скачать книгу бесплатно
Вiн знову сiв у кухнi. Написав дружинi записку: «Валю! Я пiшов шукати Мурика». Вийняв з рамки фотографiю кота й поклав ii до внутрiшньоi кишенi пiджака.
Морозяне повiтря надворi трохи збадьорило Дiму, але втома з нiчноi змiни лежала на його плечах важким тягарем. Тому й бадьорiсть ця була якоюсь пригнiченою.
Але рiшення було прийнято, i вiдступати Дiма не збирався. Сьогоднi вiн купить на Пташиному ринку у Киевi такого самiсiнького Мурика, за сiрого кота навряд чи хтось проситиме бiльше двадцяти гривень. Купить, привезе i хай Валя шукае «10 вiдмiнностей», як у старих журналах на передостаннiй сторiнцi. Усi сiрi коти однаковi, всi люблять пожерти, тому однаково лежатимуть у кухнi пiд теплою батареею, слiдкуючи закоханими очима за господинею, яка готуе iжу.
У маршрутцi на Киiв було тепло, i радiо «Шансон» спiвало огидним голосом про «тьотю Шуру з Тобольська». Всiвшись у задньому ряду на м’яке сидiння, Дiма задрiмав.
13
Киiв. Вулиця Грушевського. Марiiнський парк
Наступного ранку весь Марiiнський парк був укритий снiговим пухом. Вiн лежав на голих галузках дерев, на алеях, створюючи враження чогось святково-весiльного.
Іра вже пiвгодини милувалася снiговою бiлiстю i бiрюзою невисокого палацу, що проглядав крiзь стовбури дерев. Цей палац своiм нiжним кольором так пасував до ii новоi пуховоi хустини. Вiрнiше, не новоi, а свiжопофарбованоi. Вона була такою легкою, ця хустина, що навiть не вiдчувалася, не тиснула. Зате вiддавала нiжне тепло. Воно стiкало ii русявим волоссям. Стiкало до плечей. Можливо, тому, що вона зав’язувала хустину так, як колись на нiй зав’язувала зовсiм iншу хустину мама, виряджаючи донечку до сiльськоi школи. Та хустина також була сiренька, мишачого кольору. Але чому також? Нi, та була мишачого кольору, ця теж була мишачого кольору. А стала нiжно-смарагдового! Легкi, випорожненi ще годину тому груди майже не вiдволiкали на себе ii увагу. Тож Ірина далi тiшилася пуховiй хустинцi, нiби перефарбована вона стала теплiшою.
А в парку нiкого не було. Лише якийсь дiдок кiлька хвилин вигулював песика, а потiм зник. І Єгора чомусь не було. Вiн же мав з боку палацу прийти. Так гадала Іра, але думки ii того ранку були нерiвнi й неслухнянi. Вночi Яся прокидалася i плакала. Й Іра подiлилася з нею материнським молоком. Зовсiм трiшки. Яся так i заснула знову, не випускаючи пиптика з ротика. Довелося Ірi обережненько пальчиком вiдкрити ротик донечцi i вивiльнити затиснутий пиптик. І в маршрутцi, що iхала темною Житомирською трасою, подрiмати не вдалося. Водiй Вася дiлився своею радiстю з охоронцем киiвськоi будови, що переважно сiдае вiдразу за водiйським сидiнням. У Васi, бачте, щастя. Дружина повернулася. Вiн спочатку влiпив iй ляпаса, а потiм уже розцiлував i сказав, що зла на неi не тримае. Розповiдав про це гордо, але чогось наче не договорював. А Іра не дурна, знала, що вiн хоче охоронцевi сказати: «Я таки кращим виявився за того непитущого зварювальника, якщо вже вона повернулася!».
Іра iхала, заплющивши очi, але вуха заткнути було нiчим. Тож усе почуте змiшалося з ii думками й спогадами про нещодавнiй сон без картинки, зате з голосом. І тепер, коли вона намагалася той голос пригадати, то чула голос водiя Васi. І слова про те, що «вiн повернеться», проказанi в Іринiй уявi голосом Васi, не звучали анi серйозно, анi переконливо. Взагалi не звучали.
