скачать книгу бесплатно
– Я хотiла, – вiдповiла я, – я мусила хотiти, хоч вiн i не мае нiчого спiльного з темою розвiдки. У мене бувають не раз дивнi, дивнi чуття; не чуття, – поправилась я мимовiльно, – лише поодинокi почуття, справдi, немов якi згубленi, заблуканi в людськiм серцi тони, котрi не знають, до котроi мелодii приналежнi, де iм пристати. Вони настроюють мене так розпучливо! Чи ви бували з себе завсiди задоволенi? – звернулась я живо до його. – Завсiди? Чи вас не мучить часами туга статись ще iншим? Мене мучить! Тодi звуки томлять мене. А вiдтак здаеться менi, що я одна з тих натур, цебто одна з тих неудачникiв, котрi нiби до всього мають хист, а проте не доводять до нiчого! Це пересвiдчення обнiмае мою душу якоюсь лиховiсною намiткою. Хто менi докаже, що я не одна з тих безталанних?
– Ваша праця! – вiдповiв вiн, вдивившись в мене якимсь довгим, допитливим поглядом.
– Яка праця? – спитала я iронiчно.
Вiн зчудувався.
– Ну, я маю на увазi писання.
– Справдi? Не що iнше?
– Нi.
– Так я мусила би цiлком потонути в тiй працi, щоби здобути собi такий доказ, цiлою душею, не розриваючись!
– То потонiть!
– Я би хотiла.
– Зробiть це якимсь обов’язком для себе.
– О, цього не треба, в мене е досить волi, i я люблю писання так само, як, наприклад, i музику, лише що?..
– Що?
– О, нiчо, нiчо! – i тут я урвала.
– Що? – домагався вiн цiкаво.
– Я зроблю це якимсь обов’язком, – вiдповiла я з притиском, але я думала щось iнше. Іменно думала я, що менi годi тонути в уподобаннях, що дома слiдять за мною, мов за злочинницею. Що тiтка майже брутальним способом заборонила менi «культ примх i романтики». А коли ще Лена розповiла iй раз, що якийсь там «пан» кепкував собi з моiх iдей, розкричалася, що я вiдстрашую женихiв вiд ii дому. Що люди готовi подумати, буцiмто вона впоiла в мене тi «легенди» i що ii донька теж така…
«Щоб ти не посмiла поводитись за своiм розумом, коли тобi добре!» – казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватiсть[24 - Брусоватiсть – незграбнiсть, неотесанiсть.] своеi рiднi i за те, що я жила в таких зависимих, майже негiдних обставинах. Негiдних тим, що я переживала рiзнi степенi упокорення.
– Я буду про те все добиватися свого, – сказала я, – доки не доб’юся.
– Не пiддавайтеся нiяким впливам, – обiзвався вiн, мов вiдчитав, що в моiй душi дiялося, – i крiпiть вашу душу, значить, – не будьте надто вразливi на щоденщину!
– Чи так можна? – спитала я його вдруге з нетаемним зчудуванням.
– Можна.
– А тепер… тепер прошу вас, звернiть менi мiй зошит! – просила я. – Вiн дiстався без мого вiдома в Зонинi руки…
– Оставте менi його, вiн не мае тепер для вас вартостi!
– Для вас може вiн ii ще менше мати.
– Противно[25 - Противно – навпаки.]. Менi дае вiн знов доказ, що iснуе рiд iнтелiгенцii, котра виробляеться справдi сама з себе й котра викликае поступ.
Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Менi здавалося, що я вже з ним давно знайома i лиш говорити з ним не мала нагоди.
З його бесiди дiзналася я, що вiн був соцiал-демократом i загорiлим[26 - Загорiлий – палкий, завзятий.] поклонником Маркса. Що ожидав спасiння вiд соцiалiстiв; що признавав лише одну справу, а то справу соцiалiстiв. Все iнше, – говорив, – тоне в тiй однiй великiй могучiй iдеi, е злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв’язями. Вкiнцi спитав мене, що я про те думаю.
Я не думала нiчого певного, не мала досi жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучностi, котрий немов вiдчувала, боялася царювання ще глибшоi, безогляднiшоi сили, як досi.
– В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумлiння, – вiдповiв вiн нетерпеливо на моi слова, – але перше всього питаю вас: чи ви вiрите в силу людськоi iнтелiгенцii?
– Вiрю; але вiрю так само i в силу пристрастi, що потягае iнтелiгенцiю в свiй вир, вiрю в силу самолюбства, вiрю в нетривкiсть людськоi натури.
