скачать книгу бесплатно
Його очi за розрiзом трохи неначе схiднi,
Його пальцi довгi i бiлi, неначе вони в намiтцi,
Його натура м’яка, його рухи i то привiтнi,
При звуцi гонга пiдскакуе вiн, як риба на сковорiдцi.
Пiдборiддя його не роздвоене, мова його ллеться зливою,
Його обличчя чисто виголене бритвою добре правленою,
Його права рука дуже схожа до його лiвоi,
Його лiва нога паралельна до його правоi.
Його друзi – митцi, науковцi, тузи лiкарнянi,
За покликанням вiн слiдопит i справдi цим не жартуе.
Кухоннi знаряддя перед ним, як овечки слухнянi,
Хоча друзiв своiх вiн поза домом бiльше частуе.
В молодостi вiн був серйозним колекцiонером,
Колекцiонував вiн ранiше лише коробки сiрниковi.
А нинi – блокноти i капелюхи. Любив кулiнарнi химерii —
Смачнi летючi лисицi – майже дорiвнюють кажановi.
На Мальорцi не був нi разу, хоч мае там досить поклонниць.
Двiчi був на Таiтi, не обпивався чаем.
І вiн рiдко (що вiн, хiба ветеран-марафонець?!)
Зробить два кроки, коли одного вистачае.
Вiдраза в нього до водiння машин i до квашеноi капусти.
Застiбку «блискавка» терпить i куртки спортивнi носить.
Вiн зовсiм байдужий до карт, хоч не вважа iх розпустою,
Вiн нiкчемний на ковзанах, вiдчув вiн це раз – i досить.
Плаче тужно за ним другий бiк океану.
А вiн завжди повертаеться шляхом, яким приiхав.
Вiн кличе його по iменi, кличе безперестану —
Повернення завжди для нього едина i справжня втiха.
Повернення завжди з вiтром, i вiтер вiн завжди слухае,
Поки шумують хвилi i солоно лижуть руку.
Стелиться темiнь в низинах, страх приходить з розпукою,
Вiн присмерку завжди боiться i цвiркунового звуку.
Вiн думае бiльше i бiльше, бо ж час осiдае торосами,
Як том невiдомого мiфа, вiдкриваеться дiйснiсть щолiта.
Прерiй високотрав’я оплакуе його ридма росами —
Яка нагорода знати мiстера Смiта!
З англiйськоi поезii
Т. С. Елiот
(1888–1965)
Безплiдна земля
Бо Сивiллу Кумейську на власнi очi бачив я, пiдвiшену в амфорi, i коли тi хлопцi спитали: «Сивiлло, чого ти хочеш?» – одрекла вона: «Вмерти хочу».
Езрi Паундовi, з майстрiв найкращому
І
Погребiння померлого
Жорстокий мiсяць квiтень викликае
Бузок заснулий з мертвоi землi. Вiн змiшуе
Бажання й спогади. Вiн будить
Застиглий корiнь весняним дощем.
Зима нас берегла вiд холоду, вкривала
Цю землю снiгом забуття i годувала
Життя мiзерне висохлою бульбою.
Лiто нас застукало зненацька, прийшло з-понад
озера Старнбергерзее
Впритул зi зливою; ми сховались в колонадi,
Тодi пiшли у сяйвi сонця до Гофгартен.
Пили ми каву й довго розмовляли.
Bin gar keine Russin, stammi aus Litauen,
echt Deutch[1 - Я не росiянка, я з Литви – справжня нiмкеня (нiм.).].
Дитиною гостила я в ерцгерцога,
Мого кузена. Вiн брав мене на саночки,
А я тремтiла з ляку. Вiн казав: Марiе,
Тримайся-но, Марiе. І з’iхали вниз.
В горах себе вiльнiшим почуваеш.
Ночами я читаю, а взимку на пiвдень iду.
Що то за корiнь продовбуеться, що за галуззя росте
На пустирi каменистому? О сину людський,
Не можеш мовити, нi передбачити. Ти знаеш тiльки
Купу розбитих образiв, де сонце палить,
Де мертве древо тiнi не дае, анi цвiркун —
полегшення,
Де камiнь висохлий, де не дзюрчить вода. Лиш
Простяглася тiнь пiд скелею червоною
(Сховайся у тiм затiнку пiд скелею червоною)
І я тобi таке щось покажу, нi крапельки не схоже
На тiнь твою, що вранцi бiгае слiдом твоiм,
Анi на тiнь, що ввечерi стрiчаеться з тобою.
Я покажу тобi сам жах у жменi пороху.
Frisch weht der Wind
Der Heimat zu
Mein Frisch Kind
Wo weilest du?[2 - Свiжо вiтер вiеВ краi батькiвщинннi,Дитя мое iрландське,Де ж ти нинi?(Нiм.) – з опери Р. Вагнера «Трiстан та Ізольда».]
