скачать книгу бесплатно
– Та що ти! – запротестувала Ізi. – Помогла б богиня якось вив’язатись без ганьби. Я так боюсь!
Було по пiвночi, коли Ізi з подругами несмiливо вступали до виiмково розкiшноi iнзули – школи, що належала гетерi Дорiс.
Вечеря вже скiнчилась.
Раби виносили маленькi столики, що для особливоi врочистостi стояли перед кожним гостем зокрема. Пiдлогу в залi посипали свiжими трояндами та фiалками.
Винесено велику кратеру – посудину для мiшання з водою i медом вина, що його пили за вечерею. Натомiсть цiлим походом внесли юнаки-раби до iдальнi-триклiнiуму, мов офiрнi дари до храму, заквiтчанi гiрляндами амфори хiоського, фалериського, кiпрського вина i навiть коштовного антосмiя – найвизначнiшоi перлини шляхетних вин.
Починалась друга частина симпозiону – бенкет, пиятика.
Нерозведене вино заграло барвистими iскрами по золотих чарах.
Присутнiм розносили свiжi вiнки, нард i вербену. Для вiдсвiження гостi натирали собi нардом i вербеною скронi, чоло i руки.
А раби-пiдлiтки доливали в мосяжнi лампи запашноi оливи. До курильниць додавали нових ароматних смол.
– А тепер, приятелi дорогi, – промовила мiдянокоса Дорiс, звана так за вогненний, як у Фрiне, вiдтiнок волосся, – личить нам, як освяченi велять звичаi, обрати короля вечiрки. Дозволите – високоповажаного сенатора Кальпурнiана?
Всi заплескали в долонi.
Але сивий, шляхетного вигляду сенатор, боронячись, простяг перед себе руки:
– З великою подякою приймаю шану й одночасно беру на себе смiливiсть вказати на достойнiшого цiеi гiдностi – фiлософа Ксантоса. Ми ж бо не сармати, як говорить поет, то ж нам i за вином личить бавитись розмовами мудрими.
Маленький, рухливий фiлософ, однак, вiдхилив обрання:
– Так, так. Дяка богам, ми – аякже – ми не сармати й не скити. І коли не кровно, то вихованням – аякже – вихованням ми – гелени. Хай же наш вибiр буде гiдний геленiв. Аякже! Тому прошу сестру харит i муз, пиху Александрii – аякже – нашу прекрасну Дорiс бути королевою.
– Ха-ха-ха! Жiнку – за «арбiтра бiбендi»? – голосно й по-п’яному недоречно вигукнув на всю залу вже сильно пiдпитий Вер. – Та вона ж не знайде дна анi в першiй чарi!
Верiв вiнок зсунувся йому на вуха. В кучерявiй бородi, що нею вiн так пишався, заплуталась риб’яча кiсточка. Темно-червона, вiдтiнком майже наближена до пурпуру тунiка, вишивана схiдним орнаментом, на кiлькох мiсцях виблискувала свiжими масними плямами.
Верiв сусiд, середнього вiку й дуже спокiйний сенатор Татiан, злегка смикнув його за подiл тунiки.
– Лиши, Люцiе, – нечутно промовив вiн. – Лиши, приятелю, сперечатись з традицiею.
Ксантос з iронiею глянув на августиного улюбленця, утнувся в бiк Дорiс i швидко заговорив:
– Шляхетний Люцiй Вер прикидаеться – аякже – нiби вiн забув, що й найславнiша Дiотима й несмертельноi пам’ятi Аспазiя, також – аякже – бувши жiнками, головували на симпозiонах. А на тих симпозiонах, – пiднiс вгору палець, – аякже – бували й Сократ, i Перiкл, i Алкiбiад!
– Велика рiч. Таж вони робили це сп’яну. Ха-ха-ха! – не вступився Вер.
– А я не згоджуюсь. Бо греки нам, римлянам, не закон. Лиши, Татiане! Я знаю, що говорю. І кажу й казатиму, що народ, який не змiг вдержати своеi державностi.
Помiж гостей вiйнув холодок: Вер грубо пiдкреслював, що всi надто вiдчували.
Хiба потужна рука твердого Риму не чавила навiть на забавах найвизначнiших людей Александрii? Дарма, що сьогоднi скрiзь шанували бенкетами цих представникiв Риму
Кальпурнiан «заминав» прикру пригоду:
– Повстання проти жiноцтва – застарiлий забобон. Мусиш погодитись, Вере, що коли б наша мiдянокоса пряла вовну в гiнекею, то ii чарiвний погляд i глибокий розум не були б джерелом нашого – i твого – натхнення.
