скачать книгу бесплатно
– Та ну! Лиши! І язичок же в тебе! – спинила ii Ізi, вибираючи з кошика тiстечка.
Гелене прилипла поглядом до продавця. Був високий, мiцний, своерiдноi краси й сили. Особливо вражали свiтлi, довгi вуса, що звисали з темного, на бронзу опаленого обличчя аж на груди. Грекиня прищулила око й розглядала, як формувалися тiнi пiд розумними й дуже молодими очима, творячи, мов сяйво, вiночок тоненьких зморщок.
– Коли буде ваша ласка, й коли б я вам не дуже заважав, дiвчатка, то дозвольте менi трошки вiдпочити. Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.
– Сiдай, сiдай, госте, – запросила Ізi, – дозволь, я дам тобi до води соку.
– А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескiз з твого обличчя.
– Таж ви тут усi митцi, – здивувався прихожий. – Прошу, прошу. Тiльки ж чи смiю я говорити? Я дуже цiкавий. Ну, й балакучий.
– Можеш, – вiдповiла задоволена малярка.
І враз взялася лiпити плоскорiзьбу гарноi й незвичайноi моделi.
– Я ще сама буду тебе бавити.
– Спасибi тобi. Видно, добра в тебе ненька, що виховала таких чемних доньок, як ти та Ізi.
– І я чужа для Ізi, ти ж бачиш, – показала стеком на свое стрижене волосся. – Я в жалобi. Не маю нi неньки, нi тата. Я чужинка i тут заробляю свiй хлiб. Ізi сирота й сама на себе заробляе своiм мистецтвом.
– То виходить, що ви всi собi чужi. А менi спочатку здавалось, що ви сестри.
– Де ж таки, – дзвонила Фанiон, – придивись, якi ми всi рiзнi. Та й з рiзних сторiн. Геленiон – з Коринта. Я – напiвегиптянка, александрiянка, а Ізi… я навiть i сказати без помилки не зумiю, з-за якоiсь великоi рiки.
– З-за Дунаю, – додала Гелене.
– Ах, з-за Дунаю! – повернувся Дiомед. – Сиджу, сиджу! Велика, гарна рiка Дунай. Був я там колись. А найбiльше там людей, що звуть себе аланами або гелонами.
– Нi, я з роксоланiв, – озвалась Ізi, – принаймнi небiжчик татко про це згадував, i мама також. Тiльки я татка майже не пам’ятаю.
– Роксолани смiливий i волелюбний народ, добрi вояки. А ще лiпшi iздцi.
– Тато був славний iздець. Не дурно ж вiн був декурiоном.
– Декурiоном? – здивувався Дiомед. – Вибач, що спитаю: де ж вiн служив?
– В Тiнгiсi. Вiн ще мав знаменитого коня, що його купили для цезаря.
– Бористена! – дуже i враз оживився Дiомед. – Як би ж таки я не знав Бористена? Я сам за молодих лiт був непоганий iздець. І нiчого так не любив, як коней. Тож знаю кожного доброго коня. А вже Бористена! Йому ж поставлено два пам’ятники. І сам цезар склав епiтафiю йому! Аякже! Тiльки цього коня не купили для цезаря, а послано було його цезаревi дарунком.
Меркатор сказав про себе правду: був балакучий, i все його дуже цiкавило. Вiн вже розпитав, вiдколи й як вони живуть у «товариському» домику, що ранiше належав Ізiнiй небiжцi-матерi. І скiльки в Ізi цесарок, хто iй подарував таке гарне намисто, i як iй приходиться фiлософ Стробус.
– Мав, кажеш, стоiчну школу в Цезареi? А тепер мае ii в Александрii?
– Але нi, тут вiн помагае купувати нерухомостi. Це дуже добрий i мудрий чоловiк.
Розмову перервали дiти: неначе хтось сипнув iх повною жменею на подвiр’я. Той мав у руцi кошик, iнший – торбинку через плече, дехто в листку пальми принiс iз собою вогку глину. Це були учнi Геленiон, ii «школа моделювання». Вони приходили до малярки здебiльшого у святочнi та вiльнi для малярки днi. Малеча привiтала вчительку i юрбою кинулась до Ізi.
– Ось тобi жучок, на пришпильку, – подав iй висушену зелену «оленку» малий пузанчик.
– А вiд мене лотос! Дивись, який синiй! – наввипередки гукала кучерява дiвчинка. По ii червоному, як пiвонiя, личку збiгав цiвочками пiт.
– Дивись, як по менi тече сонечко, – показувала вона пальчиком на своi щiчки.
– Я сьогоднi не принiс нiчого, але як впiймаю, принесу тобi живого iбiса, – обiцяв iнший малий хлопчик iз ластовинням. І, пхнувши спiтнiлу дiвчинку, дiловито додав: – Ізi, вiзьми мене на ручки!
– І мене!
– І мене! – тиснулись iншi.
– Та за вами й цесарок не чути! – смiялась Фанiон, до якоi також липла дiтвора.