– Щоби бути досконалим, – вiдповiв вiн, – треба бути фiлософом. Але об тiм ви не думали, що чоловiк не винуватий тому, яким став? Не думали, що вiн завдячуе свою iстоту тому грунтовi й тiй землi, на котрiй виростае, тому сонцю й теплу, що його вигрiвае; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тiм, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджуе в людськiй душi скорше злi, як добрi прикмети, що борба за iснування деморалiзуе? Я вiрю в те й для того вiрю, що з царством соцiалiстичних догм зросте правдивий поступ, що свiтло знання i краси поллеться широкою струею скрiзь i що аж тодi виб’е для всiх досi гнетених, невислуханих i слабих година дiйсно людяного щастя, розвинеться цвiт правдивоi любовi! Дорога до такого життя проста. Оскiльки буде меншати визискування одиницi одиницею, оскiльки буде меншати визискування народу народом; остiльки будуть марнiти й ослабати зароди зла, буде змiнюватися, перетворюватися людська натура, а головне, нашi теперiшнi «iдеали», цебто: багатство, високi становиська i т. д. Ви, може, вiрите так само, як ще й багато iнших, мильно[27 - Мильно – помилково.] в якийсь подiл власностi, тому боiтеся хаосу в будучностi? – спитав Орядин. – Або вiрите, може, в цiлковите знесення приватноi власностi? Тодi помиляетеся. Характеристичним у соцiалiстiв е не змагання до знесення власностi взагалi, а змагання до знесення форм власностi буржуазноi. Цебто спосiб присвоювання, котрий дозволяе бiдному лише тому жити, щоби працювати на других, i то лише до того часу, доки це владолюбнiй верствi потрiбне. Годi менi розводитись тут о цiй квестii[28 - Квестiя – питання.] бог зна як, але хто вiрить в iдею поступу, той мусить пiзнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й працi i що всiх причин суспiльного перевороту або змiн не шукати нам в людських головах, в iх зростаючiм пiзнаннi «вiчноi» правди або неправди i справедливостi, але попросту в змiнах продуктування й замiни; не в релiгii й фiлософii, лише в економii дотичноi[29 - Дотичний – вiдповiдний.] епохи, – i що соцiалiзм не е нiякою хоробою й нiяким з’явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.
Вiн замовк i дивився на свою сигару, що тлiла мiж пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесiдою.
Задумана й уражена палкiстю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд. Звернувся живо до мене i, всмiхаючись якось iронiчно, сказав:
– Я, може, не повинен був об тiм говорити?
– Чому? – спитала я спокiйно.
– А тому, що… але нi, – поправився зараз, – з вами можу я об тiм говорити, ви звертаетесь самi на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвiдчила менi провiдна думка вашоi розвiдки, i лише ви ще того не свiдомi. З часом переконае вас власне положення у всiм. – Трохи згодом сказав: – Родичiв у вас нема, це знаю; але не маете кого, хто би вам по душi був близький?
– Не маю.
– І не мали нiколи?
– Дитиною мала я бабуню…
Вiн засмiявся тихо, однак так, що менi стало жалко, так жалко! Опiсля глянув менi в очi, що мимовiльно зайшли слiзьми, i я бачила, що його ще перед хвилиною спокiйне лице змiнилося.
– Ми ступаемо одною дорогою, – сказав змiненим голосом i встав, мовби хотiв над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас пiдiйшла панна Марiя з тiткою, i вiн, стиснувши крiпко мою руку, вiддалився…
Високо на небi миготiли, блищали зорi, свiтив мiсяць. Звуки гарноi угорськоi музики розливались – далеко…
Я сидiла вже бiля моеi тiтки, що голосно бесiдувала, сидiла в чуднiм настроi. Чим дужчий гамiр зростав довкола мене, тим бiльша тишина змагалася в менi…
Пiвгодини пiзнiше виходили ми з городу. Саме тодi навинувся й вiн, немов вирiс iз землi коло мене.
– Хотiв ще з вами попрощатися, – сказав i подав удруге руку.
* * *
– Ти говорила що з Орядином? – питала мене тiтка пiд час повороту додому.
– Говорила.
– І що вiн за чоловiк?
Менi не конче хотiлося розповiсти, що я про нього думала, i я сказала лише, що вiн поступовець.
– Гай, гай! – загомонiла тiтка, – поступовець! Бiда лише, що зраджуе своiми зубами свое поетичне походження.
