скачать книгу бесплатно
– Я поганий самолюб! – сказав. – Оповiдаю вам бог зна що за себе i не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби… – Вiн не вспiв докiнчити речення. Перед нами з’явилася, наче вкопана, наче з землi виросла – тiтка.
Один-однiсiнький погляд на ii ледянi очi, на ii лице з устами, згiрдливо стисненими, – i я спiзнала, що вона у военнiм настроi. На вершку ii високоi, модноi фризури[38 - Фризура – зачiска.] дрижали кiнцi стяжок фiолетового чепчика, що стирчали догори, а страусове перо, що по довгiм вiдпочинку на днi ii найдорожчоi скринi опинилося цього вечора на такiм «високiм становиську», дрижало i хиталося сумно з причини надто енергiчних рухiв голови.
– Ти тут сидиш? – спитала холодно.
– Тут, тiточко.
– Ангажована?
– Нi…
– Прошу уважати мене за свого дансера! – вмiшався чемно Орядин, склонившися передо мною. – Я саме в цiй хвилi хотiв просити вас о цього кадриля.
Тiтка мов не добачувала його.
– На тобi Ленину мантильку i вiднеси ii до побiчного салону або до гардеробу! – розказувала, випрямившись, мов свiчка.
І я ii надто добре зрозумiла.
Мене не гуляючоi не смiв нiхто бачити, а в товариствi Орядина не хотiла вона мене бачити. Те мусила я зрозумiти, а зрозумiвши, мусила виконати ii розказ, коли не хотiла викликати своею впертiстю гiркоi бучi дома.
Краснiючи з упокорення аж пiд волосся, я пiднялася, щоб сповнити ii приказ, але Орядин заступив менi дорогу.
– Невже ж би ви дiйсно трудилися сама задля цеi дрiбноi справи? – обiзвався, усмiхаючися якось дивно. – Дайте менi! Я передам ii якомусь слузi, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свiй лакейський обов’язок! Ми маемо прецiнь танцювати!
У тiтки заiскрилися очi, i вона пiдняла гордо голову.
– Ти чула, Наталко, що я говорила?
– Чула, тiточко, я йду.
– Пiдете самi? – звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду. Його очi запалали наглим гнiвом, а його смагляве лице поблiдло.
– Я вернуся зараз, пане Орядин, – замiтила я, вiдповiдаючи йому благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
– Ну, коли хочете самi вiднести, так я вас проведу. – І, незважаючи на тiтчину смiшну, розказуючо-зарозумiлу поставу, подав менi рам’я й, забравши вiд мене нещасне corpus delicti[39 - Склад злочину (юридичний термiн) (лат.).] пiшов зi мною.
Вона осталася, мов скаменiла, на своiм мiсцi.
Я не оглядалася за нею. Але менi здавалося, що i всi прочi гостi почули, так як я, слiвце, що вона просичала: Skan-dal?s![40 - Який скандал! (Нiм.)]
У великiй притикаючiй кiмнатi було багато гостей. Деякi грали в карти, деякi в шахи, а iншi знов балакали свобiдно при скляночцi.
В однiй частi кiмнати, коло великого, квiтами заставленого вiкна, вiдкрив Орядин ще вiльне мiсце, i майже незамiченi пiшли ми обое туди. Менi пiдсунув вiн фотель, а сам притягнув для себе крiсло.
Я не сiдала. Вiдвернувшись до вiкна, старалася опанувати зворушення, котре заволодiло мною так сильно, що я трохи не плакала. Нiколи не вiдчувала я так глибоко упокорення i зневаги, як цього вечора, i нiколи не болiло воно мене так сильно, як в цiй хвилi!
– Чи ви боронитесь завсiди так? – спитав вiн, приступаючи ближче до мене i стараючись ухопити мiй погляд.
Я не могла вiдповiсти. Затявши зуби й силуючись здержати сльози, що тиснулися насильно в очi, я поступилася вiд нього за групу густих олеандрiв, що стояли тут, немов жива стiна, та вiдлучали нас вiд прочих гостей, i втерла крадькома сльози.
Але вiн це вже замiтив i зараз спинився бiля мене.
– Ви плачете, – сказав зворушеним голосом. – Бачу, що це я виновником цiлоi пригоди, менi це страшно прикро!
Я заперечила мовчки головою.
