скачать книгу бесплатно
– Я з нею випадково познайомилася, – розповiла вона Семеновi, пригубивши коньяк. – Просто вийшла на рiг, а там жiнка з хлопчиною свариться. Дивлюсь, а в неi у руках маленький траурний вiнок i молоток. Виявляеться, вона у стiну цвях вбила, ну, там, де вiн загинув, а охоронець кав’ярнi не дае iй вiнка повiсити. Каже, що буде клiентiв вiдлякувати…
– І що?
– Вона до власника пiшла. І домовилася, що в робочi днi вiнок висить, а на вихiднi вона його знiмае…
– Гм-м, – видихнув Семен. – А в нас НП! Охороняли бiзнес-пiкнiк Геннадiя Іллiча, а поряд якiсь мудаки полювали, теж, мабуть, депутати. Я послав своiх людей, щоб вони мисливцiв вiд пiкнiка «вiдсунули», а тi чи то випадково, чи навмисно одного з моiх у ногу дробом поранили. Вiдвезли пораненого в районну лiкарню, а тi здуру мiлiцiю викликали. Тепер мiлiцiя буде нерви псувати… Доведеться Геннадiя Іллiча просити, щоби втрутився, бо iнакше у спокоi не залишать.
Розмова Веронiки з чоловiком якоюсь несподiвано теплою вийшла. Семен навiть заспокоiти себе дозволив. І переодягнувся у все чисте, хоча нiкуди йти поки що не збирався.
За вiкном наливався свинцевим морозом раннiй зимовий вечiр. По краях шибки поблискували вiзерунки.
Веронiцi захотiлося ще чарку коньяка i на додачу ковток свiжого морозяного повiтря. Вона вiдчинила кватирку, зачекала, поки холод з вулицi не торкнувся ii щiк, i випила коньяк одним духом.
15
Киiв. Куренiвка. Пташиний ринок
За неповну годину прогулянок Пташиним ринком Дiма ледве дуба не врiзав. Котячий товар був представлений лише кошенятами, до того ж переважно благородних i дорогих пород. Продавала одна бабуся двох дорослих сiамських кiшок, але, вочевидь, почала вона iх продавати тодi, коли обидвi теж були ще кошенятами. І обличчя, i руки староi були рясно поцяцькованi слiдами котячих кiгтiв.
Дiмi бiльше сподобалася пара вгодованих папужок у красивiй просторiй клiтцi. Хвилин п’ять вiн стояв, спостерiгаючи за розумними птахами. А потiм повернувся до головного завдання. Пройшов уздовж трамвайноi колii вже за огорожею ринку. Там, як йому повiдомила стара з сiамками, бомжi за три гривнi всяку приблудну сiрiсть продають. Почувши слова «приблудна сiрiсть», Дiма миттево уявив собi Мурика. Але того дня бомжiв з дешевими котами за парканом ринку щось видно не було. І опинився врештi-решт остаточно промерзлий Дiма знову перед жiнкою у теплому сiльському кожусi i грубих чоботях, бiля нiг якоi на асфальтi в плетеному кошику пiд шматком пледу грiлися сiрi кошенята по дванадцять гривень за штуку.
– Менi потрiбен великий сiрий, – зiтхнувши, сказав Дiма.
– Наскiльки великий? – поцiкавилася добре утеплена жiнка.
Дiма показав руками приблизний розмiр Мурика. Потiм пояснив, у чому його проблема. Про жiнчине горе розповiв, про свiтлину кота в рамцi з траурним чорним кутиком.
– Ой, у мене самоi, коли Салфеточка пiд авто потрапила, мiкроiнфаркт був! – сплеснула руками жiнка. – Вашiй дружинi з чоловiком пощастило! А мене мiй три тижнi пiдряд дурепою називав!
Дiма похвалу на свою адресу «з’iв» iз задоволенням. Хотiв для продовження дiалогу посварити чоловiка продавчинi кошенят, але вчасно спинився. Бо помiтив, як в очах жiнки сяйнула думка.
