скачать книгу бесплатно
Вiра глянула на себе у маленьке люстерко, що висiло в кухнi над мийкою. У халатi вона була схожа на медсестру.
Взялись вони удвох за ручки бiдона. Пiдняли його трiшки, й Іринi мало не пiдкосилися ноги. Такого тягаря в життi ще не доводилося двигати.
– А ми потрошки, ривочками, – сказала нянечка, помiтивши на Ірининому обличчi розгубленiсть.
Разiв зо двадцять вони пiднiмали й опускали бiдон, поки дотягли його до подвiйних дверей. Вiра явно зморилася, проте не скаржилась. В Ірини заболiли руки й плечi.
– Треба зробити, начальниця попросила, – проказала сумно старенька нянечка. Вiдчинила половинку подвiйних дверей. Взяли вони знову за вуха бiдон, поставили по той бiк дверей. Потiм дiсталися третiх дверей лiворуч. Занесли всередину. Там, у кiмнатi, повнiстю облицьованiй блакитною плиткою, стояла особлива медична ванна. На ii зовнiшньому боцi – пульт керування. Кнопочки, перемикачi, лампочки якiсь. Таких ванн Ірина ще нiколи не бачила. Навiть по телевiзору. У кутку на вiшаку висiли чистенькi бiлi махровi халати. На пiдлозi пiд вiшаком – кiлька пар однакових капцiв.
– Ну, Ірочко, треба напружитися, – стомлено видихнула старенька. – Треба молоко туди, у ванну, вилити.
– Ми не зможемо, – злякалась Ірина, в якоi вже й живiт заболiв.
– Як це не зможемо?! Поглянь на мене, менi вже шiстдесят сiм! А я не скаржуся!
Вiра вiдкинула накривку бiдона. Схопила обома руками за вухо, Ірина за друге.
– Це неважко, – знову заговорила старенька. – Головне – нахилити його правильно, щоб не розлити…
З третьоi спроби iм вдалося вилити молоко з бiдона у ванну. Порожнiй бiдон, хоч i сам нелегкий, тепер здався Іринi пiр’iнкою, коли вони його заносили на свою половину коридору.
– А навiщо туди молоко виливати? – запитала Іра, коли вони зупинилися бiля другого бiдона.
– Це козяче, – недбало вiдповiла Вiра. – Для процедури.
Наступнi два бiдони вони не змогли вилити до ванни без сторонньоi допомоги. Добре, що лiкар iз сусiднього кабiнету вiдгукнувся на прохання нянечки Вiри. Вiн iще на годинник глянув, коли останнiй бiдон у ванну виливали. Незадоволено похитав головою. «Цiле щастя, що Геннадiй Іллiч завжди запiзнюеться», —сказав вiн.
Наступне горнятко чаю тремтiло в руцi Ірини, наче живе. Все в Ірини тепер болiло, пiсля цих бiдонiв. І плечi, i живiт, навiть колiна. Такий стан у неi вже був – пiсля пологiв. Але тодi, попри бiль i втому, настрiй був свiтлий i радiсний.
Настав час другого зцiджування. Чашка-присоска апарату неприемно кольнула груди холодом. Уся процедура механiчного зцiджування цього разу здалася вкрай прикрою i дратiвливою.
– Ти вже потерпи, – просила Ірину нянечка, притримуючи тремкою рукою присоску. – Менi самiй пiсля тих бiдонiв недобре.
Далi лише насосик дзижчав, зцiджуючи молоко. Мовчала нянечка, на обличчi якоi вимальовувалося спiвчуття до себе самоi.
Мовчки вона простягла Іринi серветку, щоб та обтерла нею груди, перш нiж одягтися.
–А начальниця де сидить? – запитала Іра в нянечки, вже застебнувши червону вовняну кофтину на всi гудзики.
– Та отам, навпроти процедурноi, де ванна стоiть.
