скачать книгу бесплатно
* * *
Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все блистiло би, красувалось рiзними барвами, якоюсь чародiйною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в рiзних строях[10 - Стрiй – вбрання.].
Помiж ними всiма – я.
Лише на кiлька хвилин.
Прекрасно вбрана, в строю, властивiм лише моiй iстотi, красна, мов сонце. Я не бажала би слiпити своею красою – о нi! – я хотiла би лише бути красою, прояснитись нею. Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов… а коли була би вже лише на те, так нехай би в менi залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим нiякоi женщини. Я не хотiла би, щоби за мною сягнуло зараз сто рук, зрозумiлись на менi всi. Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку.
Це смiшна мрiя!
В моiй душi повно мрiй, багато образiв, барв… Коли би я вмiла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодii. Декотрi з них було би дуже, дуже трудно вiдограти…
* * *
На заходi, на гранчастiм верху зеленоi гори, стоiть столiтнiй одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палае, вирiзуеться вiн виразно на нiм.
Дивлячись туди, здаеться менi, що вiн рушаеться, що прикликуе мене незамiтно до себе, й мене тягне до нього дивна, дивна туга. Вiн там стоiть сам, а я тут.
* * *
Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити вслiд за другими!
Лена з родичами вiд’iхала. Забралися всi до Л., до якоiсь своячки на весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.
Воздух весняний провiвае, а мене обгортае туга за людьми, за життям! Мене опускае вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати, нi писати. Я хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дразнить. Хвилями опановуе мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям! Ісусе Христе, чи ця вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш iнакше жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу. Це просто ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!..
II
Недавно Лена вернулась з родичами додому, а вчора принесла вже й новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешкае бiля нас багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з нами, живе з вуйком у великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина, есть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила, менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала, Лени наче й не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ii без мене. З того часу Зоня наче не та сама супроти мене. Похолоднiла, стала горнутися бiльше до Лени, усмiхалася iронiчно, коли я виявляла деякi зi своiх поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що ми одна другiй осталися лише якимись «добрими знайомими».
Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не так, як Лена. Вона вмiе i приговорити, присiсти, попросити, i засмiеться в потребi, i заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться.
Я – нi.
При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся iх доторкнути й словом, щоб не завдала якого болю або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати… Така вже якась неспосiбна…
– Коли говориш, – критикують мене, – то, замiсть другому в очi дивитися, дивишся бог знае куди йому понад голову або голову вiдвернеш, а очi твоi лише так по свiту блукають!
Нi! я неспосiбна.
Бiльше уже з панною Марiею згоджуюся, зi старою гувернанткою Зониною. (В Зонi мати умерла.) Вона така лагiдна, нiжна. Голос у неi наче оксамитний, а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю не раз ii терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока або ii батько такий скупий!..
І принесла Лена новину вiд Маевських, що повернувся iх молодий свояк з Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.
– Цiлий дiм у военному настроi, – оповiдала. – Надлiсничий захмарений, Зоня гостра, мов бритва, а пан «братанич» хоч i привiтнi, але такi вже неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о що iм пiшло. Коби лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда?
– Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на свою рожеву сукню, Леночко; може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого…
– Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?
– Наталка? Їй би вбрати ту темно-понсову[11 - Темно-понсова – темно-червона, пурпурова.] сукню, що переробила з моеi. Вона лежить на нiй складно i есть iй до лиця. Тепер нема за що купувати другоi. Вона це сама знае.
– Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете.
Менi байдуже, яка вона собi там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й вона в военному настроi? Раз якось давно сказала менi, що любить того «братанича» (вiн зветься Василь Орядин), наче рiдного сина.
* * *
Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як чую, переходить дуже часто попри наш дiм. Вiн високий, стрункий i, як менi видиться, смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: симпатичнi.
* * *
(По вечiрку.)
