скачать книгу бесплатно
Пiд час нiмецькоi окупацii Чехii настала важка пора. Ольга Кисiлевська у своiх спогадах цитуе лист Василя Королiва: «Питаете, що робимо. Переважно обое малюемо й дуже мало пишемо. Те й друге для заробiтку й про чужих».
11 грудня 1941 року у Василя Королiва пiсля допиту в гестапо стався серцевий напад, i Наталена овдовiла.
Пiсля вiйни письменниця втратила можливiсть публiкуватися, не рахуючи рiдкiсних випадкiв, коли iй вдавалося передати рукописи за кордон. З великоi нужди вона змушена була братися за будь-яку роботу – навiть плела кошики. А деколи давала приватнi уроки iноземних мов.
Лев Биковський, який листувався з нею, писав, що вона «одержуе маленьку пенсiйку, як колишня вчителька чужоземних мов. Доробляе фiзичною працею в господах миттям начиння, у фабрицi – сортуванням рижу на нiчнiй змiнi, а влiтку – збиранням фруктiв по садах. Отримуе час вiд часу рiзнi «подарунки» з-за кордону – речi, харчi (яких, переважно, не може споживати), грошi. Крiм того, час вiд часу отримуе «гонорари» за своi твори. Отже, загально – животiе!..»
Чiкагський часопис «Овид» (№ 1, 1967) зiбрав данi про те, «Як жила i вмерла Наталена Королева»:
«Наталена Королева була невисока на зрiст, досить огрядна, одягалася дбайливо, хоч ходила, звичайно, не в новому. Харчувалася скромно, пила здебiльша каву з молочним порошком, що його розводила водою. До того шматок хлiба або булочка. Недiлями дiставала обiд вiд свого колишньою годованця Тругляжа, що займав з родиною решту ii дому. Не раз жартувала, що таемниця довговiчности полягае в тому, щоб мало iсти.
Жила Королева у власному невеликому домику, де займала кiмнату поверхнею в 20 кв. метрiв, з одними дверима та з одним вiкном. Крiм печi, стояла там софа, що вночi заступала лiжко, письмовий стiл, кiлька шаф та етажерок з книжками, мисник i два табурети. На столi лямпа, друга лямпа-дзеркало на суфiтi. Стiни досить щiльно позавiшуванi картинами, що iх змалювала сама Королева та ii чоловiк. Пiдлога застелена килимом. Всюди дуже чисто.
Можна б ще добавити, що вдержати чистоту не було для господинi такою легкою справою, коли врахувати ii старший вiк i подекуди калiцтво. Наталена не могла вiльно ходити, в неi були хворi ноги. Ідучи, спиралася на палицю. Держала при собi кота, майже нiколи не випускала його надвiр, тож мусила за ним прибирати, не раз по найнедоступнiших кутках. Урештi кiт, за пiвроку чи трохи бiльше до смертi своеi панi, кудись утiк i бiльше не вернувся. Панi прохала знайомих дiстати iй iншого кота, але для добра ii самоi не було охочих задовольнити ii бажання.
«Котiв я «обожаю», як стародавня египтянка» (З листа Н. Королевоi до М. Денисюка в 1961 р.). Іншими живими iстотами, що ними опiкувалася письменниця, були рибки в кiмнатному акварiюмi.
