скачать книгу бесплатно
Помешкання номер 10
– Ти де був? Де ти був? – вiдбiйним молотом товк у вуха деренчливий голос дружини.
Семен розплющив очi. В головi шумiло. Литки болiли, наче пiсля незвично довгоi ходи в незручних черевиках…
– Ти що, не чуеш мене? – у голосi Веронiки забринiли сльози, що накочувались на очi.
Сеня пiдвiв голову, глянув у вiчi дружинi, що стояла в махровому халатi.
– Та нiде я не був, – махнув вiн. – Чого причепилася?!
– Це я причепилася?! – обурилася та. – О першiй ночi пiшов кудись, о четвертiй повернувся, i, не роздягаючись, заснув отут просто у фотелi! І нiде не був? А що в тебе на рукавi?
Сеня опустив голову й глянув на рукави своеi джинсовоi сорочки. На правому манжетi справдi був якийсь бруд, пляма. Пiд ногами лежала куртка, придбана для поiздки на Аляску, куди його обiцяла взяти знайома компанiя багатiiв-мандрiвникiв як масажиста i просто хорошого мiцного хлопця з досвiдом роботи охоронцем. Йому сказали тодi: «Знайди собi спорядження для мiнус п’ятдесяти!». Вiн i знайшов але експедицiю перенесли на невизначений час. Зате куртка лишилась. І тепер чомусь лежала на пiдлозi…
Семен роззирнувся довкола. У ногах вчувався якийсь дискомфорт. Нахилився. Скинув з нiг кросiвки.
– Ти менi так i не вiдповiси? – знову нав’язливо продзвенiло над головою.
– Що тобi вiдповiсти?! – вiн пiдвiв погляд на дружину, i та вiдсахнулась, помiтивши в чоловiковому поглядi якусь каламуть, щось, що не вiщувало нiчого хорошого. – Вибач! Мабуть, з кимсь випив уночi…
– З ким ти мiг випити вночi? Ти ж i вдень не п’еш!
Семен знизав плечима i тут-таки вiдчув бiль у лiвiй ключицi. Потер болюче мiсце рукою. Знову пiдвiв очi на дружину. Та плакала. Богу дякувати, мовчки.
Веронiка, витираючи рукою сльози, вийшла в коридор i стала перед важкими залiзними дверима. Далi рiшуче вiдчинила броньованi дверi i рвучко зачинила iх за собою. Гуркiт пролунав сходами.
Коли гримотiння стихло, знизу дочулися кроки. Веронiка поправила махровий халат i зиркнула вниз. Сходами пiднiмався сусiд Ігор.
– Що, зачинилися? – спiвчутливо запитав вiн.
– Протяг, – пояснила вона сусiдовi. – Зараз Сеня вiдчинить! – сказала i натиснула на кнопку дзвiнка.
Сусiд, як на зло, стояв i так само чекав, наче бажаючи впевнитися, що iй справдi не знадобиться його допомога. Коли Веронiка черговий раз натиснула на дзвiнок, Ігор зворотним боком долонi гримнув у дверi. Гуркiт знову наповнив пiд’iзд.
– Та ви йдiть! – попросила сусiда Веронiка. – Вiн, мабуть, у туалетi…
Ігор кивнув i рушив до своiх дверей – якраз навпроти. Зупинився. Ще раз озирнувся.
– Сьогоднi вночi аптекаря вбили, тут поруч, – сказав вiн. – Хороший був чолов’яга. Грибник хоч куди. Знайомих власними лiками лiкував, краще за будь-якого Кашпiровського!
За спиною Веронiки брязнув ключ, i вона плечима вiдчула рух повiтря, стривоженого дверима, що вiдчинились i зачинились.
За мить прочинились i ii дверi.
– Ти то йдеш, то приходиш, – Семен дивився на дружину, з його обличчя читався подив, погляд був таким же сонно-втомленим.
– Пропусти! – Веронiка вiдштовхнула його вбiк i забiгла до коридору.
Стала перед дзеркалом i з гiркотою у поглядi оглянула свою зроблену вчора зачiску, якоi чоловiк досi не помiтив.
