скачать книгу бесплатно
– Не журись. Я тебе на цвинтар сам поведу. А поки обходься без свекрухи. – І старий не знае, з якого боку пiдiйти до невiстки, що так йому сподобалася.
– Пiшком би годилось на могилу матерi, так нi, машиною, – продовжував старий бурчати, примiряючи нову сорочку перед дзеркалом i ненароком струшуючи сльозу, щоб невiстки не побачили.
«Волга» зупиняеться бiля ворiт цвинтаря, обкопаного довгим глибоким ровом. Деiнде над могилами вишнi, кущi бузку, шовковицi. Але загалом вiн справляе враження трохи запущеного пустиря – це старий цвинтар, до нього тулиться новий, з новими хрестами i зiрками, вiдвойовуючи простiр у безмежних полiв. Над обома цвинтарями високо пiдноситься самотня ялинка – це вже не дерево, а сама його видимiсть.
Над струнким височезним стовбуром, зачепившись за залишки глицi, лопотить паперовий змiй, розмахуючи хвостом.
Сини ходять по цвинтарю, як по лабiринту. Нiхто з них не знае, де ж могила матерi. Вони блукають вiд однiеi могили до iншоi, та все дарма: нiякi прикмети не потрапляють на очi. Сини не дивляться один на одного, тiльки Сидiр кричить на Петрiв виводок, що гасае по могилках ззаду за процесiею. Нарештi один iз синiв, напевно, надумався запитати хлопчакiв, що обламували клечання на ровi, чи бабу Маройку, що стояла з велосипедом на стежцi з пучком чебрецю, припнутого до багажника, але не наважився – соромом спалахнуло його обличчя. Вiн зразу ж повернувся до процесii й першим поклав свого вiнка на одну з могил. Вiнок задзвенiв бляшаним листям. За ним, майже не зупиняючись, поклали вiнки всi iншi, не дивлячись один на одного, попрямували мiж гробками до машини. Пилюка знялася мiж деревами в напрямку Левковоi господи…
Баба Маройка поклала велосипед на стежку, вирвала пучок чебрецю й пiшла до могили Параски, яку так i не знайшли сини. Вона розклала чебрець по барвiнку – могила була зелена i чиста. Потiм баба позбирала з чужого гробка щойно принесенi синами вiнки i теж поклала на могилу Параски, перехрестилась i лячно озирнулася на високу-височенну ялину, де гучно лопотiв паперовий змiй, розмахуючи хвостом над опустiлим цвинтарем…
Потiм вони сидiли обое поруч на лавi. Левко на очах ревнивих невiсток принiс Соломii пухнасту японську подушечку, щоб м’якше сидiлось, i попросив ii:
– Навчи ж мене, доню.
І Соломiя брала його жовтий, поiдений тютюном вказiвний палець у своi тоненькi й натискувала ним на вмикач бiлого портативного магнiтофона. В приймачi щось вищало, стукало, шелестiло, було чутно суперечку: «Вже готово? Тихше, вимкни приймач. Ну, з Богом! Пусти мене, що ти витворяеш? (І жiноче вищання з приймача – невiстка зашарiлась.) Тату (i кашель, i рипiння крiсла, i вiддалений посвист лiтака), тату, ви ображаетесь на мене, що рiдко пишу, зате такого листа, говорящого, ви ще не отримували. Приймiть Соломiю суворо, та не лякайте ii своiми бiлими вусами. А я приiду трохи пiзнiше, слiдом за нею, – зараз випробування новоi марки, не можу вирватись, та коли…»
Левко слухав, скоцюрбившись грудкою, так було добре Левковi, нiби цвiркуну в суху зоряну нiч, вiн навiть дихати забув…
– Подумаеш, здивувала – привезла коробку! – обурювалась збоку Наталка, розповiдаючи Настi про своi лиха. – Ми тiльки-но на курорт зiбрались, а тут ця сумашедша телеграма. Приiхали – i все даремно: живий, йому хоч би що…
– Забожись, що це сам Івась говорив, – недовiрливо запитуе Левко невiстку, коли та його ж жовтим пальцем натисла на iнший шерехуватий клавiш i голос щез.
– А спробуемо вас записати, тату, може, тодi повiрите?
І вони бавилися магнiтофоном, слухали дивну музику, а Левко кривився, Левко не знав, що говорити в мiкрофон, i найкраще записався неждано настиглий його ядушливий кашель, а Наталка докiрливо похитувала головою:
– Що старе, що мале – один розум…
Всiдаеться за столом родина, вся дюжина стiльцiв заповнена, лише один стiлець у центрi вiльний – для Левка.
– А де ж тато?
– Їй-богу, понесло його за водою.
– Зараз вiн влаштуе церемонiю.
