скачать книгу бесплатно
А коли вранцi жiнка дивилася на Левка посвiтлiлими очима, запитала:
– А як ii назвемо? – i кивнула на маленьку запеленану грудочку, Левко вiдповiв:
– Оксаною.
Узяв вiдро i пiдборну лопату, вийшов на подвiр’я. Але жодного чорного слiду не залишилося на подвiр’i, нi на подвiр’i, нi за хатою: на всiх черепках лежав пухнастий шар бiлого снiгу. Бiлого, до солоноi рiзi в очах. І тiльки чорнi кури дзьобали бiлий снiг. І тiльки коли Левко пройшовся в чорних чоботях по бiлому подвiр’ю, а снiг усе сипав i сипав, чорнi язики битих горшкiв пiдiймалися просто з-пiд нiг…
Це не перша нiч, коли старому не спиться, проте й сьогоднi вiн уперто будить онуку. Оксана спить солодко, розметавши голi руки й ноги на широкому лiжку. Вона повертаеться лицем до стiни, та жодноi уваги на дiда…
– Оксано, Оксанко, пробудись-но.
Оксана тре кулаком очi:
– Дiду, знаете що, ви вдень собi доспите, а менi он знов треба бiгти на ферму. Не чiпайте мене.
– Оксанко, дитино моя, – дiд протягуе жалiбно, як баба Параска, – пробудись, маю тобi щось сказати!..
– Сказати, сказати! Вже ви мене сто разiв будили. Знаю я, що ви скажете: «Оксано, не iдь до дядька Петра i не iдь до дядька Максима, коли я помру, а iдь до дядька Івася». А я, може, не хочу нiкуди iхати. Може, я хочу замiж, а ви мене позорите на все село, до молодиць чiпляетеся на старостi лiт, отой проклятий гроб собi зробили на посмiховище. Он мене Радiй покинув через те. Ходив-ходив, смiявся-смiявся, та й покинув. – Оксана почала сердито, а потiм перейшла на звичайнiсiнький плач, упавши на дiдовi старечi рамена, а вiн голубив ii i шепотiв:
– Ой дитино, чую, кiнець менi! Чую, що помру сьогоднi!
Оксана стенулася.
– То й умирайте. Хоч би вже людей не смiшили. Дайте менi спати.
Левко обережно перекладае дiвочу голову зi своiх колiн на подушку, накривае ноги онуки теплою хустиною i чалапае до вiдра з водою, де плавае кружальце мiсяця.
Найдовшi червневi ночi для Левка – це тi, коли нi синiв не дiждешся, нi дощу, а вмерти сил не вистачае.
Лежить вiн у трунi, перевертаеться, дослухаеться до нiчних шумiв. Мiсяць стоiть над ним незрозумiлий i далекий, сини не iдуть, гуркоче вдалинi трактор, що гонить воду з рiчки на колгоспнi ферми.
Оксана, звичайно, i не згадае про ятерi на Старицi, коли вiн помре, i зогниють вони в мулi. І знову Левко, захопивши вiдро з собою, пробираеться вигоном на великi луги. Простуе пiд великими копицями сiна, де похропують косарi. Обережно так торкае коси, що стоять зiпертi об дупло спаленоi блискавкою верби. Береться за край кiсся i легенько згинае його – бринить криця пiд руками, тихо подзвонюе. Левко повiльно i вимучено довго треться бородою об тупий край коси. Пiдiймаеться котрийсь iз хлопцiв-косарiв, зачудовано дивиться на дiда, потiм б’еться головою в лугову траву – сон бере свое. Лише рибалки не пiддаються сну. Мiсяць, вистрибнувши з-за хмар, пiрнае мiж посрiбленими поплавками.
– А, попалась! – стежить старий за щукою, що летить за волосiнню.
Потiм носом човна розштовхуе очерет, лякае чутливу сiм’ю диких качок, витрушуе ятерi – карасi й верховодки сиплються в мiсячних блискавках на дно човна, що поволi розламуе мiсячну стежку.
– Ось i юшка буде на похоронi!
Левко звертаеться вже до риби чи до верби, а може, до самоi принишклоi нiчноi рiчки, що тихо поплюскуе в борти човна:
– Треба добренько помитися, щоб менше бабам роботи було. А то як почнуть мертвого шурувати, аж напаряться, – i пробуе воду ногою. Вибирае плесо з пiсочком, ставить вiдро з рибою на землi, роздягаеться i, помiтивши одiрваного гудзика на спiднiх, злиться: – І скiльки вже нагадувати Оксанi: приший ти менi гудзика. Ех, Параска, все робила менi без напоминанiя.
Ляпотiння води розноситься по тихих лугах.
