скачать книгу бесплатно
Бiднi люди, вам чекати нiщо з нiчим,
Нi на що сподiватись»,
la 1а
До Карфагена потiм я прибув,
Палаючи, палаючи, палаючи.
О Боже, вирви мене.
О Боже, вирви,
палаючи…
IV
Смерть вiд води
Флебас-фiнiкiець, два тижнi вже мертвий,
Забув чайок ячання i морськi колихання,
І зиск, i втрату.
Шепотливi нурти пiдводнi
Його костi вилизали. Вiн у вир поринув,
Вернувшись у юне полiття, i життя повторив,
То вгору пiдносячись, то спускаючись.
Поганче а чи iудею,
О ти, стерничий, що бурю обходиш поворотом стерна,
Згадай Флебаса, що був гарний i стрункий, як ти.
V
Що нагримiв грiм
По кривавiм блиску смолоскипiв на лицях спiтнiлих,
По крижанiй тишi садiв,
По злiй агонii на кам’яних майданах,
По зойку та по лементi,
По льохах, палацах, по вiдлуннi,
На горах далеких громiв весняних
Хто живий був, нинi покiйник,
Ми, що живими були, нинi конаемо
3 дрiбочкою терпцю.
Нема тут води, тiльки скеля голiсiнька,
Скеля безводна й пiщана стежина,
Що високо в’еться на верхогiр’я.
Гори скелястi, скелi безводнi.
Була б тут вода – зупинилися б, напилися б,
Нi спинятись мiж скель, нi помислити,
Пiт тут сухий та пiщане кайдання.
Якби ж вода зажебонiла помiж скель!
Мертвотна паща гiр, iй сплюнути несила.
Нiхто не стане тут, не сяде, не приляже,
Тут мiж хребтiв немае навiть тишi,
Лише сухий безплiдний грiм.
Тут навiть самоти немае серед скель,
Лиш набурмосенi червонi лиця кплять
З дверей порепаних осадкуватих глинянок.
Якби ж то тут вода була!
А не скеля
Якби ж то скеля
Та ще й вода
І вода
Й джерело
Криниця мiж скель
Якби ж вода спiвала
Не цикада
І не трава суха
Якби ж тремтячий голосок води у скелi
Де дрозд-пустельник в сосонках спiвае
Крап кап крап кап кап кап кап кап
Та нема тут води
Хто ж той третiй, що завше йде обiч?
Коли рахую, то лиш ти та я,
Та коли гляну перед себе на стежку бiлу,
То завжди третiй е, що поруч тебе крокуе,
У плащ рудий загорнутий, пiд каптуром.
Не вiдаю: то чоловiк чи жiнка.
– Так хто ж отой, що збоку бiля тебе?
Що то за звук повис в повiтрi високо
Чи лемент материнський зболений
Що то за юрми в каптурах рояться
Табуном на землi поколотiй на рiвнинi
І тiльки обрiй плоский iх вмiщае
Що то за мiсто ген та над горами
Трощиться, перетворюеться, вибухае у фiалковiй iмлi?
Вежi повержено
Єрусалим Афiни Александрiя
Вiдень Лондон
Неймовiрно
Натягла нiби струни коси чорнi-чорнющi
І заграла на них собi жiнка зашепотiла
Серед iскор фiалкових крил лопотiння
Кажани з лицями немовлят свистiли
І сторч головою повзли по стiнах зчорнiлих
Спогади дзвонiв дзвонили тi що години мiряли
І сторч головою вежi в повiтрi стояли
І линули пiснi з порожнечi цистерн
та висхлих криниць
В запалiй норi в осереддi гiрському
В променях мiсяця трави спiвають
На розритому цвинтарi бiля каплицi
То порожня каплиця притулок для вихорiв
Вони термосять дверима незачиненими
й вiкнами без шибок
Вони висушують костi якi вже не скривдять нiкого
Лиш пiвень стоiть на крiвельнiм гонтi
Ку-ку-рiку ку-ку-рiку
В спалахах блискавки. Потiм вологий повiв
Дощ напророчив
Ганг висихав, незворушнi листки
Чекали дощiв та хмари похмурi,
Громадились вiддаля, ген над Гiмавантом.
