скачать книгу бесплатно
– Таж з ними можуть програти й тi, що були в iхньому товариствi.
– Отож це мене й непокоiть, Татiане. Ми допустились помилки.
– І що ж? – спокiйно, як i ранiше, запитав Татiан. – Вчасно помiчена помилка не страшна. Їi легко направити. Упертими в помилках лишаються тiльки дурнi.
– То дозволь, я докiнчу, – пiдвiвся на ложi Антiстос. – Помилку треба виправити враз i досконало.
І вiн повернув додолу, до землi великий палець правоi руки. Це був рух званий pollice verso, яким у цирку глядачi дозволяли переможцевi-гладiаторовi вбити переможеного.
– Безумовно. Для спокою iмперii це буде найдосконалiше. Але не варто доручати такоi справи рабам чи пiратам з острова Фароса. Як гадаеш – хто?
– Найпевнiше, щоб подбав про це я сам.
– Bene. А я, iдучи завтра з цезарем до сфiнксiв, не забуду помирити його з Прiском.
– Добре. Киньмо цю тему. Маю ще друге питання. Чи не варто було б порозумiтись з Дiодором, або якось порадити йому на якийсь час подорож по оазах?
– Що ж? «Роби, як визнаеш за краще», – Дiодоровим голосом промовив Татiан.
Приятелi зайшлися смiхом. За дверима голосно гикнув раб. Антiстос з питанням поглянув на Татiана.
– Це – раб, що пильнуе, щоб нiхто нас не пiдслухував. Нiмий, як i бiльшiсть моiх хатнiх придверникiв.
Раб гикнув знову.
– Але вiн дiе менi на нерви! Може б, ти… подарував його Сабiнi? А бiля дверей посадив пса. Як роблю я, – порадив Антiстос.
– Слухнянiсть – чеснота жерцiв, – знову передражнив Татiан. – Виконаю твое бажання. Ага, хотiв тобi сказати, що пророк – милий дiдусь, i менi дуже сподобався. Гадаю, що такий мудрий чоловiк зрозумiе лiпше за Прiска вигоду мовчання, коли… пошився…
– В легати, – пiдкинув Антiстос. – А подарунки йому послано?
– Вдвiчi бiльшi проти первiсного наказу цезаря. Хай знае, що ми вмiемо дотримувати обiцянки.
Випили по чарi.
За дверима знову, нiби впав зi скелi, гикнув придверник. Татiан встав, вiдчинив дверi i зробив знак.
За хвилинку перед приятелями став iнший слуга.
– Вина! І замiни придверника.
– З пророком чудово, – почав Антiстос, – з Прiском також буде добре. А от не йде менi з думки Сабiна… Мовчати – чеснота не для неi.
– Але! Що з того? Стара, розмальована лялька. «А лялька, зрештою, розбиваеться», – згадав Татiан Сабiнинi слова.
– Це непогана думка, – згодився Антiстос.
– Не моя, а ii.
– Авторство не важне. Я чогось згадав про подорож Агрiппiни. Цiкаво було б побачити таку галеру. Кажуть, гарна була.
– Агрiппiна? Ще б пак, коли навiть Нерон здивувався, побачивши ii мертву.
– Нi, я не про Агрiппiну, а про галеру. Чи ти бачив ту, що ii готують для подорожi цезаря до Тебiв?
– Нi.
– Варто подивитись. Ми ж на нiй також попливемо.
– Добре. Вiд моря, певно, вiе прохолодою, а тут немов трохи парно.
За хвилю раби готували приятелям одяг й лектику для прогулянки.
V. Цесарки
О Еросе, прекрасний Еросе!
Ти довго панував ще перед тим,
Як було створено цей свiт.
Помпейська епiталама
Був день вiдпочинку.
Але Ізiнi цесарки з досвiта працювали, як найнятi: без перестанку хитали розмальованими голiвками, то збiгались докупи, то розкочувались по обiйстю, дрiбно клепаючи, мов пальовими паличками по ебенових теорбах. Аж зрябiло Мареотiйське озеро. Здавалося, не буде кiнця запальним змаганням птиць, що творили гамiр, дужчий за сварку перекупок з Рибного торгу.
Не лише в Ізiному домику, а й у сусiдiв, переважно людей тяжкоi працi, попрокидались ранiше, нiж мали в святочний день. Але не гнiвались; у кожного виникала думка: чи не пророкують цесарки дощу, що його майже п’ять рокiв не бачила Александрiя? Стробус вийшов умиватись до фонтана й зустрiв там Афру, яка набирала воду.
