скачать книгу бесплатно
16
«Лишаю одинокого. Прости!
Хто ж голову твою тепер прихиле?
Та знай: як честi й правдi зрадиш ти,
я заридаю i в тiснiй могилi.
Будь мудрим. Важко полишати свiт,
та жить не легше – пам’ятай до скону.
Донинi серцем берегла твiй слiд,
тепер моя могила – оборона».
17
Так говорила ти в останнiй час —
мiй судiя, моя свята наука.
Коли, було, на манiвцi збивавсь,
на правий шлях вела мене за руку.
Ти в спадок полишила доброту,
сердечну мудрiсть i любов велику.
Душi твоеi свiтлу висоту
я прагнутиму осягти довiку.
18
На смертнiм ложi вiрила вона:
«Не плач, ми ще побачимося, сину».
Той голос тихий серце протина,
коли в журi дивлюсь на верховини.
Однинi тi слова в менi завжди…
Та знов на гори подивився тужно.
«Вам не зустрiтися повiк. Не жди», —
сказали менi гори незворушно.
19
Гарсiа Лорко, брате мiй!
Як жаль —
вона читать не вмiла! Коб умiла —
зi мною б разом по тобi печаль
по-материнськи в горах подiлила.
Вона б сльозою вмила день i смерк,
i весь Чегем хиливсь би з нею в горi.
Тепер iй не оплакать нашу смерть —
я сам ii оплакую у горах.
20
Я нинi горя скуштував того,
що й вас не обмине, рокуе досвiд.
«Чи мати вмерла в тебе одного?
О, скiльки матерiв пiшло на той свiт!» —
ви скажете.
То – iстина, на жаль.
Та як вмира твоя – здаеться, часе,
що тiльки ти зазнав таку печаль,
звiдколи в груди попiл б’е Клааса!
21
«Роби добро! У цьому смисл всього.
Як друг на камiнь упаде пiдтято,
не полишай у горах одного,
аби себе й коня порятувати!»
Так научала ще з дитячих лiт,
так наказала в мить свою останню.
Клянусь твоiй могилi: доки свiт,
той заповiт святим для мене стане!
22
Із молока твого я взяв тепло
в поезiю. І чистоту, i совiсть.
В нiй сяе мудрiстю твое чоло,
всього життя непогрiшима повiсть.
І я умру. Та що там не кажiть —
не вмре добро, воно в онуках скресне!
І хай мiй вiрш зi мною щезне вмить,
все ж материнська доброта не щезне!
23
Коли я, люди, хоч одне зерно
на тиху радiсть висiяв мiж вами
(нехай не бiльше крапельки воно),
ви не менi подякуйте, а мамi!
Коли добро принiс хоч раз в життi,
ви не менi подякуйте, а мамi!
Коли не кинув друга у бiдi,
ви не менi подякуйте, а мамi!
Коли iз книг моiх хоча б ковток
ти взяв снаги,
подякуй моiй мамi.
Кому запав у серце хоч рядок —
ви не менi подякуйте, а мамi.
«Учись у Баха, що в минулi роки…»
Учись у Баха, що в минулi роки
В прелюди свое горе виливав.
В спiвця гiрського, що усi мороки
В нехитрiй пiснi аж на дно ховав.
Печаль невдач в твоiй порi смутеннiй
Йде хай у музику чи вiрш твiй – тiльки так.
Чинив отак, бiль подолавши, генiй
І невiдомий той спiвець – земляк.
Пам’ятi чегемського ратая
Ти спину гнув на хлiб – така була потреба.
І труд без нагород був твiй найперший брат.
Ти знав: не падае пшениця з неба,
А падае на землю з неба град.
В Чегемi не було нi срiбла, анi злата,
Його земля камiнням лиш багата.
Твоя робота – ось в чiм долi суть.
Твiй сон – робота, вдень – знов на роботу.
Мiй пращуре, до сьомого ти поту
Труждався так, що нi в чiм дорiкнуть!
Явою й сном був шмат малого поля.
На iнших була схожа твоя доля.
А день робочий i вночi був, зваж.
Не дуже млин веселе сiяв мливо.
Ти посмiхався i казав журливо:
«Як помремо, тодi й спочинок наш!»
Це спадок роду – праця ще з дитини.
Такого скарбу золотi крихтини
Ти взяв у душу, спину тяжко гнув.
До кровi руки стер, збивав ти ноги,
Трудився так, що клаптик твiй убогий
Здавався людям бiльшим, анiж був.
Весь вiк ти горбився, весь вiк трудився,
В аул вертався, танцював, молився,
Не кров чужу, а пiт свiй ти пролив.
Ти йшов i тяжко за соху тримався.
В любовi ти землi своiй не клявся,
В любовi ти не клявся – ти любив.
І смерть прийшла, як був ти за сохою,
Прийшла вона дорогою лихою
І повела за потойбiчний кряж,
Куди i ми пiдем вслiд за батьками,
Їi, напевно, ти зустрiв словами:
«Як помремо, тодi й спочинок наш!»
«Щастя й горя спiзнав вiн немало…»
Щастя й горя спiзнав вiн немало.
Саду власного листопад
Так пiд ноги вiйнеться, бувало,
Коли ще i не цвiв його сад.
Жив вiн тихо з дiтьми i дружиною,
Але так заглядала нужда,
Що вогонь зимовою годиною
Били злигоднi, била бiда.
Шлях гладенький мандрiвця не вабив,
Був кривий i вибоiстий все ж.
Вiн солодким життя не назвав би,
Де ж ти iнше у бiса вiзьмеш.
Без труда не давалось нiчого.
І добра насудилось, i зла.
Певно ти, кривуляста дорого,
Його щастям солоним була.
Гордим був вiн, та з тоi гординi,
Окрiм кпину, нi крихти не мав.
Вiн тримався, гадаю так нинi,
Лиш тому, що писав i спiвав.
І вiд нього лиш пiсня зосталась
Та, якою разив вiн пiтьму,
Щоб братам його доля здавалась
Ледь свiтлiш, анiж, власне, йому.
«Сон, щасливий сон менi приснився…»
Сон, щасливий сон менi приснився
І над узголiв’ям зупинився:
Юний я, ще все життя менi
Бiгти по Чегемськiй по ущелинi.
В хлопчику, що так ввi снi зорiв,
Сам себе я не пiзнав одразу.
Жодних ще не скоiв я грiхiв,
