banner banner banner
Криниця для спраглих. Кіно (збірник)
Криниця для спраглих. Кіно (збірник)
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

скачать книгу бесплатно


Папа обривав агрус i жменями пiдносив його до рота. Це була розмова двох добрих знайомих, нiщо не вiщувало змiн. Спекота стояла вповнi. Раптом папа шпурнув жменю агрусу в картоплю i, не звертаючи уваги на оторопiлого професора, крикнув, обернувшись до конюшнi.

Косач. Степане! Степане!

Вискочив Степан, наш кучер.

Косач. Степане, бричку пановi Берковському! Чуеш менi, щоб у два щоти…

Професор Берковський намагався догнати папу, але той, за звичкою заклавши руки назад, швидко пiшов до левади. Зайшла мама i побачила мене з книжкою в руках на верандi.

Мама. Ти чого не з гостями?

Леся. Іду, мамочко!

Мама. Пане Берковський, пане Берковський, ви чого до Псла не йдете, там у нас човни?..

Професор Берковський йшов пiшки до свого хутора, а Степан з бричкою iхав слiдом.

Степан. Сiдайте, молю вас Господом, бо мене пан лаятимуть. Ну, сiдайте…

Професор Берковський iшов пiшки, бричка iхала слiдом, гедзi вилися над кiньми i над професором римського права…

А нашi бородачi теж були вже далеко-далеко: Михайло вiв iх до Псла, поволi i ми з Кобилянською за ними простували. Я мала нагоду ближче придивитись до цiеi непересiчноi особи. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крiм такого симпатичного вигляду, брав у полон нiжний, тихий тон у бесiдi та й якийсь затаений смуток, що в хвилi радостi зустрiчi й на знак якоiсь вищостi грав легкою, нiби мимовiльною, усмiшкою.

Кобилянська. Павлик писав менi, що було б для мене дуже добре, якби я побувала в Лесi Украiнки, бо забула б трохи, може, «прокляту Нiмеччину». Вiн, певно, нехотя поранив мене трохи тим словом. Хiба вiн знае, чим ота «Нiмеччина» менi ставала в голодi i в холодi духовнiм? Що вiн знае!.. Але я така рада…

Леся. Панно Ольго, про вашу «Нiмеччину» я iншоi гадки, нiж Павлик i всi галичани. Не згубила, а вирятувала Кобилянську «Нiмеччина», показала iй широкий европейський свiт, навчила iдей, навчила стилю. Се просто б’е в очi, коли порiвняти вашi писання з бiльшiстю галицьких (я тут не маю на метi, наприклад, Франка, бо вiн не належить до бiльшостi); там, у галицьких писаннях, чути закуток, запiчок, у вас – гiрську верховину, широкий горизонт… Так що я Павликовi тут не пiдмога. Та ще й збираюся вас прилучити до росiйськоi лiтератури, коли ви ii з третiх рук знаете, по-моему, таки Тургенева І. С. варто з перших рук брати. Що тодi про мене нашi патрiоти скажуть? Я ж спiвпрацюю у «Жизни». Там Чехов, Вересаев i Горький, особливо останнiй. Вони ж так нищiвно розвiнчують дух рабства в людинi! То що про мене, гадаете, «патрiоти» скажуть?

Кобилянська. Як на мою думку, то хай що завгодно кажуть! Аби тiльки в нас на добро йшлося.

Леся. Дивiться, яка тут гарна околиця, якi тут обрii широкi – пiсля кам’яного Берлiна я вмiю се шанувати.

Кобилянська. Не можу сказати, що менi вже тут подобаеться. Страшно широкi поля, степи безмежнi. Почуваюсь якось мовби без опiки. Та на це не зважайте. Се, певно, тому що я зросла в горах i все звикла вгору до чогось молитися. Тут, здаеться, розпаношилась i розжилась туга вповнi. По сих широких степах. І вона обгортае, здаеться, все i всiх… i вас.

