скачать книгу бесплатно
Мiцно трималась за лутки вiкна, на якому стояла. Але бачила перед собою… море. Вiдчувала, що вона в маленькому човнику, з якого хтось тягне ii, щоб скинути в безодню.
– Таж вона спить!
– Чи заснула?
– Ізi-i! Що з тобою?
Гукали на неi й тягли ii з вiкна Евносе й Гелене.
– Бiдна дитина, – схилився над нею Стробус. – Конче мусиш до вечора заснути, бо не ручуся, що ти витримаеш. Може б, ти не йшла до школи? Я сам пiду. І розпитаю, а ти пiдеш увечерi.
– Куди? – спитала Ізi, немов прокидаючись зi сну.
– Таж до Батила. До школи.
– Нi, нi. Я миттю.
І враз побiгла.
Стробус узяв пiд лiкоть грекиню:
– Була?
– Гелене ж обiцяла. Ось, маеш. – І вона оповiдала, мов читала з листа. Не проминула найменшоi дрiбницi.
– Ну, стривай! – хитнув головою Стробус на адресу Лiзiя. – Як хто з нас буде – скажiм, для прикладу – «щербатим горщиком», то це напевно ти. От тодi побринькаеш губами, а ми послухаемо.
* * *
Пасток не наставляв я, але мене самого впiймала любов.
З египетських «Пiсень кохання»
З повноi руху й барв Александрii Ізi найбiльше любила Ракотiс – «дiльницю чужинцiв». Вiдчувала щось братне в цiй гармонiйнiй мiшанинi гелленства, варварства й Сходу, що доповняли одне одного, творили «колекцiю нацiональностей». Але «колекцiю» виключно александрiйську, якiй непризвичаене око не могло вiдразу розпiзнати «чужих» вiд «своiх». Всi цi найрiзноманiтнiшi людськi потоки, що збiглись сюди зi Сходу i Заходу, змiшались, як вино з водою в кратерi, в своерiдну расу, з власним, до жодного неподiбним свiтоглядом, з власною релiгiею. І саме Ракотiс увiнчав цю «александрiйську вiру», поставивши для неi единий у свiтi храм – Серапеум. Там, як в одному домi, за спiльним столом, зiйшлися всi вiдомi геленському й негеленському свiтовi боги.
Однак того дня Ізi не всмiхалась, мов до любих приятелiв, до чудових вiлл. Не помiчала фiлiгранiв акацiй, що кидали на хiдники мережану тiнь. Серце ii тремтiло захопленням вiд мерехтiння в блакитi бiлих мармурiв Серапеума, що хмаркою танув у гарячiй безоднi неба. Лише вiдчувала полегшу вiд тихостi безлюдних вулиць, де сьогоднi було незвичайно тихо й сонно.
Дощовий аромат свiжо скропленого пороху освiжав легенi. Запах багачки-осенi, доповнений ароматом акацiй, що цього лiта цвiли вдруге, розливався тягучим, п’янким вином у золотi повiтря й пiдбадьорював змучену голову й душу. Ізi пила його рвучкими ковтками, як спраглий мандрiвник iз поданоi чари.
І не могла загасити пекучого болю. Чомусь згадалися рядки з жидiвськоi «Пiснi над пiснями», яку читав iй колись ii опiкун i вчитель Стробус.
Зустрiли мене сторожi,
що по мiстi ходили.
– Чи не бачили ви
Того, кого милуе мое серце?
Ах, серце, серце! Чого так поквапилось ти? Антiной! «Ерос»! Майбутнiй цезар… Цезар Римськоi iмперii. Якi яснi слова! І яким чорним серпанком жалоби затягають вони перед нею ввесь свiт!
Навiщо ж меви? Тi бiлi, вранiшнi меви, що перелетiли перед ii повними надii очима? – тихо плакала душа. І радiсть в одну хвилину стала чорною безнадiйнiстю. А серце притакувало глухо: «Так-так! Так-так!»
Не встигла помiтити, а вже пiдморгувала iй маска-обличчя лукавого фавна пiд мармуровою таблицею в бронзовому вiнку масок, флейт i квiтiв словами: «Батил – мiм».
Але Ізi ще нiколи не торкнула молотком того металевого фавна. Приходила щоденно, як i всi iншi танцюристки, записанi в едiлiв «на дошку», на обов’язковi вправи, коли дверi були навстiж розчиненi мiж двома коринтськими колонами. Раб-придверник, прикований на ланцюгу, байдуже й мовчки зустрiчав всiх порожнiм своiм поглядом. Анi незмiнне дзюрчання фонтана, прихованого мiж купами гелiотропiв у холодку вестибюля, не вирвало Ізi з ii думок.
Як щодня, очi автоматично спинились на маленькому заглибленнi для хатньоi божнички – ларарiуму.