– Є в мене один сiрий кiт на примiтi, нiчий. Я його пiдгодовую, я ж на першому поверсi живу, – почала вона, привiтно всмiхаючись. – А вашого ж як звали?
– У нього двi клички було. Для дружини – Мурик, а для мене – Мурло… Але головне, щоб на Мурика вiдгукувався.
– Та вони за рибу з ковбасою на що завгодно вiдгукуватися будуть! Приiжджайте через тиждень. Я його одомашню i до новоi клички привчу.
– А скiльки буде коштувати? – обережно спитав Дiма.
– Ну, скiльки не шкода, плюс на ковбасу i взагалi на харч… Гривень з п’ятдесят…
Дiма кивнув. Узяв у жiнки номер телефону, бо не пам’ятав, якi там у нього змiни наступного тижня, i рушив жвавенькою ходою до кав’ярнi-«розливайки», що ii запримiтив дорогою до Пташиного ринку. Тепер можна було не просто зiгрiтися чарчиною горiлки, а вiдзначити майбутне повернення додому «блудного Мурика».
16
Киiвська область. Макарiвський район
Село Липiвка
Яся заплакала близько другоi ночi. За вiкном було тихо, як у глибокiй пивницi, де навiть мишi не водяться. Ірина опустила ноги з лiжка на дерев’яну пiдлогу, гарячими долоньками розгладила обличчя, розплющила очi. Взяла на руки Ясю, пiднесла ротиком до лiвого перса, i в домi знов запанувала тиша. Спати вiдхотiлося. Вiд дерев’яноi пiдлоги до нiг перейшов бадьорий холодок.
Ірина згадала про Єгора. Оце кавалер! Сильний, високий, галантний. І в одязi мае смак. Он як тодi, у машинi, вiн одразу зауважив iй про хустину! Пересiчний чоловiк нiчого не сказав би. Пересiчному байдуже, що на жiнцi, тим бiльше на незнайомцi. А вiн сказав! І не через те, що вона йому тодi сподобалась. Як таке опудало, закутане в сiру хустину, може комусь сподобатись? Та вона, зрештою, сама вирiшила вдягатись, як опудало. Щоб спокiйнiше було вечорами вiд маршрутки додому йти. Щоб жоден з вiчно пiдхмелених мiсцевих чолов’яг на неi уваги не звернув. Тому що Боже збав вiд iхньоi уваги, iхнього вiчного перегару i грубих рук. Це ранiше iй здавалося, що треба завжди за собою слiдкувати, i життя до тебе буде добрiшим. Дослiдкувалася, дофарбувалась! Затягнув ii до себе в хату Михайло Якович, ii перший учитель. Сказав, що старi свiтлини покаже. А закiнчилося все вином, шоколадом i диваном, над яким на стiнi висiв гобелен з витрiшкуватою зеленою русалкою. От тобi й уся романтика!
Яся знову заснула, затиснувши пиптик у ротi. Ірина пальчиком ротик розкрила, пиптик вивiльнила, але донечку далi тримала на руках. Лише сильнiше притиснула ii до свого тiла.
Знов про першого вчителя згадала. Нiчого вiн ii так i не навчив. Тiльки «домашне завдання» на багато рокiв уперед влаштував – Ясю. Але Ірина про це не шкодувала.
Згадала, як вона Михайловi Яковичу повiдомила про свою вагiтнiсть. Як вiн зблiд одразу! Як за серце схопився!
А потiм, десь через тиждень, новина: хату продав i з села кудись виiхав.
