скачать книгу бесплатно
– То як? Завтра опiвночi? – запитав вiн.
Семен кивнув.
І тiльки-но зупинившись перед вхiдними дверима, Семен поглянув на годинник – пiв на першу.
«Веронiка вже спить», – подумав вiн, вiдчиняючи дверi.
Увiмкнув свiтло в передпокоi, i в очi йому вiдразу ж кинувся вiнок, що стояв на пiдлозi пiд вiшаком. Семен перелякався. Завмер на мить, перебираючи подумки всiх близьких родичiв.
«Та я вже десь його бачив!» – подумав раптово. І згадав рiг Стрiлецькоi й зовнiшню стiну кав’ярнi. Згадав розмову з дружиною про вдову аптекаря.
Вилаявся пошепки й пiшов спати.
21
Киiв. Куренiвка. Пташиний ринок
Так уже збiглося, що до продавчинi кiшок з Пташиного ринку Дiмi довелося iхати знову пiсля нiчноi змiни. Змiна минула навдивовижу вдало. Шамiль винюхав у сумцi, що прибула з Дамаска, пiвкiлограма опiуму. Дiма, як i належить, викликав начальника змiни. Склали акт. Пасажира тут-таки, пiсля видачi багажу, гальманули й вiдвели геть, але цього Дiма вже не бачив. Це вже не його з Шамiлем клопоти. Зате начальник похвалив Дiму, тим самим його заспокоiвши.
Додому Дiма доiхав службовим автобусом. Помився. Набрав номер продавчинi кiшок.
– Приiжджайте за вашим Муриком, – сказала вона. – Зараз дев’ята? Давайте об одинадцятiй на тому самому мiсцi. Але вийшло трохи дорожче. Сiмдесят п’ять.
Подорожчання вуличного кота до рiвня пристойного коньяку змусило Дiму мовчки скривити губи. Але продавчиня цього навiть не вiдчула.
– Гаразд, об одинадцятiй, – сказав вiн i опустив слухавку на важiль.
Над Киевом синiло яскраве небо. Втрамбований снiг укривав хiдники. Тролейбус вiсiмнадцятого маршруту iхав неквапом. Пасажирiв було мало. Дiма сидiв на задньому сидiннi. Тепла турецька куртка на синтапонi грiла добре, як i обiцяв продавець на базарi. Пiд старi форменi штани вiн надягнув вовнянi пiдштанцi, отож нiякий мороз його не лякав. На колiнах лежала порожня господарська торба для кота. Довелося з неi ампули назад на газету в гаражi викладати.
– Це ще не Пташиний? – запитав вiн у дiда, що зайшов на зупинцi з двома целофановими мiшками, повними порожнiх пивних пляшок.
– Наступна, – вiдповiв старий.
Зупинившись бiля помiченоi ще попереднього разу кав’ярнi-«розливайки», Дiма глянув на годинник. До зустрiчi лишалося десять хвилин. Вiн зайшов, узяв п’ятдесят грамiв горiлки. Хильнув i вiдчув, як бадьорiсть розливаеться усiм його тiлом.
Продавчиню кiшок помiтив здалеку. Вона була у тому ж одязi й на тому ж мiсцi. І кошик бiля ii нiг був той самий, а бiля кошика – сiрий мiшок.
Дiма пiдiйшов, привiтався. Вийняв з кишенi грошi, вiдрахував сiмдесят п’ять. Вона кивнула на мiшок.
– Забирайте!
– Кота в мiшку? – хмикнув Дiма, а потiм збагнув, що сказав, весело розсмiявся. Бо ж i справдi – кота в мiшку.
Вона розв’язала мiшок, трiшки опустила краi, i Дiма побачив велетенського i товстого сiрого кота, набагато бiльшого, нiж iхнiй спочилий у Бозi Мурик.
– Та вiн же… – розвiв руками Дiма. – Вiн же товстий…
– Та жере, як навiжений! Тому й подорожчав…
– Вiн же й на бездомного не схожий…
– Мурику, Мурику! – демонстративно покликала його жiнка, i кiт одразу повернув до неi свою ситу морду й нявкнув. – Ось бачите? Тиждень дресирувала.
– Мурло, – напiвпошепки промовив Дiма, дивлячись згори вниз на цього сiрого хвостатого товстуна.
Кiт зацiкавлено подивився на Дiму.
– Берiть, берiть! Другого такого не знайдете! – скоромовкою процокотiла жiнка, явно бажаючи пошвидше спекатися покупця.
– З мiшком? – похмуро спитав Дiма.
– Ага, це бонус!
