скачать книгу бесплатно
– Ти хоч мочишся у свiй горщик?
– Мiй горщок i на плечах варить, а деяким горшкам навiть бригадирський батiг не поможе…
Дiд тугими перевеслами нервово примоцовуе житнi снiпки до грабових кроков, притискуючи колiном один до одного i, не дивлячись униз, висипае iз себе увесь клекiт розторганоi старечоi душi, ображеноi нерозумiнням основного в людинi – вистражданого ставлення до своеi рiднiсiнькоi смертi…
…Левко витягуе дзеркальце i випускае зграю сонячних зайчикiв у вiкна веселоi джинджуристоi хати, що стоiть поодаль на горбочку, пiдперезаноi охристим поясом призьби, далеко ширшим i яскравiшим, нiж ii сусiдки.
Із сiнешнiх дверей, заслiплена оддзеркаленим сонцем, визирае Килина. Вона лише на хвилину прибiгла од корiв, щоби дати яку раду в хатi, трохи причепурити, пiдмести. Аж ось зайчики почали стрибати по стiнах.
– Ой дiдуню, – бiжить вона до Левка, на ходу застiбаючи блузку, – ой як добренько, що це ж я вас запримiтила, – розсипаеться вдовичка солодощами.
– А я оце думаю – скучно тобi однiй.
– Ой дiдуню, – захекано стала вона коло драбини, а дiд так i ласуе ii розчервонiлим видом, трохи розвихреним волоссям i повними, налитими найпiзнiшою жiночою снагою грудьми, що рвуть синьоокi гудзики на блузцi. – Таж зайдiть до мене сьогоднi ввечерi, посидите коло Нiни, поки я з ферми прийду, а то боязко.
Оглядаеться вона навкруги, чи не визирае хто з молодиць, щоб потiм шпигонути десь ii тими дiдовими вiдвiдинами.
– Та ще й чувала я, – додае напiв’ехидно-напiвспiвчутливо, воiстину по-бабськи, – що ви там дошку шукаете. В мене кiлька дощечок лежить на оборi, то ви прийдiть, може, сторгуемось якось. Дiдуню, – сокорить молодичка далi, – не знаю, що й робити: приходить уночi мiй покiйний Петро, стане в дверях та все воду п’е. Ввечерi повне вiдро стоiть у кутку, а на ранок – тiльки на денцi. Що ж я, безталанна, робитиму? – бiдкаеться чи то серйозно, чи то жартiвливо Келя i не дивиться дiдовi в очi, нiби iй не за сорок, а десь пахне коло сiмнадцяти.
– То ти не замикайся, – дiд уже муркотить бiля Келi, що всiлась на щабель, – або ж принось увечерi кiлька вiдер, щоб на живих i на покiйникiв вистарчило.
А Келя пасе очима по околотах, що, тугi й пiдперезанi, як дозрiлi молодицi, стоять на подвiр’i.
– Що вам, дiдуню, увечерi робити, зайдете, посидите коло Нiни, щоб вона не злякалась.
– Куди ж од тебе дiнешся, зайду. Хiба такоi славноi молодички заречешся! – й ущипнув Килину за непристойне мiсце, а та знову сторожко водить очима по сусiдських вiкнах, чи, бува, хто не заглядаеться на Левковi соромiцькi жарти.
– Уже й посивiли, дiду, а отакоi, – попливла од нього повеселiла i нiби легша вiд вдалоi розмови.
Раннiм ранком, коли ще сонце не прокидаеться, виглядае з-за Келиних ворiт Оксана, прощупуе Келине подвiр’я i нiяк не насмiлиться вiдкинути защiпку на хвiртцi.
У дверях чепурноi вдовиноi хати показуеться бiла Левкова голова.
Келя так i липне до нього – розчiсуе рукою своею повною сивi вуса i сивi кучерi. Дiд, посмiхаючись у бороду, ще востанне цiлуе Келю в солодкi вдовинi уста.
– Добрий у тебе узвар, молодице!
Йдуть вони до складених на оборi дощок.
Келя ступае босою ногою по найкращiй, вистукуючи п’ятою щось веселе i лукаве.
– Вибирайте, яку хочете, – менi не жалко.
– Ось цю i вiзьму: без сучкiв, широка.
– Дiдуню, коли треба буде ще дощечку, приходьте, якось сторгуемось, – i пiдморгнула так, що Левка мало судорога не вхопила за ногу.
Не змогла бiльше витримати внучка Левкова:
– Тiтко Килино, от побачите – будуть ворота в дьогтi! – й почервонiла вiд своiх слiв.
Дiд Левко i Килина так i сторопiли. Дошка впала.