Втеча першого вчителя Ірину дуже збентежила. Вона просто повiрити не могла, що сiльський чолов’яга, дарма що вчитель, може отак швидко самоорганiзуватися, спродати житло i вирушити в невiдомому напрямку. А в його спорожнiлу хату одразу пiсля вiд’iзду господаря вселилася циганська сiм’я: чоловiк, жiнка i трiйко дiтей. Чоловiка невдовзi посадили за продаж наркотикiв. Через мiсяць i матiр-циганку мiлiцiя з наркотиками взяла, але небавом вiдпустила. До колишньоi вчительськоi хати почали вечорами сiльськi молодики навiдуватися, i iм циганчата виносили пакетики з травою для курiння. Тривало це три-чотири тижнi, а потiм якось пiд ранок хату пiдпалили. Згорiла дотла. Циганка з дiтьми встигла вискочити, лише волосся обсмалила. Ірина, вже з животиком i ранковою нудотою, ходила глянути на попелище. Розгледiла навiть згорiлий диван, на якому зародилося Ясине життя. Пошукала поглядом гобелен з витрiшкуватою русалкою, та дарма – шмаття горить швидше за дерево. Бiльше вона про першого вчителя не згадувала. До цiеi ночi. А тепер чого згадала? Замислилась Ірина, та у вiдповiдь лише знизала голими плечиками. Їй подобалась ця безгучна нiчна розмова з собою. Подобалась тиша i в домi, i за вiкном. Може, прохолодно було трiшки, зате Яся, закутана в ковдрочку, дiлилася своiм теплом з мамою.
А думки повернулися до Єгора. Згадала вона кав’ярню з вiшаками. Згадала, як незручно було сидiти за столиком у пальтi. Придбати б щось модне. Але на якi грошi? За молоко iй платили по шiстдесят гривень на день. Мiнус двадцять одна гривня за дорогу. Лишаеться тридцять дев’ять. Мiнус iжа та рiзнi дрiбнички для Ясi. Лишаеться нуль. Дiрка вiд бублика.
Увечерi пiсля серiалу показували новини. У Донбасi страйкують шахтарi. Вимагають виплатити заборговану зарплатню. В Англii стюардеси домагаються пiдвищення оплати працi. Все у свiтi крутиться довкола зарплатнi, довкола грошей! А що, коли iй, Іринi, попрохати у начальницi пiдвищення оплати? Останнiм часом усе ж подорожчало. Он кiлограм гречки вже коштуе на п’ятдесят копiйок дорожче, а дитяча сумiш «Малюк» – на сорок! А скiльки ж попросити? Та хоча б сiмдесят гривень на день, а краще сiмдесят п’ять!
Чомусь бажане в Ірининих думках одразу ж стало дiйсним. Вона перерахувала свiй бюджет уже за новоi закупiвельноi цiни на ii молоко, i вийшло у неi, що вже буквально за три тижнi вона, не вiдчуваючи жодного внутрiшнього дискомфорту, зможе пальто у тiй кав’ярнi повiсити на вiшак.
І все-таки в ii кiмнатi гаряче не було. Пiрнула пiд важку ватяну ковдру. Ясю поклала поруч. І заснула миттю.
17
Киiв. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10
Якась дивна сила пiдiрвала Семена о першiй ночi. Одягла i взула. Вивела на хрустку снiгову шкоринку, що вкривала вулицю. Вiн вийшов на рiг трьох кав’ярень. Зупинився перед траурним вiночком, що висiв на цвяшку. Хвилину постояв, оглядаючи вiночок дещо знервовано, але допитливо. Далi перетнув Ярославiв Вал i, дiйшовши до повороту на вулицю Івана Франка, рушив нею вниз. Крокував обережно й акуратно, намагаючись не послизнутися. Але, зробивши зо двадцять крокiв, не втримався на ногах i з усiеi сили гримнувся, вдарившись стегном об вкриту ожеледдю сходинку. Присiв на мить, розтираючи рукою крiзь джинси забите мiсце. І рушив далi, вже тримаючись залiзного паркана-поруччя.
А вранцi, коли Семен прокинувся i ходив у трусах по кiмнатi, Веронiка помiтила у нього на стегнi величезний синець.
– Де це ти так? – спитала вона, вказуючи поглядом на забите мiсце й гарячково намагаючись збагнути, що з пережитого уночi було сном, а що явою.