– От, завела наша цикада цокотух. Усiх цикад заглушать! – усмiхнувся фiлософ до Афри.
– Всяке дихання най хвалить Сотворителя, як вмiе, – лагiдно вiдповiла вона, добре знаючи, що Стробус i сам, з власних грошей, докупив чимало до Ізiного табунця.
– Чи не на дощ розговорились? Не дали тобi виспатись.
– Нi, сьогоднi я iм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.
Вiн похапцем умився, нашвидку з’iв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмiнного пива, накинув святочний, свiжо вичищений у фулонiцi бiлий плащ i знову вийшов у двiр.
– І тебе звели на ноги цесарки? – привiтав вiн грекиню, що, сидячи пiд перголою, тримала в лiвiй руцi снiдання, а правою моделювала на дошцi барельеф.
– Може, на громовицю, – озвалась Гелене. – От хоч би. Вiдколи я в Александрii, ще не бачила тут дощу.
– Можливо: вiтер же «з Рима», – вiдповiв Стробус утертим жартом, яким характеризували вiтер з Європи. – Так пообiцяй, Гелене, офiру Гермесовi. Маю надiю сьогоднi закiнчити з Лiзiем. Оце iду просто до Хризiс.
– На щастя! Але, не погнiвайся на мене: як скiнчите, не заходь дорогою до Состена.
– Не бiйся, – усмiхнувся фiлософ, – сам пам’ятаю, що грошам не слiд вiрити. І оминаю попiни, коли в кисетi бiльше, як треба на день.
Перед ворiтьми побачив Ізi, що саме верталась з чергового бенкету:
– Скажи, дитино, Стробусовi: «на щастя».
Ізi привела до порядку хату, свою i Стробусову, переодяглась i вийшла надвiр. Сiла на кам’яну лаву проти Гелене, обхопивши руками колiна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навiть виняткове цокотiння цесарок не притягло ii уваги.
Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізi, i стримувалась: гадала, що та довго не втерпить i заговорить.
Але Ізi мовчала надто довго.
– Чи спиш, дiвчино? Чи щось тобi сталося?
– Я думаю, Геленiон… думаю, думаю… І нiчого не можу вигадати.
– Здаеться, тi думки змiнили й твою вдачу. Ти – не цикада, а смутний кипарис.
– Геленiон! Мене зурочили! На мене напустили якiсь чари! Я роблю одно, а думаю iнше. Ось i цю нiч серед танцю я побачила раптом себе нiби в якомусь храмi…посеред нього стояла одинока статуя бога. А я нiби танцювала… потiм немов щось вдарило мене по очах, i я зомлiла вiд жаху. Я впала на самому закiнченнi… коли Психе вмлiвае. Овацii були страшнi! А мене винесли з подiуму. Це, мабуть, так менi поробила Меланто-тесалiанка.
Гелене похитала головою:
– Нi, дитино. По-перше: не кожна тесалiанка чарiвниця. По-друге: тобi треба виспатися. А кiнець кiнцем, справа не в Меланто i не в чарах. А в твоему серцi.
– Воно ж менi й болить, – взялась руками за груди Ізi. – Але що маю чинити?
– Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але вiд того мало хто вмирае. В тебе, справдi, справа складна. Тож мусиш мiцнiше взяти себе в руки. Глянь, як блискуче до тебе всмiхаеться життя. Ти ще дiвча, дiвчинка, а вже славна гiстрiя. За пару тижнiв.
– Знаю. Розумiю… Але ж мене сьогоднi нiщо не тiшить. Хоч… якби ти тiльки чула тi оплески… овацii…
– То й не дратуй богинi Тiхе, коли вона всмiхнулась тобi.
Ізi вхопилась рукою за подарунок Хризiс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдiв намисто було завжди на Ізiнiй шиi i при скромнiй хатнiй тунiцi.
– Менi неймовiрно щастить, вiдколи ношу на собi цей амулет. Вiн чарiвний. Я анi не мала часу тобi розповiсти про його перший чин. Батиловi переказали, що я у Дорiс злякалась, збила музику. Зробила осудовисько школi. Як вiн мене лаяв! Гiрш, як винувату рабиню. Я мовчки слухала. Нарештi не втерпiла й сказала: таж саме за ту «Дафне» я й дiстала вiд Хризiс оцю оздобу. І раптом сталось диво: Батил остовпiв. Змiшався й нарештi лагiдно сказав: «Все може статися. Трапляеться й старому мiмовi злякатись. Але ж – не розгубитись! А тодi – танцюй що схочеш. Бо дурнi не розумiють, а розумнi не здивуються».