Мiж невеликими бронзовими статуетками муз спiву i танку – Евтерпе й Терпсiхори – стояв ще потворний египетський божок – Безу, патрон танцюристок i акторiв. Пiд ларарiумом сидiла старшого вiку, огорнена вже туком Кая, нарум’янена, з пiдмальованими очима й зi слiдами небуденноi краси, Батилова дружина – домiна.
Вона приязно всмiхнулась до Ізi:
– Домiнус-магiстер вже двiчi питав про тебе, козенятко, – i вiдкинула таблички з Ізiним найменням, не позначивши спiзнення.
– Бiжи, бiжи. Це тобi не вiщуе нiчого злого.
У великiй залi, з блискучою, як замерзле озеро, мармуровою пiдлогою, пищала верескливо знуджена Батилова флейта.
Велетенське бронзове, на всю стiну люстро день у день вiдбивало кожен рух кожноi танцюристки.
– Плавай! Легко! Ви ж бакханки, а не дiвки вiд корiв! – перекривлював, лаявся, глузував iз дiвчат «магiстер», доповнюючи злi слова карикатурно незугарними рухами досвiдченого актора, готового на все, на дотеп у гострому словi та в шамкому русi.
– Ще раз! Ще раз! – І ставав у грацiозну позу, всмiхався солодко завченим усмiхом естради. Руки заносились над головою, ледве торкаючись одна одноi кiнчиками пальцiв.
Високий, кощавий мiм, у короткiй зеленiй тунiцi, нарум’янений i набiлений пiд кучерявою перукою, справляв враження велетенськоi висушеноi сарани, з рухливими чорними очима.
Зненацька вiн застромлював флейту за пояс i гнучкою лозиною корегував рухи учениць.
– Усмiх! Екстаз! Де екстаз, корови? Щоб було видно, що ви сп’янiли вiд погляду бога! Що ви, як каже поет, «окриленi танком без вiдпочинку»!
І флейта знов пищала.
За хвилину з грюкотом летiла через всю залу в куток. Їi доганяла в розпуцi зiрвана магiстрова перука. Як циби-ходулi, стукотiли по пiдлозi жилавi ноги й свистiла лозина.
– Нарештi ти тут, мухо мареотiйська, – вловив Батил поглядом Ізi в гуртку хорей. – Кротали! «Дрiаду»!
Ізi мляво вийшла вперед. Та ледве торкнулась кроталiв, що затрiпотiли в ii руках мелодiйним дзеленчанням, мов прокинулась зi сну. Почувала тi мiдянi тарелi з найулюбленiшим для неi звуком як частину свого власного тiла.
Жодним своiм словом чи спiвом не могла вона переказати своiх почуттiв так, як цим простим, тремтячим iнструментом, що, мов чари, незмiнно заволодiвав нею всiею.
Зала, подруги, мiм – навiть думки про Антiноя вiдпливали, мов пiдхопленi вiтром.
Кротали – це Ізiнi крила, що несуть ii у казкову краiну мрiй, у незнаючу суму анi болю краiну. Не писклива Батилова флейта, але чарiвна сiрiнкса безжурного пастушка вабить ii. Бiлими хмарками розкотились по смарагдовiй луцi овечки. І радiсна крилата дрiада лине понад землею, помiж блакитних метеликiв. Схиляеться над квiтами, повними роси, що кличуть до неi:
– Цiлуй нас! Цiлуй!
А дрiада усмiхаеться зеленим водоростям, що виглянули зi спокiйного озера подивитись на неi. Вона лине над кришталевим потоком, заглядае пiд кущi шипшини, шукаючи того, хто манить ii далi.
Батил захоплено заплескав у долонi. Рiзкий той звук вернув Ізi до дiйсностi. Вона спинилась, не розумiючи задоволеного, непiдробленого мiмового усмiху. Помiтила, що магiстер щипае себе за кiнчик вуха: це знак його найбiльшого задоволення.
– Скiльки тобi рокiв, козеня?
– Буде шiстнадцять на Великi Дiонiсii.
– Подивимось. Побачимо.
Батил iде по свою перуку, що валяеться аж пiд протилежною стiною. Рiзко обертаеться i пiдносить угору флейту.
– Вакхiчну фiгуру!
Ізi бере у подружки тамбурин. Розiгналась, як у пустиню, великими кроками вiдмiряла собi простiр. Труснула головою.
«Це – твое життя, – майнуло думкою. – Це! А не що iнше!»
І, вирвавшись з настирливих обiймiв смутку, пiд дрiбнi удари тамбурина, закрутилась шалено. Раптом випросталась, стрибнула, як газель, i побiгла «високою травою», жартуючи з холодними iскрами роси. Не тiльки бачила iх, але й вiдчувала iх на своiх ногах. Була повна безтямноi, нестримноi радостi молодого iснування, розквiту буйних сил.
Мiж танцюристок нечутно просунулась Кая. Батил моргнув iй на Ізi, щипаючи себе за вухо.