«Може, вiн у тому гастрономчику каву п’е?» – подумала Ірина.
Ще раз озирнулася довкола. Нiкого.
Гастрономчик знайшла легко. Пiдiйшла до високого прилавка, за яким ховалася зовсiм молоденька блондинка у червоному жакетику.
– Три в одному, – з пам’ятi проказала Іра.
– «Маккофi» чи «Якобс»?
– «Маккофi».
З гарячою пластмасовою скляночкою в руцi пiдiйшла до вiтрини й взялася розглядати людей, що проходили повз крамницю. І раптом побачила свою начальницю, у якоi отримувала в «молочнiй кухнi» грошi. Злякано вiдсахнулася. Кава вихлюпнулася зi скляночки. Обпекла пальцi.
«Все-таки чужа я тут, – подумала Іра. – Нiкому не потрiбна. Тiльки молоко мое якийсь малюк п’е… Побачити б його!..»
Ірина до нього не вiдчувала нiчого. Нi приязнi, нi гнiву. Була сама лише цiкавiсть. Хотiлося довiдатися, хлопчик це чи дiвчинка, i ще, можливо, iм’я. Щоб могла вона, Ірина, хоча б подумки сказати своiй Ясi: «Вибач, Ясечко, але це молоко Танечцi чи Мишковi важливiше!».
– Ага, ось ви де! – пролунав за спиною знайомий баритон.
Обернулася. Посмiхнулася Єгоровi.
Той глянув на годинник.
– Допивайте! Через п’ять хвилин можна буде доброi кави випити!
Ледве приховуючи радiсть, Ірина вихилила свое «Маккофi» одним ковтком i глянула на Єгора знизу вгору, як старанний пiонер, що цiлковито довiряе своему вожатому.
Добру каву, як виявилося, варили за два кроки вiд уже знайомого Іринi гастрономчика.
У кав’ярнi було тепло i затишно. Єдиною незручнiстю для Ірини стало те, що пальто i хустку потрiбно було зняти. Вона отак i завмерла мiж столиком i вiшаком, на який Єгор уже прилаштував свое довге шкiряне пальто.
– Та сiдайте так, аби вам було зручно! – сказав вiн, помiтивши збентеження дiвчини.
Вона глянула на нього з вдячнiстю. Розстебнула пальто, попустила хустину, а потiм зсунула ii назад так, що вона лягла iй на плечi й перетворилася на нiжно-смарагдову шаль.
– Де ви знайшли таку красу? – спитав Єгор.
Ірина всмiхнулася. Розповiдати про те, що будь-яку рiч можна перефарбувати й носити, наче нову, iй не хотiлося. Особливо йому, який сидiв у дорогому темному костюмi з бордовим галстуком на бiлiй сорочцi.
Пiдiйшла дiвчина у бiлому фартушку.
– Два «американо» i… – Єгор обернувся до Ірини, – коньячок?
– Менi не можна.
– Тодi тiстечка! – Єгор знову глянув на молоденьку офiцiантку. – Якi у вас сьогоднi найсвiжiшi?
– У нас усi свiжi! Вiзьмiть «Тiрамiсу»!
– Гаразд. Два!
Дiвчина вiдiйшла.
– То ви зовсiм не п’ете? – у голосi Єгора вчувався трохи образливий для Ірини подив.
Вона глянула в його карi очi. Заперечливо похитала головою.
– Моiй доньцi три мiсяцi, – сказала Іра. – Вона в мене ще немовля.
– Доньцi три мiсяцi i ви щодня на роботу iздите?! А з нею хто? Чоловiк?
