скачать книгу бесплатно
– Слухаю, – повторив ще, сiдаючи при столi.
Татiан вiдкинув каракалу. Його супутники зробили те саме. Зброя преторiанцiв заблищала на Татiановi й Антiстосовi. Жрець спокiйно вдивлявся в гостей.
– Маемо наказ попередити тебе, найдостойнiший, що нинiшнi вiдвiдини цезаря мусять вiдбутись у повнiй таемницi. Вiн мае важливi причини не бажати, щоб про це потiм десь була мова.
– З храму не виходить те, що не мае вийти.
Прiск i Антiстос виразно переглянулись.
Татiан говорив далi:
– Це ми знаемо. Однак бажано, щоб i в самiй святинi нiхто не виходив назустрiч цезаревi. Просимо, щоб по коридорах чи залах, якими мае пройти август, не зустрiв його жоден. Ми прийшли сюди першi й вийдемо зi святинi останнi. Такий е наказ.
– Зараз дам розпорядження, – промовив пророк i шукав очима по столi.
– Вибач, найдостойнiший. Це ще не все. Мусимо разом з тобою оглянути залу, де вiдбудеться зустрiч з оракулом.
– Слухнянiсть – чеснота жерцiв, – лагiдно всмiхнувся Дiодор. Погляд його затримався на маленькому кришталевому молоточку. Вiн вдарив ним по невеликому срiбному кружальцю, що висiло з боку стола. За мить бiля запони стали два дужi, молодi жерцi.
– Повiдомте: всi, хто де перебувае, в робiтнях, у храмi, в покоях, хай залишаться на своiх мiсцях до мого наказу.
– Найдостойнiший, – перебив пророка Татiан, – ти розумiеш, що ми виконуемо вищу волю. Тож не гнiвайся i не вiзьми це за ознаку недовiр’я чи брак пошани до тебе або до святинi. Ми мусимо обiйти цiлий той шлях, яким проходитиме цезар. Нам звелено на власнi очi переконатися, чи твоi накази будуть виконанi бездоганно. За це вiдповiдаемо ми.
– Повторюю: слухнянiсть визнають i в Серапеумi. І ми вмiемо дотримувати дисциплiну, як i ви, у вiйську.
І додав, звертаючись до жерцiв:
– Попередiть. Хай не хвилюються i не цiкавляться, зачувши в святинi ходу легiонерiв: варта цезаря виконуе його наказ. Ідiть!
Жерцi глибоко вклонились i, як i перед тим, умить зникли.
– Так прошу, оглянемо каплицю.
Дiодор пiдвiвся i повiв варту до невеликоi пiдземноi зали, сполученоi з його робiтнею вузьким сходистим коридором, що бiля дверей каплицi розгалужувався.
– Куди веде цей бiчний?
– Оточуе довкола каплицю й мою робiтню, – вiдповiв жрець.
На вiвтарi перед заслоненою статуею богинi блимав вогник. Два ряди бiлих мармурових колон пiдтримували стелю. В каплицi не було жодноi обстанови. На рiвних стiнах з меандром сизоi барви не видно було найменшоi заглибини чи амбразури. Пророк з пошаною схилився перед статуею. Прихожi так само. Дiодор набрав довгою ложкою фiмiаму й скинув на вогник, що викинув угору язичок полум’я.
Татiан iз вояками повiльно обiйшов цiлу залу, мацаючи рукою стiни. Не було жодного вiкна, лише малий отвiр у стелi, – очевидно, для провiтрювання.
– Мусимо, найдостойнiший, турбувати тебе ще. Вибач. Але покажи, де стоятимеш ти, а де мае бути пiд час пророкування август?
Дiодор мовчки став праворуч вiвтаря i показав мiсце навпроти:
– Там мае стояти ясний цезар.
Татiан став на те мiсце й глянув на жерця. Крiзь напiвпрозору завiсу запашного диму Дiодорова постать закреслювалась тьмяною, мов крiзь серпанок.
– В цiй залi нема iнших дверей?
– Нема, як нема iх i в коридорах.
– Дякую, найдостойнiший. Здаеться, цього нам вистачить цiлком. Тепер, з ласки твоеi, вернемось до твого покою. Я маю сказати тобi ще кiлька слiв. А варта огляне хiдники та вхiд.
– Робiть, як визнаете за краще.
– Золотi слова, – промовив Татiан, i всi трое, як на команду, чемно всмiхнулись. Жрець усмiхнувся також.
Пророк запросив Татiана сiсти, поки той говорив своiм супутникам:
– Огляньте круговий хiдник. Але шануйте тишу святинi. Взагалi робiть, як визнаете за краще.
Вояки вийшли, а Татiан з пошаною запитав жерця:
– Не зволь гнiватись, найдостойнiший, маеш ти ключа вiд цiеi кiмнати? І чи ти тiльки його маеш? Чи, може, маеш кiлька iх? То довiр iх нам на час, поки вiдбуватиметься пророцтво.