«Якщо б iще трiшки коротше, вийшла б «брюнеткагаврош», – подумала Веронiка. – Ну й добре! Рано ще менi короткими зачiсками себе молодити!»
6
Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня
– Мурику! Мурику! – до Дiми, який намагався заснути, долинув голос Валi, його дружини. – Мурику! Де ти?
Тiеi ж митi з двору дочулося неприемне гарчання сусiдського бультер’ера на прiзвисько Кiнг. Собака був такий же паскудний, як i його господар. Вiн, замiсть того, щоб вигулювати собаку, просто виганяв його надвiр, i той за мить опинявся на подвiр’i Дiми й Валi, де справляв своi потреби, ганяв кота Мурика, якщо той був поряд, а далi повертався на свою територiю.
Дiма вiдiрвав голову вiд подушки, обвiв утомленим поглядом кiмнату, до якоi крiзь двое щiльно зашторених вiкон ледве проникало свiтло.
– До дiдька iх усiх, i того собаку, i Мурика! – прошепотiв Дiма. Придивився до вiдчиненоi телевiзiйноi тумби з трьома полицями для всiлякого вiдеопричандалля, якого наразi в сiм’i не було. Саме там, на верхнiй полицi пiд телевiзором любив вiдпочивати iхнiй сiрий кiт, якого Валя називала Муриком, а вiн, Дiма, кликав Мурлом. Котик, що важив не менше десяти кiло, вiдгукувався на обидва прiзвиська i жер усе, що йому клали до миски.
– Мурло! Киць-киць! – зашепотiв Дiма, помiтивши кота на його улюбленому мiсцi.
Кiт пiдбiг до господаря, нахилив мордочку, гадаючи, що його зараз чухатимуть за вухом.
– Валю! – гукнув Дiма. – Тут вiн!
Дверi до кiмнати прочинилися. Увiйшла Валя. На ногах пухнастi капцi, поверх бузкового фланелевого халата зав’язаний фартушок.
У повiтрi запахло тельбушеною свiжою рибою. Кiт помчав на кухню, як очманiлий. Дверi зачинилися. Дiма знову наготувався заснути. Але запах риби був сильний, та ще й знадвору раз по раз долинав якийсь шум – iхнiй будинок стояв бiля самоi дороги, якою з ближнього заводу везли великогабаритнi залiзобетоннi конструкцii.
«Може, сто грамiв прийняти на сон?» – подумав Дiма й глянув на сервант, де за скляними дверцятами стояла чергова пiвлiтрiвка для непроханих гостей. Для проханих у тому-таки сервантi, але внизу, на нижнiй полицi, зберiгалося кiлька пляшок самогону, настояного на листi молодоi кропиви. Дiма любив настоювати горiлку на травах i ягодах. І пити приемнiше, i для органiзму наче кориснiше.
Вiн знехотя пiднявся з дивану й налив собi келишок самогонки на кропивi. Випив душком. Отут i рибний запах виявився доречним – не закусив, то хоч занюхав!
Знову прилiг i миттево заснув, мовби змучене тiло тiльки й чекало снодiйних ста грамiв.
Кiт, нажершись риб’ячих тельбухiв, подався назад до кiмнати, де спав господар i де було тепло й душно. Але зачиненi дверi його не пустили. Довелося йому лишитися на кухнi й спостерiгати з-пiд ребристоi чавунноi батареi за своею господинею. Та, засунувши рибу до духовки, взялася за свинячi ратички. На конфорцi стояла велетенська каструля. «Буде холодець», – здогадався сiрий кiт.
Тим часом у дверi знадвору хтось постукав, i господиня, полишивши гострий нiж на стiльницi, вийшла в коридор.
– Ми з аеропорту, – пояснив один з чоловiкiв, що стояли на порозi. – Дiма потрiбен.
– Та спить вiн пiсля змiни, – спробувала Валя вiдстояти чоловiкове право на вiдпочинок.
– Це важливо дуже, – наполiг другий чолов’яга. – Ми його на п’ять хвилин. Одну справу обговорити, i все.
До будинку Валя iх не впустила. Лишила стояти на порозi. Сама зайшла до кiмнати й потермосила чоловiка.
– До тебе з роботи прийшли, з аеропорту. Там, на порозi. Вийдеш?!