Семен зупинився. Здивовано глипнув на синець.
– Не знаю, – вiдповiв вiн. – Може, в кухнi, об рiг столу?
Телефонний дзвiнок перервав iхню розмову. Слухавку взяла Веронiка.
– Нiко, – продзеленчав голос Дарii. – У мене до вас прохання. Менi потрiбно до перукарнi, а я вчора ввечерi не встигла вiночка зняти. Ви ж там живете поруч? Знiмiть, будь ласка!
– І куди його? – спитала Веронiка.
– Хай поки що у вас полежить, а потiм у понедiлок вранцi його заберу!
Веронiка пiшла. Лишившись на самотi, Семен довго розглядав свiй синець на стегнi. В цiлому тiлi вiдчувалася втома й розбитiсть. Чомусь хотiлося спати, але через годину за ним мало заiхати авто. Декiлька депутатiв вирiшили влаштувати собi суботню прогулянку на лижах з пiкнiком на завершення. Багаття, шашлики й повстромлюванi в снiг лижнi палицi – вже знайома, не раз бачена картина постала в Семеновiй уявi. Головне – самому одягтися теплiше. Але спершу – кави, мiцноi кави! Інакше ранок усерединi Семена не настане.
18
Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня
– Бачили його, – втiшив дружину Дiма, обтрушуючи мiтелкою снiг, що поналипав на важкi форменi черевики. – На околицi мiста, бiля баптистськоi церкви.
Вийняв свiтлину з кишенi пiджака. Простягнув дружинi.
– Встав назад. Невдовзi доведеться чорну смужку вiдклеювати!
Дiмi здалося, що на Валиному обличчi промайнула усмiшка. Вiн i сам посмiхнувся, але з iншоi причини. Подумав: як же легко все-таки жiнкам брехати! Вони наче самi цього й чекають.
Близько сьомоi, коли за вiкном падав снiг, а по ICTV передавали прогноз погоди, у дверi гримнули кулаком. Прийшов Борис. Довелося Дiмi одягатися.
Вони зайшли до гаража. Дiма ввiмкнув свiтло i вставив у розетку штепсель «електрокозла». Вони повсiдались, i Дiма розповiв вантажниковi про свою коротку розмову з начальником.
– Так, – видихнув Борис. – Може, вони й знають, що там усерединi… Але коли б щось серйозне, то шукали б гучнiше, з галасом!..
Дiма кивнув. Тепер i йому здалося, що питання начальника було не таким уже й серйозним. Ну, запитав про валiзку. А потiм: «Добре, йди!» Хiба це пошуки?
– Знаеш, – Борис пiдвiв очi на Дiму. – Давай-но я цю валiзку викину бiля аеропорту, пiд огорожею. Поблизу VIP-iвського термiналу. Якщо захочуть шукати, нехай там i шукають.
Думка здалася Дiмi слушною, i вiн вийняв двi чарки та пляшку кропив’яного самогону.
Перехиливши чарку, Дiма запропонував побратимовiкрадiевi просто роздiлити товар на три частини, i хай кожен про свою частину сам турбуеться.
Вантажник мiркував хвилини три.
– Я вже одного разу вдав з себе дурника, – сказав вiн. – Прийшов у Киевi до аптеки на Володимирськiй, ампулу захопив. Попрохав чолов’ягу в халатi глянути, проти чого вона. Сказав, буцiмто лiки вiд раку, на базарi з рук придбав…
– Ну? – зацiкавився Дiма.
– Що ну? – зненацька розсердився Борис. – Нiчого! Вiн iй горлечко скрутив. Довго принюхувався, на скельце крапнув, глянув на свiтло i знизав плечима. Сказав, що це бiльше схоже на якесь склоподiбне тiло, нiж на лiки вiд раку.
Дiма хмикнув.
– То що, будемо дiлити? – спитав знову.
Борис махнув рукою. Мовляв, хрiн з тобою, згоден.