Кошти й удержання Наталени Королевоi були спочатку дуже скромнi. «Було це тяжке життя, – пише ii знайомий. – Деякий час, але не довго, ходила вона до недалекоi фабрики i там у кухнi мила посуд. Незабаром посковзнулася, впала i вже бiльше туди не ходила. Пiдставою ii iснування була пенсiя, що становила 200-300 чеських корон, себто половину життьового мiнiмуму. Свiй невистачальний бюджет доповнювала деколи гонорарами з Америки та допомогою вiд своiх прихильникiв у Нiмеччинi. Згодом нею заопiкувалися украiнськi письменники в Чехо-Словаччинi. Завдяки заходам Назара Гнатюка та за редакцiею д-ра О. Зiлинського видано у Пряшевi в одному томi двi повiстi Королевоi – «1313» i «Сон тiнi» (але без другоi частини п. н. «Останнiй бог», яку письменниця згодом дописала). За рахунок гонорару письменниця дiстала аванс – коло 2 000 корон, дальших 7 000 надiслано тодi, як письменниця була вже мертва. Украiнська фiлiя у Пряшевi подбала про те, що Королеву прийнято в члени Спiлки чехо-словацьких письменникiв. На тiй пiдставi вона одержала одноразову допомогу – коло 2 000 корон, а згодом другу постiйну пенсiю – коло 300 корон мiсячно. Разом з попередньою ця пенсiя забезпечувала письменницi щомiсячний прожиток. У 1966 роцi матерiяльне становище Королевоi виглядало досить надiйно, але – раптово прийшла катастрофа.
Наталена занедужала несподiвано. Вона впала в своiй кiмнатi й уже не могла пiдвестись. Тiльки по деякiм часi домашнi почули стогiн. Намагалися дiстатись до кiмнати, але то не було легкою справою, бо дверi були забарикадованi ii тiлом. Тругляж мусiв виламати дверi. Згодом хвору вiдвезено до шпиталю. За три днi (1-го липня 1966 р.) вона померла. Історiя хвороби i тим самим причина смерти не вiдома, бо в чеських лiкарнях це урядова таемниця.
Про занедужання письменницi довiдалися деякi знайомi з украiнськоi колонii у Мельнiку, але дiстатися до хвороi було важко. Тiльки двое бiльш рiшучих людей спромоглося побачити ще живу письменницю, не звертаючи уваги на спротив Тругляжiв».
* * *
Першi лiтературнi твори Наталена Королева публiкувала у французьких часописах починаючи з 1903 року. А ще вона писала польською пiд псевдонiмом К. Walewska. Першою ж украiномовною публiкацiею стало оповiдання «Грiх» у 1921 роцi у вiденському журналi «Воля». Оповiдання було пiдписане Ковалiвська-Королiва. Отже вона вже тодi була одружена з Василем Королiвим. Але чому назвала роком шлюбу 1923 рiк – загадка.
Тим самим псевдонiмом пiдписанi й наступнi публiкацii в часопису «Нова Украiна» (1923), але вже з 1925-го вона пiдписуеться Наталiя Королева i вiдтодi щороку публiкуе оповiдання в рiзних часописах.
Окремими виданнями вийшли збiрки «Во днi они» (1935) та «Інакший свiт. Екзотичнi оповiдання» (1936), де помiщено оповiдання на евангельськi мотиви та релiгiйнi легенди.
Перший iсторичний роман Наталени Королевоi «1313» присвячений середньовiччю. Тут описана iсторiя винайдення пороху.
Автобiографiчна повiсть «Без корiння. Життепис сучасницi» з’явилася 1936 року, а ще через рiк – повiсть «Предок», яка стала першою частиною автобiографiчноi трилогii. Третя частина «Шляхами i стежками життя» залишилася у рукописi, хоча окремi ii частини публiкувалися в пресi.
В iсторичнiй повiстi «Предок» (1937) письменниця використала родовi хронiки, перекази й легенди, збагативши iх власною фантазiею, аби описати зустрiч двох своiх предкiв по батьковiй та материнськiй лiнii в Украiнi у XVI сторiччi.
Історичний роман «Сон тiнi» вийшов у 1938 роцi. Подii твору вiдбувалися за часiв римського iмператора Публiя Елiя Адрiяна (117–138 pp.). Продовження «Останнiй бог» залишилось у рукописi.
У Празi 1942 року з’явилися «Легенди старокиiвськi» у двох томах з iлюстрацiями Василя Королiва, який вважав цю книжку «за найлiпшу з усього написаного» дружиною. Ця книга i зараз частенько перевидаеться, щоправда, не з оригiнального видання, а з киiвського 1991 року, яке було спотворене бездарним редагуванням.