Згадка трохи розвеселила Ізi. Вона вiдскочила по зерно своiм цокотухам, потiм знову сiла бiля Геленiон.
– І сьогоднi менi заплатили великi грошi, – промовила.
– От я й кажу: за рiк, за два ти станеш зовсiм заможною. Давно ти його бачила?
– Батила?
– Та нi! Антiноя…
Ізi захвилювалась.
– Геленiон, я люблю тебе, як сестру, й нiчого вiд тебе не приховую. Бачу його щодня! З того вечора, що вiн мене зустрiв пiд школою i я не могла втекти, бо там, знаеш, нема жодноi бiчноi вулички.
Малярцi було дивно: зовсiм не так поводяться патрицii з танцюристками, як цей майбутнiй цезар. От Лiзiй, хоч i зруйнований, настирливо чiплявся до Ізi, а той…
– Вiн-бо справдi бог! – переконано продовжувала Ізi. – Я це знаю! І так боюсь, боюсь…
– Як справжня Дафне, – докiнчила за неi малярка. – Моя рада тобi, Ізi…
Рипнули ворiтця, i мiж пiвкулями щебетух-цесарок, немов великий квiтучий гранатовий кущ, стала в тунiцi Фанiон.
– Та цитьте-бо! Кша-кша! Дзвонять, як сiструми! Радуйся, Ізi! Радуйся, Геленiон!
– Радуйся й ти, Фанiон! Добре, що прийшла, буде нам бiльше свято.
– А ти товстiеш, качечко, – похитала головою Гелене. – Це тобi не до лиця.
– Ой, Гелене! Не печи хоч ти мене! Наш старий верблюд Батил уже загрожував, що викреслить мене з хору. А що ж я можу зробити…
– Коли кортить солодкого, – додала Ізi.
– Ну, кортить. Це правда. Однак я пам’ятаю поради Гелене i складаю сестерцiю до сестерцii. Вже недалеко й до сестерцiуму, бо ж сама бачу, що нiколи менi не бути гiстрiею.
– От такоi! А чому?
– Бо я з природи тiлиста. І е для мене лiпша справа. Як назбираю грошей, – але це таемниця, анiчичирк у школi.
– Нi?
– Ми з мамою почнем продавати медовi тiстечка. Вже й мiсце надивились: бiля школи Калiкрата. Знаеш?
– Так ти ж сама з’iси всю крамницю.
– Не бiйся, Геленiон. Я александрiанка. І цiну золота знаю. Але яка я буду щаслива, коли вже не бачитиму того крокодила, того чорного бабуiна, гiену Батила. Подивiться: мабуть, синцi лишились, так вчора понабивав менi очеретиною литки.
Дiвчата цокотiли, мов цесарки. І не помiтили прихожого, лише здивувались привiтанню статечного й незнайомого голосу.
– Радуйтесь, дiвчатка. Бачу, що все у вас е: краса, спокiй, веселощi. Бракуе лише того найсолодшого, що лежить у цьому кошику митця Дiомеда.
Мова була пiдкупляюче приязна й полонила дiвчат ще ранiш, нiж захожий вiдкрив свого коша, i вiдтiль засмiялись легенькi й бiлi тiстечка. Фанiон заплескала в долонi:
– Таж ми щойно про них говорили!
– Стривай, стривай, – стримала ii Ізi.
– Я мушу почастувати вас обох. Бо я тепер маю багато грошей, а ми ж iще й не святкували, що я – гiстрiя!
Дiомед дуже уважно огорнув поглядом Ізiну постать, попросив напитись i промовив до Фанiон, що подала йому води з фонтана:
– Дуже мила в тебе сестричка. Спасибi тобi.
– То не сестра менi, пане. То Ізi, моя подруга по школi.
– Так ви ще школярочки, голуб’ята. А вона, – хитнув у бiк Ізi, що повертала з хати з глечиком гранатового соку, – жартом назвала себе гiстрiонкою?
– Добрi жарти, пане! Я б вельми хотiла мати змогу так жартувати. Та вже кiлька день, як наша цикада, як ми ii називаемо, знаменита на всю Александрiю солiстка.
