скачать книгу бесплатно
Киiвська область. Макарiвський район
Село Липiвка. Вечiр
За вiкном сипав снiг. Раптовi пориви вiтру iнодi пiдхоплювали його й кидали вгору, тому вiн перелiтав через дах одноповерхового будинку й падав уже з iншого боку, за вiкном кiмнатки, в якiй спали Ірина й тримiсячна Ярослава, яку бабуся, що лишалася з нею на весь день, нiжно кликала Ясею i та само нiжно вмовляла пити бiльше молочноi сумiшi «Малюк», щоб якнайшвидше вирости, сказати свое перше слово й зробити перший крок.
– Ясечко! Ну, ще трiшки! – благала немовля бабуся Шура, пiдносячи пляшечку з сумiшшю соскою Ясi до ротика. Але дитина вперто вiдштовхувала пляшечку ручкою вбiк, при цьому не вiдводячи очей-намистинок вiд телевiзора, який показував чергову серiю «Бандитського Петербурга».
– Ну? Що я твоiй мамi скажу? – хитала головою лiтня жiнка. – Вона он у мiстi грошi для тебе заробляе, а ти?
Поки героi серiалу стрiляли одне в одного, у дверi будинку подзвонили. Але бабуся Шура не почула. Щойно коли стрiлянина припинилася, вона скочила, посадила Ясю на кушетку, а сама поквапилася до дверей.
– О! Повернулася! – зрадiла вона доньцi.
Іра опустила на пiдлогу важку господарську торбу. Зняла з голови хустину.
– Йди до кухнi, поужинай, там куриця на плитi! – подомашньому спокiйно сказала iй мама й повернулася до своеi кiмнати, не помiтивши заплаканих очей доньки.
На кухнi Іра виклала з торби продукти. Ковбасу й оселедець поклала до холодильника, консерви – до шафки бiля мийки. Всiлася за стiл, закрила обличчя долонями й заплакала тихо-тихо, майже не схлипуючи. Жахлива порожнеча всерединi неi самоi лякала ii. А можливо, то була лише втома, яку не могли компенсувати нi короткий сон, нi пюре з куркою на плитi.
Щоранку вона з грудьми, переповненими материнським молоком, поспiшала до Киева, де в маленькому кабiнетi жiнка у бiлому халатi з незрушним обличчям зцiджувала усе молоко з грудей за допомогою маленького насосика до лiтровоi банки, а далi вiдсилала ii до кухнi, де нянечка закладу, загалом добра старенька, накладала iй повну миску вiвсянки й стежила, щоб Ірина з’iла все до крихти. Інодi разом з Іриною за столик сiдали одна чи двi такi самi, як i вона, матерi-годувальницi, i тодi няня рiвномiрно розподiляла свою увагу мiж усiма жiнками. Пiсля кашi належало погуляти двi години Марiiнським парком, що розташовувався через дорогу вiд будинку, де у звичайному, лише доволi великому, помешканнi мiстився той приватний медичний заклад, схожий на молочну кухню, вiрнiше – на ii протилежнiсть. Адже тут у матерiв забирали молоко, а натомiсть давали грошi, яких, зрештою, вистачало i на молочну сумiш рiдним дiтям, i на недороге сiльське життя, i на дорогу до Киева й назад.
Іра вже знала кiлькох самотнiх мам таких самих, як i вона.
– Це для депутатських мамусь, – сказала якось Ірi Настя з-пiд Бишева. – Вони вiдразу пiсля пологiв спецiальнi пiгулки приймають, щоб молока не було, i щоб груди молодими зберегти, а самi своiх дiтей нашим молоком годують.
Іра повiрила. Вона не думала лихого про подiбних матусь. Змалку не вмiла думати погано про людей, навiть про справдi лихих. Єдине, чого б iй хотiлось, то це глянути хоч краечком ока на малюка, якого годують ii молоком.
