скачать книгу бесплатно
Хлiб щоденний —
Ячмiнь i жито
Вона затуляе од лютих злив.
На дверях окутих
Вухо скоби одтягуе
Замок завушницею пудовою.
Вiд осколкiв i куль вiспувата,
На свiт Софiйка поглядае
Очима цнотливими.
Здалеку,
з одинадцятого столiття,
Ввечерi сон до неi приходить
І сниться аж до свiтанку.
Незвичним запахом
Вiтер дихне з Нафтограду —
Софiйка прокинеться:
Стоiть незнайомий,
Од нафти блискучий,
Мов грак на таловинi.
Де вона,
Довго Софiйка не розумiе.
Здалеку в ранок оцей повернеться.
І тiльки такий же рожевуватий,
Як дев’ять столiть назад,
Над Двiною над розiмлiлою – туман…
Моя мова
Стверджують iсторики i мовознавцi,
Що поступово стираються межi нацiй
І, нiбито як пережиток,
вiджити повинна обов’язково
Ти, мово ненi моеi – моя бiлоруська мово,
Та, що в менi пойменована – не анонiмна,
Та, що по жилах тече моiх
сонним Сожем i Нiманом.
Очiкую часу дружби людськоi,
Та не згоджусь, що рiднi мови лускою
Були на рибинi людства
(хiба тут до полемiчностi?)
Яка у вiчнiсть пливе океаном вiчностi.
Листя осiнне жарiе, старечо жовкне,
Листя весняне кулачки розтуля з жагою
дитинною.
І коли навiть мова моя i замовкне,
То не зробиться мертвою латиною.
Слова, де кожнiсiнький звук
Мов мерзла синичка ронить мiж тернами,
Не стануть медичними термiнами.
Цюю мову
Мусять вивчити знову,
Щоб дiзнатися,
Як Русь моя, бiла
од весняного квiту
i кiсток непроханоi бридоти
з-пiд черепастих свастик,
Вiльною волею дорожила,
Як з братами i сестрами щиро дружила.
Коли мова моя
Увiллеться в загальний людський океан, —
Потече в ньому стрiмко i стримано
Теплим Гольфстрiмом
І буде менi серце грiти
Кожним збереженим словом
Споконвiчна, як жито,
моя бiлоруська мова!
«Частенько ми багато каемось…»
Частенько ми багато каемось,
Аж пуп вриваеться, аж ну
Од хвилювання заiкаемось,
Щоб ртуттю стати десь «на нуль».
А нуль – становища з вигодою,
Тут тiльки нашорошуй слух —
Пiдскочиш, як вiйне погодою,
Спадеш, як трiсне коло вух.
Земля ж з угiр’ями та ямами.
Покаявся – й минула сiч.
Забули ми, як з покаяннями
Головоньки спадали з плiч.
Не застрашнi для правди каiни,
Не встелиш м’яко всiм у потi.
Я спотикаюсь —
Та не каюсь,
Щоб не розкаюватись потiм.
Спiднички
В довгих i тьмавих сукнях
(Вiк-свекор: «І сам не гам…»)
Понуро було i сумно
Веселим дiвочим ногам.
Берiзками молодими
Свiтили крiзь морок вiкiв
І гасли в завiйному димовi
На чоботях у парубкiв.
Пiд хмарою сукнi —
сумно.
Ласкавий який морiг!
І вiк молодий голосуе
За емансипацiю нiг.
В мелодiях катеринки
Сивий погас заповiт.
Нарештi зирнули з хитринкою
Колiнця
на бiлий свiт.
За модою —
лиш не спiзнитися!
Стережись, парубоцтво, оман!
Все вгору спливають спiднички,
Немов той досвiтнiй туман.
Не мiсце тут кислiй мiнi.
Як сам себе не мани,
А нiжки в спiдничцi-мiнi
Спробуй-но обмини.
Здаеться,
сиджу на мiнi.
Тролейбус
у космос летить.
На звабну кульбабу-мiнi,
Їй-богу ж, дихну —
облетить.
Ну, як обiйти стороною
Спiдничок цих грiшний плин —
Поети i астрономи
Од неба свiй зiр одвели!..
З грецькоi поезii
Йоргос Сеферис
(1900–1971)
Заперечення
На пустельному березi бiлому,
мов голубка свята, безборонна,
шерхлi губи у спразi розкрили ми,
а вода, а вода ж солона.
На пiску написали на бiлому
iм’я спраги – в чеканнi завмерли.
Хвиля вдарила вогкими крилами —
iм’я стерлося, море стерло.
З тугими вiтрилами, з гарячими крилами
серце в пристрастi мчало наослiп.
Були юнi ми. Стали дорослi.
Ми змiнили життя – плин змiнили ми.
Переклад Івана Драча та Тетяни Чернишовоi
Засмучена
Терпляче ти на каменi присiла,
а вечiр примостився на землi,
страждання зайнялося на чолi,
i чорнота очей твоiх доспiла.
Окрилля неслухняних твоiх губ
оголено так, виклично тремтiло.
Ходив навшпиньках вiтер-легкоступ,
i прагнуло ридання твое тiло.
В душi твоiй вже туга пробринiла,
i слiз ii дочiкувала мла…
Гнучкою ти галузкою була,
що хоче плiд гойднути, осмiлiла.
Ти стрималась, ковтнувши всi жалi,
усмiшкою ридань накривши гроно…
Такого ж сенсу надае землi
в холодних зорях синява бездонна.
Переклад Івана Драча та Тетяни Чернишовоi
Водохреща, 1937
Заквiтчанi море i гори ущербним холодним мiсяцем.
Смоковницi та асфоделi туляться бiля скелi.
Глечик ввечерi втамував свою денну спрагу.
Закрите лiжко ось-ось розкриеться бiля кипарисiв. Над твоiм
золотим волоссям – зоряне волоття Лебедя та Альдебарана.
Я життя свое тут затримав, свое життя пiлiгрима.
Затримав у жовтих деревах, у раптових кущах дощiв,
Де листя кленове свiтить на мокрих схилах,
Де жоден вогник не свiтить на верхогiр’i – отак вечорiе.
Я життя свое тут затримав, свое життя пiлiгрима.
Риска на лiвiй руцi твоiй, риска маленька.
Тиха подряпина на золотому колiнi твоему —
Такi залишав трамонтан набiглий
На тихому пляжi торiшнього лiта.