– А йдiть лишень до мене, дiстанете пундичка по шматочку, – покликав Дiомед.
– Нi, нi! – запротестувала Ізi. – Сьогоднi я частую всiх!
Дiомедiв кошик спорожнiв.
– Спасибi тобi, меркаторе, – подякувала Гелене, складаючи свiй ескiз та iнструменти. – Дiти, за мною!
– Але ж гарно! Дуже гарно! – похвалив шкiц продавець.
– Так ти звешся Гелене. Грекиня з Коринта? Хто знае? Може, колись Дiомед розбагатiе, тодi замовить тобi свiй портрет.
З озера нараз кинувся на мiсто божевiльний вiтер. Ворота голосно хряпнули й тремтiли, немов з ляку. Дрiбний пiсок, неначе його хтось злiсно жбурнув з велетенськоi жменi, впав на стiни. Дерева й кущi в садочку схилились аж до землi перед невидимою, грiзною силою.
Всi глянули на озеро: з-за нього, з пiвденного заходу, швидко сунув темно-жовтий мур. То здiймався пiсок з Лiвiйськоi пустинi.
Але вгорi ще було ясне блакитне небо. Тiльки з-поза пiщаноi стiни пiдводились купами бiлi кучерявi хмари.
Цесарки зникли з двору.
За мить набiг новий подув iз пустинi. Теплий i гострий, вiн викинув iз якихсь таемних схованок цiлi табуни рiзних птахiв, що прудко летiли, перевертаючись у повiтрi, як шматки паперу. Розпечена земля, повна жаху, але й жаги та надii, принишкла. Здавалось, вона спинала до неба висохлi, кощавi руки.
З-за озера озвалась могутня, але ще далека вiдповiдь:
– Іду-у-у!.. Не забар-р-р-юся!
Вiд того голосу озеро враз потемнiло й вигнуло, мов наiжену з переляку, спину. По сугорбистiй поверхнi Мареотiсу iз свистiнням i зойком втiкали щосили один поперед одного тисячi бiлих зайчикiв шуму й пiни. До них припадали буревiсники.
В дворище прожогом ускочив Стробус.
– Хутчiй! До хати! – гукнув вiн. – І бiси вже танцюють свiй дощовий танок.
Дiвчата хапали все зi столу, вже заплетеного зеленими косами перголи.
– От, засидiвся… – нiяково озвався Дiомед, складаючи кошика. – А тепер i змокнеш. Того ж менi й нога болiла.
– Перечасуй у нас, – запропонувала Ізi.
– Однаково ж на вулицях не буде покупцiв. А кошик порожнiй, – пiдтримала Фанiон.
Дiомед подивився на Стробуса.
– Лишись, чужинче, – лагiдно промовив фiлософ. Вiн був у доброму настроi.
– Хоча дари природи, скажiм для прикладу… – почав було, але не договорив сентенцii, бо вiтер закрутив йому на голову плаща. Хмари, важкi й потемнiлi, були вже долi й мiцно обiймали озеро.
Почався хаос.
Дiвчат, Стробуса, Дiомеда – всiх заразом до хати пхала могутня незрима рука.
VI. На Лохiасi
А руки скрученi за спину,
І звикли вже до пут.
Секст Проперцiй.
На самому кiнцi вузького Лохiаського пiвострова, чи певнiше коси, заховавшись вiд гучного життя Александрii, потопав у садах невеликий палац, що його вибрав собi за резиденцiю цезар Адрiан. У промитому зливою повiтрi та зеленi цей затишний куточок мiста золотився у сяйвi западаючого сонця, мов поринаючи в подвiйнiй блакитi: неба й моря. Меви бiлими смугами ткали у тiй блакитi густi мережива, то ширяючи у високостях, то плазуючи над поверхнею води. З садiв вiяло свiжiстю й ароматами ще заплаканих вiд радостi квiток, що тихо шелестiли пiд легеньким подувом з моря й тим пiдкреслювали – в дiйсностi неiснуючi – спокiй i тишу цього чарiвного й самiтного куточка.
На мармуровiй терасi, причепленiй до палацу так, нiби вона ось-ось була готова скочити в море, улюблений цезарiв джура, нерозлучний з Адрiаном у всiх мандрiвках, Мастор, оглядав накритий на три особи стiл.
Втомлений безупинними святкуваннями август виiздив на кiлька день оглянути пiрамiди й славного гiзехського сфiнкса.
Щойно повернув з подорожi й висловив бажання повечеряти в товариствi тiльки двох найближчих йому людей: Антiноя та свого приятеля, «управителя держави» Аврелiя Антонiна.
Для них i була приготовлена на терасi вечеря.
На столi панував зразковий порядок. Однак Мастор уже кiлька разiв робив поправки. І тепер вiн знов пересунув срiбнi мисочки з бiлими оливками так, щоб вкупi з соленими рижками з Норiкума вони вiдразу всмiхнулися цезаревому погляду, бо Адрiан iх дуже любив. Потiм випростався, позiхнув, розправив своi довгi свiтлi вуса й сiв на мармурових сходах, що вели з тераси в сад.
