скачать книгу бесплатно
– Ну, то я сам скажу! Що ви сказали би, наприклад, про Ольгу С.? – Вiн закинув одну ногу на другу i глипнув на матiр. Їi лице осталося при тих словах все однакове, кам’яне, зимне.
– Ольга С.? Ну, – казала, мовби роздумуючи, – вибiр не злий. Вправдi, вона делiкатноi будови й дуже розпещена, звичайно, як всi одиначки, при тiм трохи й зарозумiла, але коли вона тобi, сину, до вподоби, то й менi також.
– Вона за тебе не пiде, Муню! На те спустись! – кликнула насмiшливо Лена.
– За мене не пiде?
– За тебе не пiде! Ти з усiх хлопцiв найменше ii обходиш; вона романтична натура, не забувай цього. Окрiм того, вона буде вибирати, вона й може вибирати, бо дiйсно маетна дiвчина.
– Не думай лише так, – обiзвався вiн так само глумливо. – Я дiйсно не знаю, кого би могла бажати собi за мужа, як не лiкаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жiнка? Мужчина – то «все», а жiнка – то «нiчо». Ви, дiвчата, вiд нас залежнi, як тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Чуеш ти?! Ми надаем вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли вона хоче вибирати, то нехай собi з Богом вибирае. Менi не тяжко й деiнде обглянутися. Вигiдних партiй у свiтi ще найдеться. Дiвчата пiдростають раз у раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одноi! Може, ти хочеш остатись старою панною?
Вуйко й тiтка розсмiялися, а й Лена скривила уста до усмiху. Менi вдарило в лице, немов полум’я.
Нiчим е жiнка?
І такий бездушний, ограничений хлопець осмiлився говорити в такий спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн говорив правду. Ми дiйсно вiд мужчин залежнi, мов тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Але ж з якоi причини? Чи та причина, – то незглибима, вiчна загадка, до котроi i приступити годi?
Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчноi кiмнати. Тут було темно й тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками.
Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак, не прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого.
Одне лише я знала й вiдчувала.
Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте… та що й казати! Правда? Справедливiсть? Їх нема! Нема для того, що приневолений приймати iх з другоi руки…
* * *
Щось важке, мов олово, тяжить менi на душi, а кругом мене глухо й пусто, якась порожнеча аж до божевiлля.
Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли це iншi зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як тi другi, i не змогла. Благала спiвчуття, любовi й не виблагала. Часто поривае мене гiркий жаль, дика вражда супроти моiх померших родичiв, що мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Поривае ненависть i бiль супроти цiлого свiту…
В тихих, безголосних ночах, коли сон утiкае вiд моiх утомлених очей, я плачу. Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в життi важить так мало! Впрочiм, хто iх числить?
* * *
Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий рiзнився вiд своiх товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним перснем з синiм камiнцем на пальцi. Цей урядник хвалився, – так оповiдав вуйко, – що його жiнка, за якою саме тепер «обглядаеться», мусить бути не лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не «пожертвуеться» кому-небудь!
Уявляючи собi його, як вiн iз своiми неповоротними рухами, iз своiм по найбiльшiй частi розiгрiтим лицем, трохи зизими[7 - Зизий – косий.] очима, шукае «музикальноi» жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос.
Вуйко й тiтка скинули на мене оком.
– І чому ти, властиво, смiешся, моя кохана? – спитав вуйко в заостренiм тонi (дивна рiч!), а тим часом тiтка звузила уста так сильно, що стали якоюсь ниткою.
– Я так, вуйку, бо вiн такий смiшний в своiй претензiональностi! Самi знаете, що вiн всiх розумiв не поiв, а проте такий вимагаючий! Але я, властиво, не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як смiшно! – Із тими словами промайнув мiй погляд по тiтцi.
– Що це знову за поетична заява? – спитала вона з зимним, iнквiзиторським поглядом. – Тепер дiвчинi годi вибирати, ждати на самих докторiв i професорiв. Нехай Богу дякуе, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хлiба.
Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу.
– Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? – говорила тiтка з притиском дальше. – Ти за нього не пiшла би. Ну, на щастя, в такiм випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, – шкода тiльки, що iх уже нема. Врештi я й справдi не знаю, що тобi дае причину грати роль якоiсь гордоi. Ти, мабуть, щоденноi боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумiеш, думаеш, що все, що е, так само собою приходить?
– Я, тiтко? Я?! – вирвалось менi майже окликом з уст.
– Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш мати все охорону й родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати за рукою такого «дурака»!
– Нiколи, нiколи! – вiдповiдала я зворушено.
– Ха-ха-ха! Нiколи! І для чого нiколи, коли вiльно спитати? Мабуть, тобi його становисько запiдле?
– Становисько нi, але вiн сам як чоловiк не мае для мене нiчого симпатичного. Вiн не мае анi крихiтки, наприклад, тонкостi в собi. Чи ви нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не можна вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я не могла би так жити! Моя натура, цiла моя вдача такi жаднi якоiсь – як би то сказати? – тонкоi коректностi, якогось нiжного чувства… любовi… – Тут i урвала я.
Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти волi з уст, i я того дуже жалувала. Я вiдвернулася вiд тiтки, щоби не стрiнутися з ii холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що я спаленiла…
– І ти не соромишся такi слова говорити? Менi в лице i при вуйку? Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов нового?! Та правда: хто годуеться таким трiйлом[8 - Трiйло – отрута.], як романи, тому годi iнакше говорити. Я не розумiю, що то таке любов. Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно свое господарство, виховувала як слiд при Божiй помочi дiти, доглядала мужа, але о любовi щось маячити, зiтхати за любов’ю? Менi видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б я не була вийшла за твого вуйка, то була б вийшла за другого. Вiн був порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас Бог i злучив. В твоiм вiку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти… говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так i виспиться. Ти вже доволi доросла, аби порозумiти, що добре, а що зле.
– Воно так, тiточко… – вiдповiла я, усмiхаючися сумно. А бiльше i не сказала я нiчого.
Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi були в неi очi спущенi, а щоки горiли сильним рум’янцем. Я знала. Перший раз в життi вона не згоджувалася зi своею матiр’ю.
* * *
По домашнiх роботах було нам, дiвчатам, вiльно займатись, чим котра хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть «для себе», а я читала. Вона й тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка прибирала тодi напiвмилосердну, напiвнасмiшливу мiну, щоби опiсля з притиском вимовити слiвце «знов?» i мiй – сказати б – сумлiнний супокiй замутити. Лена скривляла не до наслiдування верхню губу, розсмiявшись коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким запалом дальше, мовби спасiння ii душi залежало вiд того.
Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не вiдчував так глибоко зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто, здавалося менi, не думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi снувалися прерiзнi думки в головi. Я бачила «питання жiноче» майже при кожнiй нагодi, коли приходилося жiнцi терпiти. Тямлю, що, перечитавши І. Стюарта Мiлля, я плакала. З тоi пори я читала з подвiйною пильнiстю. Свiдомiсть моеi низькоi освiти давила й корила мене сильно. Я постановила собi будь-що-будь осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за що в свiтi бути тим «нiчим», о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я в будучностi вiддати ту здобуту освiту в користь загалу. В найглибшiй глибинi мого серця говорив якийсь голос «вiддати жiнкам».
* * *
Свiте широкий! Який ти для мене, молодоi, недоступний, яким муром обведений!..
Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з ними самiй дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама…
Щось з того, що, вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як все в думцi складаеться, до чого дiйшла, чого би рада: як в душi не раз мов сонце зiйде… нi, як в нiй мов мелодiя укладаеться… В серцi так i заворушиться щось сильне, смiле. І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я…
* * *
Був тихий вечiр у вереснi.
З дому вийшли всi на прогулку, i я лиш сама осталася. Хутко настала в хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно, я взялася писати. Вже давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчоi й середньоi верстви, а цього вечора хотiлося бiльше нiж iншим разом списати придуманого. Скоро укладалися речення, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою. «Боже великий! – подумала. – Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку якого талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить хоч в однiй душi одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не вийде нiколи щось порядне! О, я не дамся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетiти високо-високо! Так високо, щоби iх голоси не доходили до моеi висоти, а руки iх щоб не дотикали мене».
По двох годинах вернулися з прогулки. Лена, розстроена чогось, лягла ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала недвижно в постелi. Я вийняла знову зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй, хоч ii присутнiсть впливала на мене завсiди лише пригноблююче. Менi хотiлось нинi конче докiнчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в кiмнатi. Хвилина за хвилиною минали.
– Що ти пишеш? – спитала вона мене нараз рiзко.
Я пiдвела з переляком голову i глянула на неi.
– Ну? що ж?
– Ет! щось там, – вiдповiла я, потрохи змiшана. Менi стало так, як би мене хто на якiм лихiм учинку зловив.
– Ти не переписуешся прецiнь з нiким?
– Нi.
– Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизуеш?
Пауза…
– Чуеш? ти!
– Чи я маю перед тобою оправдуватися?
– Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я втомилася.
– Обернись до стiни та й спи!
Вона скоро пiднялася й сiла прямо в лiжку.
– Ти! Я скажу мамi, що через тебе не можу спати. Неспання шкодить красi, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твое. Але я тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?.. Ха-ха-ха! Тебе на цiлiм Божiм свiтi нiхто не бажае, ти не гарна!..
Я не вiдзивалася.
– Бiдолаха з шiстьома срiбними старосвiтськими ложечками!
Я задрижала вiд обиди.
Як глибоко ненавидiла я ii! Однак, не вiдзиваючись, я силкувалась остатися спокiйною. На хвилинку сховала я лице в долонi i стала пригадувати, що думала перше. Думки вiд ii голосу, мов наляканi, розпорошилися.