Була справдi в темно-понсовiй сукнi. Нещаснi рудавi довгi коси, котрих нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi. Не знаю, чи мое «крейдяне» лице, що того ж вечора, як тiтка казала, вiдбивалося мов «безкрове» вiд темного тла оксамитного Medicis-ковнiра – довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту волiклася за мною. Вона усмiхалася з нервовою злобою, коли нашi погляди стрiчалися.
– Ти навiть i сукнi не вмiеш в руцi держати так, як треба, – казала вона. – Волiчеться за тобою, мов яка гадина, i денервуе.
– Нехай волiчеться! Менi невигiдно держати ii раз у раз в руцi.
– Так? Але ти, певно, над тим не думала, що сукня через те руйнуеться!
– Руйнуеться так само, як i твоя.
– З моеi не будуть вже бiльше нiчого робити, а з твоеi мае ще бути ковдра. Врештi можеш ii нiвечити; з неi мае бути ковдра для тебе, а не для мене!
– Менi не треба з неi нiчого, – вiдповiла я. – Менi бабуня оставила двi широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала колись зробити ковдри.
– Гадаеш? – кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. – З тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама каже, що тобi лишилися по бабунi срiбнi ложечки i що я мушу також мати якусь пам’ятку по бабунi, як ти, бо я так само ii внучка!
Я усмiхнулася.
Скiльки разiв приходилося менi чути, що та «проста баба з мiщанськими манерами» не була «жодною бабунею» i що ii лише соромилися! А нараз така змiна в поглядах!
– Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? – спитала я iронiчно. – А що важнiше, ти забирала би iх вiд мене? І ти, i тiтка, ба навiть i наша стара кухарка знае, що бабуня оставила iх менi!
– Справдi, тобi? – накинулася вона на мене. – А похорон за що справилося бабунi? Ти гадаеш даром? Спитай лише в мами, вона тобi зробить докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й не згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би, бо iх уже нема дома, – бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марii, коли вона пробувала сама дома, – а по-друге, ти знаеш, що мама не зносить опозицii, а вже найменше вiд тебе!
В менi кипiло.
Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та ii дiтей, однак цього не надiялася нiколи. Не надiялася, що вона порахуе видатки за похорон своеi тещi, моеi дорогоi бабунi, котра була без рiзницi для всiх добра й щира, котра подарувала тiтцi ще за життя стiльки речей, знаючи ii захланнiсть[12 - Захланнiсть – ненаситнiсть.], щоби вже тим успособити ii добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась i цим разом щодо неi. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило вiд осiб, таких менi дорогих.
Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд неi з погордою й не сказала нiчого. «О бабусенько! – подумала лише гiрко, – коли б ти знала, що тут дiеться, ти в гробi обернулася би!»
Бабуня лишила дiтям окремо «пам’ятки». Хлопцям рiзнi речi по дiдовi, котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по персню. Вони висмiяли все це, зрозумiвши раз, що iх мати погорджуе тими речами, котрi, щоправда, не були самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що iх дарувало щире серце доброi старушки.
Чому ж iм тепер захотiлося «пам’ятки»? І то якраз суконь погорджуваноi «простоi баби з мiщанськими манерами»? Та я це зрозумiла. Тiтка не була дурною нiмкенею; а нiмкенi не без причини вважаються славними газдинями, такими, що числяться в потребi i «з атомами»! Сукнi, полишенi менi бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дiстав би лише за грубi грошi. Ковдри з такого атласу – це чистий «капiтал». Так i чому не придбати його своiй доньцi? Яким же правом i яким способом? Це вже рiч маловажна. Як практична жiнка i як нiмкеня любувалася вона лише у фактах.