«Ти рiк тому вперше дарував менi гiацинти;
„Дiвча гiацинтове – так мене називали“.»
– Коли поверталися ми пiзно з Гiацинтового саду,
Ти – з оберемком квiтiв, з краплями дощу у волоссi,
Онiмiв я, нiчого не чув я, не був я тодi
Нi живий, анi мертвий, не вiдав нiчого,
В серце свiтла дивився, дивився у тишу.
Oed’ und leer das Meer[3 - Море пустельне, море порожне (нiм.).].
Мадам Созострiс, уславлена ясновидиця,
Мала сильний нежить, незважаючи на те,
Що мала славу наймудрiшоi жiнки в Європi
З колодою карт зловiсних. Так, прорекла вона,
Ось ваша карта – Моряк Фiнiкiйський втонулий
(Де були очi – там перли нинi. Погляньте!),
А це – Белладонна, Панi Скель,
Володарка Обставин.
А ось чоловiк iз трьома костурами, ось вам i Колесо,
А тут вам купець одноокий, а ця ось – порожня.
Вiн щось тягне на спинi, та це —
Заборонено менi бачити. А де ж той Повiшеник?
Бiйтеся смертi вiд води.
Бачу юрми людей, кружеляють по колу.
Вельми дякую. Як зустрiнетесь з панею Еквiтон,
Їй скажiть, що сама принесу гороскопа —
Нинi пильнуватись не завадить.
Нереальне мiсто
Пiд бурою млою зимового ранку.
Пливе натовп Лондонським мостом, так iх багато.
Не гадав я, що смерть потоптала вже так багато.
Зiтхання злiтали з iх вуст, короткi й нечастi.
Кожен на брук поглядав, кожен дивився пiд ноги.
Пливли вгору i вдiл по Кiнг Вiльям Стрiт,
Де Сент Мерi Вулнос години вiдмiрюе,
З мертвим звуком на дев’ятiм останнiм ударi.
Зустрiв тут знайомого. Спинивсь вiн на окрик мiй:
«Стетсоне!»
Ми ж були з тобою у флотi пiд Мiлами!
Той труп, що ти закопував у садку ще торiк,
Чи вже вiн покiльчився? Чи заквiтне весною?
Чи, може, раптовий мороз його перешкварив?
О, тiльки пса тримай чимдалi, цей друг людини
так нас любить,
Вiн вирве труп той вiдтiля i струбить!
Ти!
Hypocrite lecteur! – mon semblable, – mon frere![4 - Брехливий читачу! Мiй ближнiй, – мiй брате! (Франц.) – рядок з «Квiтiв Зла» Шарля Бодлера.]
II
Гра в шахи
Їi крiсло лискучим троном
Палало на мармурi, люстро ii
Серед рiзьблених колон виноградом обплетене.
Золотий Купiдон з-помiж грон вигляда,
(Інший – очi крилом затулив).
Подвоювалося полум’я свiчок у семисвiчнику,
Зронивши вiдблиск на столи, i там стрiчалось
З щедротним мерехтiнням самоцвiтiв,
Що рясно всипали ii футляр атласний;
З флаконiв кришталевих та iз слонокостi
Плинув запах ii вишуканих парфумiв —
Порошкових, i плинних, i мазей – все це паморочило,
І почуття затоплювало. А повiтря свiже,
Що плинуло з вiкна, тi пахощi пiдносило
До свiч, аби ще яскравiш горiли,
І до кесонiв дим звивався змiйно,
Оживлюючи вiзерунки ламбрекенiв.
У хвилях почорнiла деревина, окута мiддю,
Палала зелено i жовтожаро, лямована камiнням
кольоровим,
Плив рiзьблений дельфiн в тiм полиску смутнiм.
Над античним камiном була виставлена,
Мов крiзь вiкно проглядала, – сцена така лiсова:
Перетворення Фiломели, згвалтованоi
Володарем варварiв. Там досi соловейко
Повнить пустелю голосом цнотливим.
І досi плаче, досi кличе свiт,
Б’е в його запаскудженi вуха своiм «тьох-тьох».
А також iншi пнi, обрубки висхлi часу.
Повiдано на стiнах: там постатi з’являлись,
Кiмнату обступивши, аж вона принишкла.
На сходах човгав чийсь тяжезний крок.
Пiд блиском там, пiд щiткою ii волосся,
Вогнистими цятками розсипалось,
Словами жеврiло i дико затихало.
«Бiда менi з нервами нинi. Справдi, бiда.
Лишися зi мною
І не мовчи. Чому ти нiколи нi слова? Скажи щось.
Про що ти задумався? Про що ти? Про що?
Нiколи не знаю, про що ти думаеш. Думай».
Я думаю: ми на алеi щурiв,
Де покiйники костi своi погубили.
«Що то за гамiр?»
То вiтер за дверима.
«Що то за гамiр знов? Що робить вiтер?»
«Нiчого. Нiчого i ще раз нiчого.
Чи