Дiодор взяв зi столу маленьку алебастрову скриньку. Витяг вiдтiль три ключi.
– Два, цi бiльшi, це вiд цiеi робiтнi. Інших не мае нiхто. А цей менший… – подаючи ключа, затримався на мить, – цей менший вiдчиняе всi дверi святинi. – Татiан прийняв ключi. Мабуть, жерцева схвильованiсть передалась i Татiановi, бо ж його рука трохи затремтiла, коли вiн брав менший ключик.
– Ще маеш додати щось менi, легате? – спитав Дiодор. – Вибач, коли неправильно титулую. Я не визнаюся добре на вiйськовiй одежi й вiдзнаках. Тiльки догадуюсь: з такими важливими дорученнями не приходять люди малого рангу.
Татiан, усмiхнувшись, хитнув головою: збагнув, що сказаний голосно Антiстосом у залi без дверей титул уже i дiйшов до пророкового вуха.
– Вiд тебе мало що скриеться, святий пророче.
– Ти хотiв сказати…
– Зараз. Я мушу говорити при свiдках про все, що тут робиться.
На хвилину виникла мовчанка:
– Ти повiдомлений, святий пророче, про точну хвилину приходу iмператора? – заповнював мовчанку Татiан.
– Видима рiч, – глянув пророк на клепсидру. – О, ще досить часу. Цезар, мабуть, щойно встае зi сну.
– Так, так, – погоджуючись, хитнув головою гiсть i знов замовк.
Дiодор встав, вiдсунув на стiнi рiзьблений образок Серапiса й iз схованки дiстав невеличку алебастрову амфору та золотi чари. Поставив перед Татiаном одну з них i наточив у неi ароматичного темно-золотистого вина.
– Щоб не було нудно чекати у старечому товариствi. Спробуй питво, що пiдкрiплюе нашi сили в святинi.
Татiан пiднiс чару вгору:
– Хай боги благословлять твоi й нашi вчинки! – промовив Татiан, схиляючи голову.
– Хай так буде сьогоднi й вiчно, – урочисто вiдповiв пророк.
Гiсть хвилинку подивився на вино, але не квапився притулити чару до зцiплених уст.
До покою саме вступили вояки. Татiан передав Антiстосовi ключi i хитнув головою.
Антiстос негайно пiдiйшов до дверей i замкнув iх.
Прiск голосно зiтхнув i потягся з полегшенням. Не питаючи дозволу у господаря, важко сiв у фотель.
Антiстос витяг з-за пасу саквичку-гаманець, заховав ключi й поклав руку на держално меча.
Пророк вибачливо дивився на цi «прояви вояцького виховання». Але перед ним вже стояв Татiан i спокiйним голосом, так само, як i ранiше, з пошаною говорив:
– Тепер вислухай мене. Тiльки дуже прошу: без хвилювання i зайвого неспокою, бо це не личило б такiй достойнiй особi, як ти.
І, вiдрубуючи слова, закiнчив:
– На цей раз iз цезарем говоритиму я, а не ти.
– Тобто… як? – ще нiчого не розумiючи, але вже з почуттям тривоги промовив Дiодор.
Хотiв пiдвестися з фотеля.
– Сиди, сиди, пророче. Я тобi все висвiтлю, до подробиць: час же ще е, – показав на воду в клепсидрi.
– Не дуже це чемно, ми знаемо, однак нам здаеться, пiсля докладного знайомства з тобою, що ти хоч i вельми святий пророк, але ж твоi пророцтва… так скажемо, трохи запiзнюються.
У жерця обличчя зблiдло на крейду, брови стислись. Чорнi, мов вугiль, очi аж засвiтились. За все свое життя вiн ще нiколи не чув такоi мови. Глянув в один бiк, у другий: вояки стояли щiльно бiля нього при кожнiй руцi.
– Спокiйно, спокiйно, святий пророче, – промовив Антiстос.
– На суперечки в нас нема часу, – додав Татiан.
– Та не свердли мене своiми очима. Скажи хоч щось. Бо я вже буду кричати зi страху, – озвався з робленим жахом Прiск.
– Але… – видобув iз своеi горлянки Дiодор.
– Ну, не бiйся. Ми тобi рiшуче нiчого злого не зробимо, – дiловитим тоном почав Татiан.
– Якщо сам не даси до того приводу, – додав Прiск.
– Тихо, центурiоне! – стримав його Антiстос. – Шануй пророка.
– Але ж це… насильство, блюзнiрство. Нечуване зухвальство, – промовив нарештi Дiодор. І його прекрасна сива голова з довгою кучерявою бородою ще бiльше стала подiбною до голови олiмпiйського Зевса.
– Ну, сам бачиш, – спiвчутливо сказав Антiстос, шукаючи чогось помiж речами на пророковому столi.