– І я мав честь говорити з ним, – обiзвався вуйко з колючою iронiею. – Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своiм розумом чи, властиво, тим, що бачив i читав много, а з того виходило, що ми тут нiби й не чуемо, i не знаемо, що дiеться справдi деiнде! Це не злий iнтерес! Це зовсiм так, мовби такий молодик поступив вiд нас, в котрих стiльки практики на спинi, в культурi дальше! Не так, товаришу?
– Ха-ха! – смiявся стиха професор Лорден. – Я знаю цього пташка. Ще з гiмназii знаю його. Замiсть при толкуваннi[30 - Толкування – переклад.] держати перед очима Гомера або Вергiлiя, читав собi росiйськi або французькi новелки. Ну, та за те й дiставав вiн вiд мене своi добре заслуженi ноти. Як крейда бiлий ставав в таких хвилях, дурiв, лютився як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum[31 - Страховище; в даному разi спомин, що викликае гнiв (лат.).] на цiле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурi, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому мiсце в Моравi, вступився за ним, а всi прочi панове мов показилися i перепустили.
– Чую, що вiн соцiалiст! – замiтив вуйко голосним шепотом, а тiтка в тiй же хвилi обглянулася.
– Мене це зовсiм не дивуе, – вiдказав професор. – Пролетарi такi, як вiн, множаться в страшенний спосiб, а вiн, наприклад, то саме вiдповiдне medium[32 - Середовище (лат.).] до соцiалiстичних експериментiв. І ви, Лореляй, мовите, що вiн поступовець? – звернувся до мене, вдивляючись в мене своiми немилими очима.
– Кажу, пане професор.
Вiн засмiявся знов, а тiтка закашляла.
– Знаеш, Наталочко, – обiзвався вуйко, – що я об таких поступовцях-соцiалiстах думаю?
– Що, вуйку?
– Я думаю, що то авантюрники. В них нема вiри, нема характеру. Вони не спосiбнi вiддатися якому-небудь сталому заводовi, видержати в тiм, як цього вимагае закон. Вони – духовнi потвори, зродженi нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторiв i спускаються на чуже добро. Смертi вони не бояться, бо в них нема Бога. Так я об них думаю!
– А що найприкрiше в цiлiй справi, – докинув професор, – це те, що iх поступування заразливе, мов чума!
– Справдi заразливе! – кликнула тiтка гiрким тоном i поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досi поруч неi, остався цiлком позаду.
Опрiч мене, мабуть, i вiн вiдчув, що тiтчин оклик «справдi заразливе» тичився мене, бо, догонивши ii, сказав голосно:
– Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замiсть соцiалiстичних книжок, Чоковi Stunden der Andacht[33 - «Години молитви» (нiм.).]. Оце пристоiть жiнкам лiпше, пiдносить духа, я сказав би навiть – чистить душу.
– Амiнь! – шепнула менi Лена в ухо, смiючись стиха.
– Коли собi бажаете, – звернувся до мене, – то я можу вам цими творами служити. Маю iх у своiй бiблiотецi. Моя жiнка мусила iх також читати.
– Дякую, – вiдповiла я, – але я тепер читаю Шекспiра.
– То я буду вас просити о тi книжки, пане професор! – кликнула тiтка. Вона була з незвiсних ще менi причин розсерджена на мене до крайностi.
– Нехай би менi виiхав котрий з моiх синiв з новомодними iдеями, я би iм дав! Побачили б! Я iм забороню й найменших зносин iз тим паничем. Недурно i його дядько не задоволений з нього, але вiн чесний собi чоловiк, отже, мовчить, а може, й боiться! – замiтив вуйко.
– Певна рiч, що лише боiться, – пiдтвердила тiтка. – Адже нiгiлiстичнi замахи звiснi всiм. Менi саме в тiй хвилi приходить на думку, що Зоня оповiдала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирае з собою ключ вiд своеi кiмнати, так що вони не можуть туди нiяким чином дiстатися, а його куфер[34 - Куфер – чемодан.] подорожнiй запертий завсiди обережно!
– Ну, вже вiн впадае кожному в очi, – додав вуйко. – Для мене вже доволi цього, що кепкуе собi з нашоi балаканки й полiтики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критикiв, а особливо таких, що не мають ще жодного становища i живуть з ласки других. Побачимо, де вiн опиниться за двадцять рокiв! Чи не буде i для нього рiч важна дбати передовсiм про себе, а опiсля про народ. Я рад би то побачити. Вiн каже, що в нас iнтелiгенцiя замало працюе для народу, що деiнде бачив вiн iншу силу; що яка праця, така й будучнiсть, що все лиш вiд нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!
– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досi заховувалася цiлком пасивно. – Чому вже цiлком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб вiн мав в дечiм слушнiсть? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обое аж надто часто, але вона сама признае, що вiн здiбний i не такий вузькоглядний, як нашi тутешнi люди! Врештi, що це мае нас обходити або гнiвати, як хто думае або як мильно поступае? Ми цього не робимо – i на тiм справа скiнчена! А що рiч певна i чого не можна заперечити – це те, що вiн елегантний хлопець i за ним можна пропадати. Вiн подобаеться менi, тату!
– Лено! – скрикнула тiтка.
Але Лена вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моiм умi товпились чуднi думки, змагалися рiзнi голоси, а промiж них виринав вiн раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловiка те, чим вiн е.
Я би вiрила йому; ах, я би вiрила йому!..
* * *
На заходi, саме над Чорним яром i над великанською горою, подобаючою на пiрамiду й зарослою лiсом, палало небо червонявим золотом. А там далi, де Зубчаста Лиса злучалася з бiлявою скалою, там стелилися по небi прозорi, зеленяво-синi пасма хмарок…
Воздух напоений пахучою свiжiстю, а земля ще дише вогкiстю, викликаною коротким наглим дощем…
В моiм серцi немов весна прокинулася; сама дивуюся своiй веселостi, любуюся сама веселим смiхом своiм.
Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмiнялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!
Але чому вiн при Зонi так здержуеться, а Лену чому майже iгноруе? Зо мною вiн знов iнший. Весело-зворушений, слiдить за кожним рухом i словом моiм. Часом мiшаеться. Тодi й менi стае нiяково i я паленiю…
* * *
Інтелiгенцiя нашого мiстечка давала на добродiйну цiль концерт (у користь убогих дiтей), i, на бажання вуйка, ми мусили всi на нiм явитися.
– Концерти снуються людям по головi, – нарiкала тiтка сердито, – i то не скорше або пiзнiше, лише саме в той вечiр, коли я мала собi ладити бiлля до прання! Що менi до того? Якого лиха менi там iти?
Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав’язати святочну краватку «по-людськи». Я сидiла неспостережена в тiй самiй кiмнатi й пришивала щось до сукнi.
– Скажи сам, Мiлечку, що мае мiй дiм при тiй аферi шукати? Чи я маю тут у школах дiти, чи що? Впрочiм, концертовий комiтет забув, що й Лена грае на фортеп’янi та спiвае. Ти, правда, не завважав того; тобi взагалi було i е байдуже, що свiт гадае про талант i прикмети твоiх дiтей. Коли подумаю, що такий зарозумiлець, як он той (вона повела згiрдливо головою в сторону, де мешкав надлiсничий), нинi виступае, а про моiх дiтей, зовсiм не таких, як вiн, з цiлком iншою генеалогiею, забули, – коли подумаю це, то мене зараз корчi беруть!
І мовби тi корчi справдi брали ii, притисла руку пiд серце, а уста викривила болiсно.
– Годi ж бо, годi, Павлинко! – успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. – Чого iритуватися без потреби? Нехай вiн виступае собi i сто разiв по концертах, все ж таки вiн останеться тим, ким е, сином простого музиканта, все ж таки вiн не рiвня нашим дiтям. Мене лише гнiвае, що на нього звернули зараз увагу i що тим чином скрiпили його зарозумiлiсть. Я був би його не запросив до участi в концертi. Нехай би грав i так, як сам Паганiнi! Я би його тим покарав за зарозумiлiсть. Але нашi людиська добрi, вважали вже на старого Маевського та й, певно, тому запросили.
– І мене лише тото одно помиряе з ними, – вiдповiла тiтка вже спокiйнiше i, приступивши до вуйка, зав’язала святочну краватку сама, як звичайно.
– По концертi будуть i танцi, мамочко! – кликнула Лена з побiчноi кiмнати. – Правду сказавши, мене то обiйшло зовсiм мало, що я не буду брати в концертi участi. Могла би ще дiстати трему[35 - Дiстати трему – розхвилюватись.], помилитися в грi – нащо менi сорому?
– Чуеш, Мiлечку, що за скромна дитина?
– Добра i учтива дитина, – вiдповiв вуйко голосним шепотом.
Тiтка зiтхнула, пiднявши журливо чоло вгору.
– Вона мусить десь конче виiхати, Мiлечку.
– А то чого? – спитав вуйко з нетаеним зчудуванням.
Тiтка усмiхнулася гiрко.
– Чого? Хiба ти й сам не здогадуешся чому? Хто ii тут побачить?
Вуйко зрозумiв ii вмить.