І ось один iз рибалок тре дiдовi спину шовковистою зеленою травою. Дiд стоiть ледь зiгнувшись, задоволено крекче.
– Чого це, дiду, серед ночi? – допитуеться рибалка.
– Завтра в армiю пiду, – жартуе Левко. Потiм вдiляе кiлька карасiв рибалцi-невдасi зi свого вiдерця, береться за дужку й тягне за собою ятерi.
Скрикуе на призьбi пiд розложистим кленом пара, злякавшись бiлого дiда-сновиду.
Рипить корба в нiчнiй тишi, i завиванням на неi вiдгукуеться Кудла.
– А запався б ти, ану, помовч, – тихенько кричить на нього господар. Кудла тихо погавкуе у вiдповiдь. Босi ноги одхиляють молоденьке картоплиння i квасолиння. Дiдовi видно, як у сусiда за тином нiчну темiнь розпанахуе вогонь. Смалятина вдаряе у дiдовi нiздрi. Дармидон i Дармидониха вовтузяться коло свинi, перевертають ii з боку на бiк на обсмалених цеглинах.
Сусiди трохи переляканi – вони аж нiяк не чекали побачити перед собою старого Левка, котрий обходив iх удень десятою дорогою.
– Боже поможи вам, – несподiвано виплинуло у Левка.
– Спасибi, – здивовано Дармидон, одказуе що iз засученими рукавами пораеться коло вогню.
– Нiчого кабанчик, – знову вставляе Левко.
– Богу дякувати, добре сало буде, на долоню, – примирливо вiдповiдае Дармидониха.
– Ну, я пiшов. – Дiд знову взявся за вiдро.
– Бувайте здоровi, – одказують здивованi вкрай поступливiстю i примирливiстю дiда Дармидони.
Дiд iде через картоплиння додому i на подвiр’i зi зла виливае воду з вiдер на гнойовище.
– Тьху тобi, зовсiм перевiвся, навiть вороговi дулi скласти не годен. Не iнакше, як помру сьогоднi…
І виплив у пам’ятi той день повоенного голодного року, коли Левкова Параска ледве дiсталася додому. І в тому спогадi так багато мiсця займав Дармидон.
У селi бiльше землянок, нiж бiлостiнних мазанок.
– За податком iдуть! За податком! – бiжать хлопчаки, притримуючи штанцi однiею рукою, спiшать виконати свою одвiчну мiсiю вiстунiв.
За кiлька хат од Левка з’являються фiнагент у важкому кавалерiйському галiфе з червоними лампасами i високий, до чорноти просмалений об’iждчик у зеленому картузi з чорною околицею – Дармидон.
Левко хитро пiдморгуе пiдлiтковi Івасевi, ставить помальовану смолою драбину i, чiпляючись за джгути сухоi ненадiйноi смоли, викарабкуеться до самого димаря – це мiдна розкраяна нiмецька гiльза. За ним натужно тягнеться малий Івась: в однiй руцi в нього, майже пiд пахвою, довгий нерозряджений снаряд, в кишенi вiддулися молоток i обценьки.
Батько з сином спокiйнiсiнько всiдаються на кону даху i починають неспiшно знешкоджувати страшну зброю. Променi сонця виграють на полiрованому стволi гiльзи.
– Киш у хату! – гонить переляканих, але цiкавих синiв рудувата сусiдка, вона визирае з напiвпричинених дверей землянки.
Тiкае баба, оглядаючись на свого збожеволiлого сусiду, бiжить з цинковим тазом по розсипищах бiлих, пойнятих фiолетово-синiм блиском, шкаралущах молюскiв – у тазу пiдстрибують свiжовпiйманi линки.
Тiкають вiд проклятоi Левковоi хати фiнагент з Дармидоном у зеленому вiйськовому картузi.
– Ой, гляди, Левко, приведемо мiлiцiю, коли податку не заплатиш!
Та Левко так дзвiнко, так хоробро б’е молотком по снаряду, що Дармидон тiкае подалi, а однорукий фiнагент присiдае з переляку. Залягла в кущах, очiкуючи вибуху, баба Маройка – в ii руках задихаеться леггорна з червонястим гребенем.
…Уже на подвiр’i, пiд грушею, топчучись бiля труни, старий перевдягаеться в свою найдорожчу одежу: натягуе свiжу байкову бiлизну, а стару складае на прохолоднiй лавi, одягае чорнi святковi штани, взуваеться в новi черевики, вийнявши iх з картонноi коробки, i, поцiлувавши внучку в чоло, зауважуе, що черевики затiснi. Трохи розпускае шнуровку, влягаеться в домовину, складае руки на грудях.
