скачать книгу бесплатно
Валя прочинила дверi й завмерла непорушно. На порозi Дiма побачив брудного й вихудлого – самi шкiра й костi – сiрого кота. На вухах – запечена кров. Кiт лежав без руху. Лише його каламутнi очицi дивилися на Дiму. Кiт нявкнув тихо й хрипко, наче востанне.
Валя повернулася обличчям до чоловiка.
– Дивись! – сказала вона.
І присiла навпочiпки бiля кота.
– Ти Мурик? – спитала стиха.
Кiт знову хрипко нявкнув i спробував пiдвестися на чотири лапи. Вiн виразно хотiв зробити крок уперед, пiдiйти до Валi.
– Це я винна, – прошепотiла, схлипуючи, Валя.
Взяла знесиленого кота на руки. Занесла до коридору.
Дiма вiдiйшов трiшки, аби не стояти дружинi на дорозi.
У коридорi вона опустила кота на пiдлогу. Повернулася до чоловiка.
Дiма тим часом не зводив очей зi змордованого кота. Вiн, здаеться, впiзнав у ньому справжнього Мурика. Того самого, якого вiн власноручно кинув до колодязя на занедбаному подвiр’i. Але ж той кiт був мертвий!
Валя скинула пальто, роззулася. Завмерла на мить над котом. Розiбравшись у своiх заплутаних думках, Валя взяла ганчiрку для взуття, що лежала на порозi. Перевернула ii iншим боком, тим, об який ще нiхто не витирав нiг. Розстелила бiля вiшака i перенесла на неi сiрого приблуду.
– О Боже, – сплеснула вона руками. – Та вiн ледь живий! Потерпи, я хвилинку!
Валя пiшла на кухню. А Дiма, скориставшись моментом, став перед котом навпочiпки й зазирнув у мордочку.
– Мурло, це що, ти? – спитав так, наче сподiвався щонайменше кивка у вiдповiдь.
Але кiт на цi слова не зреагував. Лише й далi дивився на Дiму жалiбно й вiрно, як на господаря.
Дiму пересмикнуло. Вiн згадав, як Валя щось про свою провину сказала.
Валя ж повернулася до коридору з чашкою молока. Поставила ii перед носом кота, i той вiдразу мордочкою пiрнув у молоко. Пив жадiбно, за кожним ковтком здригаючись усiм своiм виснаженим тiльцем.
З кухнi вийшов новий Мурик i тут-таки, шиплячи, пiдскочив до свого змордованого далекого родича.
Валя схопила товстого Мурика на руки.
– Ну, що ти? – з докором сказала вона, пестячи його за вушком. – Вiн же такий, як ти! Ти теж спочатку худющим i напiвздохлим був. А тепер такий красень!
Новий Мурик з висоти Валиних грудей неприязно дивився на брудного сiрого кота, який вже випив усе молоко i поклав мордочку на ганчiрку.
– Ходiмо, я тебе пiд батареею покладу, поiсти дам, – нiжно промовила Валя, забираючи сiрого товстуна назад до кухнi.
– То в чому ж твоя провина? – запитав Дiма, коли Валя нарештi заспокоiлась i повернулася до кiмнати, щiльно зачинивши кухоннi дверi, щоб Мурик не змiг вийти в коридор до худого.
Валя зiтхнула, сiла у фотель.
– Налий менi чарочку, – попросила.
Дiма вийняв пляшку самогонки-кропив’янки. Налив дружинi чарку. Вона вихилила ii одним духом.
– Я тодi до церкви ходила, за повернення Мурика молитись. А коли молитва не допомогла, пiшла до екстрасенса. Вона менi й сказала, що живий Мурик, але провалився до глибокоi ями й не зможе звiдти вибратися, поки до тiеi ями ще чогось не кинуть. А ще сказала менi, що я голос Саваофа ввi снi чутиму. І голос цей промовлятиме: «Вiн повернеться!» А я повинна рахувати, скiльки разiв вiн цi слова скаже. І тiльки-но я тринадцять разiв його почую, Мурик повернеться. Ну, я iх, цi слова, лише сiм разiв увi снi чула. А потiм ти сам його знайшов… Екстрасенси ж вiд диявола. Виходить, я одночасно i в Бога, i в диявола допомоги просила. От i сталося так, що одного Мурика нам Бог повернув, а iншого – диявол.
Дiма спробував збагнути щойно сказане дружиною, але не змiг. Мабуть, усе через безсонну нiч. От i обличчя його через мисленневу невдачу насупилося, стало сердитим.
– Тобто це один i той самий кiт, лише рiзними шляхами нам присланий, – додала Валя.
