скачать книгу бесплатно
– Чоловiк, який хоче, аби його жалiли, не чоловiк! Я був кращоi думки про тебе.
– Як же менi усе це набридло, – каже Томас i робить черговi два ковтки вiскi.
Вiн п’яний, але ще контролюе себе. Навпроти нього сидить сивий чоловiк десь за п’ятдесят. Глибокi зморшки рiжуть його лоб. У нього доволi розумний i сконцентрований погляд. Одягнений вiн у темний костюм i свiтлу сорочку. Плечi тримае прямо – результат багаторiчноi служби в армii США.
– Слухай, Френку, коли вже у нас пiшла така вiдверта розмова… – Томас затихае на хвильку, а потiм питаеться: – Хто мiй батько? Де ця паскуда?! І якого дiдька я його нiколи не бачив?
Френк Лейл, який був рiдним дядьком Томаса та единим чоловiком, котрого той поважав i слухав, посмiхаеться племiннику недоброю посмiшкою.
– Вона менi так i не сказала, вiд кого тодi завагiтнiла. Що я не робив, як не просив, як тiльки не допитувався. Все марно, – каже Френк.
– Тобто?
– Не знаю я, хлопче, хто твiй батько. Навiть гадки не маю. Одне лишень знаю – то був якийсь гастролер, заiжджий, не з нашого кварталу i навiть не з нашого мiста. Чужинець. Така вже в тебе доля, Томасе. Не переймайся.
Томас слухае дядька, замовляе подвiйну порцiю вiскi i випивае ii.
– Кажеш не перейматися? – посмiхаеться вiн. – А потiм питаеш, чому я п’ю? Якiсь дивнi ви усi люди, родичi моi милi. Дивнi чи дурнi. Хто вас знае.
За вiкнами бару пануе весна. Холодна й дощова. Сiрою зграею танцюють над Нью-Йорком похмурi хмари. І то не танок щастя. То рухи про смерть, про надii, яким не судилося стати реальнiстю, про те, що небо плаче не просто так, а з певною метою, з особливим розрахунком, з нагадуванням людям, що в цьому свiтi вiд них не залежить абсолютно нiчого. Томас дивиться у вiкно, переводить свiй погляд на дядька, б’е кулаком по столу i кричить не своiм голосом:
– Врятуй мене, Френку! Забери з цих клятих вулиць! Я пропаду тут. Це мiсто вб’е мене. Воно мене поглинае, засмоктуе, i якщо так продовжиться й надалi, я просто захлинуся у його каламутних брудних водах.
З очей Томаса котяться сльози. Френк Лейл зустрiчае iх мовчанням.
Вiн не п’е шiсть днiв, а потiм знову зриваеться i пiрнае у чергову гулянку. Його оточують випадковi, незнайомi йому люди, якi живуть за рахунок Томаса, наповнюють його чарку, за яку платить теж вiн, iздять його автомобiлем, у баку якого бензин, оплачений кредитною карткою Лейла. Йому ж байдуже на те все. Вiн хоче забути чергову жiнку – красуню Елiзу, яка вкотре розбила його серце i пiшла геть з одним багатiем, старшим за неi на тридцять чотири роки.
– Сука-а-а-а!!! – кричить Томас, i його обличчя перекошуе недобра посмiшка. Така посмiшка з’являеться у вбивць, психопатiв та iнтелектуалiв у станi лютого вiдчаю.
Френк Лейл сидить на лавцi у Центральному парку. Вiн намагаеться упiймати першi променi квiтневого сонця, що вже другий день поспiль заливають своiм теплом вулицi Нью-Йорку. В його руках «New York Times». Час вiд часу вiн гортае газету, читаючи заголовки й кiнцiвки статей. Вiн нiкуди не поспiшае, насолоджуеться спокоем i самотою. Дихання рiвне, проте думки – бентежнi. За декiлька хвилин бiля нього сiдае чоловiк у сiрому пальтi. Прямий нiс, тяжкий погляд, сиве волосся, жорстока доля.
– Привiт, Френку! – вiтаеться вiн з Лейлом, але руки не подае.
У вiдповiдь Френк Лейл тiльки кашляе i дивиться в небо.
Чоловiки мовчать. Кожен думае про свое.
– Скiльки ми не бачились? – врештi-решт питае Френка його спiврозмовник.
– П’ять рокiв, сiм мiсяцiв i тринадцять днiв. З вересня 1988 року, – вiдповiдае Лейл.
– Ти завжди вiдповiдально ставився до дат i цифр.