Дiма присiв навпочiпки. Переклав кота до господарськоi торби. Туди ж кинув i порожнiй мiшок. І, не попрощавшись, рушив до виходу з ринку. Настрiй зiпсувався. Кiт важив явно понад десять кiлограмiв. Нiякого жалю вiн викликати не мiг. Нi в кого. Тим бiльше у Валi.
Доiхавши до своеi вулицi, Дiма занiс торбу з котом до гаража. Залишив ii там, а сам зайшов до будинку.
– Де ти ходиш? – зустрiла його запитанням Валя.
– Та так…
– Убiк церкви не ходив?
– Сьогоднi – нi.
– Пiди, – попросила вона. – Може, Мурика знайдеш! Дiмi насправдi хотiлося добряче пообiдати, а не йти до баптистськоi церкви. Але сперечатися з дружиною вiн не став. На порцiю пельменiв грошi у нього були, а пообiдати на самотi – це не так уже й погано. Особливо тодi, коли треба вирiшити, що робити з цим товстим котом, який вiдгукуеться i на Мурика, i на Мурла, i, мабуть, на будь-яку iншу кличку!
У найближчому вагончику-барi за тарiлкою гарячих пельменiв Дiма й вирiшив, що треба кота на кiлька днiв у гаражi без iжi лишити, поки не схудне. А потiм можна й додому нести. Вона ж, Валя, все одно його з радощiв загодуе!
Виходячи з вагончика, Дiма помiтив на стовпi оголошення.
«Продаються iмпортнi лiки вiд раку. Ампула – 20 у. о. Дзвонити за тел. 8 063 4320985, спитати Женю».
«Ага! – кивнув, посмiхаючись, Дiма. – Жека лохотрон запустив!»
І пiшов додому доповiдати дружинi, що Мурика бiля церкви сьогоднi вранцi бачили, але вiн не знайшов. Доведеться ще кiлька разiв на його пошуки ходити.
22
Киiв. Вулиця Грушевського
У примiщеннi було жовто вiд свiтла трьох яскравих ламп, прикрiплених до навдивовижу низькоi стелi.
– Ви, головне, не хвилюйтесь! Костi у вас цiлi. Лише забиття i синцi, – Єгор нахилився над Іриним обличчям i пiдбадьорливо всмiхнувся.
– Не применшуйте! – пролунав поруч iнший, незнайомий чоловiчий голос. – Струс мозку, мабуть-таки, е.
Іра повернула голову набiк i побачила лiкаря у бiлому халатi. Молодий хлопець з тонкими вусиками, тонким носом. На головi лисина, i в одному вусi крихiтна срiбна сережка.
Ірина роззирнулася. Зрозумiла, що лежить на ношах у машинi «швидкоi допомоги». У квадратику вiконця – темно. Всерединi, у тiлi, якась порожнеча й гул.
– А куди ви мене везете? – запитала.
– Нiкуди, – спокiйно вiдповiв лiкар. – Вам полежати треба. Спробуйте поворушити пальчиками на руках i ногах.
Поворушила, вiдразу й тiло свое вiдчула, не таким уже порожнiм i гулким воно iй здалося. А пальчики на ногах якось аж надто легко заворушились. Вона трiшки пiдняла голову, допомогла собi лiктем пiднятися ще вище i глянула на ноги. Ага! Звичайно! Чоботи ж вони зняли, тому й пальцям нiг стiльки свободи.
– Іро, я вас додому вiдвезу. Не бiйтеся. Нiяких лiкарень «швидкоi допомоги»!
– Так-так, краще не треба, – кивнув лiкар. – Там такий набiр iнфекцiй, що краще вiдразу на цвинтар!
– Похмурi у вас жарти, – дорiкнув лiкаревi Єгор. – Нi, щоб щось гарне сказати.
– А от ви поживiть на вiсiмсот гривень у мiсяць, тодi я вашi жарти послухаю!
– Мiняйте професiю, – порадив лiкаревi Єгор.
– Я саме про це думаю, – зiзнався лисуватий лiкар.
Іра лежала на ношах, слухаючи розмову двох чоловiкiв. «Може, я не права? – думала вона. – Ось лiкар усього вiсiмсот отримуе, а я – тисячу вiсiмсот. І начальницю розiзлила…»
Вона важко зiтхнула й заплющила очi, втомленi рiзким свiтлом.
– Ну, пiднiмайтесь! – вирвав ii з роздумiв Єгор. – Спершу повiльно опускаемо нiжки. Взуваемося…
Вiн сам обережно взув ii. Застiбнув блискавки на чоботах.
– А тепер встаемо…
Ірина звелася на ноги i побачила, що вона без пальта, i так соромно iй стало за свiй одяг.
Єгор допомiг iй вийти зi «швидкоi». Поряд, схлипуючи колесами по розiм’ятому снiгу, проiжджали авта. Ось i знайома зупинка, i темний парк.