– О, о. Отож-бо саме воно й е! – уперто не здавався пiдпитий Вер. – І я ж кажу: для жiнок – гiнекей! І жоднi це забобони, лише непорядок. Поет казав… як це так? Та все одно, жiнкам дбати про вовну, господарство, а до iншого – зась! Натхнення? Освiта? Права? Може, ще й право розпоряджати своiм майном? Безглуздя це! – вiн стукнув п’ястуком. – Годi! Як влада буде в моiх…
Початок промови, викликаючи скандал, обурив, але кiнець ii втонув у веселому й однодушному смiху. Надто нерозумно було прилюдно признаватись про своi забаганки на трон у добi повного цезаревого трiумфу. До того ж, хто з присутнiх не знав, як Веровi залежить на майнi його дружини?
Велику зручнiсть i винятковий такт мусив проявити Татiан, щоб заспокоiти розiгрiтого вином цезаревого спадкоемця i непомiтно вивести його з симпозiону.
Та ще перед тим Кальпурнiан взяв у раба вiнок з тополевого листу й фiалок, пiднiс його вгору i зробив рух, як перед промовою в сенатi:
– Патрицii! Августiани! І ви, присутнi тут красунi! – вклонився кiльком гетерам, що були на симпозiонi. – Я вгадую, що всi згiднi обрати Дорiс. – Сенатор поклав вiнок на голову гетери i м’яко перервав овацiю. – Я ще не скiнчив. За звичаем мусимо вибрати й тему для початку розмови. Щодо мене, то я б радо послухав, що лiпше: чи жiнка – радiсть i натхнення, як от наша славна володарка, що у твердому, давньому Римi звали «матрона столатта» – статечна, поважна панi дому?
– Згода! Евое! Чудова тема!
– Дозвольте менi, египтяниновi, пригадати, може, не зовсiм пам’ятну римлянам подробицю, – озвався стрункий юнак Мена, син фабриканта папiрусу. – На нашiй землi жiнка була завжди рiвною й рiвноправною мужевi. Чей же повинно так бути й далi?
– А певно!
– З якого дивитись боку! – посипались зауваження.
Але Дорiс вже пiдвелась зi свого ложа, де не сидiла, як було звичаем у Римi, а напiвлежала, способом грецьким.
На ii знак до зали вступив хор ii учениць.
Акорд лiнiй i барв, грацii й принади творили молодi тiла, огорненi напiвпрозорими завоями.
Двома гуртками з бокiв великоi заглибини у стiнi, де заквiтчана трояндами й мiртами стояла мистецька статуя Афродiти, псалтрii-спiвачки почали тихо спiвати гiмн богинi.
Дорiс, сама немов прекрасна богиня свiтанку Еос, вилила трохи вина зi свого келиха, як офiру, на вiвтар перед статуею i, вклонившись, промовила:
– Слава тобi, Афродiте, радосте богiв i людей! Дяка тобi, що вчинила мене тим, чим я нинi: почесною i вiльною гетерою!
– Слава Афродiтi!
– Слава Дорiс! – пiдхопили гостi.
Дорiс вернулась на свое мiсце в головах центрального столу. Їй, королевi вечiрки, належало перше слово. Мовчки випила вона пiвчари вина. Це було все ii приготування до композицii.
Зала стихла, i в приглушений спiв гетериних вихованок-псалтрiй та звуки арф, мов крiзь прозору запону, вливався чарiвний голос мiдянокосоi. Це була мелодекламацiя, iмпровiзацiя.
Шановнi гостi, подруги й друзi!
Наказ ваги приймаю й до теми берусь.
Гадаю: два стани – весталки й гетери –
Найвищi е стани, що гiднi жiнок.
В них жiнка свою незалежнiсть не втратить.
Як зоря поетiв, як мрiя мужiв,
Веде вона вгору i шлях вiдкривае
До чистих висот тих – принадних, ясних.
– Даруй менi. Дорiс: чи ж можна казати
Весталка е вiльна? Не смiе ж вона
На учтах сидiти, нi в чару кохання
Заглянути до дна! –
втрутилась друга з найвизначнiших в Александрii гетер – Хризiс.
На цьому якраз я й хотiла спинитись.
Прекрасна i мудра подруго моя!
Весталка тому незалежна i вiльна.
Що ретязь солодкий кохання й жаги
Не сковуе мiцно iй серця нiколи.
Бо ж серце жiноту в неволю веде,
Й лукаво нас робить у мужа рабою.
Рабиню ж завжди зневажае тиран.