– Такий вже я е, – каже Френк, i спiврозмовник чуе якийсь хрип у грудях Лейла.
– Як здоров’я? – питаеться вiн.
– Ще дихаю, – у вiдповiдь тихо мовить Френк.
І знову мовчання. Занадто сильнi i впертi тi двое, що сидять на однiй лавцi i споглядають квiтневе небо iхнього Нью-Йорку.
– Майкле! – каже Френк, i слова застрягають у нього в горлi.
– Так, Френку, – Майкл обертаеться до нього.
– Ти знаеш мене усе життя. Ми… те, що було… але… не знаю… в тому е i моя провина…
– І моя теж, – Майкл кладе руку йому на плече i легенько стискае.
Вони мовчать, усi слова зайвi.
– Ми неодмiнно потрапимо до пекла, Майкле, – каже Френк.
– Не ми першi, не ми останнi. Та й ти ж знаеш, що я не вiрю анi в пекло, нi в рай. Нi в Бога, нi в чорта.
– Знаю, друже. Твоя вiра – ЦРУ. У цих трьох страшних та холодних буквах викарбовано усю твою долю, весь твiй шлях.
– А твiй?
– Я вiдiйшов вiд справ. І це трапилось п’ять рокiв сiм мiсяцiв i тринадцять днiв тому. У день нашоi останньоi з тобою зустрiчi.
У пам’ятi Френка i Майкла виникае одна й та сама картина.
Вони сидять у засiдцi. Їх десятеро. Двое американцiв та вiсiм моджахедiв. Молодi хлопцi, яким щойно усмiхнулося життя. Радянська колона мае йти за пiвгодини. Інформацiя точна i перевiрена. Френк намагаеться не дивитись на Майкла. Вiн ще не знае, що повернутися мають тiльки двое – вiн та Майкл. Це його не бентежить. Як i сама вiйна. Як i талiби, яких вони з Майклом створювали, навчали, приборкували та вели у бiй.
То не перша спiльна вiйна для них. Були й iншi. Але цього разу Френк Лейл прийняв рiшення, що для нього вона стане останньою. Вiн навiки покiнчить зi своiми вiйнами. Так само вiн зробить i з ЦРУ. Раз i назавжди. Урештi-решт вiн мае право жити життям чесноi людини. Так хотiв його батько. Так колись хотiв i вiн сам.
– Ти знаеш, Френку, iнодi я заздрю тобi. Але… чи став ти щасливим за той час, який минув iз дня нашоi останньоi зустрiчi?
Френк Лейл iгноруе питання Майкла.
– Не мовчи! Не в тому ми з тобою вже вiцi, аби уникати незручних для нас питань. Смiливiсть – вона не у нашiй спроможностi вбивати iнших. Вона у нашiй силi визнавати правду i своi помилки.
Френк кладе газету на лавку, i вiтер одразу пiдхоплюе ii. Френк проводжае сторiнки своiм поглядом, а потiм каже:
– Напевно, я народжений не для щастя. Моiм народженням було визначено i мiй обов’язок. Права та бажання не мали жодного значення. Армiя, потiм Управлiння, вiдставка, тиха сiмейна гавань, дiти, iхнi успiхи, бейсбольнi матчi, пиво з сусiдом у недiлю, вiдпустка один чи два рази на рiк… Якщо це i е щастя, значить, я щасливий.
– Я тобi не вiрю, Френку. Спокiй не може бути твоiм щастям.
– Може, Майкле.
– Не обманюй хоча б себе, – каже Майкл i закурюе.
– Ти так i не кинув палити? – питае його Френк Лейл.
– А навiщо? Це не врятуе мене вiд зустрiчi з нашим Творцем.
– Але може подовжити твiй шлях до цiеi зустрiчi.
– Я не боюся смертi. Ти знаеш про це, – говорить Майкл i випускае дим.
Вiн вiдчувае, що Френк призначив зустрiч не через сентиментальнiсть чи то ностальгiю. Не таким був Френк Лейл. Якщо вiн вже зателефонував Майклу С’ютi, значить на те була причина, про яку Френк ще не сказав.
«Вiн щось хоче попросити. Але не може переступити власну гордiсть», – думае собi Майкл С’ютi.
Тим часом Френк не збираеться просити. Вiн зараз далеко – у жорстоких джунглях В’етнаму, йому тiльки-но виповнилося двадцять п’ять, вiн у розвiдувальнiй ротi, яку ось вже третiй мiсяць поспiль кидають уперед. Генерали та полковники армii США покладають на неi великi надii, поки рота йде у невiдомiсть, яка з кожним новим кроком все дужче тхне смертю.