– Боже! Пiзно вже! – злякалась Ірина.
– Ходiмо, – прошепотiв iй Єгор. – Я у дворi вашоi «молочноi кухнi» машину залишив!
Поки йшли, Ірина кинула погляд на вiкна своеi роботи. Вiкна цiлого другого поверху горiли яскравим жовтим свiтлом, вiд пiд’iзду до пiд’iзду.
Єгор посадив Ірину на передне сидiння. Затрiснув дверцята, i iй здалося, нiби вона у заметенiй снiгом хатi. Темно й холодно. І шурхотiння мiтли, точнiше, щiтки, якою вiн змiтав снiг з машини.
Мiстом iхали повiльно. Тiльки на проспектi Перемоги потiк автiвок рухався швидше.
Щоб не думати про свое зболiле тiло i не намагатися зрозумiти, що саме болить через бiдони з молоком, а що через авто, котре ii збило, вона розповiла Єгоровi про свою розмову з начальницею, та й про бiдони, якi довелося тягнути разом iз старенькою нянею.
Їi розповiдь завершилась якось надто швидко, i в машинi запанувала тиша. Їй хотiлося почути голос Єгора. Твердий, рiшучий i, якщо можливо, турботливий. Але Єгор мовчав. Мовчав хвилин п’ять. А потiм сказав:
– Нiяка вона не Неллi Ігорiвна. Це вона себе задля благороднiшого звучання перейменувала. А те, що ти бiльшоi зарплатнi вимагала, це правильно. Не сумнiвайся!
– А ви про малюка дiзналися? – спитала з надiею в голосi Ірина.
– Нi ще. Хлопцi займаються. У нас система взаемовиручки. Я iм, кого треба, продзвоню, вони менi, кого треба, прорентгенять. Поки що ось вашу Неллi Ігорiвну перевiрили. Виявилася Галиною Тимофiiвною Слiпченко. Три рочки тому ще поробки та пристрiт знiмала за двадцять гривень з клiента, а тепер ось…
– То, може, це вона мене пiд машину послала за те, що я пiдвищення зарплатнi захотiла? – не на жарт злякалась Ірина.
– Ірочко! Думайте про хороше.
– Ой, торбинка! – згадала Іра. – Торбинка i коробка цукерок! Мабуть, пiдiбрав хтось.
– Я пошукаю, – спокiйно пообiцяв Єгор.
За пiвгодини Єгорова червона «мазда» звернула на Макарiв, а потiм на Кодру. Пiдвiз вiн ii пiд самий будинок. Потiм допомiг вийти з машини.
– Ось, – подав Іринi кiлька «грубих» купюр. – Вважайте це отриманим пiдвищенням i водночас вiдпускними. Полежiть удома з тиждень, Ясю погодуйте. Нiякого Киева! А я до вас скоро заiду, провiдаю.
Іра кивнула й завмерла, стоячи бiля хвiртки, поки червона машина не розчинилася у дивнiй темрявi цього зимового вечора, яка раптово видалася iй бузковою.
23
Киiв. Вулиця Рейтарська.
Помешкання номер 10
Семен ще спав, коли Веронiка з фiлiжанкою кави зайшла до кiмнати й присiла на краечок лiжка. Сiдаючи, вона хлюпнула кавою на свiй махровий халат. Коричнева плямка була розмiром з двокопiйчану монету. «Треба б одразу замити!» – подумала вона, але залишилася сидiти.
– Сеню! – звернулася вона до сплячого чоловiка.
Вiн щось пробурмотiв у вiдповiдь з-пiд ковдри.
– Сеню, прокидайся! Вже одинадцята!
– Одинадцята?! – перепитав сонним голосом чоловiк. Вiн провiв рукою вздовж недавно забитого стегна. Семеновi здавалося, що вiн цiлу нiч крутився з боку на бiк через це забиття.
Пiднявся, спершись на лiкоть.
– Як спала? – спитав Веронiку. – Я тебе не штовхав уночi?
– Нi, не штовхав, – Веронiка знизала плечима. – І спав без заднiх нiг.
Семен пiдвiвся на ноги. Вийшов у трусах до ванноi. Облився холодним душем. Прислухався до свого тiла. Наслухуючи, знову кинув погляд на синець. Вiн набув темно-перламутрового вiдтiнку.
Витерся рушником i, проходячи повз вiшак у коридорi, глянув на вiнок.
– Нiко! Забери його кудись, бо я вчора ввечерi ледь заiкою не став!
– Це ти про вiнок? Його сьогоднi Дарiя Іванiвна забере. Обiцяла до дванадцятоi зайти.
Семен знайшов у кухнi пакет iз супермаркету, поклав туди вiнок i повiсив на вiшак.