– Нi? О, так, я ж це вiдчув! Вже з початку цього вечора вiдчув я. Менi це тим прикрiше, що, стрiнувши вас…
Вiн не докiнчив речення. З невимовного жалю, що обгорнув мене нагло наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний бiль або смуток обгортав, – i тихий, ледве чутний стогiн вирвався крiзь затисненi уста.
– І ви кажете, що нi? – промовив голосом, тремтячим вiд зворушення. – Але я знаю… успокойтеся! Прошу вас, успокойтеся!.. Цей раз, цей однiсiнький раз зробiть це для мене! – І вiн стягнув лагiдно моi руки з лиця i притис iх щиро до уст. – Я вас прошу! Прошу вас так, як проситься того, кого любиться! Чуете, кого любиться, любить!
Цього було забагато на одну хвилину. Вiн притягнув мене гарячим рухом до себе, i я мимовiльно склонила лице на його груди.
Чи я плакала?
Я вже не знаю. Жалем, зворушенням i якимсь несказанно гарним, перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам’яталася. Я знаю лише, що вiн гладив мое довге ненависне волосся лагiдно-лагiдно, мов мати, нiжною, любячою рукою i що говорив тихим здавленим голосом якiсь успокоюючi, добрi, а заразом – Боже! – i чудно роздразнюючi слова. Слова, якими говориться до малих, пристрасно люблених дiтей…
Опiсля я почула край чола його уста, почула iх на руках, на волоссi; почула, як билося сильно його серце, вiдчула його зворушену душу – i я схаменулася. Обгорнена гарячою струею сорому i переляку, я подалася взад, вiдвертаючи паленiюче лице в тiнь, щоби не бачив!
Але вiн був мов оп’янiлий.
Обвивши мiй стан рукою, впився своiми гарячими очима в мiй вид.
– Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще хвилину, одну-однiську! Хвилину ще! Я люблю тепер! Досi не любив ще нiколи. Ти також нi? Скажи, пташко, ти також нi?
– І я нi, досi нi!
– Так любiмося! – шептав вiн…
Вiн цiлував нечутно кiнцi пальцiв моiх (лице я ховала), голубив до себе.
– Нехай, – казав, – насичуся цею хвилиною за цiлий час, в котрiм мене нiхто не любив… i – на довгий, довгий час! Завтра я вiд’iжджаю!
– О Боже! це не може бути!
– І я би не хотiв.
– Так останься!
– Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
– Тепер, Орядин?
– Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би нiколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоею любов’ю!
Я сидiла в фотелю, байдужна на голосне сусiдство, i слухала з широко отвореними гарячими очима уважно його слiв. Вiн також, окрiм мене, не бачив нiкого. Сидiв близько мене i говорив упiвголос, що не бачив нiколи такоi людини, як я. Що полюбив мене з першоi хвилi, коли побачив мене, i що не забуде мене нiколи. Вiн не знав, що мое положення таке безвiдрадне, що мое окруження таке невiдповiдне. Вiн ненавидить ту, що зветься моею тiткою; вiн задавив би ii, ту мегеру, ту препогану жiнку! Нi, нема на цiлiм свiтi гидшого з’явиська, як жiнка без чуття, без тонкостi, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка його, царiвна його, з сумлiнням, «нiжним, мов павутина», я виростала пiд ii безпосередньою опiкою i доглядом i мала годуватися ii любов’ю! Нехай я стопчу ту «любов» i нехай анi не корюся, не пiддаюся нiчиiй властi, нiчиiй! Чи я це чую? Лиш (вiн усмiхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.
– Будучнiсть наша, – мовив з сяючими очима, – i коли вже дiб’юся до цiлi, тодi я прийду! А до неi дiб’юся! Вже який я «непостiйний i вiроломний», але в дечiм я й вiрний! Ти будеш бачити, пташко!
Справдi, я хотiла бачити й я знала, що побачу, я це вiдчувала цiлою душею, всiма нервами. О Боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше[41 - Борше – швидше.] забратися звiдси, дiждатися «полудня»… Ах, я була така щаслива, була така упоена, перейнята ним, його iстотою, кожним його словом i духом, що, – як те море з берегiв, – так i виступила з себе.
