скачать книгу бесплатно
– Ну, так до чого ж йому гувернантка? – спитала тiтка.
– Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби нiби якась старша женщина дома була. Уже чого вiн для Зонi не зробить, не стерпить, – так ii любить, що Боже! Але бо й е за що! Вона жвава й розумна дiвчина; мабуть, скоро навинеться iй жених.
– Авжеж! – Тут тiтка зiтхнула.
– Тодi нехай панна Марiя йде до свого любимця, – докинула вдовиця.
– Та так! Бо й куди ж iй подiтися? Хто вiзьме на службу стару гувернантку? А вiн, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замiтили, панi, як вiн гордо голову носить?
– О, гордо, гордо! Вiн знае, що е гладкий хлопець.
– Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуете добре, панi!
– Ну, щодо того, то може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студii юридичнi та й вступив на теологiю. Воно й не було би зле, – фiлософувала стара. – Нехай вступить в стан Божий i молиться за грiхи своiх родичiв, йому, правду сказавши, i нема iншоi будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшаноi раси. Боженьку, Боженьку! – зiтхнула, – якi ж то не раз люди на свiтi бувають! І при порядних родичах виросте i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! – Тут i урвала вдовиця, зiтхнувши протяжно, глибоко. Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише миготiли.
Тiтка пiдвела голову, погляд ii спинився чомусь проникливо на менi.
І до сьогоднiшньоi днини не можу я догадатися, що той погляд мав менi сказати.
Пам’ятаю лише, що моi уста мимовiльно затремтiли згiрдливо й що я вийшла з кiмнати. Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за «доброю» вдовицею, ii погляд стрiтився з моiм. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй же таки самiй хвилi опустила вона руки з панчохою на колiна, присунулася ближче до тiтки – i я чула iнстинктивно, що тепер почнеться обмова моеi особи…
* * *
Я його вже два днi не бачила. А нинi так хотiла його побачити!
Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що своiм чарiвним спокоем викликае дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед моiм вiкном завис мiсяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться – рукою би його досягнув.
Орядина не дуже люблять дома.
Менi здаеться, що я мала би йому багато що оповiдати.
Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю… перейнятим плачем!
Чому це так? Боже мiй, чому?
Але я не чуюся нещасливою, як перше; о нi! я щаслива!
Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься – Василь.
Василь! – це гарне iм’я.
* * *
Ми ходили вчора з Леною за орудками[16 - За орудками – у справах.] для тiтки в мiсто, i нам лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розлiталися менi в головi, мiшалися чомусь; а коли надiйшов уже зовсiм близько, то я замовкла цiлком. Певна, що поздоровить нас, я пiдвела очi, i вiн справдi нас поздоровив. Його погляд спинився на менi так… сама не знаю як! Я вiдчула його так, як не вiдчула ще нiякого погляду досi.
Вiн минав по моiй сторонi, а менi навинулась думка, що вiн змiнився в тiй самiй хвилi. Який же вiн гарний!
* * *
Ми познайомилися. Воно склалося так: вiд кiлькох днiв пробувае у нас один товариш вуйкiв, професор з P., на iм’я Лорден. Бажаючи його зi своiми тутешнiми товаришами познайомити, велiв вуйко нам всiм надвечiр зiбратися й пiти в мiський город[17 - Город – парк.]. Туди сходились всi знайомi. Вечiр був прегарний, воздух свiжий; в городi грала добра музика, i, увiйшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.
Я була нинi, як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавiм настроi), «неприступна». Якась томляча туга загнiздилася менi в серцi.
Зi входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цiкаво обвiв мiй погляд групи людей: першi, другi; стрiтив знайомих; звичайнi лиця, а нинi начеб нуднiшi, як звичайно.
Пiшли далi, – я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.
– Ходiм туди! – кликнула втiшно. – Он туди, близько альтани! – І, звернувшись живо до тiтки, шепнула iй кiлька слiв до вуха. Менi причулося iм’я Зонi, i я глянула на вказане мiсце. Пiд величезною, добре менi знайомою липою сидiв надлiсничий зi своiми «жiнками», а бiля них один молодий судовий практикант, Ленина i Зонина «тайна». Тiтка звернулася туди, а ми обi за нею.
Дуже живо й дуже галасливо вiдбулися привiтання. Не побалакавши ще як слiд, найшли десь уже й причину до найсердечнiшого смiху. Роздiлились коло двох столiв i посiдали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник i собi сiв бiля них, веселий i ласкавий до Зонi, хоч Лена горнеться бiльше до нього.
Побачивши мене, що стою ще нерiшена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.
