скачать книгу бесплатно
Ще в життi не каявся нi разу.
Гори бiлi бiлими були,
Виснуть скелi зусiбiч стiною.
Надi мною клекотять орли,
І рiка гуркоче пiдi мною.
В мене ще доволi е снаги
Усмiшкою свiт обдарувати.
На своi помилки i борги
Не шукаю божевiльно ради.
Я смiюсь, я не боюсь нiяк
Промахiв, анi пiдлоти злоi.
Ще для мене не вiдомий смак
Картоплини мерзлоi гнилоi.
Я iду, спекота не пече,
Стрiчним людям щиро я радiю.
Юний чуб мiй ледь набiк тече —
Проти вiтру ним стрiпнути вмiю.
Певен сили, яблуком хрустiв,
Бiг та бiг, не почував старiння.
Не добiг iще я до мостiв
Страху та лихого збайдужiння.
Я iду – iще нiхто докiль
В мене кулi не спровадив ницi.
Ще i сам я на ворожу цiль
Не здiймав без промаху рушницi.
Юнi безрозумнi в мене днi.
Не сiчуть багатства й слави зливи.
Вслiд нiхто не кида ще менi
Слiв жорстоких, слiв несправедливих.
Снилося – iду навстрiч метi.
Снилося – ясних пiсень спiваю
І того, що жде мене в життi,
Я собi нiяк не уявляю.
«Свiт знову повен страхiв, неспокiйний…»
Свiт знову повен страхiв, неспокiйний.
Вiйна десь знову грае в свiй рiжок.
А в горах, тут, мов батько мiй покiйний,
Спокiйно горець уклада стiжок.
Сьогоднi, як в минулi всi вiки,
Дзвенить коса, кладе в покiс травини,
І свiже сiно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.
Руйнуються пiдвалини твердинi,
Бiда готова свiт сповити в тьму —
Копицi сiна, скошеного нинi,
Стоять, мов сотнi лiт колись тому.
Стоiть косар i, мов його предтечi,
Словами дiда, тож послухай ти,
Шепоче лiс i лист кладе на плечi,
Шепоче: «Од життя не утекти!»
Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострюе орел свiй влучний зiр,
Неначе зброi, вогневоi зброi
Не вигадали люди до сих пiр.
Лягае сонце косарю на плечi,
Палае неба синя дивина,
Неначе свiт, де наступа мiй вечiр,
Не нажахала жодна ще вiйна.
Граблями пiдправляе стiг спокiйний,
Поважний горець, мов його стiжок,
Неначе всi вже вiдгримiли вiйни,
Кладе косар косу на морiжок…
З башкирськоi поезii
Мустай Карiм
(1919–2005)
Слово до самого себе
Я перше слово матерi сказав,
А друге до землi промовив слово,
Із того часу тiльки вчив i вчив,
А вчився, як всi люди, випадково.
Та розуму палюча спрага е
В менi самому! Я люблю поради.
І от уважний до розумних слiв
Собi самому слово дати радий.
Хай мчать роки, приборкуючи нас.
Життя копитить, гриву розметавши.
Не шарпайся – хай собi роки мчать.
Терпiння май, будь терпеливий завше.
Не гнися, не хилися в кожен бiк,
Верба хай гнеться й iнша деревина.
І не тремти без вiтру й на вiтрах,
Ти ж не осика, ти ж таки людина.
Без жадоби наiдки споживай,
Без поспiху тягни до столу ложку.
І з думкою, що визрiла в тобi,
Не поспiшай, хай перезрiе трошки.
Трутизна й лiки – роду одного,
Та в кожного своя е, брате, мiра.
Без мiри найгiднiших ти не слав, —
Не гань без мiри навiть бузувiра.
На мiсяць вознесешся – не дери
Ти свого носа: сонце завжди вище.
Як з мiсця ти почесного зiйшов,
Не марнослов, що йдеш на кладовище.
Тягар чим важче тисне на плече,
Тим глибше в землю запускай корiння.
Та в труднощах ти завжди гiдно жив,
Тож витримай полегшi, май терпiння.
З бiлоруськоi поезii
Ригор Бородулiн
(1936–2014)
Інтеграли на цеглi
Мулярам Нафтовуду – студентам вечiрнього нафтового технiкуму
П’ять хвилинок перерви ще —
Олiвцями працюе бригада.
На цеглинах шорстких ущент
Грифель кришиться, прямо досада.
Метушливий метелик присiв,
На косинцi дiвочiй трiпочеться.
Як в орнаментi сцени усi —
У трикутниках, у трапецiях.
Ширша обрiй, мов дiвич-сон.
Рiвень виверши – нiжно до щему.
Пахне вапном комбiнезон,
Весняним хмаровинням, дощами.
Певно, час вже позбутися роб,
І далеко над двiнською кручею
Грiм басить, нiби наш виконроб,
Блискавку, мов рулетку, розкручуе.
Веснянi пригадаються сни
Ген
на верхiв’i будинку
невтомним iм,
Як внизу розв’язали вони
Рiвняння з двома невiдомими.
«Славлю скатерку чисту…»
Славлю скатерку чисту,
Щойно качалкою скачану,
Чисту-пречисту,
Коли ii мати в недiлю рано
Застилае на стiл широкий.
Розправляе роги неспiшно —
Спереду всi чотири,
Потiм розплутуе торочки,
І вони, з найм’якшого льону,
За пальцi шорсткi чiпляються…
Нарештi почесне мiсце
Земних i надземних богiв
Буханець житнiй займае,
І скатерть, мов лист кленовий,
З прожилками складок,
Бо качалась в чотири скалки, —
Стае настiльною скатертю…
Софiйка
Не скажуть у Полоцьку:
Софiйський собор.
Тут його називають ласкаво:
Софiйка.
Так партизани
Своiх зв’язкових називали.
Так гукав я колись
Доньку сусiдську.
Храм Святоi Софii —
Софiйка…
Тягне руки в блакить,
Мов двi тополинки сухii,
Благае, аби громовиця не вдарила
По засiках заготзерна.