Ідучи коридором, Ірина вiдчувала кожен свiй порух. Коли обережно вiдхилила половинку подвiйних дверей, вiдчула неприемну напругу в кистi. Зупинилася перед зачиненими дверима до кiмнати з ванною. Зупинилася, бо почула низький чоловiчий голос, що наспiвував якусь стару, знайому пiсню. Постояла хвильку, наслухуючи. Плюскiт молока у ваннiй долинув до ii вух. «Вийшли ми всi з народу!» – неголосно спiвав на тлi цього плюскоту якийсь чоловiк.
Ірина постукала у дверi навпроти.
– Так, будь ласка! – почула Ірина привiтний голос начальницi.
– Чого тобi? – голос начальницi рiзко змiнився, щойно вона забачила у дверях Ірину. – Сюди без запрошення не можна!
Начальниця сидiла за красивим темно-коричневим столом, на якому стояв комп’ютер. За ii спиною на широкому пiдвiконнi густо рiс цiлий зимовий сад – не менше десятка вазонiв з молодими пальмами, агавами й декоративною папороттю.
– Неллi Ігорiвно, – Ірина зiбрала усю свою рiшучiсть i спробувала вкласти ii просто у силу власного голосу. – У мене до вас прохання…
– Ну? – начальниця дивилася на молоду жiнку з нарочитою зневагою. – Чого треба?
– Ви не могли б пiдняти менi зарплату?.. Хоча б… до сiмдесяти…
Очi Неллi Ігорiвни налилися гнiвом. Обличчя почервонiло. Вона розстебнула верхнiй гудзик свого бордового жакета, наче iй бракувало повiтря.
– Ти ж i так чотириста доларiв отримуеш! І тобi мало?!
– Так, але ж я за дорогу… – Ірина обiрвала себе, по щоцi поповзла сльоза.
– А годiвлю свою ти врахувала? Та я на твое мiсце!.. Менi за годину знайдуть жiнку, яка за меншi грошi сюди приiжджатиме! Зрозумiла?!
Сльози вже котилися по обох щоках Ірини. Вона кивнула i вийшла в коридор. Зупинилася перед вiшаком. Повiльно перевзулася, взяла до рук свою смарагдову хустину. Почула, як у кухнi дзенькнув телефон.
За ii спиною пройшла на iнший бiк коридору старенька няня, i за мить повернулася з коробкою цукерок у руках.
– Ось, вiзьми, – сказала Іринi, яка вже одягла пальто. – Вiд начальницi.
Ірина взяла коробку. В iншу руку – сумочку. І вийшла, навiть не попрощавшись з Вiрою.
Їй так кортiло поплакати. Але не самiй, а бiля когось, на чиемусь плечi. Хай воно й некрасиво!
Снiгопад надворi не припинявся. Починало смеркати. Раннi зимовi сутiнки пiдкреслювали казковiсть i чар вуличних лiхтарiв, приглушених густим снiгом.
«Прогуляюся парком», – сказала сама собi Ірина, пiдходячи до зебри пiшохiдного переходу.
Задивилася на сигнал свiтлофора, теж розмитий снiгом. Подумала: ану ж Єгор зараз там, у парку?
Пiшла через дорогу, прислухаючись до щемкого болю в колiнах. Почула, як комусь поруч засигналило авто, i в ту ж мить ii збило й вiдкинуло кудись убiк. Вона летiла з розплющеними очима. Їй здавалося, що летить вона спиною до землi, а обличчям до неба. І бачить, як снiжинки залишаються позаду. Раптовий удар. І небо, ще мить тому таке снiжно-бiле, темнiе. Лише колiна далi щемлять. І свiт довкола зменшуеться, здуваеться чи вiддаляеться, скручуеться у рулон, складаеться у маленькi коробочки, мов декорацiя для лялькового театру.
