скачать книгу бесплатно
– Як гадаеш, Павлинко, зовсiм так, як ти гадаеш! – вiдповiв скоро. – Обi мусять виiхати, показатися свiтовi!
– Обi? І чого ти так кричиш, Мiлечку? Ти, мабуть, забув зовсiм, що в мене суть нерви! – З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом: вона замiтила, що я чула iх розмову.
– Наталко! щоб ти менi не посмiла з Орядином розмовляти! – гукнула до мене гострим тоном i поглядом.
У менi забилося серце з наглого переляку, i я видивилася на неi великими очима.
– Чого видивилася на мене? Я говорила прецiнь виразно. Впрочiм, можу своi слова i повторити. Щоб ти менi не посмiла з ним говорити! Лена менi оповiдала, що вiн ii iгноруе, i тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!
– Тiточко! Я не знаю… я не можу вам цього напевно приректи[36 - Приректи – пообiцяти.], – вiдповiла я, мiшаючись.
– Що?
– Не можу приректи напевно. Вiн для мене завсiди такий привiтний i ласкавий, що це було би нечемнiстю вiдповiдати йому грубiстю. Вiн… вiн нiколи мене не образив анi словом, анi поведенням…
– Ха-ха-ха! – розсмiялася вона своiм звичайним смiхом; а того смiху було доволi, щоби мене вивести з рiвноваги.
– І ти справдi така наiвна, може, гадаеш, що вiн любиться в тобi, тому що з тобою балакае, i що вiн, може, тому з тобою й ожениться!
– Тiтко! – вирвалися з жахом слова з моiх уст, i гаряча полумiнь обiлляла мене. – Тiточко, я цього нiколи, нiколи не гадала!
– Ага! Не гадала? Хто би тобi повiрив! Чому ж ти почервонiла як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?
Я чула, як спаленiла ще бiльше i як слова оборони застрягли менi в горлi.
– Видиш? – глумилась вона. – Я знала, що говорила!
– Тiточко, ви не маете нiколи надi мною милосердя!
– Що? – скричала. – Ти говориш менi такi слова? Менi, що, власне, я змилосердилася над тобою i стала тобi другою матiр’ю? Що було би нинi з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навiть не знаеш, що ти говориш!
– Чому би не знала, тiточко? Знаю!
Вона засмiялася так, як перше, а вуйко обiзвався журливо:
– Ти все лiпше знаеш вiд тiточки, Наталко, все що до крихiтки. Тому завдаеш iй неустанно жалю твоiм премудрим поведенням. Не знаю, звiдки набралося в тебе стiльки того розуму. Іди! iди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злiсть i впертiсть окрашають дiвоче лице. Ти гадаеш, що то добре, що ти слухаеш тiльки свого власного розуму, що робиш тiтцi все наперекiр? Ти повинна йти наслiпо за ii приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер iди й принеси менi з кишенi моеi буденноi камiзельки оленеву шкiрку до окуляр. Але нi, погоди!.. Чи ти знаеш, хто Орядин е? Знаеш, наприклад, що то таке соцiалiзм? Доки вiн нiчого певного в руках не мае, доти вiн нуль i доти не повинен анi женитися, анi дiвчинi про любов говорити. Це теж якiсь передчаснi зворушення, котрi я зовсiм не похваляю. Як буде вже мати свiй кусень хлiба, тодi най приходить; а тепер – iди!
Я пiшла.
– Ти бачив ii очi, Мiлечку? – чула я ще. – Бачив, як побiлiла? Імпертинентне[37 - Імпертинентний – нахабний, зухвалий.], завзяте сотворiння!
Орядин брав дiйсно участь в концертi. Грав на скрипцi якусь чудову угорську фантазiю в супроводi фортеп’яна.
На мене мае музика ще з дитинства сильний вплив, i я була би найщасливiшою людиною в свiтi, коли би мене були музики вчили. Та ба!
Але я любуюся i грою других. П’ю-упоююсь нею, мов любощами живоi iстоти. Плачу з незглибимого смутку i крiпшаю. Справдi, я крiпшаю, почувши голос музики. Вiдчуваю, як з нею враз пiднiмаються якiсь голоси в моiй душi i, злившись з нею водно, дзвенять одною пiснею. Тодi здаеться менi, що це пiсня моеi iстоти…
Я не могла пiд час його гри вiдiрвати вiд нього погляду.
