скачать книгу бесплатно
Дай буть щасливим з крапельки роси,
Б’е джерело – затамувати подих,
Є квiтка – захлинутись од краси.
Сон зимовоi ночi
Йшов снiг. У холоднiм розгонi
летiли снiжинки з iмли.
Я спав, надi мною червонi
тюльпани Чегема цвiли.
Йшов снiг. І, закутана в чари,
дрiмала душа у травi.
Йшов снiг. Зеленiла чинара,
цвiли моi сни зимовi.
Пам’ятi матерi
1
«Допоки мати е, – казали звiддавен, —
в душi свiта».
Як я тепер в це вiрю!
І в найчорнiшу мить свiтився бiло день,
бо неньчина зоря не гасла у сузiр’i.
Тепер ii нема. І свiтла дивен квiт,
що сяяв у душi,
опав на гострiм зламi.
І вперше ранок не прийшов у свiт:
удосвiта погасла тихо мама.
2
Як плакав я малим, коли у снi
ввижалося страшне: померла мати!
Той сон, як грiм, будив i на вiйнi,
навiть тодi, як спали всi гармати.
Поквапно слав трикутники з вiйни
i ждав, холонучи, вiсток од мами.
Сьогоднi ж наяву хилюся до труни,
як дерево, пiдтяте блискавками.
3
Я кулi не шукав. Але в бою
iшов у рiст, як личило солдату.
Бо вiрив: коли стрiну смерть свою,
мене оплаче, не забуде мати.
І легше йти в атаку нам було,
i впасти легше на жахкiй дорозi:
не лиш слова нас брали на крило,
а й сльози наших матерiв. І сльози.
4
А неньки тих, хто iх ранiш ховав,
напевне ж, не були моеi гiршi.
Як рано снiг синам на скронi впав!
Тепер вiн i менi у скронi дише.
І я хилюсь до сирiт у журi,
як журавель в замерзлому озерцi.
Єдиний раз нас ранять матерi.
Тепер та рана – i в моему серцi.
5
Здолавши скелi i правiчний лiс,
знесилений, в морози тричi клятi,
вертавсь додому i душею грiвсь
бiля твого невгасного багаття.
Тепер мiж нас лягли такi хребти,
закутi в крижанi, холоднi лати,
якi менi довiк не перейти.
Вже не дiйти менi до тебе, мати!
6
Тепер твiй голос чую лиш у снi:
така далека далеч помiж нами!
І квiт очей, i образ твiй менi
однинi лиш у снi приходять, мамо!
Вже не схилюсь до рук твоiх повiк,
якi нi разу не принесли болю:
мiж нас мости зламав страшний потiк.
Хiба що в снi побачуся з тобою…
7
Ти рано мужа втратила.
І ми
росли, малi, пiд горем та бiдою.
Та й в чорний день мiж добрими людьми
душа твоя свiтилась чистотою.
І в тузi по отецькiй сторонi
все вiддавала синовi своему,
щоб малося йому на чужинi,
як в рiдному, далекому Чегемi.
8
В чужiм краю, втомившись од розпук,
до плiч твоiх щокою притулявся,
i танув полиновий дим розлук,
i я в дитинство знову повертався.
І чувся шепiт отчоi рiки,
так наче ми вернулись в давне наше.
І снiг чегемський падав крiзь вiки,
i чуб голубили вiтри Кьок-Та?ша.
9
Вже посивiлий, до твоiх колiн,
було, схилюся в сутемiнь зимову.
І одпливе перейдене, мов тiнь,
i я собi хлоп’ям здаюся знову,
що, бавлячись, в далекiм напiвснi
впiймав жар-птицю з чарiвного дiйства!
Нiколи вже не вернуться тi днi,
i я не повернуся у дитинство!
10
Ховали матiр. Вересень вповнi
стояв, налитий лiтеплом, мов чара.
О, як бiлiли гори вдалинi!
Менi ж вони здались чорнiшi хмари.
Той скорбний день мойого каяття
такий був свiтлий, в сонячнiй поливi,
як все прожите матiр’ю життя,
Їi надii, сльози i молитви.
11
Без тебе, мамо, перша вiч спливла.
Тобi ж тепер нема нi дня, нi ночi:
ти перейшла за грань, де править мла.
Нi дощ, нi снiг тобi не зашепоче.
Все, як було: по колу йдуть свiти.
Згортае вiтер у чинарах крила.
Лиш мiсяць, що лице твое свiтив,
в цю нiч освiтлюе твою могилу.
12
Бiжу в твiй дiм од горя й самоти,
забувши, що тебе забрало лихо.
«Хоч вiк шукай, та матiр не знайти!» —
чинари плачуть на подвiр’i тихо.
Шукаю! Марне: не озвешся ти.
Лиш сум останнiм журавлем кигиче.
Кричу! Та холодно мовчать свiти…
О, горе всiм, хто матiр не докличе!..
13
«Негоже плакать мужу!» – так менi
ти говорила в мить мою найважчу.
Прости, що, зломлений, в самотинi
Я над могилою твоею плачу.
Прости, що вперше, як мале дитя,
тебе ослухавсь i ридаю скрушно.
В цей чорний вересень мого життя
я вперше, мамо, заповiт порушив!
14
«Не плач. То свiт нас, матерiв, берiг
од горя – пережити горе сина.
І коли смерть прийшла на мiй порiг,
так мусить бути: я сама просила.
Просила всi лiта ii,
коли
зорi молилась в надвечiр’я синi.
Хай душу не заступить тiнь iмли!
Мужайся, заклинаю тебе, сину.»
15
«Лишаю одного. Прости, молю,
мене, дитино, в цю тяжку годину,
що вперше завдаю тобi жалю
своею смертю. Не моя провина.
Я вiджила. Аби лиш ти в путi
не спотикався i не знавсь з бiдою.
Радiла я, що син мiй при життi
нi разу не покрив себе ганьбою.»