20
Киiв. Конча-Заспа
Субота була освiжаюче-морозяною, але Семен не почувався свiжим. Включитися в «режимний стан» (так вiн сам називав процес охорони чиеiсь безпеки) йому було зовсiм нескладно. Просто звичка. У кожному чоловiковi спить солдат. До того ж спить вiн двадцять чотири години на добу й зриваеться на рiвнi ноги лише за особливою внутрiшньою командою. Якщо навчитися командувати цим власним внутрiшнiм солдатом, то можна досягти будь-якоi мети, найчастiше – кар’ерноi. Але чоловiки сьогоднi цивiльнi пiшли – ззовнi i всерединi. Мета життя – розслаблення кiнцiвок i голови. А таких, як ото Семен, дуже мало по землi ходить. Якщо вже вiн скомандуе своему внутрiшньому солдатовi, то вiн встане й служитиме добами без спочинку. Отож свiжiсть тiла – це плюс, але не головний, а додатковий.
За кермом «ниви» сидiв Володька, давнiй товариш Семена. Вони вже виiхали на стару Обухiвську трасу. До мiсця лижноi прогулянки лишалося кiлометрiв десять.
– Знаеш, – озвався Семен до Володьки. – У мене е до тебе одне прохання… Делiкатне.
Володька кинув погляд на свого шефа й приятеля.
– Треба буде постежити кiлька ночей…
– Чоловiк? Жiнка? – запитав водiй.
– Чоловiк, – видихнув Семен.
– Добре, – кивнув Володька.
– Все буде оплачене, – додав Семен.
– Коли починати?
– Можна завтра, бiля опiвночi.
– Фотку даси?
– Не знадобиться. Ти його знаеш.
– Хтось з наших? – у голосi Володьки почулися нотки напруженоi пiдозри.
– Ага, – Семен важко зiтхнув.
Володька подумав про зрадникiв. Про тих, кого ловили й розстрiлювали в старих радянських фiльмах про вiйну й шпигунiв. Вiн перебрав у думках усю iхню нечисленну команду, яку зiбрав довкола себе Семен, щоб розпочати цю порiвняно нескладну охоронну справу. Всi були нормальними хлопцями. Або ж здавалися такими.
– Назви! – попросив Володька.
– Все залишиться мiж нами, – проказав Семен, хоч i розумiв, що це цiлком непотрiбне попередження може образити Володьку. У справжнiх чоловiкiв не бувае зайвих або невчасно сказаних слiв. – Справа в тiм… – почав було Семен, але обiрвав себе. Замовк.
– Я слухаю, – не вiдриваючи погляду вiд добре прибраноi вiд снiгу дороги, промовив Володька.
– Останнiм часом, – у Семеновому голосi з’явилося бiльше твердостi. – Зi мною щось негаразд… Я хотiв тебе попрохати постежити за мною.
Володька пригальмував, з’iхав на заснiжене узбiччя, просто пiд сосни, що росли по обидва боки траси.
– Не зрозумiв, – Володька уважно подивився у вiчi шефовi. – З тобою все гаразд?
– Якщо б у мене все було гаразд, я б не звертався до тебе, – Семен глянув на годинник. – Можемо запiзнитися, – сказав вiн спокiйно, холодним робочим тоном, позбавленим iнтонацii. – То що, постежиш?
Володька кивнув.
– У будинку навпроти на другому поверсi е вiконце. Просто на сходовому майданчику. Там теплiше. Якщо я буду робити щось дивне – зупини. Можеш силою.
Володька вивiв автiвку назад на трасу. Невдовзi вони зупинилися на роздорiжжi, на самому початку лiсовоi дороги, добре втрамбованоi широкими колесами джипiв. Зупинилися бiля «дев’ятки», в якiй сидiло ще трое мiцних чоловiкiв. Тепер уся команда була у зборi. До приiзду «лижникiв» лишалося пiвгодини. Але перша машина, двое хлопцiв з обслуги «лижникiв», уже проiхала далi лiсовою дорогою. Їм треба було облаштувати мiсце для пiкнiка. Розставити мангал, розкладнi стiльцi й столик.