Але сьогоднi на зворотному шляху iй довелося бiльше години стояти в маршрутцi. Може, це стояння, та ще з похиленою головою, так змучило ii, що вона цiлу дорогу шкодувала й себе саму, що була наче дiйна корова, i Ясю, що змушена при живiй i здоровiй мамi пити розчинений молочний порошок i залишатися на цiлий день з бабусею.
Виплакавшись, Іра заспокоiлась. Повечеряла. Здавалося, що груди, випорожненi три години тому, поволi знову наповнюються молоком. Зайшовши в кiмнату до мами, взяла на руки Ясю i пiднесла ii до персiв. Крихiтка присмокталась, жадiбно заворушила губками, вiд чого Ірi стало лоскiтно i трiшки боляче. Але на обличчi в неi заграла посмiшка.
– Гляди, не балуй ii! – почула вона голос матерi. – А то побачать завтра, що в тебе мало молока, скажуть бiльше не приходити…
– А я на нiч iще поiм, – без жодноi образи на материнi слова вiдповiла Іра.
Перед сном, з’iвши канапку з салом i ще одну тарiлку пюре, Іра розчинила в мисцi темно-зелену фарбу для тканин, придбану в Киевi, i замочила в нiй свою сiру пухову хустку. Щоб хустка не вийшла надто темною, долила ще води.
8
Киiв. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10. Полудень
Уранцi Веронiка полюбляла одягати спортивний лижний костюм. У цьому костюмi вона виглядала такою грацiйною i свiжою, що сама думка про ранкову зарядку чи похiд до фiтнес-студii викликала iронiчну посмiшку на ii милому личку. Сьогоднi iй вдалося понiжитися у лiжку до пiв на одинадцяту. І ось тепер, коли вона остаточно прокинулась, iй захотiлося витратити трохи енергii на домашнi справи. Веронiка витерла пилюку з мiкрохвильовки, з пiдвiконь. Потiм узялася за прання.
Завантаживши в машину-автомат усi бiлi речi, Веронiка раптом згадала про Семенову сорочку. Знов нахилилася до пральки, вiдчинила круглi прозорi пластиковi дверцята й висмикнула за рукав чоловiкову сорочку. Рукав, за який вона смикнула, був iще бiльш-менш чистим, зате другий! Вона пiднесла сорочку до вiкна й придивилася до буроi плями. Понюхала ii, потерла нiжними пучками пальцiв. За мить вона вже не сумнiвалася: сорочка була заляпана кров’ю. Веронiка замислилась i вiдчула, як вiд ii власних думок по спинi пробiгли мурашки. «Краще вже змиритися з тим, що у чоловiка з’явилась якась тимчасова коханка, нiж пiсля дванадцяти рокiв спiльного життя з’ясувати, що твiй чоловiк – убивця!».
Вона встромила сорочку назад до пральки. Натиснула кнопку пуску i в замислено-тривожному станi повернулася назад до кухнi.
У помешканнi було тихо. Семеновi з самого ранку зателефонував його постiйний замовник Геннадiй Іллiч, i чоловiк одразу пiшов у справах. Минулоi ночi вiн нiкуди не зникав. Вона, хоч iй було незручно, цiлу нiч не знiмала руки з його плеча.
Уже сидячи за кухонним столиком бiля вiкна, за яким легкий снiжок плавно опускався до землi, Веронiка знову згадала про вбивство аптекаря. «Може, спитати сусiда? – подумала вона. – Вiн, мабуть, щось про нього знае! Газети читае, новини по всiх каналах дивиться! Ану ж убивцю вже знайшли?».
Чай з медом знiмав напругу й пом’якшував тривогу. Вона могла б отак i пiвгодини сидiти бiля вiкна, i годину. Але питання, навiть якщо ставиш iх собi подумки, можна заспокоiти лише вiдповiдями. Інакше вони сверблять, наче комаринi укуси. І Веронiка вийшла на сходовий майданчик, подзвонила у сусiдськi дверi. Кiлька хвилин почекала й повернулася до себе.