Потiм, щось згадавши, ще раз схоплюеться на ноги, виносить люльку, виймае зi старих штанiв кисет з турецьким тютюном, шукае сiрники i, полiнувавшись знову вставати, засинае з нерозпаленою люлькою в ротi…
І прийшов судний день
Вони йдуть полем. Однi несуть вiнки, нанизанi на руки, iншi – валiзи. Похоронну процесiю замикае хлопчик у блакитнiй матросцi, та Сидiр Львович – iнспектор обласного комiтету ДТСААФ. В усiй його пониклiй пiд сонцем постатi – вид людини начальственоi, авторитетноi, яку незаслужено образила доля. Поряд чимчикуе десятилiтнiй хлопчак iз вудилищами – його син.
У сорочцi з червоного сатину, з пiдкоченими рукавами, прiе од ваги валiз завгосп риболовецького колгоспу Петро. Вiн лае пiд нiс свою опасисту половину – Наталку.
– Ти в них, напевно, гантелей наклала.
Наталка вища вiд чоловiка на цiлу голову. Вона нiяк не може заспокоiтися, тому все запитуе:
– Так що ж вона тобi сказала?
– Сказала: помер батько, навiть у домовину вже поклали.
Маленький кощавий Артем, електрозварник, у жовтих слюдяних окулярах пiдбiгае до Петра, щоб ще раз почути вiстку. Од нього не вiдстае напнута бiлою хустиною, завжди всiм i в усьому спiвчуваюча дружина Настя.
– Не може ж бути!
– Кажу вам, поштарка сказала: «Лежить, – каже, – наш Левко в домовинi пiд грушею».
Наталка ставить важкий чемодан на стежку i нариваеться на Петра:
– А я тобi що казала? Он бачиш, помер уже. А ти ж торочив: «Чорт його не залоскоче». А тепер що? З ким дiтей на лiто зоставимо?
Розгнiваний коротенький Петро теж ставить валiзи на землю, хапае свою половину за плечi, завзято термосуе нею:
– Ану цить, стерво, а то пригалушу на мiсцi! Ти що, оглухла? Батько помер! Спочила б ти навiки!..
Тим часом Артем скидае свою яскраву, з видами Бомбеiв i Сiнгапурiв сорочку, натягуе на спiтнiле тiло чорну, дружина заправляе ii ззаду у штани. І знову процесiя йде далi…
А в селi вступае в своi права клечальна субота. Жiнки несуть од рiчки татарське зiлля в ряднах, з полiв – сухий духмяний чебрець. У стрiхи помазаних свiжобiлим вапном хат стрiмляеться клечання.
Хлопчаки ж вiдчахують клечання з розлогого американського клена в Левковому садку, i даремно захрипло лютуе, заливаючись не своiм голосом, патлатий Кудла.
Стоiчне терпiння верхолазiв i дитяча мужнiсть пояснюються дуже просто i жорстоко: дiд Левко помирае – лежить у трунi пiд грушею, а за клечанням бiгати в лiс – цього ще iм не вистачало.
Та старий не може довго стримуватися – вiн пацае ногами в домовинi, пiдводиться навсидячки, знову, махнувши на все рукою, лягае в духмяне сiно. Нарештi його аж ломить, нiби одчахуеться од нього оте зелене клен-дерево. Вiн упираеться в ребра домовини i спiшить у садок на собачий лемент.
Хлопчаки сиплються, як перезрiлi грушi: трiщать штани, заголюються животи. Наздоганяе iх Левко: собака тягне його на свою повну застояну силу, псовi так кортить зiгнати оскому на тугих, пропечених сонцем хлопчачих литках.
Та ось батько побачив похоронну процесiю своiх давно очiкуваних синiв, що так поволi й статечно наближалися з берегiв. Іде Петро з дружиною й дiтьми, вiйськова виправка вiдчуваеться в ходi безрукого Сидора – рукав чорноi сорочки в кишенi, тягнеться з валiзами подружжя Артема i Настi. Внуки несуть траурнi вiнки з чорними муаровими стрiчками.
Навпроти цiеi урочистоi процесii вилiтае засапана зграя втiкачiв-верхолазiв.
Переляканий Левко вже присiв, щоб не потрапити на очi синам, та застояний пес домiгся свого: вiн вирвав лискучого ланцюга з нетвердих рук, аж старий упав i поповзом пiд кущами агрусу й смородини дiстався до труни.
Захеканий, спiтнiлий, груди ходять ходором, лежить Левко, всiм тiлом дослухаючись, як Кудла приймае його синiв.
