скачать книгу бесплатно
IX
Як до дiда Івана смерть приходила
Побитий Дiдух мучився. Серед своеi муки вiн то западався в якийсь другий свiт, то виринав з нього. А той другий свiт був болючо дивний. І нiчим старий Дiдух не мiг опертися тому свiтовi, лише одними очима. І тому вiн ними, блискучими, змученими, так ловив свiтло мiсяця через дiру в стодолi. В’язався очима, держався того мiсця i все мав страх, що повiки запруться, а вiн стрiмголов у невидимий свiт провалиться.
ПЕРЕД НИМ НА ЗЕМЛІ СИНИ ПОКОТОМ ПОСНУЛИ. ВІН ХОДИТЬ ПОМІЖ НИХ ЗІ СВІЧКОЮ, КОГОСЬ ШУКАЄ, ЗАГЛЯДАЄ В ОДНЕ ОБЛИЧЧЯ, ДРУГЕ. ОСЬ БАБА ЛЕЖИТЬ, ОСЬ МАЛИЙ АНДРІЙКО РОЗКИНУВСЯ. А НАДВОРІ – ВІН ВИДИТЬ НА ПОДВІР’Ю БАГАТО МАЛИХ ДІВЧАТ, КОЖНА В БІЛОМУ, КОЖНА В РУЦІ ЖМІНЬКУ СУХИХ КВІТОК ТРИМАЄ. ВСІ ДИВЛЯТЬСЯ НА МОГИЛУ, З МОГИЛИ ХТОСЬ ВИКИДАЄ ЗЕМЛЮ, І ГРУДОЧКИ ВОРУШЛИВО СПАДАЮТЬ ЗНОВУ В МОГИЛУ. ДІВЧАТКА КИДАЮТЬ СУХІ КВІТКИ В МОГИЛУ, ПОТІМ ВСІ ОЧІ ПОВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО. ХМАРА ОЧЕЙ, СИНІХ, І СИВИХ, І ЧОРНИХ! ТА ХМАРА ОЧЕЙ ПЛИВЕ ДО ЙОГО ЧОЛА, ГЛАДИТЬ ЙОГО, ПРОСТУДЖУЄ.
Іван: Адi, це ангели перед смертю показуються. Промiнь мiсяця знову втiк з-перед очей.
ПОЛЕ РІВНЕ, ДАЛЕКЕ, ПІД СОНЦЕМ СПЕЧЕНЕ. ВОНО ВОДИ ПРОСИТЬ, ДРИЖИТЬ, ВСІЛЯКЕ ЗІЛЛЯ ДО СЕБЕ КЛОНИТЬ, АБИ З НЬОГО ВОДИ НАПИТИСЯ.
ІВАН ДІДУХ ОРЕ НА НИВІ, РУКАМИ ЧЕПІГИ НЕ МОЖЕ ВДЕРЖАТИ, ТАК ПАЛИТЬ ЙОГО СПРАГНОТА У ГОРЛІ. ВОЛИ ВОГКУ ЗЕМЛЮ РОТАМИ РИЮТЬ – ВОДИ ХОЧУТЬ. А НА РІЛЛІ ЙОГО МАТИ-НЕБІЖКА СИДИТЬ ТА Й ПІСНЮ СПІВАЄ, ВІНОК З СУХИХ КВІТІВ СПЛІТАЄ. ПОТИХО ТА СУМНО ГОЛОС ПО ПОЛЮ СТЕЛИТЬСЯ ТА ДО НЬОГО ДОХОДИТЬ. ТУ СПІВАНКУ СПІВАЄ, ЩО МАМА ЙОМУ, МАЛЕНЬКОМУ, СПІВАЛА. А ВІН, СТАРИЙ ІВАН, ПЛАЧЕ, БОЛИТЬ ЙОГО СЕРЦЕ. ВІН ДОЛОНЯМИ СЛЬОЗИ ЛОВИТЬ. ПОВНІ ПРИГОРЩІ СЛІЗ ВЖЕ У НЬОГО. ВІН П’Є СВОЇ СЛЬОЗИ, ДАЄ ВОЛАМ НАПИТИСЯ З ПРИГОРЩІ. І ЙОМУ ЩЕ ПЕКУЧІШЕ, ЩЕ ГРИЗОТНІШЕ, А ВОЛИ НА КОЛІНА ПАДАЮТЬ, А МАТИ ЙДЕ ГЕТЬ-ГЕТЬ ПО РІЛЛІ ДАЛЕКО ПО ПОЛЮ.
Знову промiнь мiсяця прокрався до Іванового виду.
Іван: Мама iз того свiта мае прийти та й над своею дитиною мае заплакати. Таке Бог право iм надав. Наново скотився у пропасть.