«Що ж, така доля», – вирiшила вона.
І вiдразу замислилася про долю.
А що доля? На долю iй грiх було скаржитися. Єдина дитина в сiм’i вiйськового льотчика та вчительки географii. Удома завше багато цукерок, червоноi риби, великий глобус на сервантi, з якого мама подеколи витирала пилюку. Дурнуватий шлюб у вiсiмнадцять рокiв. Через пiвроку – розлучення. Другий шлюб зовсiм не дурнуватий, i тривае ось уже тринадцятий рiк. За цей час Семен вирiс з торгiвця вiдеокасетами на Петрiвцi до власника невеличкоi, зате мiцноi фiрми з охорони рiзноманiтних серйозних зустрiчей i виiзних корпоративних заходiв. Власне, то й не фiрма була, а просто двое старих друзiв: Семен i Володька, плюс за необхiдностi ще трое-четверо фiзично мiцних знайомих хлопцiв напохватi. За чотири роки роботи в охороннiй справi Семен заробив на гарне двокiмнатне помешкання на Стрiлецькiй у самому центрi. Офiс був йому непотрiбний. Все вирiшувалося по телефону. Головний замовник – Геннадiй Іллiч – був депутатом парламенту, i вiдповiдно, все його депутатське життя незалежно вiд часу доби складалося з бiзнес-зустрiчей та схожих подiй, що потребували таемностi й охорони. Семена вiн знав давно, ще з Петрiвки. Тодi у нього було прiзвисько Гена-крокодил i займався вiн щоденним збором грошей з торгового люду. «Вийшли ми всi iз народу, дiти сiм’i трудовоi…» – полюбляв наспiвувати Геннадiй Іллiч, i щоразу, коли в цю мить поруч опинявся Семен, йому згадувалося його сорок сьоме мiсце в третьому торговому ряду. Пiсня, наче реп’ях, вiдривалась вiд депутата i до самого вечора крутилася Семеновi на язицi. Інколи вiн ii мугикав, уже заходячи до помешкання пiсля роботи. Веронiка, що вивчила закономiрнiсть появи цiеi пiсеньки в домашньому «ефiрi», лише пiдсмiхалася.
Свого часу вона багато довiдалася вiд Семена про перипетii базарного життя. У часи торгiвлi вiдео Семена не раз арештовувала мiлiцiя, i вiн пiд час арештiв примудрявся зав’язати купу корисних знайомств. Колишнi сержанти сьогоднi вже стали майорами й полковниками, займали поважнi посади i ставилися до Семена як до друга юностi, свiдка iхнього професiйного й кар’ерного зростання. Доля? Звiсно, доля!
І раптом Веронiка здригнулася. Їi кинуло в крижаний холод, у прiрву. Вона згадала те, що трапилося сiм рокiв тому й чого, за обiцянками ii психотерапевта, вона бiльше нiколи в життi не мала б згадувати.
Вона у вiдчаi глянула у вiкно, на пухнастi снiжинки, що кружляли i плавно падали додолу. Їi права долоня мимоволi ковзнула стiльницею i вперлась у горнятко з недопитим чаем. Через мить воно полетiло вниз. Дзенькiт розбитого фаянсу вiдвернув Веронiку вiд думок. Вона обернулася, поглянула на пiдлогу, на бiлi скалки горнятка. Їi трохи попустило. Але той раптовий душевний холод зненацька перетворився на фiзичний. Веронiку лихоманило. Вона зайшла до спальнi, знайшла у шафi теплий норвезький светр. Надягнула його поверх «адiдасiвськоi» спортивноi курточки. Далi рушила до ванноi й закуталась у махровий халат смарагдового кольору – подарунок Семена на минулий День Валентина. Пiдперезалась тугiше. Уся та коротка метушня з утеплюванням чи то душi, чи тiла повернула ii в реальнiсть.