– З нею мама, – радiсть вiд зустрiчi покинула Ірину. Їй менше за все хотiлося розповiдати цьому красивому чоловiковi про себе. Адже розповiдати про себе – це перелiчувати своi проблеми. Майже жалiтися! А чужi проблеми вiдштовхують. Ірина по собi це знае. Щойно хто-небудь малознайомий починав дiлитися з нею своiми проблемами, як хотiлося заткнути вуха пальчиками й вiдiйти вбiк. Ось i вiн, мабуть, наслухаеться зараз ii проблем i його погляд потьмянiе. Нi, не буде вона його «вантажити».
– А чоловiка нема, – трохи веселiше додала Ірина. – Вигнала я його. Та вiн же й чоловiком менi не був!
– І живете там, у Липiвцi? – знову спитав Єгор.
Вона кивнула.
– А звiдки у вас така мiська вимова?! – щиро здивувався Єгор. – Я ж також народився у тих краях, за Кодрою. Але вирiс тут, у Киевi.
– Я вчилась у Киевi. Та й телевiзор любила подивитись! – зiзналась Ірина з усмiшкою. – Мама менi з дитинства товкмачила: повторюй усе вголос за телевiзором, будеш красиво говорити! У нас же, самi знаете, як балакають. А мамi й телевiзор не допомiг.
– А працюете ким? – не вгавав Єгор.
Погляд Ірини зупинився раптом на його чорнiй слухавцi. Вона прослiдкувала очима за дротиком, який губився пiд комiром пiджака. Розсмiялася.
– Що, таемна у вас робота? – всмiхнувся Єгор.
– Це у вас таемна, – розслабилася, адже розмова вiддалялася вiд ii проблем. – Я – годувальниця.
Єгор саме пiдняв над своiм горнятком фарфоровий дзбаночок з гарячим молоком. Завмер на мить.
– Так, – видихнув не без подиву. – Рiдкiсна у вас професiя!
– Закiнчиться молоко, буду iншу роботу шукати, – легко вимовила Ірина.
– Вам? – Єгор пiднiс дзбаночок з молоком до ii фiлiжанки.
Ірина кивнула.
«Тiрамiсу» танув у ротi. У кав’ярнi зазвучав негучний джаз. Єгор пив каву, маленькою ложечкою брав шматочки соковитого тiстечка й клав iх до рота. І задумливо дивився на Ірину.
– Вам не обов’язково бути такою вiдкритою i щирою, – сказав вiн раптом стурбовано. – Ви так легко про себе розповiдаете!
Ірина знизала плечиками. Їй було гаряче в пальтi, але ж не знiмати його зараз. Тим бiльше, що у неi там, пiд пальтом, геть безлика салатова кофтинка поверх рожевоi блузки i довга вовняна спiдниця, якiй уже рокiв п’ять i жодне перефарбовування iй нового життя не подаруе.
– П’ятий, ти де? – прошипiв механiчний голос з боку слухавки.
– Бiля Будинку офiцерiв, – вiдповiв Єгор.
– Тут одна вагiтна в чорному пальтi крутиться бiля оглядового майданчика. Може, та, що позавчора вбитися хотiла?
– Зрозумiв, – сказав Єгор. – Постеж! Я швидко!
– Вам треба йти? – спитала Ірина.
– Нi. Хочете ще кави?
Ірина не хотiла.
– Знаете, Іро, – Єгор нахилився над столом i перейшов на жартiвливо-змовницький шепiт. – У мене дiйсно таемна робота. Про своi таемницi я, звiсно, розповiдати не можу, ось чужi можу взнати! Можу й про вас взнати, якщо захочу.
– Таемницi? – перепитала Іра.
– Ну, хто, з ким, чому? Ви газетку «Бульвар» читаете?
– Читаю, – зiзналась Ірина. – А ви будь-якi таемницi можете взнати?
– Будь-якi, крiм державних.
Іра замислилась. Подивилась уважно в очi Єгора. Його карi очi були серйознiшi, нiж вуста. На вустах застигла жартiвлива посмiшка.
– Знаете, я б хотiла взнати…
Єгор нахилився ще ближче до Ірини, ледь свою фiлiжанку лiктем не перекинув.
