скачать книгу бесплатно
Згас полудень, мiй вечiр засинiв,
Тож довше ти дивися в моi очi.
Не винен я, а ти – i поготiв.
Невiдворотна змiна дня i ночi.
«До кори чинари притулюсь…»
До кори чинари притулюсь
Я своiм неголеним обличчям,
Може, ii спокоем проймусь,
Що пронесла крiзь усi сторiччя.
І моя неголена щока
Ледь торкнеться до кори сухоi,
І небес захмарена рiка
Нам удiлить протiнi легкоi.
До чинари нiжно притулюсь,
Обiйму я стан ii руками,
Може, ii спокоем проймусь,
Бо ж спокiйнi снiг, трава i камiнь.
І подаленiлий шум рiки,
Запах чебрецю i запах м’яти
Доторкнеться нiжно до щоки
У чинарнiм шумi розiллятий.
Земле рiдна, ти завжди була
Крилами мого ясного льоту.
Земле рiдна, ти менi дала
І печаль, i радiсть, i турботу.
Дах дала i золото хлiбiв,
Днi у сонцi й зоряницi грiзнi,
Нiжний солод молодих грiхiв
З гiркотою покаянь запiзнiх.
Диво творення дала пiсень,
Свiтло й тiнi – все це не примари.
Просте щастя: в нещасливий день
Притулитись до кори чинари.
«Де пiч не з вогником…»
Де пiч не з вогником,
Там хлiба не бувае.
Хто меле язиком,
Той мудростi не знае.
Земля ж бо не кричить,
Хоч i пшеницю родить.
І в горах тур мовчить
Вiдважноi породи.
Мовчазна теж зорить
Зоря, хоч всiх свiтлiш.
Орел i той мовчить,
А в нього зiр – мов нiж.
Бочки, сповитi сном,
Мовчать – вино у кожнiй.
Розкажуть про вино
Лише бочки порожнi.
«Коли слово „честь“ i слово „совiсть“…»
Коли слово «честь» i слово «совiсть»
Ти в скептичнiй змiшуеш половi,
І обсмiюеш ти незчисленно
Землю рiдну i траву зелену,
Їжу ту, що смачно ти жуеш,
Воду ту, що так жагуче п’еш,
Смiйся ж над усiм – презирства дим
Над iменням батька негучним,
Й матiр iсть насмiшок iдь зухвала,
Бо ж тебе в колисцi колихала.
Ти забув, що за гiрським законом
Предок твiй життя вiнчав би сконом,
Нiж безчестя скуштувати сором.
Предок твiй був вiрний рiдним горам,
Честь свою вiн до життя рiвняв,
Швидше б вiн вогнем себе пойняв!
Скажуть «совiсть» – ти махнеш рукою,
Пахне честь тобi старовиною,
Та коли уже ти станеш глиною,
Щезнеш геть рiкою швидкоплинною,
Свiтом все ж – i це не випадковiсть —
Рухатиме честь i рухатиме совiсть.
«Журитися не варто в смутен час…»
Журитися не варто в смутен час,
Що от жiнки – не янголи у нас.
Самi ми теж не янголи, либонь,
Хоча, можливо, iнколи крилатi,
Коли жiнки дарують свiй вогонь
Й нас пригощають на своему святi.
Нiколи я не бачив янголиць,
Крил не торкав, не цiлував iх лиць,
Не повторяв iмен таких оманних
В госпiталях, в палатах лiкарняних
Й, повержений, все ж не лежав я ниць.
І не у янголiв у днi бiди
Просив я хлiба, солi i води.
У днi минулi та ж лукава врода
Манила зором грiшного мене
І не безплотним янгольським вогнем —
Жiночим, бо ж не янгольська природа.
У радостi я з ними танцював,
А в смутен день i плакав, i ридав,
Розраду в них у днi знаходив чорнi.
Як це прекрасно, що жiнки якраз
Із плотi грiшноi таки сотворенi,
Святi i дивно грiшнi водночас —
З них свiтло нетутешне йде на нас.
«Свiт знову повен страхiв, неспокiйний…»
Свiт знову повен страхiв, неспокiйний.
Вiйна десь знову грае в свiй рiжок.
А в горах, тут, мов батько мiй покiйний,
Спокiйно горець уклада стiжок.
Сьогоднi, як в минулi всi вiки,
Дзвенить коса, кладе в покiс травини,
І свiже сiно пахне залюбки,
Аж ним пропахли в небесах хмарини.
Руйнуються пiдвалини твердинi,
Бiда готова свiт сповити в тьму —
Копицi сiна, скошеного нинi,
Стоять, мов сотнi лiт колись тому.
Стоiть косар i, мов його предтечi,
Словами дiда, тож послухай ти,
Шепоче лiс i лист кладе на плечi,
Шепоче: «Од життя не утекти!»
Я бачу: вийшли буйволи юрбою,
Вигострюе орел свiй влучний зiр,
Неначе зброi, вогневоi зброi
Не вигадали люди до сих пiр.
Лягае сонце косарю на плечi,
Палае неба синя дивина,
Неначе свiт, де наступа мiй вечiр,
Не нажахала жодна ще вiйна.
Граблями пiдправляе стiг спокiйний,
Поважний горець, мов його стiжок,
Неначе всi вже вiдгримiли вiйни,
Кладе косар косу на морiжок…
«Минув твiй полудень, прийшов вечiрнiй час…»
Минув твiй полудень, прийшов вечiрнiй час.
Всьому своя пора – iде вже нiч до нас.
Як на порозi стiйкостi бракуе,
Бо ж ти не вiчний – не бентежся всуе,
У наших гiр i скель учися повсякчас.
І не жахайся блискавок. Тривоги
Стрiчай без ляку в дощ i снiгопад —
Бери за приклад смiливiсть дороги,
Що мовчки терпить снiг, i дощ, i град.
На заметiльнiм, на нiчнiм порозi
Вiзьми за приклад сад, де буйнi соки сплять,
Де бiлi стовбури аж крекчуть на морозi,
Але даремним гнiвом не грiшать.
Народ малий наш, та в його iменнi —
Терпiння горде батькiвських осель.
Сказав мудрець: «Лише стiйкi – блаженнi!»
Вiзьми за приклад стiйкiсть наших скель.
І заздри тому лиш, хто смiло з хуртовиною
Іде на прю, зневаживши грiзьбу,
Лиш тому, хто лишаеться людиною,
Людиною i в нелюдську добу.
Лиш тому заздри, хто iде по полю
Й од поту од солоного ослiп,
Хто не кляне свою нещасну долю,
Хоча солоний пiт, хоча гiркавий хлiб.
Не потребую жодноi полегшi.
Життя мое, ти скрiзь мене веди.
Хлiби гiркi i днiв труднi мережi,
Тож стiйкiстю мене нагороди.
Життя, прошу: за всякоi погоди
