скачать книгу бесплатно
– І, ти, поетко, склала нову пiсню? – спитала вона
– А як же iнакше? – здивувалась Ізi. – Ти ж сама розумiеш: коли вранцi перед тебе справа налiво вилетять птахи, це вiщуе щасливий день.
І Ізi заспiвала повним, оксамитним контральтом:
Щасливий день! Ясний мiй день!
Ти радiсно почався.
У серцi дзвоники дзень-дзень.
Менi ж сам бог з’являвся.
Схили же, небо, келих свiй
І щастям всю мене полий.
З вiкна поверху висунулась лиса голова:
– І нема вам упину, цокотухи? Як перестануть цесарки, тодi заводять оцi… цикади та музи з передмiстя! Скажiм для прикладу, хоча б бога посоромились!
– Але! Сховайся, мiсяцю, бо ж надворi вже день давно! – вiдбила жарт грекиня. – Тiльки ж, бачу, фiлософ забув, що сьогоднi вiн мусить вийти э дому зрання.
– З такими грiшницями справдi все забудеш. Бо ж менi з вами таки й не по дорозi.
– Якщо до шиночку, то дiйсно… Попiни й таберни нам справдi не по дорозi.
– Попiни, попiни, – передражнив Гелене фiлософ Стробус. – Жiнота, скажiм для прикладу, говорить найкраще про те, чого не тямить. – І з цими словами сховався.
– Ізi-i! Не дуй же так у жарiвню! Посиплеш сажею всi моi ексомiди, – повернулась грекиня до жарiвнi. – Але я, власне, не розумiю, чого ти так радiеш?
– Як тобi це зрозумiти, мила Геленiон, коли ти взагалi не тямиш, що то таке радiсть!
– Навпаки. Саме тепер, коли в мiстi цезар, i коли я маю стiльки замовлень, я це розумiю дуже добре.
– Не гнiвайся на мене, але ж ти розумiеш тiльки радiсть матерiальну. А я от не розумiю: навiщо тобi стiльки грошей? Ти ж i так маеш найбiльшу частину нашого дому
– Що частина? Я хочу мати цiлий дiм, власний, у рiдному Коринтi, з великим виноградником i з чудовим видом.
– І тодi, Геленiон, перестанеш бути митцем. Не робитимеш своiх чудових ваз. Не лiпитимеш своiх прекрасних фiгурок. Мистець, коли стае заможним, для золота зраджуе мистецтво, каже Батил.
– Багато ви тямите з вашим Батилом. Справдi, тодi я не робитиму статуеток для гендлярiв бобами чи оливками. Ага! Ти згадала про Батила. Приходив тут Квакус. Побоявся вiддати диптихон. Казав прийде ще раз. Бо Батил тебе конче кличе сьогоднi до школи.
Ізi перенесла пiд перголою ближче до столу жарiвню й розставляла на столi двi миски, поклала ложки.
– Ну ось i ясний мiсяць мiж вранiшнi зорi, – лагiдно промовив Стробус, виходячи вмиватись до фонтана
На кам’янiй лавi зауважив Ізiн плащ, пакунок i своi сандалii.
– Дитино моя! Таж ти щойно вернулась? А спiваеш, нiби ти спала цiлу нiч! Коли ж ти виспишся?
– Як буде змога, пополуднi, – вiдповiла Ізi.
– Ну, що ж ти там бачила на симпозiонi? Багато було римських гостей?
– Багато… Але, як бiгла додому, мене спинили нiчнi вартовi – вiгiлii. Тепер iх сила ходить вулицями. А як я пiдходила до Ростри, чула я iхню розмову. Говорили вони про якогось Татiана. Казали, що хоч цезар i дуже мудрий, однак Татiан його «накрие плащем». Стробусе, хто то такий цей Татiан?
– Дитино моя, двi речi не цiкавлять фiлософа. Це – скажiм для прикладу – кохання i полiтика. Але вiдповiм тобi коротко: розумiеш, що то е сила, а що воля? Так от: цезар Адрiан це – сила. А сенатор Татiан – воля. Sapienti sat. Finis.
Стробус сiв до столу, узяв ложку.
– А тепер, Геленiон, до справи. Ти знаеш Лiзiевого раба, кухаря Екзуперiя?
– Екзуперiя? Це чи не той дивак, що говорить тiльки з цапами? А до людей не озиваеться?
– Його. Але не такий вiн i дивак, як удае.
Стробус показав пальцями, нiби рахуе грошi.
– Я цим способом враз видобув iз нього мову. Сьогоднi зранку вiн буде сам на весь дiм, бо всi ж пiдуть зустрiчати августу. То е нагода докладно оглянути iнзулу Лiзiя. Менi йти не годиться: кожен знае, чого фiлософ Стробус задивляеться на чужi вiлли. То я попередив Екзуперiя, що ти хочеш купити якiсь вази та статуi. А ти вже оглянь докладно.
– А е купець? Хто?
– Страшна таемниця. Анi мур-мур. Хризiс, гетера, хай вона чхне щасливо.
