скачать книгу бесплатно
Іваниха: Іва, що ти хочеш з ним робити? Люди, спомнетайте його, вiн хоче чоловiка вбити?
Іван: Жiнко, я виджу, що ти боiшся, та ти собi пiди до сусiдiв, переночуй собi, а завтра прийдеш. Та й Андрiйка прихопи он, – кинув очима на пiч газда.
Іваниха: Я не вступлюся з хати!
Іван: То горiлку з ними питимеш, але не вiвкай, бо спорю. Лiзь на пiч, та й спи, або дивися, або як хоч.
Вона анi рухнулася вiд печi.
Гьоргiй: Баба бабою, Іване, не дивуйтеся – боiться бiйки.
Іван: Е, що ми будемо на ню дивитися.
Іван налив злодiевi в склянку, подумав, долив до краiв.
Іван: Дай Боже здоров’е, чоловiче, я до тебе нап’юся! Не знаю, хто за кого буде грiх мати, чи ти за мене, чи я за тебе? Але грiх мусить бути, таке зайшло, що без грiха не обiйдешся. Гай, пий.
Злодiй зовсiм приопав, голову поклав на руки, ледве пiднiмав ii, промовляючи слово.
Злодiй: Не хочу.
Іван: Мусиш пити, як я просю! Горiвка тебе трохи одерзне, бо геть уплошiв.
Злодiй: Я не хочу з вами напиватися.
Всi три газди обернулися до злодiя. Завзятi чорнi очi вiщували йому згубу. Іван Дiдух дивився сердито, але це була сердитiсть гуртова. Михайло паленiв встояною злiстю помсти над всiм i вся, пальцi його як затерпли в кулаках, то годi було iх розвести. Гьоргiй дивився дивно просто – по-гадзiвськи, до всiх робiт ще одна впала на його плечi – порiшити злодiя, вiн мусить це зробити, вiн, газда.
Злодiй оглянув усiх, i безнадiя тяжко сiла на його побитi плечi.
Вiн ухнув, витер рукавом пiт з лоба.
Злодiй: То давай, най п’ю, але п’ять порцiй нараз.
Іван: Пий, а як нам забракне, то ще пiшлемо.
Злодiй наливав одну по однiй – випив шiсть. Газди дивилися за тим, як вiн опорожнював склянку, перезирались. Потiм пили Михайло та Гьоргiй. Закусювали, знов пили.
Михайло: Скажи нам, чоловiче, вiдки ти забрiв у наше село, чи ти близький, чи далекий?
Злодiй: Я зi свiта.
Михайло приступав до екзекуцii не поспiшаючи. Його задубiлi руки теребили шмат хлiба i були спокiйнi, вони звикли до всяких бiйок. І тут вiн був заводiя. Вiн допитувався далi.
Михайло: А як ти, ци нашоi мужицькоi ложи, чи мiщанськоi, чи панськоi?
Злодiй дивився на нього з найбiльшою боязню – в чорних чоловiчках цього газди свiтилася його смерть, це вiн знав напевне i не чекав вiд Михайла помилування.
Михайло: Бо iнакше до тебе застосуемося. Мужика то так б’еться: зо три рази люшнев долуманом по головi, стiльки раз по лицi, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба твердо братися, а як вiн пiд ногами, то легка робота.
Михайло перехиляв горiлку, нюхав цибулину, дивився тупо, говорив тяжко i натхненно, Гьоргiй йому пiдтакував, Іван Дiдух дивився на Андрiйка, що слухав з печi i знiяковiло пiдцмокував до нього. Стара Іваниха як була в кожусi, так i досi не скинула, сидiла на тапчанi, погойдувала взутими ногами.
Михайло: А пана рiхтуеться знов на iншу ладу – люшнi не показуй, бо вмре вiдразу, але пужiвном настраш. А як вiн делькотить на цiлiм тiлi, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже пiд ногами! Походи трохи по нiм мiнуту, двi, та й готовий, ребра потертi на форост, бо то бiленька кiстка, як папiр. А Лейбу береш на пiрший вогонь за пейси, вiн скаче, плюе, корчиться, як пружина. Але ти на то не дивишся, лише закладаеш великий палець межи два малi та й дьогом його попiд ребра, все дьогом. Це легка бiйка, але болюча дуже…
Газди тяжко, тупо засмiялися, а Михайло остромив голову поза Івана i чекав, що йому злодiй скаже.