– Де Василь дiвся? – спитала бистро. – Василю! – кликнула нетерпеливо, а трохи згодом вiддалилася вiд нас, розглядаючися на всi сторони живо.
Вiдчувши, о що рiч iде, менi стало нiяково, i я була готова пiдiйти до панни Марii, але тут схопила мене Лена за руку.
– Пожди, – мовила, – не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марiею, вiн i так казав менi колись-то, що рад би тебе пiзнати. Панна Марiя розбесiдувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати iм бесiду!
– А я таки пiду до неi, – вiдповiла я холодно. Я вже зрозумiла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неi. Зонi вона не боялася, бо була гарнiша вiд неi. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов клiщами.
– Яка ти! – смiялася на силу[18 - На силу – силувано.]. – Мабуть, нинiшнiй комплiмент Лордена, що подобаеш з твоiм волоссям на Лореляй, сподобався тобi так, що ти хотiла би його ще раз почути? А от дивись, там вже iде Зоня. – І справдi почувся десь Зонин голос бiля нас.
– Я би лише рада знати, – гомонiла вона, – чому ти нас покинув!
– Невже ти за моiм товариством скучала? – чути було вiдповiдь трохи iронiчну.
– Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталiею Верковичiвною. От що! З нами ти й так нудишся.
І в тiй-таки хвилi станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспiли промовити до себе хоч слово, зникли всi трое так скоро, як би в землю запалися.
Ми осталися самi.
Я була змiшана й не знала, що промовити. До того здавалося менi, що тiтка, котра недалеко сидiла, пiдслухуе кожне мое слiвце, слiдить за кожним моiм рухом i загомонить кожноi хвилi по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цiй хвилi розлягся вимушений смiх ii, а з ним злилося i вуйкове добродушне, широке «ге-ге-ге!». Забава лилася там, очевидно, веселою струею, й менi не було чого боятися.
– Не погуляти б i нам трохи по саду? – спитав вiн, запинаючи своi рукавички надто скоро.
– Добре! Ходiм!
І ми пiшли вiльною ходою вперед, бiльше розглядаючись, як бесiдуючи. Переходячи попри наших, задержався вiн на хвильку, бо панна Марiя хотiла йому щось сказати.
– Вiдшукайте, Василечку, Зоню, бо я ii нiде не бачу. Як забралися всi трое, так i пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своiй легкiй одежi.
– Лишiть iх, панно Марiе! – перебила тiтка скоро. – Лишiть iх! Не знаете? Молодiж чуеться свобiднiшою, коли не бачить надзорцiв над собою! Нехай бавляться! Лишiть iх, пане Орядин!
Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрi закрався на силу усмiх. Менi говорила тiтка неустанно, що оставатися дiвчатам без старших в товариствi молодих мужчин – то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут…
– Еге! пане studiosus![19 - Студент (лат.).] – почувся десь за моiми плечима немилий голос професора Лордена. – Це справдi ви, Орядин?
– А я, я! – вiдповiв цей, обзираючись з немалим зчудуванням i мов немило вражений.
– Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте iй (вiн кивнув головою на мене), тiй Лореляй, рам’я?[20 - Рам’я, рамено – рука.]
– Якi вже в вас дивнi вигади, пане професоре! – вмiшалась тiтка. – Вже цiлком перехрестили нашу Наталочку… ха-ха-ха!
– Еге, гм, еге! – воркотiв вiн пiд носом, пiдкручуючи своi сивiючi вуса i не зводячи з мене анi на хвилину своiх блискучих малих очей.
Вiдопхана тiтчиним смiхом i тим його поглядом, вiдвернулась я вiд цiлого товариства i пiшла звiльна вперед. За кiлька хвилин опинився й Орядин бiля мене.
– Їй-богу! – говорив, ступаючи скоро поруч мене, – i не надiявся нiколи побачити тут оцеi мумii з Р. Що вiн тут робить?
– Вiн у нас. Приiхав на кiлька днiв до вуйка. А ви знали його теж давнiше?
– Чи я знав! Вiн був моiм професором. Ми ненавидiлися – страх! Я його за те, що «пiк» за греку[21 - Грека – грецька мова.], а вiн мене, як говорив, за мою «зухвалiсть». Як же вiн вам, подобаеться? – І при цих своiх послiднiх словах розсмiявся сам.
– Несимпатичний. Робить враження причаеного; впрочiм, не люблю оставатися з ним сама.
Вiн усмiхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.
– Причаеного, кажете. Це було би ще о нiм лагiдно сказано. Вiн чоловiк без серця, без душi, мстивий, а до того консерватист до смiшностi. Не знаете, чи живе ще його жiнка?