Оксана й невiстки витягують iз печi горшки, Сидiр Левкович iз Шуриком всiлися на покутi. Артем виграе ложками, Настя крае домашнiй хлiб, притискуючи буханку до грудей, i складае окрайцi у велику бiлу миску Василькiвського заводу.
– Дивiться, сьогоднi навiть коньяк «три гички» дiстали.
Горпина ставить на стiл лiтровi бутлi самогону з кукурудзяними корками, вiдставляючи подалi коньяки, казеннi кислi вина.
Петро виглядае у вiкно, потiм швиденько скидае туфлi i, напустивши шевелюру на обличчя, сiдае на батькiв стiлець. Вiн повертае обличчя до повеселiлоi родини тим боком, де в Левка свiтяться всi зуби. Вiн iмiтуе батькiвськi рухи, i в манерi людини, якiй достобiса набридли всякi застольнi анекдоти, всякi дурнуватi реготи, намагаеться сказати те, що належить йому сказати по праву батька.
Сiм’я очiкувала видовища, Оксана подивлялася у вiкно – не нахопився б зненацька дiд.
А Петро вiщав голосом старого:
– От, люди добрi, дочекався я синiв. Не всiх, правда, та хай йому скрутиться, хто не приiхав на батькову смерть. Тож як ви розлiтаетеся завтра, то позавтра й почнемо гостювання з доброго дiла: разом, усiею родиною виллемо криницю.
Тут один iз Петрових хлопцiв потягся до миски, не дочекавшись патрiаршого благословення глави сiмейства. Петро так огрiв його дерев’яною ложкою по лобi, як справжнiсiнький дiд. Хлопченя захлипало, а Наталка насупилась:
– Сказ тебе взяв би – дитина без голови зостанеться.
Та Петро й далi копiював старого:
– Коли з головою приiхала, з головою й вiдпровадимо. Цить ти! Не привчили вас до порядку. Так ось, цю криницю ми ще з вашим дiдом викопали. У кожного iз вас, любезнi моi синочки, нарiвнi з материнським молоком ходить ця вода.
– Ой Господи, i як же славно, – зловила сльозу кулаком Оксана, – як жалко, що дiд Левко не почуе.
– Тiльки декому пiшла вода чиста як сльоза, а от, примiром, Петровi, – Петро на хвилю знову став слухняним сином, щоб зразу ж перевтiлитися в батька, – Петровi, напевно, iз жабуринням завжди тягнули, от i вийшов вiн тепер пришелемонений трохи, йолопуватий.
– Тату, чого-то ви на мене нападаетесь, я, може, до сусiда ходив воду пити, а вашоi й не куштував, – спробував одбутись жартом Петро-син.
…І вже сам Левко, причесаний, делiкатний, нiби вiв далi почате сином у його ролi:
– Так хто ж тепер полiзе в криницю? Прийдеться, напевно, своi сiмдесят лiт опускати, а то в кожного персональна колька в боку, в того серце несправне, той худий – на вiтрi не встоiть, той безрукий, той безголовий. Сам полiзу!
Старий перервав свою iмпровiзацiю i повiв оком у бiк Оксани, що так i тяглася своею юною статтю до зiбраного нарештi родинного товариства, так i свiтилась, як свiчка на каштанi в травневе запаморочливе розмай-небо.
– А ти що сплещеш, господине кирпата?
– Мене опустите, дiдуню, я ж тоненька.
– Тебе ще треба замiж спершу видати, а потiм уже опускати в оту холоднечу. Сам полiзу, – ще раз завершив пiдпилий Левко…
Родина сидiла на призьбi, перекидалася жартами, вiдпочивала.
На вулицi тарахкотливим голосом заговорив мотоцикл, близько до штахет пiдкотив ІЖ. Із заднього сидiння легко зiскочила жiнка, лишивши за кермом маленького чоловiчка в темних окулярах, що зрiсся ногами з машиною.
Жiнка була висока i струнка, ступали легенькi лiтнi черевички, як вилитi, лежали на нiй чорнi з iскорками штани, шурхотiла припорошена блакитна вельветова куртка. Довгi смаглявi пальцi правоi руки вимахували вогнисто-фiолетовим букетом будякiв, лiва рука нервувалась у кишенi.
Вона роблено спокiйно одчинила хвiртку i, закинувши назад красиво посаджену голову, мов скакова лошиця, напiвзлою-напiвсумною ходою пройшлась по подвiр’i.
Левкова родина завмерла од несподiванки.
Наталка злякано вiдкрила рот, Артемовi заманулося поставити взуту ногу в миску з водою, а юна Оксана всiею поставою потяглась до прибулоi – та легенько i розумiюче поплескала ii по щоцi.
– Тьотя Марiя! – В голосi Оксани прорвалася така очiкувана радiсть, що жiнка машинально одiрвалась од неi й дикувато оглядiлась.