– Ти нинi, очевидно, в дуже святочнiм настроi, – почала Лена знов по короткiй хвилинi, пiд час котроi я перемагала в собi гнiв i обурення, а перейшовши попри неi, не глянула навiть в ту сторону, де стояла. – Ти ступаеш так гордо, мовби ти справдi була яка Медiчi або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, бiльше кровi в лицi й не мали рудого волосся… Воно тобi все не поможе! – просичала врештi явно. – Один кадриль дасться тобi взнаки, а може, не будеш його й зовсiм гуляти. Ми ж прецiнь знаемо, що за тобою молодi хлопцi не дуже рвуться. А ти так зараз впадаеш в очi, коли не гуляеш… Ти така велика – i ми мусимо за тебе встидатися!
Менi ударила кров в лице.
– На чие бажання йду я? – спитала я.
– Розумiеться, що на бажання тiтки й вуйка! Вони мають з тобою добрi замiри, та лише ти, бач, якась така нещасна!
Я усмiхнулася гiрким смiхом.
Угадала!..
Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволi вiдразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Вiн стояв при дверях салону з кiлькома панами й розмовляв. Переходячи попри нього, я почула його погляд на собi. Опiсля ми глядiли посполу на себе, його погляд вражав мене, а, як менi здаеться, мiй його. Ми мовби боялися себе. Вiн гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обi були нерозлучимi. Його лице смагляве, пригадуе тип полудневий. Раз здавалося менi, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрiтилася з його поглядом. Перелякана тим, вiдвернула я очi в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.
Помимо музики й танцiв, помимо бесiди з рiзними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибинi серця немов болiло мене, що вiн не зблизився до мене анi одним кроком.
– Якi ви нинi гарнi! – сказала менi раз тихесенько панна Марiя. – Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такi втомленi й сумнi? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.
Вона всмiхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.
– Менi всi байдужi, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.
– А з ним гуляли ви? – спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось.
– З ким?
– З Орядином.
– Нi.
– Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. – Вона й встала, щоби пiдiйти до нього. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений до Зонi i слухав уважно, що вона йому говорила.
– Панно Марiе, нi! – кликнула я стиха.
Вона подивилася, зчудована, на мене.
– Оставте, прошу! – просила я ii з притиском.
Вона дивилася хвилину мовчки на мене.
– Якi ви гордi! – вiдповiла опiсля. – Ви хотiли би, щоби вiн сам прийшов.
– Сам.
– Але ж бо ви не знаете, який вiн не раз несмiливий.
– Я не знаю, але дайте спокiй.
І вона дала спокiй, вiн не прийшов, а мене обгорнуло якесь сумне вдоволення…
* * *
Я дивлюся кожним разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн звичайно мiж п’ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити одно фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс – надiйшов! Як же я сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив мене. Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм, справдi не знаю. Менi самiй зробилося гаряче, мов полум’ям обдало лице, i я сама змiшалась. Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде. Вiн не смiе мене видiти. Не смiе!
Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи попри наш дiм, повернув ледве-ледве замiтно голову легесенько саме до того вiкна, де я тодi стояла.
Пощо вiн мене здоровив? Адже ми собi незнайомi, а то й зовсiм незнайомi…
* * *
Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що Орядин – дитя «любовi» якоiсь своячки надлiсничого, доньки украiнського православного священника, й якогось музиканта.
– Але не думайте, дорога панi професорова, – оповiдала вона, – що вiн був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи котрими стрiчаеться не раз справжнiх князiв щодо багатства! О нi! Вiн був украiнський циган i походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там бiльше циганiв, як мужикiв. Украiнських циганiв, панi професорова, на те кладiть увагу! Граючи, видобувся вiн на капельмейстра глиницькоi банди[13 - Банда – оркестр.], а що був добрим украiнцем, то ii батько, священник, приймав його з патрiотизму частiше в себе i з часом, дорога панi, з часом… – Тут вона урвала, закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом…
Не знаю, з якоi причини прокинулося в моiм серцi чувство ненавистi супроти оповiдаючоi вдовицi. Їi вважали всi знайомi доброю жiнкою. Вона, може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до неi. Їi спосiб оповiдання викликав в менi жаль до неi, чого я iй нiколи не забуду.
