banner banner banner
Нічний молочник
Нічний молочник
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Нічний молочник

скачать книгу бесплатно

Одягнув спортивний костюм i вiдразу згадав учорашнiх «лижникiв». Подумав, що й вiн такий само «лижник». Адже вiн нiяким iншим спортом, крiм носiння «адiдасiвського» костюма, не займаеться. А йому ж треба тримати форму!

«Улiтку поплаваемо, у футбол пограемо», – подумки заспокоiв вiн себе.

З’iв на снiданок банан. Випив зеленого чаю. Подумав: а чи не запропонувати Веронiцi десь погуляти разом? Недiля ж сьогоднi!

Тiльки-но вiн зайшов до спальнi, як задзвонив телефон. Веронiка пiдняла слухавку, i Семеновi одразу з виразу обличчя дружини стало зрозумiло, що розмова триватиме не менше чвертi години. Повернувся до кухнi, i почув, як дзеленчить його мобiльний, залишений учора у кишенi куртки. Телефонував Володька.

– Чуеш, Сеню, давай на пiвгодинки зустрiнемося! – запропонував вiн. – Я тут неподалiк, у «Мак-Снеку».

У кав’ярнi було порожньо. Лише якесь дiвчисько сидiло, розклавши на столi свiй портативний комп’ютер.

– Ну, ти менi й нiчку влаштував! – сказав Володька приятелевi, що сiв навпроти.

Володька й справдi виглядав утомленим. Семен глянув на нього, не розумiючи.

– Ти ж просив за тобою вночi постежити! – нагадав Володька шефовi.

– Так, – кивнув Семен. – Просив. Я думав, наступноi ночi…

– Яка рiзниця. Менi минулоi не спалося. Так що…

– Зачекай, – Семен замислився. – А хiба я цiеi ночi кудись ходив?

Володька кивнув.

Семен згадав ранок. Згадав вiдносну свiжiсть свого тiла. Згадав сумирну, приязну атмосферу i навiть воркування голубiв за вiкном. І Веронiка нi в чому йому не дорiкала, i вiнок у коридорi вiн лише двiчi бачив: коли повернувся додому о пiв на дванадцяту i вранцi пiсля душу.

– І куди ж я ходив? – запитав Семен розгублено.

– О другiй двадцять ти вийшов з дому. Дiйшов до рогу Стрiлецькоi й Ярославового Валу. Прогулявся вздовж «Редiсону». Потiм повернувся до початку Франка й спустився вниз на Хмельницького. Я тобi можу на мапi весь маршрут намалювати. Але це ще не найцiкавiше!

– А що ж? – з побоюванням спитав Семен.

– Найцiкавiше, що тебе чекали. На розi Чеховського провулка й вулицi Гончара. Красива, струнка блондинка у довгiй шубi…

– Ти жартуеш! – видихнув приголомшений Семен. – І що потiм?

– Ви поцiлувалися. Майже не розмовляли. Ти провiв ii вгору по Чеховському. Постояли хвилин п’ять бiля ii пiд’iзду, i все. Вона пiшла додому, i ти також додому. Вгору по Гончара.

Семену стало не по собi. Вiн озирнувся довкола.

– А де ця блондинка живе?

Володька посмiхнувся. Простягнув Семеновi аркушик паперу з записаною адресою.

– А як ii звати? – спитав пошепки Семен.

– Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв i цiлувався!

За столом виникла пауза.

– Тобi варто пiти до лiкаря, – прошепотiв Володька, нахилившись над столом. – Я не жартую! Тобi треба до психiатра або психотерапевта.

– Я ж не псих! – Семен крутнув головою. – Я загалом нормальний…

– Ти сновида, лунатик, – знову прошепотiв Володька. – А я тобi ще щось скажу. За тобою ще один чоловiк стежив, але потiм помiтив мене i зник.

У Семена розболiлася голова. Вiн раптом вiдчув у тiлi неприемну важкiсть.

– Пiди-но вiдiспись, – сказав вiн Володьцi.

– Ти дивись, я можу ще разок за тобою послiдкувати, – запропонував приятель.

– Певно, буде не зайве, – кивнув Семен.

24

Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня

Здавалося, радощам Валi не буде меж. Дiма стояв бiля кухонного вiкна i з кривуватою посмiшкою спостерiгав за дружиною, яка кружляла в бузковому халатi з сiрим котом на руках.

«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби вiн не посидiв тиждень на дiетi в гаражi!», – мiркував Дiма.

Схудлий i старанно вимащений гаражним брудом i пилюкою кiт тепер уже напевне нiчим не вiдрiзнявся вiд покiйного Мурика.