Як же прегарно грав вiн, а й сам який був гарний!
Мое серце рвалося до нього, обнiмало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонiю? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце мое було переповнене чимсь сильним i що тому вiн був винен! А вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд, вiдгадав. Раз мусив на хвилину в грi станути. Пiд час того звернув голову саме в ту сторону, де я сидiла, i його погляд спинився на менi – так гарно! Менi станула вся душа, всi думки в очах, а вiн усмiхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опiсля здавалося менi, що вираз його лиця змiняеться, так мовби вiдкрив що в моiм лицi.
З моеi пам’ятi виринули нараз тiтчинi й вуйковi болiснi слова, i мiй вид затемнився сльозами. Я опустила повiки, а вiн потягнув рiзко смиком по струнах…
Коли скiнчив грати, посипалися грiмкi оплески. Вiн склонився потрохи змiшаний i, вiдгорнувши волосся з чола, зiйшов, утомлений, в залу.
По концертi почалися танцi. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя цiла iстота розумiла тепер лиш його одного, линула до нього в дивнiй сумiщi горя i втiхи. Вiн стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.
І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мiй шептав менi раз по раз до вуха, що гуляю знаменито i що я «прегарний мотиль»!
Я смiялася. Я смiюся завсiди, коли менi приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно – смiятися панам в лице, але ж я не можу iх за те подивляти! Насмiюся з них добре, насмiюся й поверну спокiйна додому.
Минаючи в танцi Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрiнутись, хоч хотiла того. Ах! я не розумiла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цiлком новий препишний стрiй!
Пiд час малоi паузи в танцях надiйшов i вiн до мене.
– До вас годi добитися, – говорив усмiхаючись. – Я жду вже пiвгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве дiждався.
З тим подав менi рам’я, й ми пiшли, як багато iнших пар, проходжуватися по залi. Вiн говорив менi щось про танцi i що не танцюе, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всi погляди й слiдили цiкаво. І чому ж дивилися так всi на нас? Чим рiзнилися ми вiд других пар? Може, я справдi така «велика», як Лена не раз мовила, i впадала при нiм в очi? Але нi! Я лише трошки вища i тонша вiд Лени – так це не могла бути та причина; а вiн був гарний i елегантний, ростом трохи вищий вiд мене – i я не могла так «страшно» при нiм виглядати!
Чи вiн не спостерiг, як за нами зверталися голови поважних матрон i мужчин? Я не сказала би, що зверталися зi злим виразом! нi! але все ж таки зверталися!
Вiн не бачив нiчого.
Ступав собi так свобiдно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А я, певна, що вiн бiля мене, була й собi не менше гарно настроена. Раз стрiнули ми й Лену з якимсь панком, i вона усмiхнулася до мене значущим усмiхом.
В тiй самiй хвилi глянув менi Орядин допитливо в очi.
– Я й забув спитатися в вас, – казав вiн, – як вам подобалася концертова музика?
– Добре, – вiдповiла я, але я вiдчула, що вiн хотiв щось iнше почути, наприклад, чому на моiх очах були хоч i як слабi ознаки плачу.
– Я люблю музику, – говорила я далi, не звертаючи уваги на його допитливий погляд, – i жалую досi лише того одного, що не вчилася ii.
– А в iншiм ви щасливi? – спитав нiби жартом.
– На такi питання треба багато вiдповiдати. Передовсiм треба мати й дар бути щасливим.
– А в вас того дару нема?
– О, противно! – вiдповiла я живо. – Я би навiть важилася сказати, що в мене е дуже великий дар до того. В деяких хвилях вiдчуваю так виразно, що я, властиво, натура, страшно жадiбна життя! Берусь за все надто гарячково, так мовби менi не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра i зла життевого! Що це таке?
– Це вже вдача така, – вiдповiв вiн, i його очi промайнули палко по менi. – Я не можу цього об собi сказати. Менi чогось зовсiм не спiшно знати, що даруе менi доля, хiба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп’яливши в мене своi великi чорнi очi (ми вже сидiли): – Ви знаете, хто був мiй батько?