– Та що ти говориш, фiлософе? Вiн же на неi й промарнував всi батьковi маетки!
– Ну, скажiм для прикладу, не тiльки на неi. Але ж i Хризiс мала з того двiйко гранатових зерняток. Твiй же улюблений Арiстофан не дурно сказав, що ваша сестра «три мiни позичить, а дванадцять нарахуе». Дурний Лiзiй позичав у Хризiс.
– Кулешик на столi! – покликала Ізi. – Геленiон! Сiдай з нами!
– Дякую, я вже снiдала. Здивував ти мене, Стробусе. Справдi, треба щось робити. До речi, ти згадав Арiстофана. Вiн-бо ще каже: «То бараняче життя – жити й нiчого не робити».
– А ти ще додай вiд себе: i не заробити, – всмiхнувся фiлософ.
– Кулешик – як амброзiя. Хоч би й самому цезаревi. Кажуть, що вiн харчуеться, як ми, вбогi фiлософiй: оливки, свиняче сало, кулiш. Але Ізiн – загарячий i просить ще трохи солi.
Ізi метнулась по сiль.
– Чуеш, малярко? – приглушив Стробус мову. – Кортить мене пхнути на слизьке того губатого фауна Лiзiя. Багато я наслухався вiд нього прикростей. Але то б пусте, коли б вiн не почав заглядати сюди та накидати оком на нашу цикаду. Отож поможи менi, щоб йому зi всього маетку лишились тiльки губи та бас. Тож пильнуй всього!
– Хiба ж менi треба казати двiчi те саме? Це ж тобi не твоя цезарейська школа. Лише скажи: де зiйдемось? Чи ти будеш з Ізi у Евное?
– Хiба й ти пiдеш зустрiчати августу на Колюмнадах? – здивувалась Ізi, повертаючи з сiллю. – От дивина: Геленiон – на розривки.
– Не на розривки, а новi орнаменти оглянути, що будуть на римлянах.
– І не самi орнаменти, – додав Стробус – Не шкода очей i для Адрiана.
– Менi жаль, що я не можу. Треба у школу
– Все встигнеться. Таки ж не щодня трапляеться побачити цезаря. Особливо такого, що бувае раз на кiлька столiть, – озвався Стробус.
У брамi стояв Квакус, тримаючи на плечi коша, з якого висiла зелена кропива.
– Даремно трудився, – промовила Ізi, перебiгаючи очима диптихон. – Я знаю це ще з учора. І за годину буду в школi.
– Отож i я казав. А вiн: ще й на словах, каже, нагадай. Ганяють людину. Отакi ключки, та ще й з рибою.
Стробус виразно глянув на Ізi. Та зрозумiла.
– Зажди, Квакусе.
Раб спустив на землю коша, потер намуляне рамено й почав гризти гарбузяне насiння
– Риба, – показав пучками на кiш, – Домiна страх любить. Ласа. А що там дiеться на Колюмнадах! Уже й не просунутись, нi протиснутись! Мов тi мухи на патоку. А чого? Дiстануть щось?
– Цiкаво ж, – вiдмовив фiлософ.
Було жаль старого. Але встрявати в розмову з рабом не личило.
– Отож тiльки й того, що цiкаво. Наша домiна й собi – так пан аж ногами затупотiв, як селезень. Дякую тобi красненько. Скажу – за годину-двi прийдеш.
* * *
Мое серце в тiлi моему не перебувало й життя вiд смертi вже не вiдрiзнялось.
З египетськоi казки про Сiнуте.
Берлiнський папiрус.
Цезар Елiй Адрiан, що вже кiлька день гостював в Александрii, цiлковито полонив александрiйцiв. На тлi святочноi пишностi, розваг i загальноi заклопотаностi цезарева постать, повна шляхетноi простоти й досконалоi стриманостi, вимальовувалась ще виразнiше й принаджувала населення. Неначе цезар напустив таемних чарiв. Все в ньому подобалось захопленим громадянам: i його обличчя, i те, що не був голений, як усi римляни, а мав бороду. І що замiсть iмператорськоi пурпури мав на собi звичайний бiлий, «фiлософський», плащ. І те, що ходив мiж люди без охорони й цiкавився всiма дрiбницями мiського життя. Всi були вдоволенi.
Жерцi були вдячнi за пошану до всiх – без винятку – святинь i релiгiй. Жiноцтво шалiло з радостi вiд збiльшення жiночих прав. Народ i вiйсько захоплювались, що Елiй володiе зброею лiпше за Траяна, свого попередника, знаменитого вояка. Представники мистецтва i вченi радiли, що Адрiан справдi був фiлософом, всебiчним житцем, з кожним говорив його мовою, бо знав тих мов багато.
Забулося, що вiн походив з «чужоi» Іберii i для египетськоi Александрii «в дiйсностi» е лише… «римським тираном».