– Ти що, в секту пiшла? – перелякався Дiма, вперше почувши вiд дружини дивнi довгi речення.
– Я лише двiчi була, – зiзналася Валя. – Думала, це поможе Мурика повернути…
Дiма подивився на Валю скляним поглядом. «Чи не з’iхала вона з глузду?» – подумав вiн.
– Я до гаража пiду, менi треба самому побути, – сказав вiн i вийшов у коридор.
Уже всiвшись у своему затишному, але все-таки холодному гаражному куточку на маленьку дерев’яну лавочку i ввiмкнувши саморобного електронагрiвача, Дiма хлюпнув i собi чарочку самогонки, щоб зiгрiтися i зiбратися з думками. Пригадав у деталях той день, коли вантажники привезли валiзу. Згадав, як Мурло нализався рiдини з ампули й вибiг з гаража просто пiд колеса велосипедиста.
«От я його зараз перевiрю!» – вирiшив вiн.
Пiшов додому, взяв схудлого кота разом з ганчiркою, на якiй вiн лежав. Принiс до гаража. Випив iще чарку, а далi вийняв ампулу з коробки, вiдламав iй кiнчик i витрусив вмiст на тарiлку, до якоi примерзла недоiдена шпротина. Поставив тарiлку перед котом. Той повiв носом. В очах заграли вогники. Гарячково пiдсунувся до тарiлки й вилизав усе до останньоi краплi.
Дiма, що спостерiгав за котом, лише хмикнув. Коли б це була звичайна валер’янка, будь-який кiт на неi б накинувся.
«Може, пiти й зазирнути в той колодязь? Ану ж i цей – самозванець?» – подумав вiн, але вiдразу заперечливо хитнув головою на таку думку.
Не хотiлося йому зараз нiкуди йти.
28
Киiвська область. Макарiвський район
Село Липiвка
Наступний ранок в Ірини почався теж солодко, як у дитинствi. Вона лежала пiд однiею ковдрою з Ясею майже до дев’ятоi ранку.
Вхiднi дверi за цей час кiлька разiв скрипнули, вiдчиняючись i зачиняючись. Мама виходила годувати курей. Вставати Іринi не хотiлося. Зате захотiлося шоколаду, i вона вийняла принесену Єгором плитку «Оленки». Розгорнула ii, прислухаючись до солодкого шелесту фольги.
Чи то вiд нiжного гiркувато-щемкого смаку, чи з якоiсь iншоi причини, а може, й зовсiм без причини, iй згадався Марiiнський парк i невисокий бiрюзовий палац за чорними стовбурами дерев. І хрускотiння снiгу пiд ногами згадалося.
І хоч тепло iй було пiд ковдрою i затишно, як нiколи, а спогади про парк трошки вкололи. А тут ще й груди болять. Не п’е Яся стiльки молока, скiльки у маминих грудях набираеться.
За вiкном зупинилася автiвка.
«Єгор!» – зрадiла Ірина.
Квапливо, але обережно, щоб не розбудити Ясю, встала з лiжка. Одягнулася. Визирнула у вiкно.
Нi, не Єгорова машина стоiть за парканом. У Єгора червона, а ця чорна.
Стук у дверi.
– До тебе хто-то? – запитала, зазирнувши до кiмнати, мама. – Я пiду, одкрию.
– Ірина Анатолiiвна вдома? – пробасував незнайомий чоловiчий голос.
– Дома, дома вона, – вiдповiла мама.
– Скажiть, хай збираеться!
Мама влетiла до Ірининоi кiмнати перелякана.
– Там двое бритоголових, як з «Бандитського Петербурга», в чорних пальто, – тихо забiдкалася мама. – Видно, когось важного обидила. Може, мiнiстерську дитинку без молока оставила?!
Ірина квапливо вдягалася. Материн переляк передався iй. Руки тремтiли, ноги в теплi коричневi колготи нiяк не влазили. Минуло щонайменше десять хвилин, поки вона вийшла в коридор.
Зустрiлася поглядом з двома високими чоловiками в чорних шкiряних пальтах. Вони стояли бiля дверей нерухомо, як варта. Очi – холоднi, байдужi.
– А коли я додому повернуся? – запитала Ірина, вже виходячи й на ходу озираючись на схвильовану матiр.
– Як завжди повернетесь.
Один з чоловiкiв сiв за кермо. Другий посадив Ірину на задне сидiння, а сам умостився поруч з водiем.
Машина ревнула. З-пiд переднiх колiс посипала дрiбна крижана крупка. Автiвка рвонула з мiсця так, що ледь не знесла випадково iхнiй дерев’яний паркан, бо кинуло ii на заледенiлiй грунтовiй дорозi спершу на огорожу, а потiм у протилежний бiк.