Валя просто остовпiла, коли чоловiк внiс його до «рiдного» дому. Не могла промовити й слова. Стояла так хвилин зо п’ять, мабуть. Потiм сльози з очей витерла. Пiдiйшла. Взяла його з чоловiкових рук як немовля. І понесла до ванноi.

Кiт пiсля примусового голодування втратив не лише енергiю, але й будь-яке бажання чинити спротив. Поводився, як зiрваний зi старого пальта комiр. Дiма висипав у куток гаража повний совок смiття, зметеного огризком вiника. Старанно виваляв у цьому смiттi кота. Кiт навiть не реагував. Лише озирався iнодi на Дiму, i погляд його був тупим, як у п’яного в дим бомжа.

Але тепер, пiсля того, як Валя його помила й розчесала, кiт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутоi домашньоi тварини. І очi його тепер були не дурнi, а хитрi. І дивився вiн ними вниз, на пофарбовану дерев’яну пiдлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кiтiкетом» чи чимось схожим.

Чекати йому довелося недовго.

– Ось, Мурику, лягай на свое улюблене мiсце! – проказала Валя, опускаючи його бiля батареi пiд вiкном. – Зараз ми тебе погодуемо.

Дiмi набридло спостерiгати за цiею комедiею, у головних ролях якоi виступали його дружина i кiт-аферист. І все-таки у душi вiн вiдчував якусь гордiсть. Гордiсть режисера, який поставив успiшний спектакль.

Через пiвгодини Валя, намилувавшись, як кiт жадiбно поглинае iжу, запропонувала чоловiковi пiти разом до кав’ярнi.

– Повернення Мурика вiдзначимо, – м’яко промовила вона.

Вийшли вони з дому й вiдразу почули знайоме неприемне гарчання. Бiля паркана з iхнього боку стояв сусiдський бультер’ер Кiнг i злiсно щирив своi блискучi гострi зуби.

Дверi сусiдського будинку були вiдчиненi, на порозi з сигаретою у руцi стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга рокiв п’ятдесяти. Ходили чутки, що вiн ранiше працював м’ясником на ринку.

– Гей, заберiть свого собаку! – гукнув Дiма.

– Кiнг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелiв собацi сусiд.

Бультер’ер лiниво повернувся через дiрку в парканi на свою територiю. Дiма дивився на цю дiрку, i його сповнював гнiв. Вiн уже разiв зо п’ять залатував ii дошками. Сам собака не мiг цi дошки вiдбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвiр у парканi, щоб його бультер’ер ходив гидити на сусiдське подвiр’я.

«Отруiти б його, падлюку!» – подумав Дiма.

Коли вони з Валею дiйшли до ближнього вагончика-бару, Дiмин гнiв дещо вгамувався. Взяли вони по тарiлцi пельменiв i сто грамiв горiлки на двох. Їли й дивились одне на одного. І нiякоi розмови iм не потрiбно було. У вагончику пiд стелею показували якийсь серiал. Мова героiв була нерозбiрлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точнiше, шум життя, цiлком вiдповiдав атмосферi iхньоi вечерi.

Валя сама наповнила чарки горiлкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!

Випили. А пельменi вже й закiнчилися. Замовили ще по порцii.

– Ранiше порцii бiльшi були, – з жалем у голосi промовила Валя. – Ранiше в порцii було 14 пельменiв або 7 вареникiв.

І зiтхнула тяжко, нiби щойно попрощалася зi своею молодiстю.

– Та-а! – махнув рукою Дiма, якому раптом захотiлося втiшити дружину. – Ми можемо й самi собi вдома пельменiв наварити. Скiльки захочеш!

– А Мурик також пельменi любить! – згадала Валя. – Я вiзьму йому звiдси кiлька.

Поверталися вони повiльно й попiд руку. Падав скiсний снiжок. Повз них проходили люди, але все поодинцi, нiби й не було у всьому Борисполi жодноi сiмейноi пари, що йшла б попiд руку.

Вiдчиняючи дверi, Дiма помiтив записку.

«Прийдеш, термiново зателефонуй менi на моб. Боря». У коридорi iх зустрiв новий Мурик. Вiдразу почав тертися об ноги господинi.

– Скучив! – зрадiла вона. – А я тобi пельменикiв принесла!

Дружина з котом пiшли до кухнi, а Дiма попрямував до кiмнати. Набрав номер Бориса. На душi було неспокiйно.

– Я до тебе на хвилинку заiду, – сказав Борис цiлком спокiйним голосом. – Є коротка розмова.

– Заiжджай, – вiдповiв йому Дiма.

Борис з’явився хвилин через двадцять. Викликав Дiму надвiр.

– Слухай, давай я в тебе твоi ампули викуплю, запропонував Боря. – По десять гривень за штуку!

