скачать книгу бесплатно
* * *
Менi осталися лише книжки по його вiд’iздi. Читаю дуже багато. Хочу станути духовно на рiвнiм степенi з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здiйматися почерез усi перепони, усi труди, почерез увесь бруд життя, хочу летiти, дiбратися до щастя, що «полудня»…
Передумую цiлу його iстоту, почавши вiд поодиноких поглядiв його аж до його характеру, до його натури. Раз сказав вiн:
«Менi закидують, що я не постiйний; це може бути, але в двох речах консеквентний, а то – в ненавистi до ворогiв мого народу i в ненавистi до тих, котрi мене вразять свiдомо. Гай, гай, який я тодi консеквентний! Ви не повiрили б».
А в любовi чи буде вiрний? О, вiн буде вiрний, адже вiн упоюеться сам любов’ю! Нi, я остануся вже на цiле життя царiвна його, прегарна русалка його! Я це вiдчуваю. Вiн же дiб’еться до мети, любов до мене буде йому додавати сили. О так! Адже вона, та сила, що творить. Чи не так? Любов усе переможе. Я лише журюся, як вiн буде жити, з чого жити?.. Вiн ненавидить тiтку, але вiн не знае, як я ненавиджу того, що зветься йому дядьком. Це правда, що вiн лихвар, поганий, скупий чоловiк; про те натякнула менi панна Марiя сама в однiй гiркiй хвилинi. На жадання Орядина, щоб видав йому хоч дещо з його маленького капiталу, вiдповiв вiн, що капiтал той лежить «в домi», в котрiм i вiн, Орядин, пересиджуе. Нехай позичае на дiм у кого хоче, вiн не мае нiчого проти того. Так, а дiм записаний на Зоню, за котру одну дав би собi i голову стяти. Такий вiн!
Але я вiрю в Орядина, в його здатнiсть, в його волю i тому успокоююся. Молилась я рiдко досi, але за нього буду молитися. На горi, в тихiй глибинi лiсу буду молитися. «Над сиротою Бог з калитою», – так бабуня казала!
* * *
(Дев’ять мiсяцiв пiзнiше.)
Гу! Як мене перейняло холодом! Грiюся i не можу розiгрiтися… Ха-ха-ха! І чи я все добре зачула, добре зрозумiла? Все? Боже мiй, Боже! – i аж нинi дiзналась я о тiм всiм!..
Перед п’ятьма мiсяцями писав Орядин до Маевського, щоб йому прислав його грошi. Благав на чiм свiт стоiть. Писав, що млiе з голоду, що лекцiй, на котрi числив iз певнiстю, не може дiстати, а товаришi, що спомагали його дотепер, бiднi, i вiн не може приймати вiд них нiчого, давиться iх данинами. І много, много такого! А Маевський вiдписав йому на те, що коли медведевi дiеться добре, то нехай не йде на лiд гуляти. Що вiн йому нiколи хлiба не жалував, дверей перед ним не зачинював. Що був йому завсiди щирим дорадником i заступав радо мiсце батька; що останеться таким i на будуче. Однак вибраний Орядином завiд не для нього. Не для бiдного сироти, котрому батько оставив лише скрипку, а мати золоту обручку. Що дiдом оставлений грiш мае бути на випадок хороби або iншого нещастя. Дiд його бажав собi також, щоб вiн вступив на теологiю, в iх родинi були з роду в рiд самi священики. Вiн, такий сирота, повинен придержуватися традицii i звичаiв родинних i, яко син селянина, звертатися до народу й жити з ним. Нехай тому не фантазуе про бог зна що, а вертае хутко додому та й вступае на теологiю, бо час уходить i не вертаеться. Це вiн пише йому зi щирого батькiвського серця i яко старий досвiдчений чоловiк, котрий вмiе з життям числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем…
П’ять мiсяцiв пiзнiше, значить тепер, писав знов.
Сивiе, каже, з гризоти та впослiдне просить о своi грошi. Йому ведеться, просто як собацi. «Не пiшлете менi моiх власних грошей, пише, то удамся до суду! Схаменiться, коли не хочете мати людськоi душi на сумлiннi. Не пхайте мене в погань i не забувайте, що викликае нужда в людськiм серцi!»
А вiн, Маевський?