ЗГОРИ, З ВИСОЧЕННОЇ ВИСОКОСТІ, СНОПИ ТЯЖКОЮ ТЯГОТОЮ НА НЬОГО ПАДАЮТЬ. ПАДАЮТЬ І ЗАКИДАЮТЬ ЙОГО. ОСТЮКИ ЛІЗУТЬ У РОТ, В ГОРЛО, ПАЛЯТЬ ЧЕРВОНИМИ ІГЛАМИ, КОЛО СЕРЦЯ РОЗХОДЯТЬСЯ І ПЕЧУТЬ ПЕКЕЛЬНИМ ВОГНЕМ, І РІЖУТЬ В САМІСІНЬКЕ СЕРЦЕ. ГОРЛАТІ ДЗВОНИ НАД НИМ ДЗВОНЯТЬ, КРИСАМИ ГОЛОВУ ДОТОРКАЮТЬ. ДЗВОНОВІ СЕРЦЯ ВІДРИВАЮТЬСЯ ОД ДЗВОНІВ, ПАДАЮТЬ ЙОМУ НА ГОЛОВУ, РАНЯТЬ. УЖЕ ВІН ВЕСЬ НЕ ПІД ЯЧМІННИМИ СНІПКАМИ, А ПІД ДЗВОНОМ, ВЕЛИКИМ, ТЯЖКИМ, МІДЯНО-ЧОРНИМ – З ГОЛОВОЮ ЙОГО НАКРИВ.
Іван: Я помiнив купити дзвiн, аби по селу вогонь вiстив, але роки були цiпко тiснi, та й я все не вiтекав. Прости менi, Господи милосердний. Хреста купив собi камiнного – за дзвона. А кумовi Михайловi не оддав заробленого ячменю, i той ячмiнь менi смерть робить.
ВОРОТА В СТОДОЛІ ОДЧИНЯЮТЬСЯ. ДО СТОДОЛИ ВСОТУЄТЬСЯ БІЛА ПЛАХТА, ВСОТУЄТЬСЯ БЕЗ КІНЦЯ І БЕЗ МІРИ. ЯСНО ВІД НЕЇ, ЯК ВІД СОНЦЯ. ПЛАХТА УПОВИВАЄ ЙОГО, ІВАНА ДІДУХА, ЯК МАЛЕНЬКУ ДИТИНУ, ВПЕРЕД НОГИ, ПОТІМ РУКИ, ПЛЕЧІ. ТУГО, ТУГО. А НАКІНЕЦЬ ГОРЛО ОБСОТУЄ ТУГІШЕ, ВСЕ МІЦНІШЕ. ВІТРОМ ДОВКОЛА ШИЇ ОБЛІТАЄ І ОБСОТУЄ, ОБСОТУЄ ОТА БІЛА ПОЛОТНЯНА ГАДЮКА, ЩО ВИПОВЗЛА З МІСЯЧНОЇ НОЧІ.
Іван прокидаеться серед стодоли. Мiсяць дивиться на нього безжально i моторошно. Старий Дiдух щулиться. Знаходить мотузку коло дверей, виходить надвiр. Мiсяць не дае йому спочину. Плечi ломить.
Старий Дiдух робить петлю з мотузки-воловода, накидае на грушку. Ще залишилось тiльки голову туди встромити.
Старий бiжить до воза, щоб пiдкотити до грушi i з воза петлю дiстати.
Не дивиться на воза, напружено тягне.
Пiдтягае пiд грушку, де мiсяць в петлi завiсися. Хоче стати на воза.
На возi стоiть камiнний хрест, якого вiн ще вдень туди висадив. Блиском кам’яним пронизуе. Старий хреститься…
Бiжить Іван Дiдух, запряжений у воза, серед мiсячноi ночi, тягне хрест на горб. Бiжить довго i тяжко, весь змокрiлий, розгарячiлий.
Тягне старий Дiдух хреста на собi. Ставить.
Стоiть камiнний хрест. Блиском кам’яним пронизуе.
Стоiть Іван Дiдух на колiнах, молиться:
– Господи милосердний, ба що-м так глибоко зогрiшив, що женеш мене за свiтовi води, Господи?! Поля навколо в мiсяцi, в безлюддi. Хрест на горбi блиском кам’яним пронизуе.
X
Як дiда Івана сини з Іванихою остаточно на Канаду переломали
Вечiр. Сидять двое синiв за столом, горбатяться в думах. Іваниха вечерю споряджае, на стiл подае. Сини розглядають мапу, сини грамотнi, Іван неграмотний, лише порекло вмiе виводити – сердиться, бурчить.
– Канада, Канада, прямо сказ напав.
Син менший припрошуе:
– До столу би йшли, на мапу би глянули.