Дiма вийняв двi торби, газету «Демократична Украiна» розстелив на пiдлозi, i вони роздiлили коробочки з ампулами на трьох. Лишалася одна зайва, i Дiма ii вiддав Борисовi.
– Я в тебе торбу позичу, – сказав Борис.
Виходив вiн з гаража з торбою, в якiй лежали двi долi ампул, його та Женина, i з покоцаною валiзкою. Дiма зачинив за Борисом дверi гаража, а сам залишився усерединi. Його затишний куточок вже прогрiвся вiд розжареноi спiралi, намотаноi на шматок азбестовоi труби. Шкода було Дiмi це тепло марнувати, тож вiн налив собi ще чарку самогону. Випив. Опустив погляд на пiдлогу, де на газетi лежала його частина пачечок з ампулами. «І що з ними робити?» – подумав вiн. Але голова не хотiла шукати вiдповiдi на це питання. Дiма раптом згадав, що завтра вранцi треба на змiну. А це означае: час поспати. І спатиме вiн цiеi ночi спокiйно й мiцно, бо в його гаражi нема вже чорноi пластиковоi валiзки, й ампул чужих немае, а отже, не будуть його бiльше турбувати вантажники Женя й Борис. А що зi своею частиною ампул робити, вiн ще вирiшить.
Дiма повернувся додому. Влiгся пiд ковдру й задрiмав. Одразу й заснув би, якби Валi не заманулося розважити його пестощами, дякуючи за пошуки Мурика. Дiма знехотя прийняв Валинi любощi. Прийняв i одразу ж заснув. І вона заснула вiдразу, нi крихти не ображаючись на чоловiка, що той так швидко втомлюеться. Вiн завше такий був. Та й вона така сама, чого вже там!
19
Киiв. Вулиця Грушевського
Маршрутка вмить заколисала Ірину. Гуркiт двигуна вривався в ii дрiмоту, але нiскiлечки не заважав. Водiй Вася провадив свою «газель» мовчки. Зимова дорога була, вочевидь, бiльш заснiженою, нiж зазвичай. Ірина у пiвснi кiлька разiв вiдчула тiлом, що маршрутка iде не прямо, а петляе з боку в бiк.
Ірина прокинулася, визирнула зi шкаралупи своеi дрiмоти, коли «газель» уже, здавалося, от-от мала загальмувати бiля метро. Але некваплива маршрутка лише дряпалася на останнiй пагорб, з якого цiле мiсто – як на долонi. Воно ii остаточно й розбудило, це мiсто. Спочатку всюди темрява нiчна, i попереду, i збоку. А потiм виринае перед тобою заграва мiських вогнiв, i хоча до них ще неблизько, кiлометрiв з десять, а серце вже пришвидшуе свое цок-цок, за яким можна лише стан душi звiрити, проте аж нiяк не час.
Звiсно, все це обман. Уся ця iлюмiнацiя. Просто реклама мiського життя. Адже свiтло горить, а мiсто спить. Воно просто прикидаеться вiчно бадьорим. От село – чесне, але бiдне. Якщо село спить, то анi тобi вогника!
Вже пiдходячи до сiроi «сталiнськоi» будiвлi, до пiд’iзду, над яким висiла табличка з номерами помешкань «25—37», – Ірина згадала своi нiчнi роздуми. Поправила пухову хустину. Вдихнула морозяне повiтря i зайшла досередини.
Нянечка Вiра зустрiла ii гостинно. Змусила ii спершу випити в кухнi горнятко чаю, i тiльки тодi вiдвела до кабiнету, де повiтря, нагрiте кварцовою лампою, мовби саме пропонувало роздягтися.
Звiльнивши перса вiд молока, Ірина з’iла двi миски пiдсолодженоi вiвсянки i випила ще чаю. А далi вийшла надвiр, аби молоко для «другоi змiни» нагуляти. Вже одягнута, зупинилась у дверях i озирнулася на нянечку Вiру.