Леся. Та що ви, панно Ольго, я не буду суму наганяти на вас, бо я в життi бiльша оптимiстка, нiж у своiх вiршах. А що ми будемо тут робити з вами! Будемо човном плавати i просто руками, коли вмiете. Будемо читати, розмовляти. Я буду вам грати Шумана i Шопена, яких ви, здаеться, дуже любите, потiм – украiнських пiсень масу у власнiй iнтерпретацii, вiльних вiд контрапункту i всякоi теорii. Покажу вам уже таку Вкраiну, що «украiнiшоi» й нема… Киiв же вам до вподоби?..

Кобилянська. У Киевi менi сподобалось. Там кожен може переконатись, що украiнцi були i що вони мають право бути i в майбутньому – на кожному кроцi стiльки iсторii, дуже багато! Вид на Днiпро пречудний… Лиш смутно менi було над ним. Заходять рiзнi думки на душу – все те вже нiколи нашим не буде.

Леся. Та що се ви, Ольго! «Най д’явол носить смуткове убрання, а я надiну яснi кармазини!» Я сама почала червонi капелюшки носити i вас привчу. Привчу «Царiвну» до червоних капелюшкiв – уся Буковина вогнем вiзьметься!

Потiм ми сидiли на верандi – дверi порозчинювано.

Леся. Таж ви придивiться до нього!

Кобилянська. А чи не придумали ви собi лицаря з казки? Ми з вами, панно Лесю, вмiемо придумувати лицарiв. Потiм iх, придуманих, забувати тяжче, нiж справжнiх.

Я сидiла за пiанiно i грала паннi Ользi давно обiцяного Шумана. Вiдчувала, що i в неi пробиваеться тiнь ледь уловимоi неприязнi до Тебе – причину ii ще важко було зрозумiти. Ти пiдiйшов до нас iз Михайлом та Кривинюком i запропонував.

Мержинський. Я хотiв би, щоб ви почули, якого листа ми збираемось вiдiслати генераловi Новицькому – у виглядi прокламацii.

Кобилянська. Що це за генерал?

Михайло. Це киiвський головний «архангел» – шеф жандармiв, панно Ольго.

Леся. І це мае бути щось на кшталт листа запорожцiв турецькому султановi?

Мержинський. Що ви, панно Лесю! Хiба б ми насмiлились! Абсолютно вiрнопiдданчий лист. Ось послухайте: «Ваше превосходительство, високошановний Василю Дементiйовичу! До нас надiйшла поголоска, що Ви, Ваше превосходительство, збираетесь покинути цей пост, на якому Ви зi славою пробуваете чверть столiття. Ця звiстка нас глибоко засмутила. Чверть столiття стояли Ви на славному посту. Багато тисяч людей було Вами арештовано, багато сотень людей вiдправлено в бiльш чи менш вiддаленi мiсцевостi… При цьому у Вас була своя система. Лише у рiдкiсних випадках Ви шукали собi жертви в лавах тих чи iнших революцiйних партiй i систематично уникали чiпати нас – членiв комiтету РСДРП. Наша нова друкарня безперервно працюе – Ви ii не чiпаете. Навпаки, шрифт уже встиг стертися, а Ви, хоча вже обшнарили тисячi квартир, завжди вибирали саме такi квартири, де нас не було i не могло бути, – велика Вам шана.

Лiберали i киiвськi мiшухи говорять про Вас iз жахом i ненавистю, з ненавистю i злорадством вони повторюють чутки про Ваше покровительство таемним притонам розбещеностi… Ми ж, соцiал-демократи, не маемо причини нi ненавидiти Вас, нi боятись, навпаки, саме Ви, завдяки щойно згадуваним Вашим рисам, Ваше превосходительство, допомогли нам стати на ноги i розвинути нашу дiяльнiсть з усiею ii нинiшньою широчiнню. Тому просимо Вас, Ваше превосходительство, не залишати своеi посади.