Гороiжились джунглi мiж тихоi тишi.
І гримнув грiм
DA[6 - Datta, Dayadhvam, Damyata – слова творця свiту Праджапатi з давньоiндiйськоi книги «Упанiшади». Три тлумачення слова «DA»: «давай, спiвчувай, владарюй».]
Datta: чому ми себе присвятили?
Друже, кров бурунить у серцi.
Жахлива вiдвага в хвилю слабостi,
Вiк мудрощiв ii повiки не затре.
Отим, едино тим в життi ми iснували,
Чого не вiдшукати по некрологах,
Нi в згадках, павуками переплетених,
Нi пiд печаткою, яку нотар зламае
В помешканнях спустiлих наших.
DA
Dayadhvam: почув я, коли ключ
Раз повернувся в замку, один-единий раз
Про ключ з нас кожен думае, кожен в тюрмi своiй.
І, мислячи про ключ, в’язницю кожен стверджуе.
Тiльки в сутiнках в небеснiм видiннi
Мертвий Корiолан на хвилю оживае.
DA
Damyata: човен вiдповiв,
Весло долонi, що знае i вiтрило, й весло,
Спокiйне море було, твое б серце вiдповiло,
Весло на запросини, ритмом слухняним вiдповiло
Долоням кермуючим.
Сидiв я на березi
Та рибалив. Позад мене рiвнина неродюча.
Чи дам я лад землям своiм нарештi?
Ой, мiст Лондонський падае, падае, падае.
Poi s’ascose nel foco che dli affina[7 - І зник в очисного вогню лавинi (Данте «Чистилище»).]
Quando fiam uti chelidon[8 - Стати б менi ластiвкою (латин.).] – Ластiвко ластiвонько
Le Prince d’Aquitaine ? la tour abolie…[9 - Аквiтанський принц бiля руiн вежi… (Франц.).]
Хай пiдiпруть уривки цi мою руiну.
Та Бог з тобою. Іеронiм шалений.
Datta. Dayadhvam. Damyata.
Schantih schantih schantih[10 - Закiнчення однiеi з книг «Упанiшад», що означае «мир, вищий за всяке розумiння».].
З балкарськоi поезii
Кайсин Кулiев
(1917–1985)
Вечiр
Мiй вечоре, я знав, що ти грядеш,
Що кроки ти не забариш урочi,
Що свiт густою тьмою ти заллеш
І нiч наблизиш ти – посланець ночi!
О вечоре, ти вже мiй день зборов,
І нас одною линвою зв’язало.
Ти не прийти не мiг, i ти прийшов
Таким, яким ввижавсь менi, бувало.
Хоч би й схотiв я – сил не стане всiх,
Мiцнiючи, розкраять громом тишу…
Я полудня в полудень не берiг,
Об чiм сумую й думаю частiше.
Ти, вечоре, не зраджував мене —
Вечiрнi сили я на тебе трачу.
Я бачив ранок, зустрiчався з днем,
Тепер, мiй вечоре, твое лице я бачу!
Як всi погаслi мешканцi землi,
Нi дню, нi ранку я не дорiкаю.
Нiщо не вiчне. Та на вiчнiм тлi
І ти не вiчний – це я добре знаю.
Я бачив гори, i зелений гай,
І птахiв, битих в шалi ураганом.
Ти, вечоре, сповив усе туманом,
І все ж тебе благаю я: «Загайсь!»
Як, вечоре, не темно – все одно
Існую я: в передпокоi ночi
Я бачу вулицю, i вiкна бачу отчi,
І дiвчину, яка спiшить в кiно.
Мiй вечоре, побути дай з людьми,
Будь добрий i продовжи мою долю,
І здатнiсть розумiти не вiзьми,
І не карай байдужiстю до болю!
