болю та ран, вмирають. Навкруги дим i третiй день вересня. Хлопчик губить свою однокласницю, i страх посилюеться. Вiн один у тому пеклi, хоча навкруги нього сотнi людей.
ФСБ не знае жалю. Вона не знае слiз та благань про помилування. ФСБ завжди виконуе накази Москви. І якщо тi накази не вiдповiдають закону юридичному та людському, що ж, ФСБ переступае тi закони i йде далi. Бо не закони тримають ii на цьому свiтi. Не мораль дае змогу обiймати високi посади та користуватися службовим становищем. Не чесноти i справедливiсть дають новi перемоги у кривавих битвах за право диктувати свою волю.