Левковi невiстки дивились на неi, як дивляться вимотанi пiд хомутом конi на вигадуваного для скачок, облитого сонцем пiвторалiтка. А Марiя злiсно помахувала трьома будяками – вона вишукувала очима бодай непримiтний слiдочок того, ради якого поспiшала сюди на мотоциклi.
– Вона? – з легким презирством i потаемними ревнощами оглянула знiяковiлу Соломiю, вибравши з-помiж iнших невiсток ту, котра могла б бути Івасевою, допитливо змiряла ii всю – вiд маленьких струнких нiжок до посипаного пилком вагiтностi лиця.
На порозi хати вирiс пiдпилий Левко. І Марiя вiдразу ж зломилась. Без единого слова, швидко пiшла до хвiртки, потiм побiгла. Голова ii схилилась, i лише яскрава дикувата квiтка будяка горiла, дотлiвала, а згодом i погасла.
Маленький Марiiн супутник вивiв мотоцикл на дорогу, й вони поiхали. Левко, взявши Соломiю за руку, кричав навздогiнцi:
– Нема Івася! Нема i нiколи не буде для тебе, стерво! Ось вона – моя невiстка! Чуеш, дохторшо?..
Чоловiки мовчали, жiнки, виведенi з шокового стану, намагались виговоритись i звiльнити себе вiд незручностi.
– Іч ти, як вирядилась!
– Тепер, певно, жалкуе, що покинула.
– Це вiн ii покинув.
– Знайшла тепер лобуря з мотоциклом.
Чоловiки тiкали од бабських теревенiв, лише Петро знущався:
– Менi б таку жiнку, я б ii не випустив з рук.
– Нi слова про цю стерву! – крикнув Левко домостроiвським голосом, i жiнки йому вдячно усмiхнулися.
Соломiя, напружуючи всю силу волi, намагалась не заплакати. Та коли Левко невпевнено i боязко поклав свою смагляву руку на золоту голiвку, вона захлинулася слiзьми.
– Вона така гарна!
– Мiй син теж гарний! – невдало потiшав Левко невiстку й поперхнувся од незручностi…
Пiд грушею, пiд липою, в хатi, де навстiж розчиненi вiкна й дверi, де вологий нiчний вiтер вигулюе так привiтно i розмашисто, скрiзь – на лiжку, на тапчанi, просто на свiжозмащенiй глиною долiвцi, на запахущому сiнi, абияк накритому ряднами, – скрiзь спочивае родина, вперше i востанне в життi так одностайно зiбрана на батькiвськiй землi.
Левко смалить чорну продовгувату люльку, вона закiнчуеться химерним – не злим, фабричним, а добрим, сiльським – Мефiстофелем з дивною, власноi фантазii, iнкрустацiею.
І коли до нього, викликана маренням iз того свiту, пiдходить шiстнадцятилiтня Параска, красуня з ледь окресленими шнурками брiв, у бiлiй нiчнiй сорочцi, в поликах, боса, трохи соромлива – майбутня мати його дванадцятьох дiтей, така ж юна й лукава, якою була пiввiку тому, i вiн, посипаний сивиною мужчина, веде ii до своiх синiв.
– Невже це ти, Параско?! І яка ж ти молоденька, нiби вчора нас посватали.
– Ще двое з фронту не повернулось, а двое – просто нiкудишнi.
Артем – електрозварник – з дружиною зiгнулися калачиками на широкiй койцi-розкладачцi.
– Цей менi миску привiз. Сiм рокiв тому як пообiцяв, а й досi не забув – пам’ятливий.
Сидiр Левкович iз Шуриком сплять на лiжку – батько в зеленiй смугастiй пiжамi з начальственим неспокоем збив простирадло з ноги, те едине простирадло в господi, котре йому, единому, простелила Оксана як заслуженому родичевi. Простирадло приберiгаеться в цiй господi для найбiльш персонистих гостей, яким не дай боже намуляти боки на твердому ряднi сiльського виробу чи наштрикнути вночi випещене тiло об кляту кострицю, якоi баба не вибила як слiд об бительню.
– А Сидiр наш став тепер дуже хворобливий, ранiше вiн сюди не приiздив – часу не було, а як погнали його з партiйноi лiнii на профспiлкову, а звiдти аж на досаафiвську, – тiльки внески приймай та стрiляй з малокалiберки, – так вiн уперше за десять рокiв i батька побачив. Дуже хворобливий, похмурий, надутий такий…
Левко веде свою молоду дружину за руку, а вона його запитуе, поправляючи фарбоване рядно на одному з синiв:
– А як же тобi ведеться?
– Менi якось незвично серед них: тепер вони нiби за мене дорослiшi, всi посмiюються надо мною, нiби я маленький.