– А коли начальниця приходить? – запитала у неi.
– Неллi Ігорiвна? В годинцi десятiй ii привозять. Якщо змерзнеш, повертайся ранiше, у мене варення малинове е!
На ранковому снiгу вже протоптали стежини. Одна з них бiгла вiд пiд’iзду прямiсiнько до переходу через дорогу. На тому боцi, щоправда, стежина добiгала лише до зупинки i там перетворювалася на велику темну витоптану пляму.
Ірина пройшла парком до оглядового майданчика. Зупинилася бiля поруччя. Хотiла роздивитися мiсто на тому березi, але побачила лише, як звiдти наближаеться хурделиця. Навiть не хурделиця, а густий снiгопад. Спершу вiн змив своею бiлиною будинки й половину мосту Метро. Далi й мiст розчинився у снiгу, зник i сам Днiпро. А ще хвилин через п’ять бiлий снiг посипав просто на Ірину, на ii хустку, на пальто. Вона пiдставила небовi долоньку й побачила, як на неi опустився цiлий рiй снiжинок i почав танути.
Озирнулася довкола – нi Марiiнського палацу не видно, нi дерев. Казка та й годi! Якби лише Яся трiшки старшою була. От здивувалася б цiй красi!
Вiтер посилився, почав колоти холодом щоки. Іра вирiшила повернутися до «молочноi кухнi». Згадала про малинове варення.
– У вас усе гаразд? – налякав запитанням чоловiк, що виринув iз заметiлi в довгому чорному пальтi. Вiн вдивлявся в обличчя Ірини напруженим поглядом. У його правому вусi чорнiла така сама маленька слухавка, як у Єгора.
– Все добре, – вiдповiла Ірина i всмiхнулася йому.
Чоловiк одразу щез. Ступив назад, за бiлу непрозору снiгову стiну.
– Ой, як тебе засипало! – вигукнула нянечка Вiра, впускаючи Ірину до коридору. – Давай, швиденько роздягайся i на кухню!
Ірина струсила снiг з хустини. Акуратненько ii повiсила. Пальто примостила на iнший рiжок дерев’яноi стiйки-вiшака. Глянула на подвiйнi дверi в кiнцi широкого коридору. Пiдiйшла, слухаючи стукiт грубуватих обцасiв своiх чобiткiв. Повернулася до вiшака. Далi вийняла з торбинки капцi й перевзулася. І знову до подвiйних дверей. Вiдхилила iх трiшки, зазирнула в шпаринку. Побачила жiнку рокiв п’ятдесяти з собачкою-мопсиком на руках i чоловiка в костюмi з потрiйним пiдборiддям. На лацканi пiджака – депутатський значок.
За спиною грюкнули вхiднi дверi. Ірина озирнулася. Двое чоловiкiв у зелених комбiнезонах занесли великий молочний бiдон. Поставили його пiд стiною i вийшли, мабуть, по наступний. Зазвичай за один раз вони привозили три бiдони.
Чай з малиновим варенням пiдняв Іринi настрiй, зiгрiв. У нянечки Вiри у кишенi бiлого халата задзвонив мобiльний. Вона метушливо видобула його, натиснула кнопку, пiднесла до вуха.
– Так, Неллi Ігорiвно, привезли! О, лишенько, як же це? Гаразд. І Іринка тут, ми вдвох впораемося.
Сховавши телефон, нянечка Вiра стурбовано озирнулася на вiдчиненi дверi, через якi було видно три молочнi бiдони, що стояли в коридорi.
– Охоронцiв начальницi хтось побив, – подiлилася новиною старенька. – До лiкарнi потрапили обидва. Тепер нiкому цi бiдони до процедурноi носити. Допоможеш менi?
– Звичайно, – з готовнiстю вiдповiла Іра.
Вони швидко допили чай.
– Вiзьми, одягни! – нянечка подала Іринi чистенький бiлий халат. – Без цього туди нiяк не можна.