Михайло: Ну, до якоi вiри пристаеш?
Злодiй: То, газдо, таке, що як ви п’ете горiвку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
Михайло: Правду кажеш, бiгме, правду, за це тi люблю!
Злодiй: А заки вб’ете, то дайте ще горiвки, най нап’юся, аби не знав, коли i як.
Михайло: Пий, на таке дiло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камiнний, тебе з рук моiх нiхто не вирве!
VII
Як злодiй дiда Івана зловив
Злодiй пiдняв келишок i звернувся до Іванихи в кожусi:
– За твое здоров’я, газдине.
Іваниха засовалась, подивилась на Андрiйка.
– І за твое, горобчику. – Злодiй пiдняв келишок до Андрiйка, Михайло забурчав.
Злодiй випив кiлька заразом сказавши:
– За вас не буду пити. Бийте, кiлько хочете, я вже злагоджений.
Михайло: Чекай, бре, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетнi, ти по п’ять, а ми по однi. Як тебе здогонимо, пiчнем говорити.
Михайло дивився дуже весело. Гьоргiй якусь думку мав, але боявся ii виявити, заглядав у темне вiкно, а Іван був неспокiйний, перезирався з Іванихою, уникав дитячих поглядiв.
Михайло: Виджу, люди, що буде бiда, уступив би-м си геть, а щось мене до него тягне, ланцюгами тягне… Гай, гай, пиймо, закусюймо…
– Газдо, дайте, най вас поцiлую в руку, – сказав злодiй до Івана.
Іван одсахнувся як од прокази. Михайло ще дужче розвеселився:
– Ов, чоловiче, ти дуже боiшся, ов, це не файно!
Злодiй: Бiгме, вас не боюся, бiгме, i сто раз забожуся, що не боюся.
Михайло: А що ж?
Злодiй: Менi легко стало на душi тепер, та я хочу цього газду в руку поцiлувати. Вiн – сивий чоловiк, мiг би бути моiм татом.
Іван встав iз-за стола, ходив по хатi, потiм знову сiв скраечку – до злодiя.
Іван: Чоловiче, лиши мене, бо я мнекий на сумлiння, я не хочу, будь собi без мене…
Злодiй: Але дайте руку, бо грiх матимете, я хочу вас поцiлувати, як рiдного тата.
Злодiй поривався до Івановоi руки, той зводив десницю вгору.
Іван: Я цiлком мнекий, чоловiче, не цiлуй мене.
Михайло та Гьоргiй аж роти пороззявляли i горiлку перестали пити. Наiжачили голови, слухали, своiм вухам не вiрили. Бувалий Михайло зметикував.
Михайло: Тумана пускае, чьо вiн хоче? Ти, небоже, такого способу трiбуеш, е, ми й на це вченi!
Іван витрiщив очi як баран i не розумiв, що дiеться. Говорив, аби виправдатись перед Михайлом i Гьоргiем.
Іван: Змiркував, що я мнекий, зараз угадав…
Злодiй був у п’яному шалi.
Злодiй: Дайте, дайте, газдо, руку, але iз щирого серця, бо як вас поцiлую, то менi буде легко. Я виджу, що менi вже не ходити по свiтi, та хотiв би вiдпрощатися з вами.
Іван: Ти не цiлуй, бо геть змнекну, я тобi i так простю.
Злодiй: Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нiкого в руку не цiлував, аби нiби так iз серцем. Я не п’яний, бiгме, нi, але я так хочу…
П’яний злодiй припав до плеча Івана Дiдуха, той випручувався, злився, аж плакав.
Іван: Тихо, мой, не жвинди, не пiдходи подалеки, бо як угатю, то й не дригнеш!
Злодiй: Коли ви гадаете, що дурю, а я, бiгме, правду кажу. Я, видите, як напився горiлки, та й менi отак утворилося в головi, що я маю згинути i цего газду в руку поцiлувати, аби менi Бог грiха зменшив. Та дайте руку, газдо, кажiть, най дасть. Най дасть, я ж хотiв з ним iхати, разом з ним.