– Я ж не знаю, кого своiм молоком годую. У мене його зцiджують. А потiм, мабуть, отiй мамусi чи няньцi передають. З гiгiеною тут строго: що два тижнi медогляд, усi аналiзи… Навiть отi най-най!.. Вибачте за подробицi. А хотiлося б знати про малого. Ну, того, якого моiм молоком вигодовують…
Єгор широко всмiхнувся.
– Гаразд, – сказав. – Ходiмо, покажете, де та ваша молочна кухня!
Вiн бадьоро встав. Одягнувся. Обое вийшли з тепла на морозець, i повела Ірина Єгора показати тi дверi, за якими у неi iнколи двiчi, а iнколи тричi на день молоко забирають. Пальто застiбала на ходу, i хустку свою нiжно-смарагдову на ходу поправляла.
Над Печерськом яскраво свiтило зимове сонце, i пiд його промiнням ранковий снiговий пух осiдав, важчав i прилипав до вчорашнього снiгу, що вже затверднув i перетворився на хрустку шкоринку.
14
Киiв. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10
Дарiя Іванiвна вдома у Веронiки розслабилася, iй було затишно. Поплакала трохи за померлим чоловiкомаптекарем. Поскаржилася на долю. Похвалила каву, що ii приготувала Веронiка. Порозпитувала господиню про ii сiмейнi справи.
Веронiка була налаштована на вiдвертiсть, але не свою. Про Семена сказала лише кiлька слiв, та й то надто хороших, на що вдова аптекаря недовiрливо насупилася, але тiльки на мить. А далi продовжила про себе й про свого.
– Мiй теж був чудовим i незвичайним, – ii темнi очi сяйнули душевним теплом. – Часом телефонуе i радiсним голосом: «Зараз прибiжу, люба! Вари каву!». І кава виходила така, як у вас, – вона кинула на господиню багатозначний погляд. – У мене така кава тiльки для нього вдавалася. Коли собi чи подрузi заварювала – завжди гiрше. Гаряче у вас. Зате куривом не пахне! Ви ж не палите? – Дарiя Іванiвна пробiглася поглядом по двох бiлих iталiйських батареях. – А ми, коли ремонт робили, так i лишили старi, ребристi, з чавуну. Лише пофарбували iх. У нас прохолоднiше. Ви знаете, що холод допомагае продовжити молодiсть?
Гостя на мить замовкла, мабуть, замислившись про молодiсть.
– Дiтей у вас нема? – запитала знову.
І тут вчасно рипнули вхiднi дверi. Веронiка зiрвалася з мiсця. Визирнула в коридор. Побачила чоловiка.
– Сеню, в нас гостя.
Дарiя Іванiвна вiдразу почала збиратись. Також пройшла в коридор, одягла шубу. Критично оглянула на чоловiка Веронiки.
– Я там, на столику, вiзитiвку залишила. Телефонуйте! – сказала вона, вже виходячи з помешкання. – Тепер ви до мене на каву! Ага, i ваш телефончик дайте!
Веронiка швиденько записала iй обидва своi номери – i домашнiй, i мобiльний. На прощання отримала вiд гостi ще одну приязну посмiшку. Зайшла слiдом за Семеном до кухнi.
– Ти чого такий похмурий? – запитала вона.
Семен був радше стомленим, нiж похмурим. Вiн уже встиг налити собi чарочку коньяку.
– Переодягнися, – попросила Веронiка, оглядаючи його не надто свiжий светр i потертi джинси. – Я виперу!..
– Хто це був? – поцiкавився Семен.
– Дружина аптекаря, якого вбили. Пам’ятаеш, коли ти пiд ранок прийшов… – вона раптом обiрвала себе.
Семена пересмикнуло, наче вiд раптового переляку. Вiн випив коньяк, налив ще.
– Налий i менi, – попросила дружина.
Семен здивувався. У його поглядi прокинулися людянiсть i доброта. Вiн вийняв ще одну чарку, наповнив ii i подав Веронiцi.