– В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi професорова, в простiм якiмсь музикантi! Таже я би… Матiнко Божа!.. І то, бачите, – говорила вона дальше, – донька чесних людей, донька священника! О неi мав старатися[14 - Старатися о неi – свататись до неi.] якийсь заможний купець, але вона про нього й чути не хотiла. Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о руку доньки. Тодi мала збутися страшна сцена. Однi оповiдали, що проступника вигнали-таки зараз кудись, другi, що мати вступалася дуже за донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi життя. Іншi кажуть, що вона його сама просила покинути ii, а потiм i отруiлася сiрниками. Ат! хто iх там знае, де правда? Вона була ще дуже молода. Мала ледве дев’ятнадцять рокiв. Боже, Боже! – додала згодом згiрдливо, – таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто знае, що з неi було би ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила одним замахом всьому кiнець.
– А чие ж вiн iм’я мае? – спитала тiтка цiкаво.
– Таже бачите: iм’я батечка свого гiдного.
– Отже, мусили-таки побратися?
– А бог iх там знае! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися й що вона його опiсля просила покинути ii, а сама взяла та й отруiлася сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по ii смертi кудись забрався. Без причини був би не забирався.
– Та куди забрався? – спитала тiтка.
– Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн зiбрав собi нову банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.
– І не вернувся вже?
– Не вернувся до нинiшньоi днини.
– А дитина?
– Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба було вже доконче посилати до школи, скликала стара раду. Якийсь первий брат музиканта, бездiтний мужик-газда, наперся взяти дитину за свою. А надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. «Воно, – казав, – менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише газду; ну, а менi, може, Бог допоможе вивести його на щось лiпше, як на простого газду». Той собi, а цей собi! Брат музиканта, розказують, був тодi дуже лютий. «Тобi, – каже, – сиротинського гроша завагаеться, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт знае, який ти захланний! Ти виховаеш його так, що вiн буде своеi родини соромитися, що буде так само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я не так хотiв його повести. Та нехай дiеться Божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри, чи я, простий селянин, чи ти». Розлютився та й вiд’iхав. А надлiсничий взяв справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи…
– А той що?
– Мужик той? Бог його знае що. І не приiздив бiльше, й не питав. От дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла йому дитини дати, тому що вiдразу сказав, що не випровадить хлопця в пани. Казала, що не дасть дитини своеi доньки на пастуха. От таке-то, люба панi професорова. Цiла комедiя!
– Ну, це вже правда, – обiзвалася тiтка, – що це дуже поетична легенда.
– Але видите! – почала знов по хвилi вдовиця. – Менi все здаеться, що вони, нiби надлiсничий i Орядин, не дуже-то любляться. Через цiлий час, як Орядин пробував на Моравi, не приiздив анi раз його вiдвiдати. Впрочiм, це знаете й самi, бо живете з ними в сусiдствi i як одна родина.
– Та нi, не приiжджав! Це вже може бути, що не любляться. Надлiсничий i Зоня майже нiколи про нього й не згадували. Лише стара гувернантка розпадаеться над ним, – розповiдала якось ще давнiше Зоня. Я цiлу тоту панну Марiю, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава панi. З тими ii «нервами»… iй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на мiсцi Маевського, я була би iй вже давно за всю тоту ii науку подякувала!
– А ви нiби як думаете, люба панi професорова, що надлiсничий як, буде ii вiчно в себе держати? – вiдповiла вдовиця. – Вiн мав навiть десь казати, що скоро лише доньку замiж вiддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тодi старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нинi на свiтi гiрко жити, а вона й так не займаеться дома нiякою роботою. От заложить той цвiкер[15 - Цвiкер – пенсне.] на нiс, прижмурить очi та й зiгнеться то над одним столом, то над другим, а там часом нiби й до пекарнi загляне. Справжнiм господарством займаеться Зоня сама.