Великi уламки горнятка вона позбирала пальцями. Дрiбнiшi змела вiником. Протерла пiдлогу й вирiшила вийти пiд снiг. Бiлий колiр завше ii заспокоював, змушував почуватися маленькою, допитливою й беззахисною дiвчинкою. Їй згадалось, як вона всього боялась у вiцi чотирьох-п’яти рокiв. Боялась опинитися самою посеред заснiженого поля, коли iздила з батьками до знайомих у село пiд Киевом. Боялась пiдходити близько до шосе, яким мчали велетенськi гуркiтливi вантажiвки. А найцiкавiше, що iй подобалося вiдчуття страху, як багатьом дiтям подобаються страшнi казки, розказанi на нiч – вони не вiдпускають дитину в сон, змушують зазирати пiд лiжко й засинати з увiмкненим свiтлом, щоб чудовиська й страховиди з казок не прослизнули до дитячоi спальнi.
Замiсть махрового халата Веронiка одягла довгу коричневу дублянку, перед тим обмотавши шию шаликом з козячоi вовни.
Зараз вона прогуляеться вздовж високого потужного заднього муру Софiiвського собору. Дiйде до Стрiтенськоi, далi до Рильського провулка, i назад. І так разiв зо три-чотири. Це ii перевiрений маршрут заспокiйливоi прогулянки. І якщо з неба падае снiг, а вона крокуе вздовж високоi бiлоi монастирськоi огорожi, то все у свiтi владнаеться. У ii внутрiшньому свiтi. Інший свiт iй непiдвладний.
9
Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня
Пiсля «зникнення» Мурика життя у Дiми вдома стало похмуре, як нiч. Валя по п’ять разiв на день висилала Дiму в рiзнi закутки мiста, де, згiдно з чутками й неперевiреними даними, бачили великого сiрого кота, що за описом i фото нагадував зниклого. Весь Бориспiль уже був обклеений розксереними оголошеннями з фотографiею Мурика та жалiбним проханням «знайти за винагороду». Валя навiдрiз вiдмовилася вiд пропозицii чоловiка написати «…за розумну винагороду». Дiма вже й сам нерадий був, що втрутився зi своiми порадами у невдячну справу пiдготовки оголошення про зникнення кота, якiй дружина вiддалася цiлковито. Невдячну хоча б тому, що нiхто не мiг повернути iхнього Мурика. Точнiше, знайти його прах теоретично могли, але такий фiнал справи навряд чи потiшив би Валю.
Отож Дiма просто терпляче чекав, поки жiноче серце заспокоiться. Ходив собi на службу, контролював регулярне й вiдповiдальне обнюхування багажу пасажирiв, що вiдлiтали й прибували. Стежив за настроем Шамiля. А коли повертався додому, то потрапляв в атмосферу безмежного горя. Передбачаючи прохання дружини, сам казав: «То я пiду Мурика пошукаю», i перебирався до гаража, де зручнiше облаштував свiй куток мiж задньою стiною будiвлi й старим БМВ. Навiть спiральний нагрiвач собi там поставив, щоб теплiше було.
Там, у гаражi, його й застали Борис i Женя. Спершу вони, як i належить, зайшли до будинку. Валя повiдомила iм, що Дiма подався на пошуки кота. Чолов’яги були тямовитi, тож, вийшовши з подвiр’я, вiдразу рушили до гаража.
– Слухай, це повний абзац! – збуджено почав Борис, коли вони влаштувалися у зручному заплiччi гаража бiля нагрiвача. – Три днi його вдома не було!
– Кого? – спитав Дiма, у чиiх думках головне мiсце посiдав «зниклий» Мурик.
– Та велосипедиста того! – випалив Борис. – Його дружина в iстерицi билася! Я з тiею повiсткою до нього три днi ходив, лише дружину заспокоював. Казав iй, що вiн, може, ховаеться десь, щоб та повiстка його боком обiйшла. А нинi вранцi приходить додому, худий, як дiдько!
– Та вiн i так худий був! – пригадав Дiма.