Старий однiкуеться, сидить на лавi, там вечеряе:
– Був наймитом, а потiм вибув десять рокiв у воську, та я стола не знав, та й коло стола менi ща не йде до трунку. Мапа, та мапа, прямо сказ напав. Стара, а стара?
Іваниха одмовчуеться, дiд Іван допитуеться:
– Так вони тебе вже пiдiйшли цi два, пилили, пилили, аж перерубали, i ти вже – Канада.
Старший син напосiдаеться:
– Хто хоче наймитом пiсля вашоi голови бути, хто хоче переломаним ходити?
Менший син в’iдаеться в печiнки дiдовi:
– Ти наш тато, то й заведи нас до землi, а не до горба свого, та дай нам хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватися.
Старий Іван кидае кришки в рот.
– Грамотнi ви оба, письменнi, а я темний, та вже ви мене дотиснули, догризли мою старiсть – спродам все до кришки, най буде Канада.
Стара Іваниха аж рогач упустила, а в синових руках мапа трiсла.
XI
Як дiд Іван гостей iскликав, перед Канадою прощав, i який вiн мав туск у грудях
Гостей у Івана хата повнюща, газди i газдинi.
Хата гола – дiд спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий укiнцi мусив податися.
Гостей у Івана хата повна, спросив Іван цiле село.
Стояв перед гостями, тримав порцiю горiлки у правiй руцi i, видко, каменiв, бо слова не годен був заговорити.
Іван: Декую вам файно, газди i газдинi, що-сте мене мали за газду, а мою – за газдиню…
Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв наперед себе i хитав головою, як би молитву говорив, i на кожне ii слово головою потакував. Схожий був у цю хвилю на великий камiнь, якого долiшня хвиля викарбутувала з води i поклала на берег, i стоiть вiн на березi, тяжкий i бездушний.
Сонце лупае з нього черепочки давнього намулу i малюе по нiм маленькi фосфоричнi звiзди. Блимае той камiнь мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам’яними очима своiми глядить на живу воду, i сумуе, що не гнiтить його тягар води вiд вiкiв.
Отак Іван глядiв на людей, з якими прощався, як на утрачене щастя. Дивився Іван на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, договорював тяжко.
Іван: Та декую вам красно, та най вам Бог дасть, що собi в нею жадаете. Дай вам Боже здоров’я, куме Михайле, я вам вибачею, i ви менi вибачейте.
Подав Михайловi порцiю горiлки. Дивилися один одному в очi. Цiлували один одному руки.
Михайло: Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цiм свiтi та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на мiсце, та й допоможе ласков своею наново газдов стати! Я вам прощаю, i ви менi прощейте…
Іван: Так, так. Коби Бог позволив…
Газди ворушилися, наливали, пили, хитали головами, балакали, дотягувалися до мисок.
Іван: Газди, а проше, дотягуйтесь. Гадав собi, що вас за стiл пообсаджую, як прийдете на весiлля найменшого мого, але iнакше зробилося. То вже таке настало, що за що нашi дiди i тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж собi, газди, та й вибачейте за решту.
Дiд Іван взяв порцiю горiлки та й пiдiйшов до жiнок, що сидiли на другiм кiнцi стола вiд постелi, газдинi теж ворушилися, наливали, пили, хитали головами, ще жвавiше балакали i менше дотягувалися до мисок.
Дiд Іван пiдiйшов до староi, аж порепаноi, газдинi з жвавими, надто молодими дiвочими очищами, цокнувся злегенька.
Іван: Тимофiiхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивлюся на вас, та й менi, як якийсь казав, молодi лiта нагадуються. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопенна дiвка, годна були! То за вами не одну нiчку збавив, то-сте в танцi ходили як сновавка – так рiвно! Ба де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко пережийте, та й вибачейте, що на старiсть танець нагадав. А проше…
Стара Іваниха плакала в рою старих жiнок, що теж плакали, втиралися, заглядали одна однiй в очi, смiялися, знову плакали, аж схлипували.
Старий Іван глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i гречно вийняв з-за пазухи хустину.
Іван: Стара, ня, нако тобi платину та файно обiтрися, аби я тут нiяких плачiв не видiв! Гостей собi пильнуй, а плакати ще доста часу, ще так наплачешся, що очi тобi витечуть.
Старий Іван вiдiйшов до газдiв, крутив сивою головою i собi скидав сльозу зi щоки.
Іван: Щось би-м сказав, та най мовчу, най шаную образи в хатi i вас яко гречних. Але рiвно не дай Боже нiкому доброму на жiночий розум перейти! Адi, бачите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя?
Стара не втихомирювалася. Жiнки ii заколисували – ще й до того своiм плачем. Чоловiки пили собi, поодвертались.