Іван: Куди iхати, що ти верзеш?
Злодiй: Хотiв iхати з ним, бiгме, не брешу, до Канади хотiв.
Іван: Що цей чоловiк вiд мене хоче, коли я не порадю, бо я жалiсливий такий, що я не годен тому стерпiти…
Іван не знав, де подiтися, що з собою робити в такiм клопотi. Вiн стидався, як дiвчина.
Іван: Мнекому все таке, все вiн у людей на посмiховиську, така натура паскудна! Та ви знаете, що як я трохи горiвки нап’юся, та й плачу, таке знаете, бо я, знаете, такий, як предиво…
Злодiй хотiв ще взяти Івана за руку, аби поцiлувати.
Михайло: Цей злодiй хоче штукою нас зайти. Ідiть, Іване, геть вiд нього, уступiться. – Михайло вже одсовував Івана од злодiя, вiв своеi.
– Давайте горiвки, Гьоргiю, пиймо з по три, аби раз дiстати iдь.
Злодiй плакав, хлипав по-дитячому. На печi нюняв Андрiйко. Іваниха задубiло сидiла в кожусi на тапчанi.
Злодiй: Не йдiть, Іване, не йдiть, вуечку, вiд мене, бо я зараз умру. Я не боюся, бiгме, не боюся, але такий мене неспокiй тре…
Вiн почав дрижати в цiлiм тiлi, губи тряслися як живi. Михайло й Гьоргiй пили горiлку i не дивилися на нього.
Іван: Та чого ти боiшся, нема чого, я тобi дам руку поцiлувати, вже дам, най менi i вiдiб’ють, вже дам, на цiлуй, як ти собi жадаеш…
Злодiй прилип до руки, а Іван клiпав очима так, як би хтось його раз по разовi бив по лицi.
Іван: Мнекому нiколи не варт бути, бо мнекий чоловiк нездалий до нiчого…
VIII
Як дiда Івана i злодiя кум та сусiд побили
Михайло розставив своi грубi, порепанi пальцi на руках i показував iх Гьоргiю, ворушачи ними.
– Мой, мой, такi дужi, такi лакомi на бiйку, що раз лакомi, де ймуть, там з мнясом рвуть!
А Гьоргiй нiчого не говорив, лиш заодно плював у долонi i наливав горiлку.
Іван вiдпихався вiд злодiя:
– Доста вже, небоже, доста. Пусти, витягни руки з пазухи, не облапуй мене, чуеш, бо менi такий встид, що не знаю, де подiтися!
Злодiй: Я ще хочу образ цiлувати, я ще хочу порiг, я хочу всiх, всiх, де хто е на свiтi, я хочу в Канаду.
Іваниха метнулась на пiч. Накинула якесь дрантя на Андрiйка. Схопила його на руки. Метнулась з ним з хати.
Михайло вийшов iз-за стола темний i п’яний, як нiч, Гьоргiй стояв i нагадував собi, що вiн мав щось зробити. Михайло став кричати на Івана, тяжко i п’яно:
– Іване, ви мене з хати шуруйте, хоч це ваша хата, аби я вас тут не видiв, бо вб’ю, як горобця, гай, забирайтеся, бо ви баба, а не газда.
Іван: Я пiду, Михайле, я вам не кажу нiчо, але ви не гнiвайтеся, я в Канаду iду, грiх менi на душу брати перед дорогою, мнекий я чоловiк Менi так здаеться, що грiх будете мати, а я собi йду…
Михайло: Ідiть, iдiть, бо ви не хлоп, а зальопана баба!
Іван: Та я то кажу, що я не до него, я…
Іван пiдвiвся i вийшов з-поза стола.
Злодiй один лишився за столом, блiдий трохи, але веселий.
Михайло: А ти вийдеш iз-за стола чи треба тi вiдти виносити?
Злодiй: Я не вийду, я виджу, що не вийду, бо я маю тут пiд образами сидiти.
Михайло: Ой, вийдеш, бiгме, вийдеш, ми будемо просити!
І кинулись на нього, як голоднi вовки. І коли до них прискочив Іван Дiдух, аби боронити свого злодiя, Михайло та Гьоргiй, п’янi та темнi, стали бити обох – i злодiя, i дiда Івана. Били – як орали.