– А це хто? Онучок? – запитуе Параска, показуючи на наймолодшого циганчука, що зриваеться на ноги увi снi.
– Нi, це наш мiзинок, он родимка на щоцi, хiба не бачиш. Цей дуже принциповий.
Дiд закашлявся довго i протяжно, аж дехто скинувся спросоння.
– Ти, Левку, – каже дружина, – коли в тебе ядуха, до дохторiв не ходи – всi вони коновали. Шукай багульник, шипшину пий.
На двох стареньких кожухах спочивае Петро з сiм’ею. Одне з онучат раптом стало хлипати, термосуючи матiр. Проте ця товстуха Наталка тiльки на другий бiк повернулася.
– Хiба ж це мати? Я б уже тричi прокинулась, – ображено повела Параска i сама, взявши хлопченя на руки, свое незнане онуча, понесла його за хату. Дитя попiсяло в найзвичайнiсiнький спосiб, i бабця знову поклала його до сплячоi матерi.
Левко примiряе один iз синiвських капелюхiв, потiм вiшае його на суху галузину.
– А ти знаеш, як я дiзнався, що наш льотчик удруге оженився? Приiхав вiн додому, я принюхався до кашкета, чую – не той жiночий запах, духи не тi. «Розвiвся?» – питаю. «Як ти знаеш?» – вiн на мене скоса. Так я перед ним i не розкрився. Я, старенька, по кашкетi все зрозумiв, дуже вiн якось чудно пахнув, не тою жiнкою, що бувало.
– А чого вiн розвiвся?
– Сьогоднi була та, перша. Крепко гарна лiкарка, та тiльки вже зла дуже, та тiльки дiтей не родила. Нiчого була пара, та тiльки обое були самi по собi.
Зриваеться ввi снi Соломiя, золоте волосся розсипалось по чорнiй оксамитовiй подушечцi. Параска вдивляеться в ii завiяне ластовинням лице, спiвчутливо шепоче:
– Дiсталося iй, бiднiй, з Івасем.
У Левковiй трунi сидить у мiсячному сяйвi квочка i тихенько перемовляеться зi своiм пухнастим потомством, маленькi грудочки злякано ворушаться, а сонна курка знову поринае в непам’ять, пригорнувши курчаток крильми.
Старому незручно, що Параска обдивляеться його труну, та його рятуе згасаюча над хатою зоря.
– А звiздар образив мене. Коли б, каже, не син ваш у небi, ви б i на зiрки нiколи не дивились.
Левко прочиняе дверцi, всiдаеться за кермо машини, а Параска придивляеться до кирпатого борця, що саме розлiгся обiч «Волги», дослухаеться до його дитячого прицмокування, i анi крихти уваги на дiда-шофера.
– А ти знаеш, – ревниво нашiптуе Левко дружинi на вухо, – це не його власна машина. Менi звiздар проговорився. Це вiн для форсу – довго грошi збирав, а потiм напрокат дiстав, аби менi памороки забити. Ось, мовляв, батьку, до машини дожився… Не розумiю я iх, i як менi вмирати прийдеться, коли вони якiсь невлаштованi – кожен помочi потребуе. І з кожним разом усе бiльше незнайомi менi, нiби i не з мого корiння – одна видимiсть сердюкiвська.
Потiм вони сидiли удвох над магнiтофоном. Левко брав своiми жовтими, поiденими тютюном пальцями маленький холодний палець своеi дружини i натискував на клавiш.
– Ось зараз почуеш голос Івася.
Та з приймача було чути лише здушливий кашель Левка, стрiчка йшла в зворотному напрямку, старий не знав, як собi допомогти. Спочатку навiть знiяковiв, а потiм вони, притулившись одне до одного, спокiйно слухали зрозумiлий голос свого сина з якимись незрозумiлими словами, хитаючи головами в такт мимовiльних абракадабр, нiби дрiмали над палахкотливим вогнем лежанки, нiби прослуховували магнiтофоннi записи все свое життя.
– Тiльки голос у нього простуджений, – зауважила Параска, коли Левко натиснув ii холодним пальчиком на iнший клавiш, – мабуть, i ця, – вона кивнула на сонну Соломiю, – не дуже доглядае його.
Син
На чорнiй «Волзi», що стоiть серед подвiр’я, походжае галаган у штанях. Вiн уже було звiвся навшпиньки, щоб кукурiкнути, коли його зiгнав Андрiй.
– Ану, Петю, марш, дай старому поспати.
– Чого тобi? – повертаеться до брата опецькуватий завгосп. Вiн iз Сидором досукуе мотузки i випробовуе iх на мiцнiсть. Артем же зняв хвiртку й вистукуе на завiсах, забивае цвяхи на мiсце поржавiлих i випалих.
– Тихше, Артеме, батько ще спить.