Семен переконався у професiйностi цих хлопцiв дуже швидко. Коли вони, пропустивши вперед на лiсову дорогу два джипи з украiнськими прапорцями й трицифровими числами на держномерах, зайняли свое мiсце у хвостi «кортежу» i виiхали на велику галявину, що нагадувала радше стацiонарне мiсце для вiдпочинку. У мангалi горiли дрова. Великий квадрат снiгу був витоптаний чи втрамбований, перетворений на затишний пiкнiковий майданчик, на якому стояв столик, застелений цератою. Довкола – чотири дерев’янi стiльцi. Автомобiльний ящик-холодильник червоного кольору наче додавав до цiеi iдилii думку про високi технологii комфорту.
Тiльки-но «оцифрованi» джипи зупинилися, хлопцi пiдскочили до машин i вiдстiбнули вiд багажникiв на даху чотири однаковi пари лиж «Саломон».
Двох «лижникiв» Семен добре знав, то були Геннадiй Іллiч i ще один депутат вiд опозицii, який любив давати телевiзiйнi iнтерв’ю. Двое iнших були йому не знайомi. Та й байдуже йому було, хто е хто.
Вiн просто пiдiйшов до чолов’яг аж нiяк не спортивноi статури, але в дуже спортивних лижних костюмах, привiтався лише з замовником. І вiдразу повернувся до своiх хлопцiв.
«Ниву» вiдiгнали метрiв на двiстi в бiк староi Обухiвськоi траси i там залишили. «Дев’ятку» вiдiгнали далi лiсовою дорогою. Ввiмкнули рацii й розiйшлися по периметру. Головне правило – якнайменше муляти очi замовниковi. Вони вiдпочивають, у тому числi й очима.
А для Семена i його хлопцiв зимове лiсове повiтря – наче склянка апельсинового фрешу. Стовбури сосен – тонкi. Лiс ще молодий, отже, проглядаеться чудово. Робота буде нескладною, а до перших сутiнкiв лижники вгамують свiй спортивний запал i повсiдаються за столик. Будуть горiлку пити, шашлик iсти й про грошi власнi й державнi теревенити, регулярно iх плутаючи. В сутiнках, звiсно, небезпек бiльше, але всi цi депутати-замовники живуть з власним страхом, наче з дружиною, нерозлучно. Вони знають, чого й навiщо iм боятися. Кожен свiдомий, за що його могли б покарати. Але нiхто не знае в обличчя виконавця покарання.
«Лижники» видiлили на спорт не бiльше, нiж пiвгодини. Пiсля цього один з хлопцiв з обслуги пристебнув усi лижi назад до багажникiв на дахах джипiв i перетворився на офiцiанта.
Семен стояв пiд сосною метрiв за сорок вiд галявини. Слухав дзвiнке щебетання зимових птахiв. Думав про Веронiку. Думав про те, що треба з нею бути нiжнiшим i добрiшим. Що треба iнодi додому приносити квiти. І мiркувалося йому на легкому морозцi приемно.
Вже й запах шашликiв долетiв до його нiздрiв. Почали спускатися сутiнки. Застiльнi розмови «лижникiв» погучнiшали, й до Семена iнколи долiтали цiлi фрази. На свое здивування, Семен збагнув, що сперечаються про церкву, яка, мовляв, з церков краща.
Багаття знову розпалили, але цього разу явно задля романтики, а не задля свiжого шашличного жару. Запах вiд вогнища йшов ялицевий, смолистий. А на сосновому жарi шашликiв не смажать – це кожен хлопчисько знае.
Нарештi розмова затихла, i Семен зрозумiв, що пiкнiк наближаеться до кiнця. Пiдiйшов до галявини. Зачекав, поки «лижники» повставали з-за столу. Двое вiдiйшли до мангала, в якому, потрiскуючи, горiв вогонь. Двое iнших лишилися за столиком.
Геннадiй Іллiч, перш нiж сiдати до авта, поманив Семена пальцем.