Книжка мала успiх, але дехто сприйняв ii надто критично – наприклад, мовознавець Василь Сiмович у часопису «Нашi днi» в 1943 роцi. Ось як згадуе про це письменниця Марiя Струтинська: «До темних сторiнок нашоi працi у «Наших днях» я зараховую те, що iнколи, пiд тиском видатних спiвробiтникiв ми мусили друкувати матерiял, що йшов на шкоду нашим взаеминам з авторами. Наприклад, я не можу забути того прикрого листа, що його менi написала Наталена Королева, одна з наших найпильнiших спiвробiтниць, пiсля того, як д-р Василь Сiмович обстояв – проти нашоi волi, свою гостру критику на ii нову книжку легенд. Нiколи бiльше вона не написала нам нi одного слова».
Пiд час вiйни письменниця публiкувалася у празькому журналi «Пробоем», берлiнському «Дозвiллi» та в газетi «Кракiвськi вiстi». По вiйнi в дiаспорi були опублiкованi окремi оповiдання Наталени Королевоi та перевидано повiстi «Без корiння» i «Предок», до яких вона внесла чимало поправок. Посмертно також у дiаспорi у рiзних часописах публiкувалися оповiдання, якi переслали туди украiнцi з Чехii, заопiкувавшись архiвом письменницi. Завдяки iм видано було у 1961 роцi в Чикаго iсторичний роман «Quid est Veritas?» («Що е iстина?»), який сягае давньоримських часiв, а головним героем виступае Понтiй Пилат.
Решта творiв письменницi знаходяться у рукописах у Празi та в Киевi.
Юрiй Винничук
Сон тiнi
І. Святочнi днi
Злетiв до мене з неба Ерос, обгорнений пурпуровим плащем.
– Ізi, танцюристка, – не дочка менi. Але живе тут, – висвiтлила скромно одягнена старша жiнка.
Кощавий раб у гнiдiй ексомiдi й довгих широких лiдiйських штанах, таких дивовижних для мiсцевих людей, спустив з плеча чималий кошик i пересунув на потилицю фрiгiйську вухасту шапочку. Спадаючи, розпущенi навушники черкнули по його обличчю й поклали темнi тiнi, вiд чого обличчя стало подiбне до черепа мертвяка.
– Ось воно що! То, виходить, дiвча проживае у чужих? Як ми, невiльники.
З-пiд насуплених брiв вiн оглядав постать загорненоi у темний плащ, столлу, старшоi матрони.
Потiм протяг поглядом по чистому подвiр’ю, кучерявiй перголi бiля затишного фонтана, по садовiй огорожi й по гарненькому домику з поверхом i гарною терасою, пiдпертою iонiйськими колонами.
З веранди, заплетеноi виноградною лозою, повною великих рожевих грон, вийшла коротковолоса кучерява дiвчина з оберемком рiзноi одежi.
– Радуйся, Афро! – привiтала, проходячи, матрону.
– Мир з тобою, Геленiон! – ласкаво всмiхнулася матрона, зав’язуючи мiшечок iз пшеницею. Потiм перевела очi на раба й додала: – Нi, Ізi живе у себе вдома. Цей дiм належить нам, кiльком власникам. Їi ж два покоi – он там, нагорi, – й показала на поверх.
– Ну, то рiч iнша, – немов задоволено вiдповiв раб. – А що ж я маю робити з цим диптихоном? – труснув у руцi таблички до писання.
– Пан велiв: ти, каже, Квакусе, просто iй в руки вiддай! Ще й на словах скажи, щоб прийшла вранцi невiдмiнно. До школи, тобто до Батила.
– Ну, добре, чоловiчку, але ж вона ще не вернулась iз бенкету, – спокiйно вiдповiла Афра. – Або чекай, або зайди ще вдруге, або, коли хочеш, довiр менi диптихон. Як прийде, я iй вiддам. – І покликала до саду: – Тю-тю-тю?
З цокотiнням металевих струн i фуркотiнням крил з-за огорожi висипалось iз десять бiлих цесарок.
Матрона кинула iм пшеницi, що впала золотим дощем, i пiшла до хати.