Вона смiялася роздразнюючим смiхом, а я чула, як менi пiдступала кров до лиця.
– Вiд бабунi лишилася ще й цукорничка. Вправдi, не срiбна, але зате дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..
Я все ще не вiдзивалася…
– Чуеш? Я хочу, щоби ти згасила свiтло i лягла спати. Ти!
Мене покинула нараз вся терпеливiсть, а пiрвала шалена пристрасть. З окриком дикоi злостi вхопила я за зошит i шпурнула ним до землi. Серце товклося в менi до розпуки, i, згорнувши руки на грудях, глянула я на неi.
– Чого тобi ще треба? – спитала голосом, що змiнився вiд зворушення.
– Нiчого вiд тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза? – Вона говорила в зухвалiм тонi, опiсля мов пригадала собi щось i додала: – Чому у тебе розплетене волосся?
Я вiдвернулася вiд неi, не вiдповiдаючи нiчого.
– Я хотiла би знати, для чого в тебе розплетене волосся, – домагалася вона знов.
– Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менi здаеться… Може, й це не дае тобi спати i шкодить твоiй красi?
Їi очi заiскрилися.
– Так ти гадаеш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твоi думки. Ти огидна, причаена кокетка! Ти хочеш удавати якусь русалку, вправляешся в якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз у раз читаеш, хоч мама вже кiлька разiв казала, що Гейне не е для молодих дiвчат. – Нараз розсмiялася. – Справдi, це рудаво-золотисте волосся, зеленявi «морськi» очi… Знаеш що? Спродай цукорничку, купи собi арфу i гребiнь i йди мiж нiмцi.
Не знаю, як я в тiй хвилi виглядала i яким поглядом подивилася на неi. Уст отворити не була я годна i на одно слово – нi! але коли я пiдняла руку, щоби притиснути ii до розпаленоi голови, Лена з переляком сховалася пiд ковдрою…
По хвилi згасила я свiтло i кинулася сама в постiль…
Глухий бiль, неописанне огiрчення обняли мене, i тихi стони виривалися з моеi грудi. Пощо кинула мене доля в життя, помiж тi пiдлi, тупi душi – нi! помiж гiени, що не мають нi чувства, нi розумiння шляхетнiших зворушень серця!..
Однозвучне цокання годинника переривало тишину малоi кiмнати, а свiтло мiсяця лилося вiкном, устелюючись срiбними, матовими пасмами на помостi й стiнi.
Трохи згодом бачила я, як Лена вилiзла нишком з постелi й забрала роздертий зошит до себе.
Очi моi стулилися. Я аж надранком заснула.
Менi приснилася надрейнська русалка Лореляй.
Вона нiби сидiла десь на скалi над водою, перебираючи золотi струни своеi арфи. Спадаюче на груди й плечi волосся здавалося на сонцi червоним плавним золотом. Їi погляд, напiвсумовитий, напiвбайдужий, був звернений у безнадiйнiм очiкуваннi в синяву далечину. Я стояла в лодцi, що колисалася на хвилях, i разом з шумом моря виспiвувала далеко лунаючим голосом Гейневу пiсню про Лореляй:
Ich wei? nicht, was soll es bedeuten,
Da? ich so traurig bin;
Ein M?rchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.[9 - І сам я не знаю, вiд чогоНудьга обгортае мене,Для чого я згадую завшеПовiр’я колишне сумне.(Переклад з нiм. М. Стависького)]
Вона схилилася.
Через хвилину дивилася на мене довгим смутним поглядом, а опiсля впустила вiльним рухом арфу в воду.
Легко, мов стрiла, понеслась тая вперед, колисалася, полискувалася в водi, мов та золота рибка.
Я поплила за нею.
Бистро несли хвилi мою лодку. Вони тиснулися жадiбно круг неi, росли, змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилi. Цiлий безконечний простiр – одне i те саме, куди не гляну, самi хвилi. Вони шумлять, борюкаються, гомонять, смiються. Смiються потайним, роздразнюючим, майже знайомим смiхом.
В мене тисяча думок. Цiлий рiй дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?
Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про його красу. Вiн ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепiнням…
Я би злетiла туди!..
– Почерез море, – гомонять хвилi i колишуть, заливаються попереднiм чудним смiхом.
– Почерез море, – долетiв через воздух, немов сонний бренькiт, голос арфи… – Почерез море…
* * *
З тоi пори я не можу писати.
Життя мое затроюеться з кожним днем систематичнiше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко обстае за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно кинути в пiтьму. Не дамся, пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi.
Цих кiлька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та менi бачиться, що удавилася б своiм горем i своiми власними чувствами, не висказавши чи, властиво, не виллявши iх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегшае на серцi. Смуток щезае на якийсь час. Я повеселiшаю. Не боюся нi морозячих, проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання, що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що через моi уста не переходить нiколи, нiколи лож, – додае менi сили дивитися на своiх гнобителiв не поглядом ненавистi, але поглядом повним, довгим i майже спокiйним…