Тамбурин розсипав дзвiнкий смiх. Аж мiцним ударом Ізi спинила його. І застигла нерухомо з сяючими очима вiдкинувшись назад.
Магiстер сплiв на грудях кощавi руки.
– Так от що, цикадо. Завтра йдеш до гетери Дорiс. Чуеш? На соло. Хотiв був перше послати тебе до купця Гентiона. Але бачу: можеш починати з вищого щабля. Цiнтiя саме заслабла.
– Або десь бавиться з римськими гостями, – кинула Кая.
– На наш жаль, – перервав Батил. – Твердо знаеш фiгуру «тiкаючоi Дафне»?
– Знаю, – зблiдла вiд хвилювання Ізi.
– Тож завтра соло, вдома перевiр ще раз. Сьогоднi не хочу тебе бiльше втомлювати. Квакус казав, що прийшла ти завидна. До школи завтра не приходь. Добре виспись удень. Та не думай перед симпозiоном щось iсти чи пити,
Поглядом перебiг по танцюристках.
– Пiдуть з тобою, – назначив, – Фанiон, Селенiс, Пракседа, Арсiное, ну, й ти, кучерява Мелiто. Але ж дивiться, не осоромiть Батила перед римлянами! Чуете? Це ж вам не якийсь купець, а сама Дорiс! Розумiете? Хай ii око – найдосвiдченiшого знавця мистецтва в цiлiй Александрii – не зможе нiчого закинути. І щоб ви стали не матерiалом для дотепiв i смiху, а взiрцем для цiлоi ii школи. Прикладом для всього славного музейону Дорiс. А ти, – ще раз повернувся до Ізi, – перекажеш своему опiкуновi, хай зайде до мене.
Дiвчата й Кая оточили Ізi.
– От щаслива!
– Чи ж могла ти сподiватись, що сьогоднi станеш самостiйною гiстрiю?
– Так рано! І так ураз!
– І в такiм домi почнеш! Та ще i в час, коли в мiстi цезар!
– Може, й вiн сам там буде?
– Чи буде август – не знати.
– Але Вер i Антiной – напевне.
«О, меви! Меви, меви! – стукотiло Ізiне серце. – Нi, меви не пiдведуть, коли вилiтають справа налiво…»
– А гей! До працi!
І знову пищить Баталова флейта, знову дiвчата легкими кроками пурхають по залi, вiдбиваючись у блискучiй пiдлозi та в бронзовому люстрi.
* * *
Вулицею в напрямi до Мареотiсу дрiбно цокотять Ізiнi сандалii.
Антiной! Буде напевно! Якби ж! Буде напевно! Прийди! Цiла вона – один заклик.
Щасливий день, ясний мiй день! Ти радiсно почався.
II. Симпозiон у гетери
Хлопчисько-слуго! Старого фалерну
Подай нам келих пiнистий, гiркий!
Катул
Тиха нiч м’яко обняла Александрiю.
З-за мурiв, що оточують сади Лохiасу, найгарнiшоi палацовоi частини мiста, схиляються вiти дерев. А з них потоками чорно-зеленоi бронзи ллються гiрлянди плющiв i пнучких троянд. Нерухомо застиг у повiтрi аромат олеандрiв. Аж голова точиться вiд пахощiв. А на устах осiдае смак мигдалiв i меду.
Крiзь металевi мережi кованих брам темнiе мiдь статуй на бiлих мармурах стiн.
Свiжi голоси водограiв безжурно спiвають у дрiмаючих тiнях i творять приглушене тло для арабесок флейт, бризок смiху, оплескiв, пiсень, що будять дрiмаючу тишу.
Порожньою вулицею озиваються легкi кроки.
Вiд синьоi запони ночi вiдокремлюються дiвочi стрункi постатi, iх три, як три грацii-харити. Пружним кроком, що звик до танцю, вони вириваються з сонноi тишi i, як метелики, летять до свiтла й смiху.
– Якби ж то золочена лектика, та щоб несли нас дужi невiльники…
– Чи бач! Золочена! Я, мила Фанiон, пристала б i на не золочену, а звичайнiсiньку!..
– Тож не були б ми танцюристками-хореями, а багатими панями!
– Товстi… з пiдмальованими ще гiрш, як у нас, очима, – розсипала дрiбний смiх Фанiон.
– От тодi перед нами всi лебедiли б. А то… Чи хоч дадуть повечеряти?
– Хто ж на таких, як ми, зважае? Аби були на своему мiсцi. І в час.
– Як тi гiрлянди на вазах. Чи на кратерах, що в них подаватимуть солоджене медом вино, – засмiялась Мелiта. – Справдi. Де б таки зважати на вбогих хорей, та ще в час, коли в Александрii повно пишних панiв з Рима.
– А може, Ізi зверне на себе увагу? – озвалась знов Фанiон.