Квакус почухав пiд пахвою, пiдтяг штани й, звертаючись до дiвчини, що прала бiля басейну, промовив вагаючись:
– Не iнакше, як доведеться прийти ще раз. Адже ж казав: «Дай у руки!» Так на здоров’я!
– Іди здоров, – вiдповiла Гелене, не пiдносячи голови.
Чула, як рипнула хвiртка. За хвилину вчула, як рипнула ще раз. То вийшла Афра.
– Нема вам саду? – звернулась до цесарок, що кумедно кланялись iй головками, Гелене. – Кша-кша! – махнула на них мокрою ексомiдою. І знов зачула, що на вулицi хтось легко вдарив калаталом у браму.
Нiхто, однак, не входив.
Гелене струсила руки й пiшла до хати по хлiб. А хвiртка вiдчинилась, i в нiй з’явилась несмiлива, струнка постать гарноi дiвчини в сiрiй столлi.
– Мир дому цьому!
Гелене вмить пiзнала поглядом вартiсть цiнноi тканини столли, помiтила невеличкi, новi, красно зробленi сандалi. І в думцi здивувалась, що прихожа не мае сережок у вухах.
– Радуйся i ти!
– Може, я помилилась? – спитала скромна дiвчина. – Менi вказали, що тут живе вдова по старшинi Афра з Тiнгiса, ткаля..
– Ось-ось щойно вийшла! Але вдома ii донька, Антонiя. Ввiйди. Далi, дверi праворуч.
Незадовго Антонiя вийшла з гостею.
– Я проведу тебе, Іраiс, – вчула Гелене голос Антонii – Я знаю ту ткалю. Вона радо це зробить. Мир з тобою, Геленiон.
– Радуйся, Антонiе. От, i маеш землячку.
– А чому ти гадаеш так? – пiднесла на Геленiон прегарнi очi чужа дiвчина.
– Однаково вiтаетесь: «миром».
– А ти так не вiтаешся?
– Я – геленка, грекиня, – i прала далi, мiркуючи: – Дивнi вони, Афра з донькою. Замiсть, щоб вiдбити конкурентку, ще й самi ii й проводять.
Вона знала, що мати з донькою тiльки впертим тканням можуть заробити собi на прожиток. Хiба ж можна було б втриматись в Александрii на мiзернiй пенсii, що ii дiстае вдова по вексiлярiусовi – драконарiевi комонноi когорти Третього легiону з Тiнгiтанськоi Мавританii, вiдкiль прийшла i вдова комонного вiйськового старшини – Ізiна мати?
Сонячне свiтло заливало вже цiле подвiр’я, коли Ізi вiдчинила брамку. Вона мала пiд пахвою пакунок iз танцювальним приладдям: прозорими, «скляними», як iх називали, шатами, мiдяними дисками – кроталами. А також i з полатаними сандалiями, що iх взяла по дорозi в шевця для свого опiкуна фiлософа Стробуса.
Танцюристка була весела й спiвала свою нову композицiю.
Цесарки нiби тiльки й чекали на цей мент: ураз, прожогом полетiли на звук Ізiного голосу.
– О, сьогоднi тобi не треба нагадувати чи бажати. Радуйся! – крикнула iй вiд фонтана грекиня.
– Радуйся й ти, Геленiон! Як же ж менi не спiвати, коли менi трапилось чудо.
– Навiть чудо?
Ізi повисла на шиi Гелене, що саме набирала воду з басейну фонтана, й закрутила грекиню з собою. Геленiон випустила з руки амфору, i вона, захлинувшись водою, пiрнула в басейн.
– Я бачила Ероса! Ероса! Ероса! Самого Ероса – бога кохання! – звiрила Ізi причину своеi радостi.
– Уже? – роблено поважно спитала грекиня.
– Тобто як: уже?
– Бо це «чудо» мусить статись iз кожною дiвчиною. Але ж чи не закороткi в тебе крила, цикадо, на Ероса?
– І от! Вона нiчого не розумiе! І взагалi з тобою не можна говорити поважно.