– А став iще худiший, обличчя – суцiльний тобi Бухенвальд, вилицi стирчать. І знаеш, що вiн iй сказав?! Що вiн на велосипедi до Чернiгова iздив, до племiнника!
– А навiщо? – запитав Дiма.
– І я його те саме спитав: навiщо? А той лише плечима знизав!
– Нi-i, – протягнув Женя, який досi сидiв мовчки. – Вiн потiм щось про брак утоми говорив… Казав, що вiдчув зайву бадьорiсть у тiлi, то й вирiшив рвонути кудись подалi…
– Випити хочете?
Борис хитнув головою заперечливо, а Женя радiсно кивнув.
Дiма поставив на табуретку, що правила за столик, тарiлку з квашеними огiрками i наповнив двi чарки. Але перш нiж випити, поскаржився на дружину, що побиваеться за зниклим котом.
– Мине, – заспокоiв його Боря.
– Коли? Я вже не витримую! Удома така атмосфера, нiби в кожнiй кiмнатi по п’ять мерцiв неоплаканих лежить.
– То знайди схожого кота, – на обличчi Бориса вималювався дуже серйозний вираз. – І вдай, нiби це Мурик! Вiн же звичайний, сiрий був! Таких вулицями сотнi бiгають…
– Їй серце пiдкаже, що не той кiт, – засумнiвався вголос Дiма.
– Серце? Та байки то все! Жiнки самi про себе цi казки вигадують, щоб добрiшими здаватися. А самi… – Женя обiрвав сам себе, схопив чарку i нервово перехилив. Потiм хруснув у ротi огiрком.
– Та годi про котiв! – Борис вирiшив змiнити тему розмови. – Ти лiкаря знайшов якогось?
Його погляд уперся в очi Дiми.
– Якого лiкаря?! Я кота шукаю…
– Зав’язуй зi своiм котом. Пошукай лiкаря. Або аптекаря. Аптекарi на ампулах краще розумiються.
– Ти ось що зроби, – Женя пiдняв вказiвного пальця, щоб привернути до себе увагу. – Вiзьми ампулу й пiди до аптеки. Скажи, що знайшов i не знаеш, що це таке!
– Та це й ти можеш зробити! – вiдповiв на пропозицiю господар гаража. – Чого це я маю по аптеках ходити?
– Справдi, – кивнув Борис, пригладжуючи вуса i уважно дивлячись на Женю. – Займися цим!
– Гаразд, – мить повагавшись, погодився той. – Давайте менi три ампули, i я… пiду, словом.
Дiма видобув з присунутоi до стiни пластиковоi валiзи три ампули. Женя поклав iх до кишенi куртки, кивнув на прощання i вийшов.
Борис i Дiма перезирнулися.
– Вiн що, образився? – спитав Дiма.
Борис мовчки махнув рукою.
– Хлюпни й менi чарочку, – попросив вiн.
Дiма налив.
– Треба було з нами, на трьох, – сказав вiн.
– Я на трьох бiльше не п’ю, – похмуро повiдомив Борис. – Пити на трьох – це друга ознака алкоголiзму.
– А перша?
– Перша? Це пити на самотi…
– Знаеш, менi наплювати, що в цих ампулках – наркотик чи лiки вiд раку. Головне – вигiдно iх продати, —
подiлився пiсля чарки горiлки Борис. – Я б тодi доньку в унiверситет влаштував, на платне навчання. А ти справдi, знайди схожого кота, виваляй його в багнюцi й додому принеси. Скажи, що вiн по кицьках волочився i на себе не схожий… Вона й заспокоiться. Та й не кота iй треба, а дитину!
– Це наша справа! – став на захист дружини Дiма.
– Певно що ваша, – погодився Борис, пiдводячись iз саморобноi дерев’яноi лавочки. – А валiзочка – наша справа. І краще б ii чимшвидше закiнчити!