– Отже, судовi хоче вiддати мене мiй «син», – казав. – І дiждався я з бiдноi, на смiх полишеноi сиротини на старi лiта пiдпори! – І розсмiявся гiрко. – Га! Нехай вiддае; це вже наслiдки нинiшньоi модноi фiлософii; i я покорюсь iй. Я лише спитаюся: чи мае вiн свiдкiв на це, як менi дiд його передавав грошi? Якi грошi? Скiльки iх було? І що вiн, дiд його, справдi передавав менi iх? І пiд якою умовою? Врештi, кiлька разiв казав я йому, що та дрiбниця, яка осталась йому по дiдовi, лежить ось тут у домi, що не пропаде! Досi вiн i не питався про те докладно, що, властиво, осталось йому вiд його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось iнше, – казав дальше. – То пахне чимось iншим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала його голова. Але нехай! Вже який я собi й е незначний i простий чоловiк, але останнього кусника хлiба не зречуся через нього! В мене е i своя дитина! Нинi-завтра я замкну очi, i хто тодi стане про неi дбати? Менi би вже й не ходило о тих бiдолашних кiлька ринських, але менi ходить о те, щоб його чортiвську зухвалiсть зломити. Зi своею загорiлiстю вiн заженеться в нещастя. Вiн слухае модних принципiв, а знаете, пане професоре, душу тих принципiв? Вона ось в тих немногих словах: «Що твое, то й мое, але що мое, то не твое!» Зрозумiли, куди стежка в горох? Але найно, – шепотiв злобно, – я заграю йому iншоi пiсеньки! Заграю ii лише най ще трошки зажде! Я лагiдний, доки лагiдний, але як раз страчу терпеливiсть, тодi не ручу за себе!..
І пiшов. Ще дзвенить менi його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досi, як трiснув сiнними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Ісусе Христе!
Таким самим солодким, жалiсним, рiвним голосом обманюе вiн i мужикiв, видирае з них грошi за найменшу провину, за дрiбку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лiсi…
Я перешукала судорожно тремтячими пальцями всi висувки свого комоду, всi пуделка в нiй. Думала найти хоч щось, на грiш подобаюче. Але я найшла лише кiлька старих, продiрявлених монет, якi дiстала раз вiд бабунi…
Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.
Що дiяти?
Передумую раз у раз те, що почула.
– Посилайте грошi на дорогу i пишiть, най вертае! – радив вуйко щиро.
– І побачили б ви його, якби я пiслав грошi на дорогу! – смiявся надлiсничий. – Поверне вiн сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаете? До часу збанок воду носить!..
Я закрила очi руками, а вiн з’явився перед моею душею.
З’явився блiдий, з тлiючими очима, в старiй одежi, голодний!
Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силi тобi помогти! Я, царiвна твоя!
І я наче зiв’яла вiд двох годин.
* * *
Минають днi, минають ночi,
Минае лiто. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очi,
Заснули думи, серце спить.
І все заснуло, i не знаю
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по свiту волочусь,
Бо вже не плачу й не смiюсь…
Т. Шевченко
Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбiйча, безнадiйна одностайнiсть зробила мене байдужою? Я вже не розумiю себе. Живу вiд рана до вечора, бо вечора дiждатися треба, а нiч пересиплюю, бо за нею наступае ранок. Менi однаково, що завтра буде, а позавтра? Теж байдуже!
Деколи обзиваеться в менi голос, що життя винно менi ще багато. Тодi згадую його i розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокiй цей – то ледоватий, тупий сум.
Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсiм iз сил. Тодi кидаюсь де-небудь у траву i придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусi. Часом засипляю, а вiн – немов лише того ждав – присниться. Завсiди палкий, веселий… смiеться з мене, що в мене сумлiння «нiжне, мов павутинка»…
* * *
Сьогоднi по обiдi сидiли ми обi з тiткою в городi i пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши iз школи, запалив собi люльку i сiв коло нас.
– Ну i що ж, Мiлечку, що ж там нового? – питала тiтка, котра не любила довших хвиль мовчанки.
– А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дiтвора пустуе, не вчиться. Школа для них – то кримiнал. Лучче би по горах, по дворi гуляла! Га, молодiж! В молодiжi, звiсно, думки бог зна де…
– А дальше, Мiлечку?
– Ну, вiдтак, Павлинко, я – зголоднiв. Оце найновiше! – Вiн засмiявся добродушно i глядiв за густими клубами диму в воздусi.
– А мене сердить, Мiлечку, що Лена нiчого з Л. не пише, – казала тiтка. – Як поiхала, то як би в воду пiрнула. Я не розумiю, чому тепер дiти так скоро забувають родичiв. А вона також!