– Ну, не ображайся. Лiпше скажи, в чому справа. Та не сип! – стримала грекиня танцюристку. – Афра щойно iх нагодувала. Ну, розповiдай, – додала ще раз i нахилилась, щоб виловити з басейну потонулу амфору.
Ізi тим часом вже накладала дерев’яного вугiлля до переносноi жарiвнi й розповiдала:
– Ти знаеш, Геленiон, як менi огидно на оргiях, коли вони пiдходять до кiнця. Такi бруднi обличчя гостей – аж страшно. Немов мертвi – з того боку, що повернений до вранiшнього свiтла. А друга половина, хоч i жива, але теж нiби змагаеться зi смертю. В перервi, коли ми, хореi, виходимо мiж гостей, до мене почав чiплятись череватий римський сенатор. Обличчя – аж сине, розпухле, а в’язи такi червонi, як просiл у рiзницькiй крамницi. Добре, що вiнок сповз йому на потилицю, бо я вже не знала, куди дiватись. Як тут до мене озвався молодий ефеб, також римлянин. Ах, Геленiон! – зiтхнула Ізi. – Якби ти його бачила!.
– Гарний?
– Нема слiв. Менi аж язик одерев’янiв.
– Що ж вiн тобi казав?
– Запитав: хто я.
– Та що ж: не пiзнав, що ти хорея з балету? А ти йому?
– Я сказала, що я – Ізi з Мареотiсу.
– Мала б ще додати: за Мiсячною брамою. За Каналом. Бо ж вiн римлянин. Що ж вiн може знати в Александрii? Ну, й досада з цiею амфорою. Нiяк не можу вхопити.
– Стривай. Звiдси ii не впiймаеш.
Ізi вмить скинула з себе тунiку, розв’язала сандалii i стрибнула в басейн.
– Маеш. Це добре: буде менi замiсть вiдпочинку. Менi так хочеться спати! А все нема коли!
– Тож розповiдай про свого Ероса, – цiкавилась грекиня. – Про що питався ще?
– Питався, з ким я живу, чи маю батькiв, родину. Я сказала, що я самiтна, сирота. Як Селене в небi.
Але Ізi не додала, що той красень вiдповiв iй: – «Я теж самiтний, як мiсяць…»
А Ізi спитала:
– Тому ти такий зажурений, сумний?
Може, було й нечемно таке казати? Але ж, мабуть, нi. Бо той ефеб вiдповiв вiдразу, без незадоволення:
– А ти це зауважила? – Й додав: – Хiба ж такому метеликовi, як ти, самiтнiсть видаеться тяжкою?
– Нарiкати марно, – спустила Ізi своi довгi вii й задивилась на медальку, що ii юнак мав на шиi. А потiм додала тихо: – Треба приймати свое життя таким, як дають його боги.
А вiн на те:
– Говориш, як вiщунка Сибiлла. Хто тебе навчив цьому?
– Сибiлли нiхто не навчав! – кинула Ізi вже на бiгу, бо треба було знов «до кола».
Ізi роздмухала жарiвню, поставила варитись ранiшнiй кулешик, сiла на кам’янiй лавi бiля Гелене, обхопила руками колiна й розповiдала знову:
– Коли я, вертаючись додому, добiгла до надбережжя, нiби розжеврювалось. Прокидались морськi птахи й рiзкими покликами вiтали день. На рожево тремтячий нашерх моря виплив човен. Вiтрило – як нiжне рожеве крило. А бiля того крила – юнак. Геленiон! Це був вiн! Мiй Ерос! Мое серце наповнилось радiстю, що, як солодке вино з амфори, переливалась через вiнця! Куди, куди несеш мене ти, серце? Чого плигаеш, мов кiнь, що зi скелi слiпим скоком метнувсь у прiрву! І, зненацька – знаеш, Геленiон – з-пiд скелi зiрвались меви! Справа – лiворуч! Справа – лiворуч полинули в жовто-рожеве повiтря. Як пелюстки бiлих квiтiв. Коливались над зрябiлою поверхнею розвеселеного моря. А Ерос вiтав мене з човна.
Геленiон перестала прати i з цiкавiстю слухала подругу.