– Я часто згадую наше знайомство, Майкле. Ми були молодi. Хлопчаки зовсiм. І знаеш, тодi я дiйсно вiрив у нашу краiну. Чи то може вона була iншою.
– Знаеш, Френку, в чому рiзниця? – каже Майкл С’ютi.
– В тому, що ти i зараз вiриш в Америку. Або ж хочеш, аби усi думали, що ти в неi вiриш, – спокiйно говорить Френк Лейл.
С’ютi пiдморгуе другу i каже:
– Чи не випити нам чогось старенького та приемного, поки будемо обiдати? Ходiмо, друже! Квiтень у цьому роцi не залишае нам вибору.
– Вибiр е завжди, – каже Френк, i вони йдуть у той ресторан, де колись один з них стрiляв у радянського шпигуна, а iнший покохав вродливу жiнку, якiй принiс один лишень суцiльний страх, множений на безсоннi ночi.
2013 рiк
Вiн ходив мiстом i слухав людей. Вiн не розмовляв з ними, не сперечався, не фiлософствував на теми нацiональноi iдентичностi та повалення олiгархiчного режиму, не намагався переконати украiнцiв у тому, що вони помиляються. Нi. Томас Лейл просто слухав, що кажуть на вулицях Киева.
У вереснi 2013 року люди казали рiзне.
– Пам’ятаеш Павла? Ну того, що з Одеси. Супермаркети i туризм. Так ось. На нього наiхали i почали вiджимати бiзнес. Вiн домовився про зустрiч iз Самим, дав 300 штук за органiзацiю зустрiчi, зустрiвся, вийшов, а поки iхав назад, все вже вiджали i забрали. Ось так! «Донбас порожняк не гонiт», – казав пузатий дядько в модному пивному ресторанi, звертаючись до доволi вродливоi i юноi панянки, якiй так кортiло шампанського та устриць, але дядько любив пиво i тому його коханка теж була змушена пити пиво.
– Це не люди, а бандити. Я – киянин у п’ятому поколiннi, не впiзнаю свого мiста. На що вони його перетворили?! Жах. Суцiльний жах. Приiхали зi своiх донецькiв та луганськiв. Сидiли б там, i ми б тут горя не знали. Інтелект i культура нинi не в модi. На змiну iм крокуе мiщанська вульгарщина кримiнально-пролетарського Донбасу. Згадаете моi слова! Впаде краiна з такими керманичами. Вони ii просто проп’ють або в карти програють. Це так по-донецьки, – звертався сивий чоловiк до лiтньоi жiнки на лавцi у парку Шевченка.
– Нормальна влада. Звичайно, не все так просто. Але президент не злий. Буде справа, – i таке теж чув Лейл.
– То ми йдемо в Європу чи все ж таки у Митний союз? Задовбали вже з цими iнтеграцiями! – казали люди, i в цьому була уся суть майбутнiх подiй.
Але чув Томас i iнше. І люту ненависть, i людську заздрiсть, i застереження, i про Росiю, i про Америку, i про Китай, i про Європу, i про корупцiю, i про бентежний дух Украiни, який може чахнути вiками, терпiти та споглядати, але настае момент i вiн рветься з грудей на волю.
Що би не говорили люди, правда завжди блукала десь помiж iхнiх слiв, наче цуралися вони ii, не хотiли жити з нею поруч, гнали зi свого двору, мов приблудного собаку, що вештаеться вiд хати до хати, бо своеi у нього нема.
Правда була чужим та неприемним собакою, як у великого Булгакова, але не було в тiй краiнi свого професора Преображенського, щоби забрати ту правду зi злих вулиць величного мiста.
– А може, це i добре, що його нема, – казав собi Томас Лейл.
Вiн не мав ще чiткого завдання, не знав, якою буде його мiсiя, але був переконаний в одному: якщо шеф направив його до Украiни, значить вже дуже скоро щось мае трапитися. А що може трапитися у державi, яку Росiя вважае своею невiд’емною частиною, а сама та держава оголосила курс на iнтеграцiю до Європи?
– Чи так вже уся держава? – питав себе Томас Лейл, i недобра посмiшка з’являлася на його обличчi.