Тирана ж рабиня не може кохати.
Так жiнцi кохання бере незалежнiсть,
А рабство тодi вiдбирае й любов.
– Славно! Красно! – не втримався запальний Мена. – Але ж пiдкресли, прошу тебе, що незалежна й вiльна жiнка е рiдною мужу, як це було споконвiку в Єгиптi.
– А також те, хто буде… буде збiльшувати iмперське вiйсько, – з легкою iронiею докинув теж молодий, але вже дуже високого рангу вояк Прiск, випещений, могутнiй красень, за походженням александрiець.
– Так, госте мiй зацний, – обернулась Дорiс до Мени. –
Я так не сказала.
Бо ж з думкою цею не згоджуюсь я.
Дозвольте сьогоднi признатись вам щиро:
За хибу вважаю стремлiння жiнок
З мужами рiвнятись,
Подiбними бути мужам до подробиць.
Мужчини i ми, хоч здалека подiбнi.
То ж рiзнi iстоти! І рiзний наш свiт!
– Це справне слово! Евое! – почулись з рiзних бокiв голоси старших гостей.
А Дорiс вже зверталась до Прiска:
– Бо жiнка, носителька вогникiв божих.
Даруючи мужу лиш погляд, усмiшку.
Вже творить завзяття i волю до чину.
Й тi «дiти духовнi» – могутнi, яснi –
Це вiйсько надiйне у вiйнах життевих.
А тi, хто не мае «духовних дiток»,
Не мають на свiтi мети анi цiлi.
Патрицii славнi, що в свiтi не знають
Мети анi цiлi – як тiльки свiй рiд
І «славне наймення» щоби не згубилось,
Тi можуть про збiльшення вiйська подбать.
Вони… та плебеi!
Бо тим не лишилось на свiтi цiм щастя,
Як щастя родинне…
– Аякже! Аякже! Це правильно, – заплескав у долонi розвеселений фiлософ Ксантос.
Бенефiцiарiй Прiск вклонився господинi й перейшов до iншого столу. Щоразу, як Дорiс переривала свою промову, Лiзiй робив непомiтно кiлька крокiв до ложа Хризiс. Нарештi наблизився так, що мiг присiсти бiля неi.
– Дозволиш тобi товаришувати, Хризiс? – озвався тихо густим басом, мов джмiль.
– Тiльки в уважному слуханнi.
– Цих безконечних сенаторських промов? Вiд них я занудився, мов кiнь у музею.
– Але ж, Лiзiю, я нiколи не тужила за товариством коней!
– Для початку ти б могла бути й ласкавiшою до мене. Бачу, що й на тебе кепсько впливае пiдробка «вченоi академii».
– Помиляешся, юначе. Мене завжди зануджувала балаканина пiлiкрепiв.
– Не ображаюсь на твоi дотепи. Сьогоднi вони в тебе не досить щасливi. Але я поважно потребую твого товариства i приятельськоi ради. Вийдемо до саду… маю тобi сказати…
– Лiзiю! – спинила його гетера. – Ти вже менi сказав.
Вона знизала плечима й перебирала пальцями коштовне намисто на шиi.
Лiзiй забубонiв роздражнено:
– Рiч видима. Ти розмовляеш охочiше, коли до розмови додаеться та чи iнша блискуча забавка-оздоба. Пригадай – коли ти приймала вiд мене цi смарагди, що ними тепер граешся, то була ласкавiшою.
– Це намисто – твiй подарунок? Можливо, – недбало глянула Хризiс. – Я маю цих пам’яток бiльше, як самоi пам’ятi. І не тiшуся, коли менi пригадують забутi подробицi.
– Подробицi про те, хто саме заплатив тобi за твiй час.
Хризiс погiрдливо всмiхнулась:
– Затям собi, хлопче, що гетерам не платять, а дарують з вдячностi.
– А коли хтось, бодай тимчасово, втратить можливiсть дарувати самоцвiти…
– Ти казав, що потребуеш моеi ради? Дам тобi ii, Лiзiю. Ощадним патрицiям слiд шукати товариства флейтисток. Це не потребуе коштiв. Вистачить, коли почастуеш iх вином та солодощами зi столу, за яким гостюеш сам.
Ряснi оплески тим часом вiтали Дорiс. Хризiс пiднесла чару.
– За натхненнi слова подруги-Харити з думками Атени, з красою Афродiти!
– Евое! – вигукнув Ксантос. – За рiдкiсне явище – приязнь двох красунь!
Дорiс подякувала поглядом за привiт Хризiс. І вiдповiла фiлософовi:
