скачать книгу бесплатно
Не знаеш нiчого? Не бачиш? Чи справдi нiчого
Не пригадуеш?»
Пригадую:
Де були очi – нинi перлини.
«Чи ти живий, чи нi? Чи в тебе в головi нема нiчого?»
Але
О О О – той шекспiрiвський Бешкет,
Такий грайливий,
Такий блискiтливий!
«Так що ж робити? Що робити?»
«Отак зiрвись i побiжи на вулицю,
Волосся розпустивши. А завтра що?
Що взагалi нам дiяти?»
Гаряча ванна о десятiй,
Авто закрите о четвертiй, як пiде дощ.
За шахи сiсти – очi без повiк
Заплющити i стуку в дверi ждати.
Коли чоловiк тiеi Лiлi з вiйська вернувся, я iй сказала,
Не добираючи слiв, просто сказала iй:
ПОКВАПСЯ, ВЖЕ ПОРА.
Повернеться зараз Альберт, вiзьми – причепурися.
Вiн спита, де ж тi грошi, що iх лишав тобi
На дантиста. Бачила я: при менi давав iх.
Чула ж бо, як вiн нараював: «Лiлi,
вони в тебе понавипадали,
Новiсiнькi встав, бо дивитись на тебе не можу».
1 я вже не можу, кажу: «Подумай про бiдолаху.
Був у вiйську чотири роки. Стужився за ласкою.
А коли ти не хочеш, тебе виручать iншi».
Ах так? – вона менi. – Я ж iй: а певно, так.
Знаю, кому зобов’язана, – каже i в вiчi менi зазирае.
МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.
Тобi це не до вподоби, роби як знаеш, – кажу iй, —
Іншi тiльки чекають, аби його переманити.
Як Альберт покине тебе, пам’ятай: я застерiгала.
І не сором тобi, кажу iй, виглядати такою старою
(Їй же щойно тридцять перший).
Чим же мушу зарадити, – смутно вона проказуе.
То все тi пiгулки, приймала iх, щоб викинути.
(Мае вже п’ятеро, мало не вмерла вiд
Джорджа малого.)
Аптекар казав: «Не турбуйся». Та чулася
дуже кепсько.
Ти справдi таки дурненька, – кажу iй на те.
Коли Альберт не залишить тебе, так навiщо,
Навiщо ти вiддавалась, коли дiтей не хочеш?
МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.
Альберт вернувся в недiлю. Шинку приготували.
І мене запросили, щоб скуштувала гарячоi.
МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.
МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА.
Добранiч, Бiлле. Добранiч, Лу. Добранiч, Мей.
Добранiч. Па. Па. Добранiч. Добранiч.
На добранiч, вельможнi панi,
На добранiч, любi панi. Добранiч. Добранiч.
III
Вогненна проповiдь
Намет рiки роздерто; останнi пальцi листя
В пiдмоклiй глинi берега втонули. Вiтер
Безголосий перетинае землю буру. Нiмфи вiд’iхали.
Мила Темзо, тихо плинь, поки пiсню викiнчу.
Не спливають в нуртi порожнi пляшки,
папiрцi з бутербродiв,
Нi шовковi носовички, нi недокурки,
Нi iншi свiдчення про лiтнi ночi. Нiмфи вiд’iхали.
Десь подiлися, не лишивши адреси, iх друзi
Згаяли час i щезли – нащадки директорiв з Сiтi.
Над хвилями Женевського озера сiв я та й заридав…
Мила Темзо, тихо плинь, поки пiсню доспiваю.
Мила Темзо, тихо плинь, – глуху пiсню i недовгу,
Та нахабне за собою чую в подувi морозу
Кiсток глухе торохтiння й хихотiння, як погрозу.
Щур прошмигнув м’яко серед трав, серед зел,
Поволiк черевце ослизле пониззям береговим,
Коли я рибалив у каналi затхлому
В надвечiр’i зимовiм, близько: ген за газiвнею
Я мiркував про смерть королевича-брата
І загин короля-батька, що в смертi його попередив.
Голi тiла бiлiли на березi серед болота,
На сухiм, приземкуватiм горищi костi лежали,
Лише щур прошурхотить по них вряди-годи.
Ввижаеться менi, що в тишi чую за плечима
Одлуння то клаксонiв, то моторiв. Разом з ними
У повесiннi до панi Портер iде Суiнi.
Висявае над панi Портер та ii донькою
Молодик-мiсяченько ясною долонькою,
Вони нiженьки миють содовою водою
Et о ces voix d’enfants, chantant dans la coupole![5 - О цi дитячi голоси, що спiвають пiд куполом! (Франц.) – з сонета Поля Верлена «Парсiфаль».]
Тюiть, тюiть, фюiть.
Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох.
Таке брутальне гвалтування!
О Терею!
Нереальне мiсто
Пiд бурою млою зимового полудня.
Пан Евгенiдес, гендляр зi Смiрни,
Неголений, з повними кишенями родзинок
(До Лондона дiстаеться без ускладнень —
на акредитиви),
Запросив мене ламаною французькою
Спершу на снiдання до готелю «Кенон Стрiт»,
А потiм ще на уiк-енд у «Метрополь».
Фiалковоi години, коли очi та спини
Пiдносяться над конторками, коли машина людська
Вичiкуе, дрижить в нетерпiннi, наче таксi,
Я, Тiресiй, хоч i невидющий, два життя запiзнав,
Я, дiдуган з зiв’ялими грудьми жiночими,
Бачу – несе всiх додому фiалковий час вечiрнiй.
Мандрiвника, що з мандрiв повертаеться,
Друкарку, що прибирае рештки снiдання, затоплюе
Грубу i виставляе на стiл консерви.
За вiкном простяглась ризиковано,
Сохне ii комбiнацiя, сонцем вечiрнiм осяяна.
Рейвах такий на канапi (вночi – ii лiжко),
Панчохи й пантофлi, сорочини й корсети.
Я, Тiресiй, дiдок iз вим’ятим вим’ям,
Передбачив усе, що буде, все збагнув до кiнця
І очiкував гостя сподiваного.
Онде ж i вiн: коростявий молодичок,
Клерк з найдрiбнiших. Поглядом вiдпиха,
Виступае понуро. На ньому пиха,
Як шовковий цилiндр на бредфордському мiльйонерi.
Час пiдходящий, як вiн сподiвався.
Скiнчила iсти, сидить та й нудьгуе.
Знае: в бажаннях збайдужiла,
Та пiддаеться його пестощам безвiльно.
Нетерпеливиться йому – iде на приступ зразу.
І поповзом рука – не зустрiчае спротиву.
Його пиха взаемностi вiд неi не жадае.
Досить з нього приемностi й такоi.
(І я, Тiресiй, на все те надивився,
Сподiяне на лiжку чи канапi,
Я, той, який сидiв пiд муром Фiв,
Приймав iз вуст конаючих слова прощання.)
На довершення по-батькiвськи цiлуе
І в сутiнках навпомацки човгае по сходах…
Одвернувшись, вона в люстерко смутно поглядае
Байдуже: коханець пiшов чи нi, позiхае,
І чуе в собi ледь дозрiлу полегшу чи задавнену втому:
«Добре, що вже по цьому, славно, що вже по всьому».
Коли вже панi согрiшити привелося,
Вона бере голiвоньку в долонi,
Пригладжуе шорстке свое волосся
Й мiня платiвочку на грамофонi.
«До мене линула ця музика над плесом»,
Бiгла вздовж Стренду, по Квiн-Вiкторiя-стрiт.
О Сiтi, Сiтi, я часом вчуваю,
Стоячи перед баром на Лоуер-Темз-стрiт,
Солодкий подзвiн мандолiнних струн
І брязк, i галас зсередини, де рибалки
Тиняються опiвднi i де стiни
Великомученика Магнуса святого,
Де пишноти i золота iонiйського премного.
Нафтовий випар
Вдаряе у нiс
Баржi на вибiр
Вiтер на течiю знiс
Багрянi вiтрила
Вгору
Крила важезнi звели
Баржi долають вали
Тягнуть колоди
По Грiнвiч попливли
Повз Острiв Псiв
Weialala lеiа
Wallala leialala
Єлизавета i Лестер
Весло до весла
Об стерно собi терлася
Хвиля й несла
Човен рудозлотен
Мушля золота
Хвиля за хвилею
Берег огорта
За лагiдним вiтром вниз
Видзвiн дзвонiв
З бiлих башт нiсся
Weialala lеiа
Wallala leialala
«Трамваi й дерева обсипанi глиною.
Гайберi породило мене. Рiчмонд та К’ю
Погубили мене. В Рiчмондi розтулила колiна я,
Навзнак лежачи на вузенькому денцi каное».
«Моi ноги в Маргейтi, а серце мое
Пiд ногами у мене. Коли ж вiн прохолов,
То плакав та обiцяв: „Нове життя настае!“
Я ж промовчала – хiба ж менi вiрити знов?»
«В пiсках Маргейту
Не можу поеднати
Нiщо з нiчим.
Нiгтi поламанi, руки бруднi,