До нього пiдiйшов великий молоський пес i поклав голову на колiна раба. Мастор гладив пса й тихо промовляв до нього:
– Ну що ж, приятелю? Вже й тобi обридла Александрiя? Не беруть нас анi на лови, анi на прогулянки. Мабуть, ми вже швидко й забудемо, як воно спиться на вiльному повiтрi.
Пес зiтхнув, ткнув Мастора носом у колiно, нiби вiдповiдав:
– Правда. Наш пан тут не мае часу навiть промовити до нас ласкаво, – i знову пiдставив голову пiд руку.
– Отож хiба тiльки Мастор i погладить тебе, Аргусе. Але почекай ще трохи. Минеться оця Александрiя, як i все на свiтi минае. Пан знову згадае про нас. І ще поганяемо з тобою в пiсках пустинi за левом чи в диких степах за туром. Треба вмiти чекати, Аргусе. Бо все наше життя – саме тiльки чекання та сподiвання.
Аргус тихесенько заскавучав i налiг боком на Масторове стегно. А той читав у нього в очах вiдповiдь:
«І це правда. Аде ж часами ми й самi не знаемо, на що й чого чекаемо».
З саду дихнув свiжий вiтерець i занiс ситий запах зрiлих фруктiв. Недалеко з алеi виступили двi бiло одягненi постатi: Антiной i Аврелiй. Мастор помалу пiдвiвся iм назустрiч.
– Сиди, Масторе, сиди. Дай спокiй натрудженим ногам. Тут нема чужих. Все своi.
Аврелiй теж сiв на сходах. За ним сiв i Антiной. Аргус пiдiйшов до юнака й обнюхував йому тунiку, сандалii, руки.
– Здаеться, Масторе, що тобi вже стукнуло п’ять десяткiв? – спитав Аврелiй.
– Правда, пане. Вже пiдкрадаеться старiсть.
– Чи ж не час би вже тобi бути цiлком вiльним, а не вiйськовим бранцем, i вiдпочити, як личить цiлком вiльнiй людинi, а не служити як невiльник?
– А куди б я з цiею «волею» подiвся?
– Ну, куди! Хоча б додому, до своiх.
– Е-е! – махнув рукою Мастор. – Шкода й мови! Там вже всi менi будуть чужi… бiльше, як тут. Та й що б я робив iз тiею «волею» у краю, де, мабуть, все вже забули про волю?
– Знаю, що зле там у вас. Ганяють вас чужi: аллани та бастарни, чи готи, чи як iх там зовуть. Але все ж таки правдивий раб лише той, хто й не згадуе про волю. Тодi це – рабство без порятунку. Ну, а ти ж увесь час, що я тебе знаю, жалiешся на долю свого краю.
– Що – жалiтися, пане? Певно, що там, дома, не один жалiеться ще дужче, нiж я. Бо iм дужче припiкають всi тi аллани. А отже ходимо в ярмi, як тi воли в колодязному колi.
– Бо не прийшов ще на вас час, – докинув Антiной. – Треба ще почекати.
– Отож i ми з Аргусом так мiркуемо, що все життя – саме чекання.
– Чекання стосуеться майбутностi, – поважно вiдказав Аврелiй. – І хоч менi це й сумно казати, але майбутнiсть належить варварам, молодим племенам. Отже, i твоему народовi, Масторе.
– Мабуть, що так. Тiльки тим «варварам», що не лише чекають, але й самi ту свою майбутнiсть роблять. Ну, а ми… щось трохи не такi. Тiльки й того, що добре гасаемо на конях. А через те, мабуть, i не можемо всидiти на землi, на «своiй» землi. От сьогоднi я бачив одну землячку. Дiвчатко – як пуп’яночок. Але ж думками – вся тут. Тут, куди ii випадково закинула доля. Про свiй край майже не чула нiчого.
Аврелiй виразно поглянув на Мастора. Той мовчки хитнув головою.
– Гарно тут, – озвався Антiной, легенько дуючи у писок Аргусовi, що вiдвертався i чхав.
– А менi здаеться, що нема краще, як в Іберii, – зiтхнув Аврелiй.
Антiной здивовано поглянув на сенатора.
– Чи ж ти ii ще пам’ятаеш? Чом же ти не вернешся туди, коли тобi нема кращого краю?
– Любов до рiдного краю – як любов до коханоi жiнки, юначе. Інодi треба дужчого кохання, щоб вiд неi вiдмовитися, нiж на те, щоб лишитись при нiй.
– Яка ж цiна такого дивного кохання? – знизав плечима Антiной.
– Цiна велика, коли ця любов велика й певна. Бо вона робить те, чого не можна зробити зблизька.
– Наприклад? Не розумiю цього, – зацiкавився Антiной.
– Ну, наприклад… Пам’ятаеш, як пiдносилось питання про збiльшення данини в Іберii? Або про формування легiй, призвичаених майже до африканського пiдсоння, щоб послати iх на холоднi германськi границi?
– Але ж про те поговорили та й забули!
– А чому?