Про Адрiана було повно всяких анекдотiв i дотепiв. Було вiдомо, що вiн не мае жодних стосункiв зi старшою аж на десять рокiв Сабiною – августою, що ii мусив взяти за дружину з мотивiв полiтичних. Вiдомо було, що вона зла, як iхневмон. І вiдповiдно до тiеi приязнi, яку виявляли до Адрiана, ще й не бачивши ii, виявляли до неi ненависть.
І коли рiвняли Адрiана ради честi з героем Траяном, то про Сабiну можна було почути:
«І чого, власне, пишаеться? Що родичка звичайного вояка, Траяна?»
«Мае краплину вояцькоi кровi, а вже велить на всiх своiх статуях вирiзувати: Venus victrix – Венера переможна».
«В касарнях iй жити, а не в палацах».
«Та, кажуть, що боязка. Тiльки мiж вояками й не боiться».
І александрiйцi, про яких римляни справедливо говорили, що «iх задушить мовчання» i що вони «повмирають без дотепiв», всiма способами «гострили язики» на адресу августи, на яку, однак, подивитися зiйшлося все мiсто на центральнi вулицi Колюмнади, що хрестом пересiкали всю прекрасно розплановану Александрiю. Квiткарка Евное вже зачиняла цiлком спустошену свою крамничку, що була саме на розi перехрестя, вiкнами на обидвi колонади. Звиваючи полотняну заслону, що захищала ii ароматичний крам вiд палаючого сонця, щаслива заробiтком, вона весело розмовляла зi Стробусом та з Ізi, яка приводила до порядку порожнi кошики й кошi.
– Нема. Нема анi пелюсточка. Все продано, – замiсть привiтання гукала квiткарка двом молодим патрицiям, що протискувались крiзь юрбу до ii крамнички.
– Як нема? І не сором тобi казати таку неправду у вiчi? – загоготав голосним басом присадкуватий, плечистий ефеб iз товстими губами, одягнений у розкiшний, золотими пальметами вишитий хiтон, оздоблений золотою фiбулою.
– Ми ж бачимо двi чудовi троянди.
– Де? – шукала очима Евное.
– Таж ось: ти i твоя приятелька. Нам iнших не треба.
В тiй хвилинi в крамницю ввiйшла Гелене.
– А ось ще одна! Розквiтла троянда!
Гелене була задоволена, весела й пашiла повними рум’янцями.
– Здаеться, шляхетнi пани не помiтили ще й старого будяка, – буркнув Стробус i заступив Ізi, на яку розставив руки губатий ефеб.
Другий гульвiса зробив рух до Гелене.
– Лiзiе! Лиши! – озвалась Евное. – Той пуп’янок не для тебе, задорогий.
І засмiялась ущипливо, натякнувши на його скрутне становище.
– Лiзiй ще мае досить, щоб купити вас усiх! – І вiн пiдкинув на руцi плетений гаманець.
– Золото швидко розкочуеться, – зауважила Гелене, також заступаючи Ізi.
– Але ж вiн мае ще он якi губи, – кинув Лiзiiв приятель. – Ще Сократ казав, що соковитi губи лiпшi для поцiлункiв.
– Раджу прихильникам Сократа цiлуватись зi мною. Для деяких Федонiв i я буду добрий, замiсть Сократа.
Кiш ковзнувся пiд Лiзiем, i вiн, заточившись, майже впав на Стробуса.
– Не я ж казав? – зневажливо промовив фiлософ. – Цe бувае частiше, що протягнеш руку по троянду, а повиснеш на оливковому суку.
– А ти, щербатий горщику, перестань хряптiти! – гаркнув Лiзiй.
Але в тiй хвилинi вулиця сколихнулась.
– Цезар. Імператор. Августа. – Ізi чула жарти, бачила цезаря, бачила пурпурою затягнену лектику Сабiни, яку натовп зустрiв мовчанням. Бачила за нею пишного цезаревого «адоптованого сина» – Вера, що iхав на конi, оздобленному крилами, оточений «чотирма вiтрами» – гарними, нагими юнаками. Але все це пливло перед нею без форми, без барв. Вона знала напевне, немов уже пережила й бачила все це, що ось-ось iй гляне просто в очi «ii Ерос». Коли на поворотi Колюмнад з-за рогу виткнувся цезарiв повiз, чогось злякались конi. І тут почет присунувся щiльно до крамнички Евное.
Ізi кинула квiти просто на Адрiанiв повiз. Квiти черкнули по головi бiлого, як лебiдь, коня з рожевими нiздрями, оздобленого золотом i самоцвiтами. Нервовий i пружний, вiн схарапудився, став на заднi ноги. І в той мент на досяг руки, просто проти свого обличчя, Ізi побачила лице «свого Ероса». Вiн на мить притяг поводи, i два погляди «сплелись, як фiалка i лавр у вiнку», мигнуло блискавкою в Ізiнiм мозку… чи проспiвало серце?
Далi Ізi не бачила й не чула нiчого. А все ж таки вухо вловило слова:
– Цей Антiной – мов правдивий Ерос.
– Слава Антiноевi!
– Наступниковi цезаря!
З цими словами згас свiт для Ізi. Прийдешнiй цезар… Богине! Богине!