– До мене поiдемо, – сказав приязним, але втомленим голосом. – Хочу друзям щось показати. Твоiм чаю наллемо, – кивнув вiн на хлопцiв-охоронцiв, що стояли вiддалiк.
«Нива» й «дев’ятка» iхали слiдом за трьома джипами. Виiхавши на трасу, повернули праворуч, убiк Обухова. Кiлометрiв через десять звернули лiворуч, i асфальтова дорога почала петляти вздовж високих парканiв, за якими росли такi ж високi молодi сосни, як i в лiсi.
Нарештi джипи пригальмували i в’iхали у вiдчиненi ворота. «Нива» й «дев’ятка» залишилися на дорозi бiля огорожi. Семен з Володькою зайшли на територiю. Своiм хлопцям Семен дав команду з машини без потреби не виходити.
За парканом пряма, освiтлена приземкуватими лiхтарями дорога вела просто до масивного триповерхового особняка.
– Гей, Сеню, давай, поквапся! – долинуло з боку джипiв, якi стояли вже бiля схiдцiв будинку.
Семен пiддав ходу. Вони пiдiйшли до чотирьох «лижникiв», i Геннадiй Іллiч рiшучим кроком повiв усiх розчищеною стежиною за будинок.
Тут уже не було нiякого освiтлення. Снiг у сутiнках здавався сiрим, а стовбури сосен – акварельно-чорними.
– Усi тут? – командирським голосом запитав господар садиби.
І, не чекаючи вiдповiдi, посвiтив кишеньковим лiхтариком на найближче дерево, до якого була прикрiплена залiзна скринька з червоним зигзагом попереджувальноi блискавки. Господар вiдчинив дверцята скриньки, i, присвiчуючи собi лiхтариком, узявся за важiль рубильника й рiзко пiдняв його вгору. Блиснула iскорка, але куди iй було змагатися з кiлькома потужними прожекторами, закрiпленими на висотi десяти-дванадцяти метрiв на стовбурах сосен. Прожектори з трьох бокiв освiтили викладену з червоноi цегли церкву з трьома позолоченими банями. Висока, могутня, вона значно перевершувала своею архiтектурною енергiею триповерховий особняк господаря.
– Ну, як?! – запитав Геннадiй Іллiч, насолоджуючись подивом на обличчях запрошених. – Ходiмо всередину!
Вiн заклично махнув рукою i рушив до кованих ворiт церкви.
Всерединi, як здалося Семеновi, було холоднiше, нiж надворi. Кiлька жарiвок горiли на внутрiшнiх стiнах. На кам’янiй пiдлозi лежали розкиданi риштування.
– Петю, де коньяк? – запитав господар у свого помiчника, i той кулею вилетiв з церкви. Зате гулке вiдлуння його крокiв, здавалося, ще було чутне, коли вiн повернувся з пляшкою «Хенесi» та одноразовими пластиковими чарочками в руках.
– На першу службу всiх запрошу! – пообiцяв господар. – А поки що вип’емо за Бога! Щоб вiн нiколи нас не полишав!
Володька й Семен вiдiйшли трохи вбiк. Господар знав правила й коньяку iм не пропонував. Щоправда, й обiцяного чаю вони не дочекалися.
Семен не мiг не посмiхатися, дивлячись на чотирьох громiздких чоловiкiв у лижних костюмах, що п’ють у церквi коньяк з пластикових чарок за Бога. Володька все задирав голову, щоб роздивитися внутрiшнiй купол церкви, але йому це нiяк не вдавалося. Свiтло тьмяних жарiвок було оманливим i створювало iлюзiю низькоi стелi. Ота iлюзiя й збентежила Володьку.
Уже повернувшись до мiста, обидва авта зупинилися на Набережному шосе. Там Семен роздав хлопцям по сотнi доларiв, отриманих вiд замовника. Собi, як начальнику, залишив двiстi.
«Дев’ятка» продовжила свiй шлях убiк Подолу. Володька повiз Семена додому.