– Коби лише скорше, Орядин! – заговорила я, вп’яливши очi в його гарне iнтелiгентне лице (щоби «насититися» також, говорячи вже його словами). – Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаеш, ти не можеш знати! Чому це так, – шептала я в поспiху, – що ти не можеш в тiй хвилi мою душу чути? Ти почув би таку пiсню, якоi не чув досi нiколи в життi. О Орядин! – i розсмiялася з якогось щастя, – я тебе дуже люблю! – Його рука звисала з поруччя крiсла, нiжна, бiла, в пальцях тонка, майже жiноча; я ii вхопила так, як чинила це в превеликiй, розкiшнiй радостi з рукою бабуниною, i притисла ii бурливо до себе. – Як ти будеш вже у цiлi, тодi ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царiвна… Не правда ж? Твоя, Орядин! – І знов смiялася, мов та пустотлива дитина.
– Моя! І як то дивно, дивно, що ми досi не зналися!
– А тепер нараз так добре пiзналися! О Орядин, я аж тепер вiдчуваю, яке життя прегарне!
– А я, – що любов така могуча сила!
– Ми якраз шiсть разiв бачилися, а нинi… подумай лише! – І веселий, майже свавiльний усмiх завмер на моiх устах, слова урвалися… На порозi нашоi кiмнати появилися двi статi: Лена з ще одною дамою. Обидвi пiдходили до нас. Стара дама прижмурила очi, нiби не розпiзнавала мене добре, а опiсля звернулися ii очi на нього. Лена несла голову на тiтчин лад.
– Де моя мантилька? – кликнула грубо. – Дай ii тут i ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекае повiз пана М.!
Зi мною враз пiднявся й Орядин, i я глянула на нього. На його устах грала лиха усмiшка, а очi його спинилися вороже на розiгрiтiм лицi моеi кузинки.
– Таки зараз мусить iти панна Верковичiвна? – спитав з нетаемним насмiхом.
– Повiз чекае!
– Ага, повiз!
Мов пiднята одним замахом, мов зiв’яла, звернулась я до нього. Завтра, т. е, за кiлька годин, вiд’iде вiн! Мое щастя скiнчилося! Мовчки подала я йому руку, а вiн стиснув ii так само мовчки. В нього горiли очi, а я чула, як зi мною заходила змiна. Справдi, мое щастя скiнчилося! Опiсля розсталися ми. Як у снi, оглянулась я ще раз за ним. Вiн стояв на тiм самiм мiсцi, не звертаючи з мене очей… О, того погляду я нiколи не забуду! Шалена розпука пiрвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нiм остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я – його царiвна!..
ІІІ
Вiд’iхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собi… його нема! Нi в чiм нема! Нiде нема! Хвилями шалiю i товкла би головою об стiну. До послiдньоi сльози ридала би за ним!
Понурi маси мряк тягнуться над горами, вiтер гуде лиховiсно. Смереки на горах хиляться, потрясуванi ним мов у шаленiм болю. Я тут, у долинi, сиджу сама i прислухаюся вихровi своеi душi…
Дика, невгамонна туга розривае мое серце. Мое щастя скiнчилося…
– Ти виглядаеш, Наталко, – каже тiтка, – так, як би iла саму крейду, а твоi очi дивляться так, як би перед ними ставали щохвилi iншi мари!
Лена усмiхнулася двозначно.
– Може, й стають мари, мамочко; адже послiднiй концерт викликав iх! – І ii уста викривилися насмiшливо.
Тiтка пiдняла очi вгору i, зiтхнувши, сказала гiрко:
– Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих славних людей, бо менi й без них гiрко!
– Знаеш, мамочко, що вiн таки не вступив на теологiю?
Я сидiла мовчки над шитвом.
– Так куди забрався?
– До В., мамочко! Хоче таки права кiнчити чи якiсь iспити здавати. Бог його знае! Хоче таки в адвокати йти. Так оповiдала Зоня, мамочко, бо мене тото нiчого не обходить, так як i вiн не обходить мене нiчого. Заким-то вiн чого дiб’еться! А ще тим бiльше, що мае лише з лекцiй удержуватися. Перед своiм вiд’iздом сварився страшно з Маевським. Казав йому, що вiн лихвар i що не соромиться сирiтськими грiшми добувати знов чуже добро! Але що вiн, Орядин, буде паном йому на злiсть, всiм своiм ворогам на злiсть! Таке там було, мамочко. Вiн вiд’iхав тому так несподiвано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, грошi, i вiн до нього поiхав! Бог знае, мамочко, як вiн буде крутити або вже й крутить, мене то нiчого не обходить. Зоня така рада, що вiн вiд’iхав! Каже: через нього дома лише сцени. І все через грошi! Врештi, якось жили би, казала, але через грошi… Тепер iм усiм мов камiнь iз серця спав.