Дiма тяжко зiтхнув i спустив ноги з канапи. «Хто ще такi?» – запитав дружину, чудово розумiючи, що вона нiкого з його спiвробiтникiв знати не може. По-перше, тому, що нi з ким з роботи вiн не товаришував, а по-друге, сама Валя жодного разу нi в Борисполi, нi на будь-якому iншому летовищi не бувала.
Вийшовши на порiг, вiн сонним поглядом витрiщився на вiзитерiв i вiдразу iх упiзнав – то були вантажники Борис i Женя з багажного вiддiлення. Тi самi, що вламали його «не помiтити» чорну пластикову валiзку, яка викликала таку цiкавiсть у його вiвчарки Шамiля.
– Ми привезли! – Борис кивнув у бiк коричневого «Фольксвагена-Пасата», що стояв за парканом.
– Подивилися б самi, – втомлено видихнув Дiма.
– Нi, – заперечливо крутнув головою Борис. – Ми без тебе вiдчиняти не будемо. Все мае бути по-чесному. Разом вiдчинили, разом подiлили й забули про все. Зрозумiло?
Дiма кивнув.
– Давай у твоему гаражi, – запропонував Женя.
Дiма позiхнув i повернувся у коридор по ключ вiд гаража. Знову вийшов на порiг.
– Сюди, тут переноска е! – гукнув iм Дiма, зайшовши до гаража першим i ставши мiж задньою стiною i своiм стареньким БМВ.
Увiмкнув лампу.
Вантажники обережно опустили валiзу на бетонну пiдлогу. На ручцi все ще баламкалась багажна бiрка з кодом аеропорту призначення – Вiдень.
– Стамеска е? – поцiкавився в господаря вусань Борис.
– Зараз глянемо! – Дiма вiдiйшов у куток, де стояла дерев’яна скринька з iнструментами.
Вийняв стамеску й молоток.
– Шкода ламати, – зiтхнув, стаючи навпочiпки.
– Та не шкодуй. Лiтати з нею все одно не можна, запах лишиться, i бiля неi кожен собака брехатиме!
Дiма пiдставив стамеску гострим краем до кодового замка. Вдарив молотком, i замок трiснув навпiл.
Борис i Женя всмiхнулися у передчуттi розкриття таемницi.
Дiма пiдняв накривку валiзи. У нiс йому вдарив вiддалено знайомий солодкавий запах.
Згори лежала картонка, пiд нею – гофрований пакувальний папiр, а далi – щiльно поскладанi однаковi пуделка, кожне розмiром iз сигаретну пачку. Одна з коробочок виявилася пiдмоченою. Дiма ii розкрив. Обережно видобув з неi розбиту ампулу. Опустив ii собi пiд ноги i тут же вийняв з пуделка ще одну, цiлу, наповнену ледь каламутною рiдиною. Простягнув ii Борисовi.
Той пiднiс ампулу до лампи-переноски, глянув на свiтлi.
– Без надпису! – здивувався вголос i передав своему товаришевi.
Женя й собi покрутив у руках ампулу, стенув плечима й повернув Борисовi.
– Хер його знае, що це таке! – замислено мовив Борис i перевiв погляд з ампули на господаря гаража. – У тебе лiкар знайомий е?
Дiма замислився. Фельдшер серед знайомих був, та й ветеринар так само, вiн якраз торiк iхню кiшку вiд запору лiкував.
– Нi, нормального лiкаря немае, – вiдповiв вiн.
Боря обережно вiдламав кiнчик ампули й пiднiс ii до носа. Принюхався.
– На валер’янку схоже, – сказав вiн.
– Зараз перевiримо! – Дiма пiшов до будинку й повернувся з котом Муриком у руках. Опустив його на пiдлогу бiля валiзи й поставив перед ним тарiлку з закам’янiлим шматочком сала. Далi щиглем шпурнув сало у ближнiй кут гаража, а на його мiсце витрусив вмiст ампули.
Боря розламав ще одну ампулу, i кiлькiсть каламутноi рiдини в тарiлцi подвоiлась. Чоловiки уважно дивилися на кота.