Іван: То я тебе викорiнював на старiсть iз твоеi хати? Мовчи, не хлипай, бо тобi сивi кiски зараз обмичу, тоi Гамерики не побачиш.
За стару заступилася Тимофiiха, стара, порепана газдиня, що молодою в танцях ходила як сновавка.
Тимофiiха: Куме Іване, а лишiть ви собi жiнку, таже вона вам не ворог, та й дiтям своiм не ворог, та iй тужно за родом та й за своiм селом.
Іван: Тимофiiхо, як не знаете, то не говорiть анi дзелень! То iй тужно, а я туда з вискоком iду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i бився в груди.
Люди дивилися на нього як на покiйника.
Іван: Озьмiть та вгатiть менi сокиру отут в печiнки, та, може, той жовч пукне, бо не витримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнетаю, що зi мною робиться!
Дiдовi лiктi совалися по столу, голова здригалася, аж баби хрестилися на образи.
XII
Як гостi дiда Івана заговорювали i як дiд Іван з бабою Іванихою на людях випрощувався
Кум Михайло дiда Івана заговорював, сусiд Гьоргiй собi пiдтакував, старий Петро пiдкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.
Михайло: То вже, Іване, пропало, ви собi туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим краем не варт собi туск до серця брати!
Іван: А проше, газди, а возьмiть же без церемонii та будьте вибачнi, бо ми вже подорожнi. Та й менi, старому, не дивуйтеся, що трохи втираю на жiнку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з синами…
Сусiд Гьоргiй дiда Івана слухав, а кумовi Михайловi пiдтакував.
Гьоргiй: Ця земля не годна стiлько народа здержати та стiльки бiд витримати. Мужик не годен, i вона не годна, обое вже не годнi.
Старий Петро пiдкахикував, хлiб пожовував, вуса витирав рукавом, на дiда Івана дивився – прощався.
Петро: І саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що платив лева, то тепер п’ять, що iв солонину, то тепер бараболю. Так нас у руки взяли, що з тих рук нiхто нас не годен вирвати, хiба лиш тiкати.
Старий Іван слухав i не слухав, та свое задубiле, закам’янiле вiв.
Іван: Най iм Бог помагае iсти той хлiб, а менi однаково гинути. Але, газди, де менi, переломаному, до ходiв? Я – зробок, цiле тiло – мозиль, костi дрихлавi, що заки iх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш.
Старий Андрей чаркою помагав-розраджував:
– Колись на цi землi буде покаянiе, бо народ порiжеться! Не маете ви за чим банувати, тужити!
Іван Дiдух, господар останнiх прощальних годин, не погоджувався, пив до старого Андрея, але не погоджувався, хитав сивою головою, як кiнь у спеку од гедзiв.
Іван: Декую вам за це слово, але его не приймаю. Певне, що народ порiжеться. Але ж то Бог не гнiваеться на таких, що землю на гендель пускають? Тепер нiкому не треба землi, лиш векслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали, такi фаермани, що за землею не згорiли…
Од баб оддiлилась Іваниха, старий Дiдух злився, що вона з синами його переломила, i не давав iй спокою.
Іван: А дивiться-но на ту стару скрипку, та пускати ii на гендель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком сяде! Та гадаете, що вона заiде на мiсце? От перевернеться десь у окiп, та й пси розтягнуть, а нас поженуть далi i подивитися не дадуть! Стара, а сюди ж!
Пiдiйшла Іваниха, баба Дiдушка, старенька i сухонька, тиха i готова до всього на свiтi.
Іван: Катерино, що ти собi, небого, у своiй головi гадаеш? Де тебе покладу у могилу? Чи риба мае тебе iсти? Та тут поряднiй рибi нема що на один зуб узяти. Адi!
Натягав шкiру на жiнчинiй руцi, показував людям.
Іван: Лиш шкiра та костi, куди цему, газди, йти з печi? Була-с порядна господиня, тяжко працювала, не гайнувалась, але на старiсть у далеку дорогу вибралась. Адi, видиш де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав iй через вiкно могилу.
Іван обiйняв стару, як в молодостi. Іваниха фартуха коло очей тримала та й вмочувала його в сльози.
Іван: Не хотiла-с iти на ту Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемося на старiсть, як лист по полi. Бог знае, як з нами буде… а я хочу з тобою перед цими нашими людьми випрощатися. Так, як шлюб перед ними брали, та так хочу перед ними випрощатися з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не видiтимеш. Та прости менi, стара, що, може, тi коли скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.
Цiлувалися. Стара впала Івановi на руки, а вiн казав:
– А то тi, небого, в далеку могилу везу… – Але сих слiв вже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв.
Всi голови мужикiв на груди похилив.