10
Киiвська область. Макарiвський район
Село Липiвка
Наступний ранок почався в Ірини на п’ятнадцять хвилин ранiше, нiж зазвичай. Вона перенесла миску з замоченою у фарбу хусткою до бойлерноi. Далi повiсила ii на мотузку просто над мискою. Хай фарба скрапуе.
Збиралася у хорошому настроi. Встигла випити чаю з холодним сирником i розчинити кип’яченою водою молочну сумiш для Ясi. Тiльки коли надягла пальто, на мить розгубилася: а на голову що? Їi погляд упав на материну вовняну хустку, чорну з червоними трояндами, куплену колись у циган на фастiвському базарi. Мама тодi три такi придбала, отже, двi хустини ще десь лежать. Ірина пов’язала хустку на голову, взяла торбину i вийшла.
Снiг на порозi заскрипiв пiд ногами.
Маршрутка над’iхала вчасно. Зайнявши свое мiсце, Іра розслабилась i заснула. І замiсть того щоб побачити сон, вона вловила голос, який долинув з незвичноi синюватоi темряви: «Вiр, вiн повернеться! Точно повернеться».
– Хто повернеться? – подумала вона ввi снi.
А голос вiдповiв: «Вiн».
– А хто вiн? – знов перепитала Ірина. А що, коли «вiн» – це Ясин батько? Такий «вiн» був iй геть не потрiбен! От якби якийсь iнший «вiн», який змiг би стати люблячим батьком для донечки й гарним чоловiком для неi самоi. Але заледве чи вiн сам прийде. Але й голос же сказав не «прийде», а «повернеться»! А повертаеться лише той, хто спершу пiшов.
Отак дрiмаючи, iхала Іра в маршрутцi темною дорогою. Попереду ii чекав Киiв, який вивiльнить ii переповненi молоком груди i ще молока попросить.
І знову вивiльнить груди, висмокче все до останньоi краплi й вiдiшле додому, заплативши не надто скупо, але й не щедро, а так, щоб вистачило iй, Іринi, сили й бажання продовжувати цю щоденну рутину доти, доки в ii грудях не висохне молоко.
– Агов! Приiхали! – протрiскотiв на головою голос водiя Васi. – Гайда, бо запiзнишся.
Дверi iй вiдчинила заспана нянечка у бiлому халатi. Либонь, вона ночувала у цiй приватнiй «молочнiй кухнi».
Іра роздяглася до пояса, сiла до столу. По плечах i руках вiд холоду одразу пробiгли мурашки. Бабуся-нянечка помiтила, що Іра змерзла, зачинила кватирку. Потiм пiднесла пластикову чашку-лiечку до лiвого перса. Ввiмкнула помпу, i вона задзижчала, наче дитяча iграшка на батарейках. Вiд чашки-лiйки до пляшки-приймача трубочкою побiгло молоко.
– Лiлiя Петрiвна звiльнилася, – поскаржилася нянечка. – Тепер менi ось з технiкою морочитися! – кивнула вона на насосик.
Щоб розвiятися, Іра пригадала собi свiй сон у маршрутцi. Подумки почала прикладати згаданого голосом «його» до всiх знайомих чоловiкiв. Виявилося, що не так уже й багато в неi знайомих чоловiкiв. Якщо не брати до уваги дiдкiвсусiдiв зi села, вистачало пальцiв однiеi руки, щоби збагнути одне: хто б з цих п’яти не повернувся, особливого щастя iй це не вiщуе.
Чашка-лiйка перекочувала на праве персо. Дзижчання помпочки здавалося таким же рiдним, як i плач Ясi.
Добре поснiдавши вiвсянкою, Іра залишила свою торбину на вiшаку в коридорi, а сама вирушила на прогулянку Марiiнським парком.
Наближалася восьма ранку. До зупинки пiд’iжджали автобуси й маршрутки, i з них висипали десятки пристойно i тепло вбраних людей. Нiхто з них не йшов до парку. Всi переходили на iнший бiк вулицi й зникали.