А собака нiкого вже не пам’ятае: стiльки рокiв нiхто додому не потикався. Вiн кидаеться то до опецькуватого Петра, то до переляканоi Наталки: валiзи жалко залишати на лузi, та страх проймае до кiсточок. Дiти вiдбиваються вiнками вiд настирливця – квiти розриваються, вiнки розтоптуються.
Пiдоспiла Оксана поставила вiдра долi, бiжить на допомогу, рятуючи родичiв од Кудли.
– Ой Господи, дядько Артем! Ах ти, гаде нещасний! – Онука встигае i рiдню привiтати, i пса приструнчити.
– Дядько Петро! І Шурик тут! Щоб ти навiки затявся! – Прив’язуе Оксана розлютованого пса й спiшить з нежданою новиною до дiда.
Нi живий нi мертвий, увесь мокрий вiд бiганини й переляку, лежить iз заплющеними очима i складеними руками на грудях батько своiх синiв. Вiн чекае…
Рiдня оточила Левка пiвколом. Винуватець, тихий i присоромлений, лежить на сiнi, мов на розжареному вугiллi.
– Що з вами, тату? – нахиляеться над ним Артем. Разом iз ним нахиляеться i його сухенька дружина. Батько довго одкашлюеться, затикае пiд себе край рядна i починае:
– Зле менi. Тiло ломить. Кашляю. Ядуха. Грижа. Серце не робить. Руки трясуться. Зубiв нема. Не бачу.
– А нас бачите, тату? – ехидно й делiкатно дошкуляе Петро з розiрваною штаниною.
– Бачу, що ти приiхав, пузо свое вiдгодоване привiз, очi б моi тебе не бачили. А ти нас iз Оксаною хоч раз на рiк бачиш?
Левковi важко лаяти навлежачки, i вiн поволi встае, спочатку лае сидячи, потiм його обережно пiдводять, та вiн одштовхуе простягнутi до нього руки родини.
– Я сам, обходився без вас i тепер обiйдусь.
З усiх привезених подарункiв старому, крiм вiдрiзу з чорноi шерстi i вузьких модних черевикiв, найбiльше припала до смаку велика алюмiнiева миска.
– І розумник ти в мене, Артеме, хоч викупаюсь…
У розсохлi старi ворота влiтае блискуча чорна «Волга», шурхотить шинами по розсипаному хмизу. З машини виходить астроном, чи, як його величае Левко, звiздар Максим, з кучерявою чорно-синястою борiдкою, i мiцно збитий з бульдогоподiбним обличчям слюсар за професiею i борець за покликанням флегматик Василь.
– Ну й чагарники ж розвiв, – простуе старий до щойно прибулих дiтей, та потiм, усмiхаючись, обминае iх i молодцювато поспiшае до машини, обережно мацае фарбу, тарабанить по товстому склi i хоче натиснути на випуклу кнопку багажника.
– Тату, я сам усе зроблю, я сам! – злякано пiдходить Василь i обережно вiдтiсняе батька вiд багажника, показуючи йому ящик iз пляшками пива на задньому сидiннi.
– Сам, сам! А може, старому найшла охота тобi допомогти, коли ти йому не допомагаеш, чемодани пiднесу… – І старий знову тягнеться до випуклого чорного багажника.
– Тату, ми самi вiдчинимо, – поспiшае на допомогу братовi кучерявий звiздар; усi забули про своi розпакованi валiзи, сини поскидали черевики за прикладом батька i босi товпляться з дружинами навколо «Волги», а Левко, вкрай здивований незрозумiлою поведiнкою Василя, намагаеться вiдчинити багажник – кнопка йому не пiддаеться.
– Ану, одчини! – наказуе вiн синовi.
Василь розводить руками, Максим смiеться. Оксана завмерла з чавунком картоплi в руках. Левко ж дивиться войовничо i владно. Нiби чорне надкрилля жука, зводиться кришка багажника: на жовтих шкiряних валiзах лежить стандартний траурний вiнок з металевим подзвонюючим листям та чорною муаровою стрiчкою. – Тату, це я про всяк випадок! – виправдовуеться син.
Левко злiсно грюкнув кришкою серед нiмоi тишi й помiтив за спинами то похилених, то насмiшкуватих синiв легеньку постать золотоволосоi Соломii – вона нiби свiтилася iзсередини й тихо всмiхалась тонкими вологими губами.
– І ти, доню, теж приiхала мене ховати? А де ж мiй син, де ж Івась? Як же вiн не побоявся таку гарну жiнку з такими телепнями одпроваджувати?
І золотиста жiноча голiвка опинилась у старого на грудях.
З Левкового двору виiздить машина. Дiд зачиняе ворота, трохи пiдiймаючи iх легшим, струхлявiлим краем, i заспокоюе жiнок, що залишилися, звертаючись до Соломii:
