скачать книгу бесплатно
– Звичайно жiночу приязнь нищать заздрощi. А в нас з Хризiс немае поживи таким почуттям.
Розлючений Лiзiй вiдiйшов вiд гетери. Зрозумiв, що назавжди вiдштовхнула його, i саме в той найкритичнiший час, коли нова позика вiд неi могла б врятувати його вiд руiни.
– Лiзiю! Присядь до нас, прихильникiв Катулла, що саме про нас сказав: «тут нерозрiджений водою пануе Бахус»!
Та Лiзiевоi досади не могли загасити й наймiцнiшi нерозрiдженi водою вина.
До зали, як рiй метеликiв, впурхнув гурт славнозвiсного Батилового балету. Бубни й тамбурини обнялись iз музикою арф i флейт.
Але, крiм Лiзiя, в залi було ще кiлька осiб, що не помiчали танку. Мiж колонадами, бiля стiни, стояв ставний, бадьорий, певний себе сенатор Татiан i тихо розмовляв iз бенефiцiарiем Третього легiону Прiском, що й без вiйськових вiдзнак, якi не личило брати на бенкет, виглядав дуже войовниче. Прiск був ще занадто молодий для такого високого рангу, який завдячував вiн тому, що був родичем цезаревого швагра Сервiянуса, якого Адрiан дуже любив. Саме цими днями про одчайдушного й рвучкого Прiска поширилась чутка, що вiн посперечався з цезарем i готовий виступити з вiйська. Тому чимало близьких до цезаревого двору осiб iз цiкавiстю приглядались до Татiана i Прiска, думаючи, яким способом сенатор оговтае запального вояка. Помiтив це й Лiзiй, у якого вже не раз виходили сутички з Прiском через Хризiс. Досада пiдштовхнула Лiзiя до колон, i хоч вiн не мав жодного плану, щоб зачепитись з Прiском, вiн сперся на сусiдню колону й прислухався, про що йде мова. Тим часом до Татiана швидко пiдiйшов молодий вояк Антiстос, якого прозвали «Татiановим альтер его». Вiн заговорив, немов здавав звiт. Але до напруженого Лiзiевого вуха долiтали тiльки окремi слова: «…плани… барви… пророкувати може й римська зброя… плани докладнi».
– Певно купують якусь вiллу чи iнзулу, – стислося Лiзiеве серце. – Не маю щастя, – i вiн крутнувся в бiк Прiска. Та нi його, нi Татiана, нi Антiстоса там уже не було.
Не дивилась на танець вакханок i схвильована Ізi, хоч i не вiдривала очей вiд зали, виглядаючи з-за великоi запони. Серце дiвчини пiдплигувало пiд прозорою «скляною тканиною», як iх називали, ii тунiки. Заквiтчана лаврами, у тканих золотом легких сандалiях, вона тремтiла пiд принадного й одночасно жахливого сподiвання, що в залу кожноi хвилини може вступити Антiной. Спочатку була задоволена, не побачивши його. Певно, що славнi гетери чарували б його тут. Яка була б для них честь, коли б той «майбутнiй цезар» i такий «божесько гарний» юнак звернув увагу на александрiйських красунь. Певно, що в Римi е ще кращi, i всi йому приступнi.
А вона? Ізi? Манiсенька «стрибаюча комашка» буде лише розважати iх. Якщо зволять глянути на неi. Потiм домоправитель заплатить iй за працю, дасть у куточку вечерю й «милостиво дозволить» iти додому. Вона востанне гляне з-за запони на прекрасну Дорiс, що у жвавiй i мудрiй розмовi принадно всмiхатиметься до Антiноя, який i не помiтить, як Ізi вже зникла з цiеi зали.
Так, при першому самостiйному кроцi мусить Ізi зазнати муки актора, що веселить i бавить товариство з кривавою раною в серцi. Якби ж вона була гетерою! Всi ж бо кажуть iй, що вона гарна, цiкава, складае прегарнi пiснi.
Але довкола чиiсь руки роблять знаки. Грають музику «Дафне»… Це ж ii черга!
– Зроби мене, Афродiте, як Дорiс! Як Хризiс!
Напружилась, розiрвала свiй жах. І вискочила на естраду. Стерпла на мiсцi: Антiной, гетери, сенатори, римськi гостi пильно вдивлялись в неi.
Тiкати! Тiкати звiдси!
Таж вона саме й е «тiкаюча Дафне», перелякана появою кохання в постатi бога! Блискавкою майнуло, що вона, звичайна нiмфа, боiться того божеського кохання.
Але ж цей «бог» – це не Фойбос, а Ерос-Антiной! Його боiться вона, аж вiд жаху iй ось-ось розiрветься серце. Ізi вiдхилилась цiлим тiлом, немов справдi побачила перед собою голову Медузи.
Диригент розгубився, музика замовкла. Напружена зала вп’ялась у танцюристку очима.
– Богине! Рятуй!
Блiда, як мармур, дiвчина зробила перший крок власноi iмпровiзацii. І почала добре вивчену фiгуру «Дафне».
Музика пiдхопила такт.
Дорiс подалась уперед, у залi вщухли розмови.
Деякi гостi встали й пiдступили до подiуму.
Маленька нова танцюристка, починаючи iнтригуючою грою, стривожила всю залу. Іскра тривоги пройшла по всiх гостях, примусила iх вiдчути щось бiльше, нiж вияв хореографiчного мистецтва, усiм добре знаного.
І Лiзiй пiдступив наперед «на злiсть Хризiс», щоб показати, що й «флейтистками» можна цiкавитись.
А коли, звертаючись з молитвою до матерi-землi, Дафне шукае останнього порятунку, Ізiнi уста шепотiли правдиву молитву.
І глядачi в кiнцевому акордi вчули плач сонячного бога й тихий шелест перетвореноi у лавр нiмфи – Дафне.
На очах нерухомо застиглоi Ізi блищали сльози, немов то справдi були краплини прозороi живицi, що виступила з лавра пiд вогненним поцiлунком Фойбоса-Сонця.
Ізi увiйшла за запону глуха до овацiй, слiпа до знакiв вiтання. Вона не була свiдома свого оглушливого успiху, тремтiла вся й не розумiла, що iй говорить рабиня. Не розумiла, чого ii знову провадять до зали. Стояла перед усмiхненою Хризiс, що також колись була танцюристкою. Гетера взяла дiвчатко за пiдборiддя i пiдвела вгору ii обличчя.
– Таж вона й справдi вся в сльозах! – вигукнула зi здивуванням. – Чого ж ти, маленька?
Ізi довiрливо, з неприхованим захопленням подивилась у гарнi очi гетери й усмiхнулась крiзь сльози:
– Менi здалось, що так страшно смертнiй прийняти кохання бога. І так невиносно тяжко вiдмовитись вiд нього.
Оплески привiтали ii несподiвану вiдповiдь.
Вловила сяйливий усмiх Антiноя, задоволений погляд Дорiс. А Хризiс притягла ii до себе й поцiлувала, як приятельку.
– Ще живе вогонь натхнення в дiвочих грудях, – сказала Дорiс.
– Чи давно ти танцюеш, дитино? – запиталася Хризiс i посадила Ізi бiля себе на свое ложе.
– Сьогоднi перше мое соло.
– Перед тобою свiтлий шлях.
Хризiс вiдстебнула смарагдове намисто – Лiзiiв подарунок – й одягла на Ізiну шию.
– Вiзьми це. Це не платня. Бо митцевi не можна заплатити за натхнення. Це – пам’ятка про симпозiон, на якому тебе обняла Терпсiхора. Хай ця дрiбничка принесе тобi щастя.
І, нахилившись до дiвчини, тихо додала:
– Це сильний амулет. Бережи його. А як будеш потребувати поради чи помочi – навiдайся до мене. Хризiс пройшла твiй шлях i… мае добру пам’ять.
Лiзiй почув останнi слова й зрозумiв, що сказанi були цi слова, може, бiльше для нього, нiж для Ізi.
III. В храмi Серапiса
Не посилав я пророкiв тих, а прибiгли вони самi.
Не говорив я iм, а вони пророкували.
Пророк Єремiя
– Варта цезарева! Що? Не чуеш? Так човгай сюди, стара кертице, й подивись! – нетерпеливився Прiск пiд брамою Серапеума, головноi александрiйськоi святинi.
– Заспокiйся, центурiоне, – стримував його Татiан, пануючий над собою i в найкритичнiших обставинах. – Мусить же вартiвник виконати всi розпорядження! Ми ж на тому виграемо, що все вiдбуваеться в належному порядку.
– Коли ж стiльки марнуеться часу.
Татiан спокiйно поглянув на зорi:
– Часу вистачить на все. В Лохiасi всi ще сплять. А симпозiон потривае… коли потiм схочеш ще забавлятись.
– А чом би й нi? – дратувався Прiск. – Ми, вояки, призвичаенi робити все махом. І не терпимо перешкод.
– Але – без гнiву, – знуджено сперечався Татiан. – Згадай, як нас вчили в дитинствi: «Гнiваешся, Зевсе? То правда не з тобою».
Третiй – Антiстос, юнак, що перед годиною розмовляв на симпозiонi з Татiаном i Прiском, весело засмiявся:
– Ми ж мусимо зробити все так, щоб було якнайбiльше правди.
І з виразом незадоволення глянув на Прiска. Татiан вiдповiв очима:
– Байдуже…
В простiр маленького вiконця просунулась рука з невеликою лампочкою. Вiхтик жовтавого свiтла лизнув обличчя тих, що порушували священну тишу храму в неналежний час.
– Вас тiльки трое?
– А на тебе треба цiлу когорту? Ще, може, й з катапультами?
Антiстос досадним рухом стримав Прiскову лайку, бо вартовий уже вiдхиляв прибiчнi вузенькi дверцята, в яких ще запитав:
– А гасло?
– Ло-хi-ас!
Антiстос швидким рухом вiдкрив полу своеi каракали й пiднiс руку майже до обличчя вартового.
Той, без роздратування чи тiнi образи, уважно проглянув перстень на пальцi юнака, протяг ще раз свiтлом по обличчях i спокiйно запитав:
– Чого ж бажае варта славного цезаря?
– Щоб ти ласкаво провiв нас до старшого фламiнiя, тобто я хотiв сказати, до вашого великого пророка, найдостойнiшого Дiодора.
– Коли ти сам не можеш догадатися, чого вночi може приходити варта цезарева… – знову вирвався Прiск.
– Таемне доручення в справi цезарських вiдвiдин, – стримано пояснив Антiстос.
– Входьте! – нарештi вiдступився на бiк дозорець, пропускаючи повз себе воякiв. Не поспiшаючи, замкнув за ними дверцята, вiдхилив iншi в порталi при брамi. Витяг з-за пасу маленький свищик зi слоновоi костi й тихо подав ним знак. На цей раз вiдчинились дверцята у рiвнiй стiнi храму.
В довгому, рiвному хiднику з дверима по обох боках тьмяно заблимав вогник олiйного свiтильника. За хвилину з’явився молодий храмовий учень – камiл у зеленiй одежi та бiлих сандалiях. Чемно вклонився, немов нахилений вiтром лист пальми, i мовчки чекав наказу вартового жерця.
– Заведи воякiв цезаря до святого пророка.
«Зелений лист» знову мовчки вгнувся. Лампка пiднялася над його головою i попливла хiдником.
Сходи вивели прихожих на горiшнiй поверх, де новим коридором прийшли вони до освiтленоi восковими смолоскипами невеликоi зали.
Зелений камiл уклонився i зник. Із-за тьмяноi заслони в цю ж мить з’явився старий жрець у всьому бiлому.
– До святого пророка? – немов прокашляв вiн i з запитанням дивився на гостей.
– Лохiас, – лаконiчно вiдмовив Татiан.
Антiстос мовчки простяг перстень. Жрець хитнув головою i вдарив молотком у металевий диск, повiшений на стiнi. З-за другоi запони знов з’явився зелений камiл iз лампочкою, зiгнувся в поклонi жерцевi, який втомлено сiв на м’яку лаву.
З притемнених сiней перейшли кiлькома сходинками до широкого коридора, ясно освiтленого олiйними лампами.
– Здаеться, цей зелений Псiхопомпос водитиме нас до ранку, – знов закипiв Прiск. – Якась гра в тiнi!
– Зараз, – вперше озвався до гостей ясний i приемний голос камiла.
– Прошу, – вiдiмкнув вiн дверi без клямки i без жодних ознак замка.
Цезарева варта опинилась у невеличкiй кiмнатцi, цiлком порожнiй, без вiкон i немов i без дверей.
Однак камiл ураз знайшов замок i вже стояв у малесеньких дверцятах, що вiдсунулись у стiну.
– Звольте ласкаво зачекати, – озвався ввiчливо i швидко засунув дверi.
Всi трое переглянулись.
– Увiйшли, – промимрив перший Прiск. – А як вiдсiль?
– Тiею самою дорогою, – сухо вiдказав Татiан приниженим голосом. – Особливо, коли вмiтимем мовчати, бо, – додав пошепки, – у стiнах е… – i показав собi на вухо.
– Мовчимо слухняно, легате, – голосно по-вiйськовому вiдповiв Антiстос.
Але в цiй хвилинi скрипнули дверi в третiй стiнi, i в них стояв ввiчливий камiл, пiдтримуючи рукою заслону над дверима, що були всього на один крок навпроти.
– Святий пророк готовий прийняти августiанiв, – i запросив рукою.
І в цю ж мить десь зник.
* * *
Вояки стояли в робiтнi старшого жерця.
Низька мосяжна лампа у формi вази освiтлювала широкий стiл. На ньому купками лежали сувоi, таблички для писання, писальнi й iншi приладдя та стояли рiзнобарвнi маленькi мисочки.
Жрець Дiодор пiдвiвся й поблагословив прихожих. Вони низько вклонились.
– Даруй, найдостойнiший, що ми змушенi турбувати тебе в цю пiзню годину. Даруй i за несправну поведiнку в незнайомому нам довкiллi, – рiвно, немов вiдрубуючи слова, проказав Татiан. – Але е наказ.
Вiн дав знак Антiстосовi. Той ввiчливо показав свiй перстень.
– Слухаю, – нагнув голову пророк.
– Можемо говорити все? Нiхто нас не чуе? – спитав Татiан.
– Крiм богiв. Сiдайте, – запросив вiн, вказуючи на оздобленi слоновою кiстю ебеновi стiльцi з гаптованими золотом подушками.