Хто-хто, а вiн точно знав, що у цьому життi рiшення приймае меншiсть. Народ не вирiшуе абсолютно нiчого, а все прописуеться не на площах та в будiвлях парламентiв, не на барикадах i ешафотах, а значно далi, в будинках iз товстими стiнами й високими парканами, на яхтах у вiдкритому морi й пiд охороною бойових гелiкоптерiв, в офiсах Мангеттену i Лондонського Сiтi, в окремих залах королiвських палацiв староi Європи, куди заборонений вхiд для преси, де не iснуе публiчностi i немае правди, моралi й цiнностей. Там все визначае один лише iнтерес.
Украiна не викликала у нього подиву.
– Чергова територiя, за яку сильнi держави ведуть гру. У 2004-му перемогу здобули ми. Проте, чим усе це закiнчилося, краще i не згадувати. І де тiльки Державний департамент знаходить усю ту наволоч, яку садить на трон то в Украiнi, то у Єгиптi, то в Чилi чи ще де?
Ось так ходив Киевом Томас Лейл, слухав, що кажуть iншi, щодня уважно читав газети й iнтернет-видання, переглядав полiтичнi ток-шоу, а ввечерi сiдав у крiсло i насолоджувався то Вольтером, а то Монтенем[3 - Мiшель де Монтень (1533–1592) – французький фiлософ i письменник епохи Вiдродження, есеiст-моралiст, автор монументальноi працi «Дослiди» (також у перекладi зустрiчаеться варiант «Проби»).], а iнодi й Булгаковим, не забуваючи i про свого улюбленого Гемiнгвея, котрий завжди був для нього взiрцем. Чому? Напевно, тому, що Томас нiколи не мав того життя, яким жив великий письменник такоi ж великоi краiни.
1993 рiк
Френк Лейл п’е вiскi. Майкл С’ютi – горiлку.
– Усе ще п’еш цю гидоту? – питае Френк, коли офiцiант ставить перед ними алкоголь.
Майкл щиро смiеться.
– Ти так ненавидиш горiлку, бо вона тхне тобi Росiею? Не будь злим, Френку! В Росii нинi перiод суцiльноi демократii. Час кмiтливих цинiкiв. Нова епоха, в якiй тiльки Сполученi Штати i переможцi.
– Чи надовго?
– Назавжди.
– Не думаю.
– Повiр менi.
– Я нiкому не вiрю, Майкле. Особливо тобi.
Посмiшка зникае з обличчя С’ютi.
– Ти не можеш менi пробачити Афганiстану?
Френк робить маленький ковток вiскi, ставить склянку на стiл, кладе руки перед собою, спираеться на них i пiдводиться.
– Як можна пробачити брехню та зраду тих, кого ми самi готували до вiйни, а потiм штовхнули пiд кулi росiян?
В очах Френка мерехтить злiсть. Майкл помiчае ii. На слова Лейла вiн реагуе суцiльним спокоем.
– Вiйна – це завжди несправедливiсть. Нам потрiбна була перемога.
– Ти знав, що вони загинуть – тi вiсiм нещасних моджахедiв, i не сказав менi анi слова.
– Тому що я розумiв, що в юностi ти перечитав Кiплiнга з Ремарком. Ти iдеалiст та романтик, Френку. А обов’язок американського солдата заперечуе iдеалiзм i романтику. Якщо ми хочемо бути першими, маемо стати жорсткими. Навiть не жорсткими, а жорстокими. Не варто плакати над кожною смертю. Науковцi провели дослiдження i виявили, що кожнi 102 секунди одна людина гине внаслiдок вiйни. А кожнi 26 секунд хтось гине в автокатастрофi. Бiльше того, кожнi три секунди людина вмирае вiд голоду. І чим ми можемо iм допомогти? Як урятувати цей божевiльний свiт вiд смертi? Можливо, в тебе е рецепт?
– Не треба про усiх! Я про отих вiсьмох, яких ти використав як гарматне м’ясо.
– Передi мною стояло завдання, i я його виконав. Нагадаю тобi, що ми були на завданнi. Працювали на рiдну краiну. Захищали ii нацiональнi iнтереси.
– Де? В Афганiстанi?! Те саме ми з тобою робили i у В’етнамi, Панамi та на Фiлiппiнах. А скiльки порядних i смiливих людей через нас з тобою були розстрiлянi й отримали термiни ув’язнення в Росii, Польщi, Угорщинi, Чехословаччинi? Чи ти все це забув? Бо я пам’ятаю. І знаеш, що?
– Що, Френку?
– Вони сняться менi. Приходять майже щоночi i стоять надi мною. Дивляться в очi, знаеш, з таким несамовитим осудом, що я починаю кричати, аж поки дружина не розбудить мене.