Щиро вдячнi киiвськi соцiал-демократи».

Панна Ольга дивилась на мене трохи моторошно, але якось аж просiяла. Питала в Тебе.

Кобилянська. І як це ви пошлете?

Мержинський. Надрукуемо, панно Ольго, i в сотнях примiрникiв роздамо по всьому Киеву.

Кобилянська. Але це ж iх тiльки дратуватиме.

Мержинський. Кого дратуватиме, а кому дасть вiдчути нашу силу i неушкодженiсть – навiть пiсля недавнiх арештiв.

Ти пiдсiв до мене, ми грали в чотири руки, вечiр спадав на землю, а мiй брат Михайло, щось упереджено вчуваючи в запитаннях панни Ольги до Тебе, переконував ii палко.

Михайло. Це – лицарi наших часiв. Справдi, людей iз такою силою волi i в давнину, i тепер мало. Колись такого могли б сколесувати, а вiн би й не скривився, а ниньки доля iм душi колесуе. Взагалi, менi здаеться, несправедливо дорiкати, що в наше столiття, в останнi часи героiзм, сила волi й характеру перевелися. Вони есть, але в iнших формах.

Кобилянська. Пане Михайле, ви мене трохи не так зрозумiли. Тут про Лесю йдеться.

Михайло. Розумiете, вони iнакше виявляються, а люди, що звикли iх бачити нарядженими в героiчнi костюми, не бачать героiзму пiд звичайною одежею сучасноi людини. Минуть вiки, i потомки бачитимуть у дев’ятнадцятому столiттi героiзм, а в своi часи не добачатимуть його. Nemo est profeta tu patria sue. (Немае пророка у своiй вiтчизнi – лат.) Чи не так, панно Ольго?

Кобилянська. Псевдопророки – це теж неминуча пошесть. Та тут не йдеться про Мержинського. Вiн менi якраз до вподоби, але ж Леся… Може б, iй не варто так уже полiтикуватись, вона вже ось-ось займеться, i попелу не лишиться.

Тебе все-таки вперта Ольга не збиралася лишити в спокоi i насiлася з нiмецьким педантизмом, уже в гамаках погойдуючись. Ти не опирався.

Кобилянська. Я можу не раз великий тягар носити, лиш менi не треба батога нiколи, лiпше добре слово. Кожне з нас потребуе такого. Мiй близький друг каже: «Менi треба пестощiв з великими добрими очима i бiлих рук. Я би тогди сказав людям щось таке сильне i гарне, що такого iм нiхто не казав iще».

Мержинський. А вам треба свiжого повiтря i тихого нiжного шепоту смерек. Степи вас дратують, бачу.

Кобилянська. Не так степи, як степовi натури. Дайте слово! Тверде мужчинське слово! Ви з Лесею приiдете до мене. Обов’язково приiздiть. Вас нашi гори на ноги поставлять, кашель iз вас виженуть. З Лесею ми так гарно тримаемось. При нiй я заглянула ближче в акцii розвою украiнiзму, пiзнала бiльше украiнського свiту i поглядiв. Вона така освiчена, i я iй дуже вiрю. Поезii цiню високо i кажу, що ii поезii годнi розумiти лиш справжнi iнтелiгенти. Звичайна пересiчна публiка не доросла ще до того. Як ви гадаете, пане Мержинський?

Мержинський. Багато правди у ваших словах, але я читав ii вiршi робiтникам у корабельних майстернях – i вiршi мали вiдгук, панно Ольго.

Кобилянська. Бачила чимало, але такоi… Ви ж придивiться, пане Мержинський, ця жiнка просто спалюеться, як свiчка. Тихо дихайте коло неi! Обороняйте ii! Вона ж хоче за вас усiх сама перегорiти. Ви маете вiдповiдати за цю свiчку, чуете мене, пане Мержинський! Боже ж мiй, оцi великi, завжди палаючi зiницi – таж будьте коло неi, як коло свiчки…