– Ну, що ж. Добре ведесь iй там у тiтки i тому мовчить!
– Це правда, що iй у моеi сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як i що.
– Що ж би ти хотiла знати, Павлинко?
– Ей, Мiлечку, тобi треба зараз все як на лопату класти, – вiдповiла тiтка нетерпеливо. – Ти нiколи не здогадаешся сам того, що треба!
– Мабуть, чи доволi гуляе, Павлинко? – спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався.
Тiтка усмiхнулася гiрко.
– Ти гадаеш, Мiлечку, що двадцятитрьохлiтню дiвчину висилаеться задля гуляння в свiт? Ну вже що, але на полiтицi не розумiвся ти нiколи.
– Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, пiдносячи високо брови. – Вгадала. Я держався завсiди супроти полiтичних змагань байдуже або здалека. Це недобре, як всi полiтикують. Для мене мiй завiд – полiтика. Ти гадаеш, Павлинко, що з пiдростаючими хлопчиськами не треба також деколи полiтикувати. Ой, ще й як! Але я завсiди за спокоем. Найкраща хвиля в життi – то хвиля, прожита в спокою. Мене моi ученики розумiють i люблять через те. Я i вчу iх любити спокiй, i тому, Павлинко, я не бавлюся в полiтику, котра веде до нарушування спокою. Нi, борба за царську бороду не обходила мене нiколи.
– За царську бороду! Але коли тут iде о будучнiсть твоеi дитини?
Вуйко стривожився.
– Так що ж з нею, Павлинко? Може, iй грошей треба, а ти не хочеш менi прямо сказати?
Тiтка зiтхнула.
– О, Мiлечку, коли б вона грошi мала, то мала би i все, що iй треба. Тодi я би не посилала ii в свiт мiж люди…
– То кажи iй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найлiпше.
– Що вона дома пiчне? Хто ii побачить? З ким зiйдеться? Пропаде та й годi; а лiта не вернуться назад.
Вуйковi наче свiтло зiйшло в головi. Здогадався.
– Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, бiльше молодiжi, як тут!
І вуйко знов наложив люльку; всi замовкли.
Я скiнчила свою роботу. Поклавши ii коло себе, я сперлася вигiдно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволi на захiд. Сонце спускалося за темно-синявi гори, лишаючи жаристу полумiнь на небi. Зубчаста скала, що рiзко вiд червоно-золотистого неба вiдрисовувалася, прикувала мiй взiр. Там царював дуб-великан.
Ще стояв.
Нi вихор, нi блискавицi не зламали його. Навiть не зiгнули. Сильний, та й годi! Вдивляючись в ту гарну, як в казцi, картину, я забула на хвильку цiле окруження. Так само жарiло раз i в моiм серцi, так само вiдбивався i вiн на золотистiм тлi моеi молодоi, любовi жадiбноi душi. Прегарнi фантастичнi мрii окружали його так само, як он тут на небозводi окружають дуба нiжно-рожевi хмари.
Тепер вже все здавлене. Понура тьма вiдречення облягла бажання, i вони завмерли. Бiльше як рiк минуло з того часу, i нiяка згадка, нiяке слово вiд нього не вiдсвiжило iх.
– Але чому i хлопцi нiчого не пишуть? – обiзвалася знов тiтка. – Передвчора святкувала своi iменини, а з них жоден анi не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собi за свою любов i тяжку працю на iншу подяку i на iншу увагу. Але вони пишуть лиш тодi, як iм грошей треба; а як дiстануть iх, то i знов мовби позникали з землi. Ти написав би коли до них гострiше, Мiлечку. Ти занадто добрий. Тим ти iх псуеш, Мiлечку; гостре слово не пошкодить iм нiчого i не пошкодило ще нiколи.
– Ет, що ти хочеш, Павлинко, вiд твоiх дiтей? Вони добрi, послушнi, рахуються з грiшми, розсудливi – так i чого ж ще вiд них жадати? Глянь на других родичiв, що тi мають зi своiми дiтьми клопоту! А ми що?
– Ще мене другi обходять, Мiлечку?
– Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би i на надлiсничого, а Орядин i не його дитина!
– Нашi дiти, Мiлечку, не пара Орядину. Врештi пiшов собi з дому i на тiм скiнчилося!
– Ха-ха-ха! На тiм скiнчилося. Нi, Павлинко, на тiм не скiнчилося!