– Знаю!
Мовчанка.
– Моя мати вмерла цiлком молодою, я навiть i не пам’ятаю ii…
– І я свою ледве пам’ятаю, – замiтила я пiвголосом.
– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, вiд тих нема менi чого доброго надiятись. Скiльки-то зароду зла в менi, – iронiзував, – а скiльки легкодушностi! Ви би не повiрили!
– Ви самi в то не вiрите, ви, певно, лиш огiрченi!
– О, в цiй хвилi зовсiм нi! – вiдповiв майже весело. – Тi, що пересвiдчували мене об тiм, то люди практичнi, розважнi – i може, й не помиляються. Врештi я й сам вiрю, що можна унаслiдити, наприклад, характер i т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостiйний, навiть пристрасний, а деколи то нi з цього нi з того не додержу вiри, мов та собака! – i засмiявся тихо.
– О! чому ви так говорите?
– То не говорити вам того?
– Нi!
– Коли менi хочеться вам це сказати!
– То ви справдi такi?
– Справдi.
– Я не вiрю. Не вiрю, що ви вiроломнi супроти себе!
Вiн поглянув на мене зчудованим поглядом.
– Супроти себе? Нi, над тим я не думав. Я думав об вiроломностi супроти других, а це знов щось iнше.
– Ну, це щось майже звичайне, – сказала я. – Чому лише одну картину любити в своiм життi, коли iх так багато?
– Тепер ви iронiзуете…
– О, зовсiм нi. В мене суть своi погляди на вiрнiсть.
– Але деякi картини зостаються нам прецiнь майже на цiле життя в пам’ятi, – промовив потiм зниженим голосом. – Примiром, котрi роблять на нас своею красою або своiм сюжетом сильне враження. Ви не вiрите?
– Чому нi? Я любила свою бабуню з цiлоi душi, любила надi все, а проте люблю майже так само i свою матiр, хоч ii майже не знаю. Дивуюся сама, з якоi хвилi остався образ ii в моiй пам’ятi i чому саме з тоi хвилi! Я мала ледве три чи чотири роки i, захорувавши раз, переплакала тодi цiлу нiч, а вона не спала зi мною також цiлу нiч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворi переспала. Проснувшися, менi хотiлося бавитись. Вона встала – ах, iй мусила болiти голова, бо вона була така втомлена! Довге-довге волосся ii було цiлком розплетене i вкривало ii стать золотим плащем майже до землi. Вона пiднялася на пальцi, щоб уломити менi галузочку цвiтучоi акацii, – i так бачу я ii донинi, так, як спинаеться на пальцi, з пiднятими вгору руками, в якiйсь яснiй легенькiй одежi… Тоту картину, чи, лiпше сказати, тоту хвильку, зберегла я донинi у своiй пам’ятi i задля того образу, виритого в моiй душi, я люблю ii. Чому вбилося те все в тiй хвилi в мою пам’ять? Чому не в iншiй, наприклад, в такiй, коли давала менi щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цiкаве?.. І до цього образу з тоi хвилини нав’язуе моя уява рiзнороднi iншi картини, рiзнороднi подii, i я так люблю ii! Той образ мiг на мене лише своею красою зробити враження на цiле життя – не правда ж?
– Правда, правда! – вiдповiв вiн iз сяючим поглядом. – І ви мусите бути цiлком до неi подiбнi…
– Бабуня казала!
– Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не вiн перший ужив того прiзвиська.
Я усмiхнулася.
– Але вiн менi надто ненависний, – говорив Орядин, – щоби я повторяв те, в чiм вiн любуеться, i тому я надам вам iнше iм’я.
– Наприклад, яке?
Вiн подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленiвши, опустила очi.
– Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, – спитав зворушений.
Я не питала бiльше. А вiн мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовiльно з уст, i також замовк. Через хвилину обiзвався:
– Вiн змалював мене не дуже гарно перед вашою рiднею, як я довiдався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучнiсть, «бавлячись в Лассаля».
– Це й я чула.
– А що ви думаете?
– Я би хотiла, щоб ви менi самi сказали, що я маю думати!