– Чом же ти цього не «передбачав», пророче? Це ж, так би мовити, твое ремество. Отож, щоб ти, часом, не помилився в такiй важливiй хвилинi, ми мусили прийти тобi на помiч. Ага, ось воно! – сказав вiн iншим голосом, ставлячи на край столу срiбне, середнього розмiру, добре шлiфоване люстро.
– Пророцтва… не тiльки, пророче, треба передбачати… сиди, сиди!.. iх ще треба й переводити в життя, – продовжував заспокоювати Дiодора Прiск, що розкладав на столi, замiсть вiдсунених папiрусiв, глинянi коробочки з фарбами, яких уживали актори-мiми.
– А як ти мiг би це зробити, сидячи в такiй добрiй i певнiй схованцi?
– Але що ви робите? Що ви робите? – тiльки й мiг видобути з себе Дiодор.
– Таж сказано: рятуемо тебе з бiди, – вiдповiв Татiан, що сидiв перед люстром, як у себе вдома.
– А тепер, святий мужу, сиди спокiйно й дивись на мене… та не так трагiчно
– Ну, ну! – додав Прiск. – На це ж ти напевне не потребуватимеш нашоi помочi?
Пророк угруз у фотель i, не моргаючи, дивився на Татiана, як вiн зручно одяг сиву перуку й примiрював довгу кучеряву бiлу бороду, одночасно ласкаво говорячи до жерця:
– Ти-бо турбувався долею iмператора та iмперii, а про свою власну й забув запитати оракула. Хоч я, може, в цих справах тямлю менше за вашого бiлоногого придверника, а все ж таки я не найгiрший пророк. І можу тобi напророчити про те, що ти забув запитати… наприклад, цiлком безпомилково можу тобi напророкувати, коли й як ти можеш померти. Та ну, дивись-бо веселiше! Вважай: коли «можеш», а не коли вмреш. А от ти, мабуть, цього й не знав. Ну, тож чесно признайся, що пророкувати цезаревi було б для тебе досить важко.
Поглядаючи на Дiодора, Татiан вправно робив з себе його портрет.
– Звiсно, шляхи зiр на небi ми не дуже розрiзняемо. Зате, повiр менi, найдостойнiший, кажу тобi це по-приятельському: ми лiпше за тебе знаемо шляхи, якими слiд iти цезаревi.
– Зморшку бiля ока! Лiвого! Трохи глибше, – пiдказав Антiстос, що дивився через Татiанове плече в люстро. І долив Дiодоровi: – Але, найдостойнiший, справдi даремно хвилюешся.
– Та вiн невдячний, – озвався Прiск. – Ми йому помагаемо, а вiн нам не хоче, – i торкнув жерця пiд лiкоть.
– Центурiоне! Шануй пророка, – повторив знов Антiстос.
– Таж шаную: я ж не безбожник, – вiдказав Прiск, розглядаючи шматок папiрусу з накресленим планом святинi.
– Ми, бач, мали думку з тобою поговорити наперед «начисто», – лагiдно висвiтлював Татiан. – Та кажуть, що ти якийсь мовчазний, нерозговiрливий. А, зрештою, воно так буде лiпше. Принаймнi ти не в спiлцi з нами. Маеш цiлком чисте сумлiння. І перед богами, i перед цезарем. Тож не хили голови. А певно, що такою дрiбничкою ти хвалитись не будеш.
– Це вже я ручусь за його мовчання, – присвiдчив Прiск.
– Та й ми про все це враз забудемо, щойно звiдсiль вийдемо.
– Але одного не слiд забувати, святий пророче: наших облич. Щоб ми колись дечого не пригадали, – додав Антiстос.
– Трошечки нижче праву брову… так!
Жерцевi очi палали, але повiки не клiпали. Помiтно тремтiла в нього голова й конвульсiйно ворушились руки. Тим часом Татiан закiнчив трансформацiю.
– Тепер, з твого дозволу, позичу в тебе бiлу одiж i сандалii. Зрозумiй: хоч воно й неприемно вдягатись в чуже, та навiщо б ми все те носили, коли ти маеш цi речi в порядку. Одягнiть святого пророка тим часом у мiй плащ… бо мусить же бути мiж вами «легат», поки «пророк» говоритиме з цезарем.
– Та вiн чогось чудно виглядае, – промовив Прiск, переодягаючи Дiодора.
– Чи ж можна так хвилюватись? Вибач, як молоденьке дiвчатко, коли його обiймае вояк. Ти ж бачиш, що не в тому щастя, щоб знати будуччину, а в тому, щоб… ii не знати.
– Дiйсно! – додав Антiстос. – Аж тяжко собi уявити, як ти бентежився б, коли б тебе попередили про це боги… бодай перед мiсяцем.
– Правда, – пiдтвердив Татiан. – Напевно, пророк наробив би помилок… i, мабуть, непоправних. Не навчаю тебе, лише подаю до вiдома мiй досвiд: будуччину треба робити, але зайво ii знати чи говорити про неi наперед. А як там клепсидра?
