скачать книгу бесплатно
Іван: Ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кождому свое дiйшло, та напийся раз, аби-м тебе на вiку раз видiв п’яну.
XIII
Про що дiд Іван сiльську громаду просив
Старий нiяковiв, а все ж насмiлився, чарку перехиливши, i рукавом утершись:
– А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пустять в село на пошту, що нас iз старою нема. То би-м просив вас, аби за нас наймили служебку та й так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та виказали очинаш за нас. Може, пан Бiг менше грiха припише. Я грошi лишу Якововi, бо вiн молодий та й слушний чоловiк та не сховае дiдiв крейцар.
Громада ворушилась, слухала задумливо, а молодий газда Якiв аж почервонiв од дiдовоi довiри, проказав:
– Наймемо, наймемо i очинаш за вас викажемо…
Іван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.
– Ви старому не дивуйтеси та й не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид вам це казати, але здаеться, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаете, що я на собi на своiм горбi хресток камiнний поклав. Гiрко-м’го вiз i гiрко наверх висаджував, але поклав. Такий тежкий, що горб його не скине, мусить ‘го на собi тримати, як мене тримав. Хотiв памнетку по собi лишити.
Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.
– Так баную за тим горбом, як дитина за цицьков. Я на нiм вiк свiй стратив, окалiчився. Коби мiг, та й би в пазуху його сховав та й взев з собов у свiт. Тужно менi за найменшою кришкою в селi, за найменшою дитиною. Але за тим горбом таки нiколи не перебаную.
Очi Івановi замиготiли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рiлля пiд сонцем дрижить.
– Адi, стою перед вами i говорю з вами, а той горб не виходить менi з голови. Таки його виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду його видiти. Все забуду, а його не забуду. Спiванки знав – та й на нiм забув, силу мав – та й на нiм лишив.
Одна сльоза котилася по лицi, як перло по скалi.
– Та я вас просю, газди, аби ви, як на святу недiлю поле будете святити, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вибiжить покропить хрест свiченою водицею, бо знаете, що ксьондз на горб не пiде.
Молодий Якiв обiзвався, як i перше:
– Я вибiжу, я покроплю хрест.
Старий Іван продовжував, як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.
– Просю я вас за це дуже гречно, аби-сте менi мого хреста нiколи не минали. Буду за вас Бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi його волю.
Кум Михайло розводив Івана:
– Іване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть его вiдкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порядний чоловiк, не лiзли натарапом на нiкого, нiкому не переорали, анi не пересiяли, чужого зеренця не порунтали. Ой нi! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на святу недiлю не минуть.
Отак Михайло Івана розраджував.
XIV
Як дiда Івана громада прощалаi як вони з кумом Михайлом лiта молодi ловили
Почалась справжня пиятика, справжньоi ще не було, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопiв.
Господар припрошував:
– Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто мене любить, то той буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилою, а ви ще порцiю горiвки зо мнов не випили. Заки ще в своiй хатi i маю гостi за своiм столом, то буду з ними пити, а хто мене навидить, той буде також.
П’яний уже, Іван кричав до музики, до скрипаля:
– Грай, грай, мой, заки я в своiй хатi! – Торсав молодих, пiдохочував до танцю, сам пристукував. – Мой, маете так танцювати, аби земля дуднiла, аби одноi травички на току не лишилося!
У хатi всi пили, всi говорили, нiхто не слухав. Бесiда йшла сама до себе, бо треба ii було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер. Кум Михайло дiда Івана заговорював, сусiд Гьоргiй собi пiдтакував, старий Петро пiдкахикував, а горбатий Андрей чаркою помагав.
Михайло: Як-ем його випуцував, то був випуцуваний, котре чорний, то як срiблом посипав по чорному, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м грошей мав, ой, мав, мав!
Андрей: Коби-м учинився серед такоi пустинi – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дикий звiр, лиш не видiти б нi крамарiв, нi панiв, нi ксьондзiв. Отогди би називалося, що-м пан! А ця земля най западеться, най си i зараз западе, то б не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв, та в ярем запрягли, а нам кусня хлiба не дають прожерти… Е, коби то так по-мому…
Гьоргiй: Ще не находився такий секвертант, аби що з нього стяг за податок, ой нi! Був чех, був нiмець, був поляк, г… пробачайте, взели. Але як настав мадзур, то й найшов кожушину аж пiд вишнею. Кажу вам, мадзур – бiда, очi випечи – та й грiха за него нема…
Всякоi бесiди було багато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони, як надгнилi дерева в старiм лiсi.
У шум, гамiр, i зойки, i жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв Івана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву йдуть через старе горло з перешкодами, нiби i в горлi мозолi понаростали. Ідуть слова тих спiванок, як жовте осiнне листя, що ним вiтер гонить по замерзлiй землi, а воно раз по раз зупиняеться на кождiм ярочку i дрижить подертими берегами, як перед смертю.
Іван та Михайло отак спiвали за молодii лiта, що iх на кедровiм мостi здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть в гостi.
Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко, аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували.
Ой, з-за гори кам’яноi
Голуби лiтають…
Не зазнала розкошоньки,
Вже лiта минають.
Запрягайте воли сiрi,
Конi воронii,
Доганяйте лiта моi,
Лiта молодii.
Дiди ловилися за шию, цiлувалися, били кулаки в груди i в стiл i такоi собi своiм заржавiлим голосом туги завдавали, що врештi не могли жодного слова вимовити.
– Ой Іванку, брате!
– Ой Михайле, приятелю!
Пiсня стелилася, аж чад в очах стояв.
Ой догнали лiта моi
На терновiм мостi:
«Гей, вернiтесь, лiта моi,
До мене хоч в гостi!»
– «Не вернемось, не вернемось,
Не маем до кого:
Та було б нас шанувати,
Як здоровля свого!»
XV
Як дiд Іван з хатою прощався, з селом прощався i з камiнним хрестом на горбi
Син торсав за рукав:
– Дедю, чуете, то вже час виходити до колii, а ви розспiвалися як за добро-миру.
Іван на нього так дивно витрiщив очi.
Син побiлiв, подався назад.
Дiд поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола, пiдiйшов до жiнки, взяв ii за рукав.
– Стара, гай, машiр – iнц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й пiдемо панувати.
Вийшли обое з хати.
Ввiйшли iншi, убранi, цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розiрвало – такий був плач.
Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало i ii на мiсцi не роздавило.
Михайло взяв Івана за барки i шалено термосив ним, i верещав, як стеклий.
– Мой, як ес газда, то фурни тото катране з себе, бо виполiчкую тебе, як курву!
Іван не дивився в його бiк.
Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.
– Польки менi грай, по-панськи, маю грошi!
Люди задеревiли.
Іван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити ii живу з рук.
Вбiгли сини, обох силомiць винесли з хати.
На подвiр’i Іван танцював далi якоiсь польки.
Іваниха обчепила руками порiг, приповiдала:
– Ото-с’ем тi виходила, ото-с’ем тi вигризла оцими ногами!
І все показувала в повiтрi, як глибоко вона той порiг виходила…
Коли вони вийшли з хати i проминули кiлька куткiв, дорогу перейшла на перехрестi похоронна процесiя.
Спереду обдертий хлопчик iз обдертим комiром пiд шиею. В руках держить чорний хрест i все дивиться на нього. За ним такi самi чотири хлопчики несуть маленьку труну. На ii вiчку бiлий тоненький хресток, а цiла вона синя. В головах труни прибитий вiночок iз жовто-брудних квiтiв. З отих самих, що ростуть попри камiння. Такий вiночок, як калачик бiдного мужика, що дае в церквi за простибiг.
За труною плететься кiлька жiнок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малi погаслi свiчки. Пiд пахвами несуть напiвзiв’ялi вазоники. То тi марнi квiти, що нiколи сонця задосить не мають i все з одного боку брудно-зеленi, а з другого – ясно-жовтi.
Перша жiнка: Лежав як рибка i все ротик роззявляв.
Друга жiнка: Водицi йому треба було раз по раз.
Третя жiнка: Пашiло од нього вогнем. Як би хто пiд ним вогонь розiклав, а його кiсточки, як полiнця накидав, аби горiли.
Йдуть всi помученi, зiв’ялi, сiру мряку хрестом прорiзують.
Маленький похорон завертае в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки. Хлопчики померзли. Баби ледве лiзуть – йдуть серединою вулицi, як подертi тiнi.
А цвинтар буде, лиш його крiзь сiру мряку не видко.
Малий Андрiйко побiг за похороном. Його завернули…
– Не поiду, – не своiм голосом закричала Іваниха, оторопiвши од маленького похорону.
Їi сини просто пiдхопили пiд руки i понесли.
Вона випручувалась. П’янi сини тримали маму залiзно. Старий Дiдух тiльки за голову тяжко схопився руками.
Плоти попри дороги трiщали i падали – всi люди випроваджували Івана, хто з ним прощався, хто на похорон дивився.
Дiд Іван iшов зi старою, згорблений, в цайговiм сивiм одiнню, i щохвилi намагався танцювати польки.
На полi зупинились перед хрестом, що його Іван поклав на горбi. Дiд трохи прочуняв од польового вiтру i показував старiй хрест.
– Видиш, стара, наш хрест? Там е вiдбито i твое намено. Не бiйся, е мое i твое…
Малий Андрiйко погнав до хреста.
Іду до Тебе
Майже документальна кiноiсторiя, вiдтворена за вiршами i листами, поемами й оповiданнями Лесi Украiнки, за спогадами про неi та про ii сучасникiв
Saxifraga – ломикамiнь
– Станьте-но, прошу вас.
– Зупинiться.
– Я хочу вийти. Спасибi.
– Що? Вiзник мене знае? Ще далеко додому? Так.
– Я тiльки-но хочу глянути. Що це? Невже марево?