Водiй явно поспiшав. Ірина дивилася крiзь лобове скло i з жахом спостерiгала одну й ту саму картину: як автiвка пiд’iжджае на швидкостi просто пiд заднi свiтла черговоi машини й сигналить якимось незвичним звуком, що нагадуе сигнал повiтряноi тривоги з фiльмiв про вiйну. І машина, що iхала попереду, вiдразу злякано вiдскакуе вбiк.
«Хоч би радiо ввiмкнули», – подумала Ірина й зiтхнула. Може, вони й ввiмкнули б радiо, якби Ірина попросила.
Але вона мовчала й лише дивувалась, як замiсть переляку в нiй наростае нiма покора. Покора долi. І перса, повнi молока, а тому неймовiрно тяжкi, болять. І спина неприемно ние, i литка права у чоботi занiмiла.
А машина мчала до Киева Житомирською трасою з величезною швидкiстю. Даiшник з радаром лише з цiкавостi спрямував свiй пристрiй на цей чорний «лексус» i присвиснув захоплено.
– Сто дев’яносто три! – сказав вiн напарниковi, кивнувши на авто, яке щойно прошмигнуло.
Напарник, виразно не схваливши захвату свого колеги, крутнув головою.
– Хоть би вони в дерево врiзались, а не в автобус, – пробурчав вiн.
Через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася бiля знайомого Іринi будинку. Чоловiк, що сидiв бiля водiя, провiв ii до самих дверей, за якими вона залишила не один лiтр свого молока. Сам натиснув на кнопку дзвiнка. Дверi вiдчинила нянечка Вiра. Чоловiк у шкiряному пальтi заштовхнув Ірину всередину i трiснув дверима, сам лишившись назовнi, на сходовому майданчику.
– Що ж ти так? – докiрливо мовила старенька Вiра.
Вiд цих слiв Іринi стало соромно. Вона зняла з плечей хустку, повiсила на вiшак пальто.
– Начальниця тебе жде, – сказала з острахом старенька.
Дверi до кiмнати з ванною навпроти кабiнету начальницi були вiдхиленi, i Ірина помiтила краечком ока, що ванна знову була наповнена молоком. І молода жiнка в бiлому халатi вимiрювала термометром температуру молока.
– Дверi зачини! – почула раптом Ірина неприемний голос начальницi.
І зрозумiла, що вона вже в ii кабiнетi. Як вона переступила порiг, i не помiтила.
– Ти що, думаеш, зможеш менi безкарно кров псувати?! – заговорила вона крiзь зуби. – Зарплатнi iй стало мало! Та я тебе голу й босу надвiр вижену!
Ірина глянула на Неллi Ігорiвну радше здивовано, нiж налякано. Ну навiщо, питаеться, потрiбно було посилати по неi машину й везти до Киева, щоб потiм пообiцяти голою i босою надвiр вигнати?
Начальниця, не помiтивши на обличчi молодоi жiнки очiкуваного ефекту вiд своiх слiв, ненадовго змовкла.
– Скiльки тобi треба зарплатнi, щоб ти роботи не прогулювала? – спитала вона холодним тоном.
Цього питання Ірина не чекала, тому глянула на Неллi Ігорiвну з iще бiльшим здивуванням.
– Чого мовчиш?
Ірина знизала плечима, i вiдразу вiдчула бiль у грудях.
– Йди працюй. Пiсля обiду прийдеш, i порозмовляемо! Коли обое грудей вже зм’якли, спорожненi за допомогою маленькоi помпочки, Іринi полегшало. Вона була готова, як звичайно, пiти на прогулянку до Марiiнського парку. Але тiльки-но пiдiйшла до вiшака, як бажання виходити зникло. Ану ж там, у парку, Єгор? А вiн же iй наказав цiлий тиждень удома лишатися! Ну, не наказав, то сказав, яка рiзниця?
Вона з’iла кашу, яку нянечка запропонувала. Пiдiйшла до вiкна, примiряючись поглядом до зими надворi й намагаючись уявити себе модно вбраною й красивою, попiд руку з Єгором. Потiм, уже перед дзеркалом у туалетi, роздивлялася свое волосся, i воно iй не сподобалося. Нi кольору, нi зачiски. Нi довге, нi коротке. Пофарбувати б його, чи що? А який колiр зараз подобаеться чоловiкам?
Пiсля другого, пiсляобiднього зцiджування молока Ірина згадала про начальницю. Зайшла до неi. Чекала, що та знову сваритиме й грубiянитиме, але цього разу начальниця зустрiла ii байдужим поглядом. Простягнула конверт.