– Живе. Але вiн жалiвся, що дуже хора i що пробувае вже довший час з дитиною у своiх родичiв.
– Бiдна! Вона була така гарна й така лагiдна. Вiн коли тiльки прийшов зi школи в злiм настроi, то все починав з нею сварку. Ми, хлопцi, всi о тiм знали. Вже замучив ii, мабуть, зовсiм; iй i так не було багато потрiбно, вона була нiжна, мов та павутинка…
– Вона мае бути далеко молодша вiд нього, – споминав вуйко.
– Молодша. Вiн оженився трохи пiзно. Чи ви розмовляли з ним довше?
– Нi, а потiм… менi не хочеться того слухати, що вiн менi говорить!
– Вiн зве вас Лореляй, – закинув Орядин.
– І не мав що лiпшого придумати! – вiдповiла я мимоволi сердито. – От… нiмець!
Вiн усмiхнувся.
– Не говорити б нам лiпше о чiм iншiм? – спитала я.
– І я так думаю. Не люблю про нього згадувати. Може би, ми де-небудь сiли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим лише втомитеся.
Саме проти нас, пiд кущами турецького бозу, стояла лавка, зi свiтлом поруч. Там ми усiли, замовкли.
Довкола нас гамiр, музика, розмови, смiхи, а ми наче понiмiли. Вiн зняв мовчки капелюх з голови i вiдгортав волосся з чола. Трохи згодом почула я його погляд на собi.
– От що тепер сказав би я до хвилини… – обiзвався вiн.
– Що? – я глянула на нього спокiйно, вижидаюче.
– Сказав би: тривай iще, ти така гарна!
– Чим гарна?
– Тим, що переживаю ii з вами.
Я не вiдзивалася, а вiн, потрохи зворушений, говорив далi:
– Другий просив би вас в тiй хвилi о прощення, а я, користаючи з кожноi хвилини…
– Чому о прощення? – перебила я йому, здивована.
– Ну, за мое здоровлення колись-то, коли я вас не пiзнав перше по законах етикетальних, а так лише.
– З чутки? – Це слово вимовила я мимоволi гiрко. Завдяки любовi моеi тiтки, я не тiшилася найлiпшою славою мiж знайомими.
Мов переляканий, пiдвiв вiн голову й видивився на мене.
– Ви мене не зрозумiли, – сказав опiсля лагiдно. – Менi, правда, лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довiряю, то не повiрив i тим про вас i не виробляв собi нiякого суду про вас, т. е. аж до цii хвилини, коли я мiг оце прочитати. За це також вибачте менi.
З тими словами вийняв хутко з грудноi кишенi свого пальта малий зошит, котрий я з першого погляду пiзнала, i менi з лиця зникла потiм вся кров. У нього находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла…
– Це вам Зоня передала? – були одинокi моi слова.
– Зоня. Але вам це прикро?
– Прикро!
– Не гнiвайтеся! – просив вiн. – Праця ваша не находиться в негiдних руках.
– Але йшла через негiднi руки!
– Забудьте це!
– Хiба можна?
– Можна. – І вiн усмiхнувся. – Я аж опiсля, значить, по прочитанню розвiдки, довiдався, яким способом вона дiсталася в Зонинi руки. Менi впала вона припадково в руки, але не жалуйте того. Побачивши вас того вечора, як вашi очi говорили об чiмсь, чого посеред бездушноi товпи не було, я знав, що кожне мною почуте слiвце було неправдою, i я зрозумiв вас. Я знав, що ваша праця була писана кров’ю вашого серця, i я вiдчув, що мушу вас пiзнати; але тодi я не мiг до вас пiдiйти, мусив вiдложити це на другий раз. Лише одного, – додав по хвилi, коли я мовчала, – не розумiю: чому це ви, мабуть замiсть motto[22 - Епiграфа (iтал.).], поклали стишок над працею:
Es klingt mir oft im Herzen,
Wie ein verlorener Klang,
Der sich vergebens sehnet
Zu t?nen im Gesang.
Ich kann das Lied nicht finden,
Zu dem er taugen mag,
Er wird wohl still verklingen
Im tetzten Herzenschlag…[23 - Часто мелодii щирiСлiв не знайду я, щоб вилитьВ серцi моему бринять,Душу палкую свою.Прагнучи в свiтi широкiмМабуть, ця пiсня зi мноюПiснею гордо лунать.Ляже в могилу мою.(Нiм.)]
– Вiн, правда, перечеркнутий цiлком, однак ви хотiли його покласти?