– Маевський не посилав йому жодних грошей, – вiдповiла тiтка. – Правду сказавши, вiн не обiйшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кiлька ринських; але вiн – нi та й годi! Я не кажу, вiн чесний i добрий чоловiк, але коли йде о те, щоби видобути з нього який грiш, то вже не дай Господи! Перекинеться вмить у змiю! Так чим же терпить вiд хлопця?
– То ти не чула нiчого?
– Що ж мала я чути? Сам знаеш, то не в моiй натурi плентатися по хатах i вивiдуватися.
– Так я тобi скажу, чого не чула. Орядин розiгрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть, мiркуй лиш, здобувати грошi на науку. Вигравати було добре, але чим програне вiддати? Отже, заскаржив Маевського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподiбно, з цiлою душею о свое майно (вiн мав вiд дiда якiсь льоси[42 - Льос – виграшний квиток, облiгацiя.]), i Маевський мусить тепер давати грошi, хоч не знати вiдки бери!
– І що ж, Мiлечку?
– Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.
– Дурак, Мiлечку.
– Чому дурак? Нащо йому клопотiв? А може, ще й фантування?[43 - Фантування – забирання майна за борги.] Льоси Орядина вiн зужив, це правда, але iх вартiсть була би для нього не пропала, т. е. вiн би був йому грошi вiддав. Вiн все казав: як вiддасть Зоню. А хоч би i не вiддав, так боже мiй! За що годував його, виховував? Божим духом вiн же не жив; Маевський також гiрко працюе, не сидить iз заложеними руками.
– Що я завсiди говорила, Мiлечку? Що я завсiди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом пiслав який грiш, був би лiпше на тiм вийшов. Тепер буде приневолений все вiддати. Добре йому так! Дурних i скупих я не жалую. Але Орядин, Мiлечку, Орядин, кажеш, розiгрався?
– Грае, оповiдають, так, що страх!
– Хто, кажеш, оповiдае?
– Молодий М. Вiн бачився чи раз з ним в В.
– Вiн бреше, Мiлечку. Я би йому не повiрила у всiм.
– Так вiрмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що «колишнiй реформатор, соцiал-демократ зiйшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить». Так казав. Скiльки на тiм правди, менi байдуже! Славити Бога, що моi дiти не реформатори: були би, може, також з часом показилися.
– Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантюрник. Я завсiди казала i кажу, що яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Вiн унаслiдив тi нещаснi примхи, певно, вiд свого батька, а тотi гонять чоловiка неустанно вiд щастя до нещастя; змiняють часто настрiй душi. Це я знала!
Мене обняло холодом, i я сидiла недвижно. Зовсiм недвижно! Очi дивилися кудись в далечину, руки лежали на колiнах обезсиленi, а уста немов засохли… Нараз засмiявся вуйко якось чудно.
– Чому ти смiешся, Мiлечку? – спитала тiтка. – Що я кажу, то правда.
– Я не сумнiваюся в тiм, Павлинко. Я лиш собi щось пригадав. – І, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: – Поступовець!
Я здвигнула мовчки плечима. Все було менi байдуже, i лиш одного на свiтi хотiла я дiзнатися, а то, як йому взагалi ведеться. Хотiла бiльше свiтла в тiй справi мати.
– І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болiсно стягнула. Жалуеш?
– Чого?
– Жалуеш?
– Чого мала би жалувати?
– Чого? Ну, тепер наче й не знаеш? Адже торiшньоi оборони, котра, правду сказавши, вiдбувалася без слiв, але вiд того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася нiколи з нашим судом про нього, але пригадай собi, що я вiщував поступовцям i соцiал-демократам.
– Пригадую собi, вуйку!
– Так видиш, я мав слушнiсть, коли остерiгав перед його iдеями.
– Чи ви не знаете чогось бiльше про нього? – спитала я, майже не зважаючи на його послiднi слова.
– Та що там! Я такими речами не дуже цiкавлюся. Упав морально, i на тiм кiнець; бо вiддатися спокусi якоiсь страстi i не могти опануватися супроти неi – значить вложити на себе моральний дефект. Боже, Боже! розбурхана страсть в людськiй грудi – це щось страшне! Це те саме, що взяти пiстоль i покалiчитись навiки – так, на мою думку. Другi задивляються на такi речi менше строго, але для мене це найстрашнiше в свiтi! Нехай Господь кожного боронить вiд таких духовних недуг! Лiпша смерть.
– Лiпша смерть, вуйку.
Вiн поглянув на мене, зчудований, може, моiм безтонним голосом, а я чула, що в мене горiли очi дивним огнем.