Мурик роззирнувся довкола, нахилився над тарiлкою, лизнув каламутноi рiдини, аж зненацька присiв на задок i завмер у цiй дивнiй не котячiй позi, наче дресирований собака, який почув команду «Сидiти!». За мить переднi лапи також зiгнулись. Вiн лiг i заплющив очi.
– Невже валер’янка?! – розчаровано запитав Боря.
Мурик раптом пiдвiвся, обвiв усе п’яним поглядом i неквапом рушив до гаражних ворiт.
– Це не валер’янка, – проказав Боря. – Валер’янка котiв радiсно вставляе.
Вiн хотiв було ще щось додати, але в ту ж мить знадвору долинув чийсь крик, механiчний ляскiт i котячий вереск.
Дiма кинувся до виходу. Двое вантажникiв за ним.
Те, що вони побачили, змусило iх на момент завмерти. Просто перед гаражем валявся велосипед. Метри за два вiд нього, поряд з Борисовим «пасатом», обличчям донизу лежав чоловiк у вовняному спортивному костюмi й лижнiй шапочцi на закривавленiй головi. А кiт Мурик, дивно тягнучи заднi лапи, намагався заповзти в сад через вузьку щiлину мiж парканом i землею.
– Цього до гаража! – скомандував Борис.
Велосипедиста затягли досередини. Потiм туди ж занесли й велосипед.
– Живий? – спитав Дiма у Борi, який нахилився над постраждалим.
– А хер його знае, – Боря саме обшукував велосипедиста. Вийняв з кишенi його спортивних штанiв гаманець. У гаманцi, крiм дрiбних купюр, лежала повiстка до суду. Вусань-вантажник уважно вивчив ii, i на його обличчi заграла хитра посмiшка. Вiн поклав гаманець на мiсце, залишивши повiстку собi. Далi вийняв iще одну ампулу, розкрив ii й вилив каламутну рiдину просто до рота велосипедистовi. Той захрипiв, розплющив повiки.
– Ти диви, дихае! Ну нiчого, адреска його в нас уже е, – Боря показав Дiмi повiстку. – Я до нього завтра зайду, скажу, що знайшов ii на вулицi. Заразом гляну, як йому пiсля сьогоднiшнього ДТП!
– От голова! Вiдразу й не скажеш! – Дiма подумки здивувався винахiдливостi вантажника.
Невдовзi Боря i Женя винесли велосипедиста надвiр i посадили його на землю, прихиливши спиною до сусiдського паркана. Поряд кинули його велосипед. І поiхали геть, пообiцявши повернутися наступного вечора.
Дiма зачинив гараж. На душi було тривожно й сумно. Згадав про Мурика й вирiшив перевiрити, як вiн там. На снiгу лежало нерухоме тiло кота.
Дiма нахилився, взяв Мурика на руки i впевнився, що той мертвий. Поклав його назад на снiг. Захотiлося пiти й помити руки з милом. І раптом збагнув, якою загрозою для його сiмейного життя е смерть Мурика. Валя ж цього сiрого кота обожнювала. Розмовляла з Муриком бiльше й частiше, нiж з ним, зi своiм чоловiком. Що буде, коли вона дiзнаеться, що кота бiльше немае?!
Дiма злякався. Знайшов у гаражi мiшок з-пiд картоплi. Поклав до нього здохлого кота й рушив нервовою швидкою ходою по вулицi, роздумуючи, куди б ту падлину викинути, щоб нiхто не знайшов. Хвилин за п’ятнадцять зупинився перед попелищем старого будинку, який згорiв кiлька рокiв тому. Сюди, щоправда, прибiгали хлопчиська гратися, але дорослих те закинуте подвiр’я не цiкавило. До того ж i колодязь у дворi е.
Дiма роззирнувся i, не помiтивши нiкого на вулицi, шмигнув у подвiр’я згорiлого будинку. Глянув у криницю, а там уже й води не видно, саме смiття, але до верху ще метри зо три.
– Ну, прощавай, Мурло! – мовив Дiма й кинув униз мiшок з котом.
– Ти Мурика не бачив? – спитала Валя, тiльки-но вiн повернувся додому.
– Нi, не бачив, – Дiма хитнув головою на ходу.
7