– Ви – добрi! – сказав вiн з поглядом щироi подяки. – І я недарма повiрив у вас зараз з першого разу. Повiрив у якусь щирiсть у вас, як вiриться в поворот весни! А щодо «лассальства», то рiч маеться так: якимось наслiдником Лассаля я не е; лише та справа, для котроi працював вiн i для котроi боровся, займае й мене, так як i багато-багато других. Але мiй план життя iнший. Перше хочу осягнути независиме становище i здобути собi способи до борби, а опiсля стану боротися з тим, що менi буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нинi не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кожний час мае своi рани – i я би кинувся на все лихо, задавив би все вiдразу, якби до того було в однiм чоловiцi досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що менi до того потрiбне!
Тут промовчав хвилину, стягнувши грiзно брови, i по нiм було видно, що бореться з думками.
– Боже мiй! – промовив опiсля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. – Коли подумаю, скiльки в нас працi потрiбно, скiльки сили й науки, який той час короткий, в котрiм можна щось зробити, а яке життя приготовлюють менi моi кормильцi, то приходиться хiба збожеволiти!
З його грудi вирвався мов стогiн, а по менi холодом пробiгло. Вiн затиснув уста, силкуючись успокоiтися, а мiй погляд опинився на його лицi. Вiн був сильно зворушений, але й я не мусила в тiй хвилi спокiйно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гiркий усмiх.
– Бачите? – промовив впiвголос. – Я дiйсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моiх жилах не пливе зовсiм «бiла» кров i що вiд часу до часу пробиваеться в менi – як дядько каже – квiнтесенцiя мого люду!
Саме в цiй хвилi надiйшов до мене якийсь молодик i попросив до танцю.
Я вiдказала, дякуючи. Вiн видивився зчудовано на нас i вiддалився звиняючись. Може, уразився? Нехай i так! Менi байдуже!
– Ви наразилися задля мене! – промовив Орядин. – А чи я заслужив на це?
– З пустих поговiрок не роблю собi нiчого! – вiдповiла я зневажливо.
– Але коли б вони не були пустi (вiн дивився на мене дожидаюче, гаряче), – тодi що?
– Тодi терпiла би! – вiдповiла я мимоволi покiрно, покраснiвши вiд його погляду. – Але це не важне, – додала я гордо, – лучче скажiть менi, яке життя приготовлюють вам.
– Моя родина приневолюе мене йти на теологiю.
– Отже, це правда?
– Правда, правда! Наука, котру я вибрав, вимагае бiльше грошей, а я… знаете самi! Я розумiю, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. е. того, що мiй дiд оставив менi на студii, став я аж «недолюдком»! Це огiрчуе мене до крайностi. Лучче були би зробили, якби були мене вiддали моему батьковi зараз першоi доби по смертi матерi, як вiн цього добивався. Я би, може, ходив нинi зi скрипкою пiд пахвою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по «образованому» нi холодом, нi голодом. Або нехай були би вiддали братовi батька, як обидва того хотiли. Але тепер посилати мене до них, коли один не хоче про мене нiчого знати, бо з мене зробився «панич», а другий, хто знае, чи й живий?.. Тепер, коли свiтло знання й iншого життя розкрилося передо мною, коли стою так близько до свого «полудня», оставити мене на ласку й неласку недолi – це не впору жарт! Впрочiм, я не домагаюся iх добра, лише свого. Прикро це лише настiльки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собi мало що з того; жив би так, як досi. З своеi школярськоi працi, а не iх хлiбом.
– А на стрийка зовсiм не надiетесь? – спитала я.
– Нi. Це темний чоловiк. Вiн каже, або йти на мужика, або як вже в пани, так iти на попа. Інший стан в нього пiдлий. Каже: висисае мужикiв!
Вiн замовк, роздразнений, а я не могла здобутися на якiсь його настроевi вiдповiднi слова. Менi було його жаль, i я була цiлком перейнята його долею. Вона була подiбна до моеi, мов одна крапелька води до другоi, i лучча лиш тим, що вiн яко мужчина мав вартiсть, а я яко женщина – нi!
Перед нами уставлялися пари до кадриля, й декотрi з них, обглянувшись поза себе i побачивши нас побiч себе, споглядали на нас цiкаво. Вiн замiтив це i звернувся заклопотаний до мене.