При ii послiднiх словах я тихо засмiялася.
– Чого ти смiешся? – спитала тiтка.
– Що iм камiнь iз серця спав. Вiн упоминався за спадщину по своiм дiдовi, за грошi, випозиченi Маевським, i через те стався каменем…
– Це вiн тобi, певно, оповiдав, коли ви сидiли в поетично украшенiм кутi, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдаеться в розмову з соцiалiстом! – І ii зимнi очi спинилися проникливо на менi.
– Оповiдав менi! – вiдповiла я, зворушена вже.
– Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобi також, що тебе любить? – Тут Лена засмiялася вголос.
– Ви не годнi менi вже болю завдавати, тiточко, нi! – Це промовила я цiлком спокiйно, але заразом перелякана своiм змiненим голосом.
– Чому ти так побiлiла, коли невинна?
– Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить моi сили. Ви, певно, не гадали нiколи над тим, що струна, натягнена над мiру, вриваеться.
Вона усмiхнулася холодно.
– Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тiй «безнастаннiй боротьбi», мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?
– О нервах!
– Ну, видиш, я зрозумiла тебе зараз. Бiда лише, що якраз я в нiякi нерви не вiрю. Тому не вiрю, що дiждалася вже майже п’ятдесятьох рокiв, а не мала нагоди пiзнати iх впливу. В тебе суть нерви, а я, бувши в твоiм вiку, мала замiсть нервiв соромливiсть. Розумiеш мене? Соромливiсть! З соцiалiстами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання, за молитвеники – за тото бралась я, але за нiякi питання та iдеi… Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би, що вiдповiсти. Ну, в тебе воно iнакше. Погляди вже iншi – тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матiр, а вона походила з вiйськових. Якi вiйськовi люди – ми то знаемо. Чи це було, наприклад, в порядку, що вона була з твоiм батьком п’ять рокiв заручена? Що заручилася ще з гiмназистом? Я те все знаю i для того тримаю тебе в руках, для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звiдки бралась би у тебе зухвалiсть говорити з мужчиною, коли це я вважала невiдповiдним? Звiдки береться в тебе кокетерiя? Я ii тебе не вчила! Я тебе не вчила саме тодi спускати очi, коли мужчина при тобi, щоби вiн подивляв «довгi» вii!.. Це вроджена кокетерiя. Яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Ти донька твоеi прегарноi матiнки, котра бавилася в аристократку i завела велику бучу, що ii брат жениться з донькою чесного купця, i котра опiсля сама вийшла за попа!
Тямлю, що по тих ii словах я спинилася бiля неi.
– Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, – промовила я дрижачими устами, – коли це дае вам якесь вдоволення i мае бути помстою за мою матiр, але ii саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати менi о нiй, не вам, що ви, мабуть, так само ненавидiли ii, як i мене. Я знаю це з уст моеi бабунi!
Їi очi заiскрилися, i вона змiрила мене зневажливим поглядом.
– Але не тобi годиться давати науки менi, що з моеi ласки живеш, те собi запам’ятай! А щодо бабунi, то ii словами не зiб’еш мене з толку. Я лiпше знала обох, як ти. Одноi ти не знала зовсiм, а друга розвезла тебе i впоювала вже з дитинства панськi забаги. Тим-то i не могли ми нiколи погодитися. А що я, властиво, хотiла сказати, то було це, що нехай би менi офiцер станув перед очi, нехай би менi на мою дитину вiдважився поглянути, то ж то почув би свое! А коли тобi хочеться вийти за шабельку або за соцiалiста, то – про мене! Я своi руки обмию i не буду нiякому скандаловi винна! Мое сумлiння чисте, я досить навчала i говорила!
Я хотiла щось вiдповiсти, але саме в цiй хвилi отворила мала Катя дверi i, звертаючи головку в тiтчин спосiб до мене, закликала:
– Ходи, Наталко, покажи менi, як задачу робити! Не знаю, як ii писати, ту дурну задачу!
– Зажди хвилину, прийду пiзнiше!
– Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пiзнiше хочу бавитися та й вже. Ходи! – Вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.
– Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосiб чемний! – упiмнула я.
Дiвча дивилося менi хвилину серйозно в очi. Опiсля глипнуло скоро на матiр i, закопиливши спiдню губку, сказало:
– Ти не смiеш менi розказувати, розумiеш?..