– А ти дiзнався, що в них? – поцiкавився Дiма.

– Нi, але на них однаково клiенти знайшлися. Давай!

Не роздумуй!

Дiма згадав оголошення про iмпортнi лiки вiд раку. Ледь помiтно всмiхнувся.

– По десять – малувато.

– Ну, давай по двадцять, – легко пристав на торг

Борис.

– По тридцять, – оголосив свою цiну Дiма.

Борис явно квапився. У Дiми склалося враження, нiби клiент чекае Бориса з ампулами десь тут, за найближчим рогом. Чекае i нервово зиркае на годинник.

– Добре, – видихнув Борис.

– Зачекай бiля хвiртки, – попросив його Дiма. Сам повернувся додому. Взяв порожнiй «бонусний» мiшок з-пiд кота i рушив до гаража.

Там переклав до мiшка майже всi ампули. Лише десять пачечок собi про всяк випадок залишив. Ану ж там справдi лiки вiд раку?

Боря розрахувався великими купюрами. Розрахунок вiдбувався у машинi при свiтлi тьмяноi лампочки на стелi салону. Дiма тричi перераховував отриману вiд Борi суму i щоразу збивався. Збивався через нав’язливу думку, яка складалася з одного лише слова: «Продешевив!»

Нарештi гешефт був закiнчений. Борис поiхав геть. Дiма прощально всмiхнувся вслiд машинi, що вiддалялася вулицею. Разом з Борею iхав у минуле неприемний епiзод з чорною валiзкою.

25

Киiвська область

Макарiвський район. Село Липiвка. Ранок

– Це вона тобi помстилася! – твердила Іринi мама, почувши, що трапилося з донькою попереднього вечора. – Собирайся, iдь! Попроси у неi пробачення i скажи, що тобi дур у голову стрелила.

Ірина глянула на свiй електронний будильник. Пiд ним лежало кiлька купюр, отриманих вчора вiд Єгора.

– І не надiйся! – простежила за доньчиним поглядом мама. – Вiн тобi постоянно грошi давать не буде! – правила далi свое. – Жалко йому тебе стало, от i дав.

Ірина дивилася тепер на грошi, на сотеннi купюри, намагаючись не слухати маму. А тут iще Яся прокинулася. Заплакала. І зрозумiла Іра, що вже десята година. Що спала вона довго й глибоко, i ii маршрутка вже давно доiхала до Киева й повернулася назад. А отже, нiкуди вона сьогоднi не поiде. Торкнулася долонею своiх наповнених молоком персiв. Узяла донечку на руки. Задерла вовняну блузку, надягнуту на голе тiло. Пiднесла Ясю ротиком до пиптика, i вiдразу вiдчула мiцнi й гарячi доньчинi губки.

А за вiкном свiтило сонце, грало променями на вiзерунках намерзлого iнею на шибцi.

– Я надвiр з нею пiду, – промовила Ірина, глянувши на дитину.

– Ти думаеш, ми на мою пенсiю з жизню справимся? – сказала на це мама. Далi встала й вийшла з Ірининоi кiмнати.

Зайшла до себе, ввiмкнула телевiзор i, зробивши гучнiше звук, подалася до кухнi.

Дивно, але голос диктора, який повiдомляв невiдомо про що, принiс спокiй у iхнiй невеличкий дiм. Ірина вiдняла Ясю вiд лiвого перса, повернула голiвкою в iнший бiк, пiднесла до правого.

Хвилин через п’ять Ясинi губки розслабились, i вона випустила пиптика.

«Заснула», – тихесенько прошепотiла Ірина.

Поклала Ясю на лiжко, прикрила ковдрою.

А сама накинула пальто i вийшла у капцях на подвiр’я. Морозяне повiтря обпекло голi кiсточки. Зайшла за будинок, до завжди вiдчиненоi повiтки. Поруч у господарському блоку метушилися кури. Вона зазирнула й туди, просто так, з цiкавостi. Три мiсяцi вона жила за якимось диким графiком. І тепер, коли перша маршрутка на Киiв вирушила без неi, i вона застала пiзнiй зимовий свiтанок у своему домi, ii розпирала незвична дитяча цiкавiсть. Так, наче весь той час, поки ii не було, всi грали в якусь захопливу гру. А вона цю гру пропустила. І зараз, коли гравцi розiйшлися додому чи у справах, просто оглядала мiсце прогавлених веселощiв.

Якоiсь митi Ірина забула, навiщо йшла до повiтки. Все-таки материнство загострюе iнстинкти, але притуплюе розум. Цю фразу вона вже чула кiлька разiв, але не могла пригадати вiд кого.

«Ага! Старi санчата!» – пригадала вiона.