– Така молода i така нахабна, – дивувалася вдовичка i славно посмiхалася, склавши руки на животi. Дiд присiдае, щоб завдати собi дошку на плечi. Так вiн i йде вранiшнiм селом до своеi господи з дошкою на спинi, а за ним плентаеться Оксана.
Смiшно Левковi, але вiн не вiдпускае чесно заробленоi дошки i не оглядаеться на внучку…
З вiкон ясел дiти дивляться, як дiд силкуеться витягнути найширшу дошку з наваленоi купи, як оглядаеться на всi боки, аж поки дошка нарештi не лежить бiля його нiг.
Левко перекидае дошку через паркан, потiм перелазить сам, показуе дiтям язик i щезае за верхоплутом. Тягне Левко широку ясеневу дошку. Пiт градом котиться з чола, така вона довга i тяжка, ця проклята дошка.
Ідуть до ясел матерi, вже вечорiе, йдуть, щоб забрати додому своiх дiтей, i якраз тою стежкою, на якiй так трудиться з частиною свого майбутнього гробу дiд Левко. І хочеш не хочеш – змушений вiн скинути дошку в рiв, а сам, немовби по старечiй необхiдностi, стати в кущах спиною до жiнок. Щось перчисте кинули баби в дiдову спину, тiльки смiх розсипався та стихало шарудiння босих нiг у травi.
Береться за дошку старий Левко, тягне пiд пахвою. Дуже незручно, добре, що хоч темнiе потроху, добре, що не бачать люди цього дiдового сорому. Чути кроки – i Левко ховаеться знову. Тепер по стежцi з дробiвкою на плечi проходить сторож Карачкун, щось наспiвуючи пiд нiс, не примiтивши дiда Левка…
Рiжуть дiд з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-пiд гострих зубiв. Витирае дiд рукавами розiпрiле чоло.
– Слухай, Оксанко, дiстане менi твiй Радiон дощок чи не дiстане?
– Який вiн там Радiон – вiн Радiй, або ж Радик.
– Усе одно – Радiй чи Радiон, аби дощок розстарався.
– Ось вербу повалимо, нарiжете собi дощок скiльки захочете.
– Верба скоро трухлявiе, труха буде в очi сипатись.
– А хiба вам не все одно? Очi ж у трунi будуть заплющенi.
– А коли я розплющу…
Стоять на колiнах дiд з онукою i потроху пiдпилюють стару вербу, що розрослася своiм пишним стовбуром на межi городiв дiда Левка i Дармидона, Левкового сусiда i ворога. А сам Дармидон походжае вдалинi бiля свого льоху та щоразу позирае на своiх недругiв, що заходилися порядкувати бiля верби…
Дiд Левко вмiло i звично лiзе на пiдпиляну вербу, прив’язуе линву бiля вершка, аби спрямувати падiння на свiй лужок, i по-молодечому стрибае з розкаряки:
– Отак буде добре!
Ходить пилка, летить тирса долi, попльовуе Левко на своi старечi жилавi руки.
З хрускотом падае дерево на луг, ламаючи гiлля, здригаеться поваленим стовбуром на землi.
Вiдскакують дiд Левко й Оксана од подужаного велетня.
– Тепер i полуднувати можна, – вдоволено завершуе Левко.
– От спасибi тобi, сусiде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу i пилка не розведена, – пiдсмiюеться Дармидон, що тихенько пiдiйшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, нiс бараболею. Вiн спираеться на кiсся i заливаеться реготом.
– Чого вирегочуешся? – скинувся до нього Левко. Вiн сидить на стовбурi, поцюкуе сокирою, незадоволено дивиться на свого одвiчного ворога.
– Та дякую тобi ж, що ти мою вербу зрiзав.
– Як то твою? Тобi мало того, що ти з колгоспу натягнеш, так ти ще сусiдiв грабуеш?
– А що ж, колись ти стягав колгосп, а тепер я розтягую, а ти, старий дурню, так i здохнеш у полатаних штанях.
– Дармидоне, не доводь до грiха. Верба моя i в мiй бiк упала.
Старого Левка вже термосуе, як у пропасницi.
– А нащо ж ти мотузком валив? Може, сiльраду привести?
Стоять один навпроти одного, один iз сокирою в руцi, другий з косою, стялися з мертвою впертiстю – не розступляться.
Виграе на сонцi широка сокира.
Блищить збуджено коса.
Плаче Оксана, затуливши очi кулачками.
– Дiдуню, а я вам хiба не казала? Я ж казала, що це на межi! І нащо вона вам здалася! А тепер сорому i тут не обберешся.
– Як навiщо здалася? А труну я з чого буду робити? Де я дощок на смерть дiстану? Вже до рiдноi верби не маю права, чи як?
Летить згарячу сокира з дiдових рук.
Старий Дармидон вiдскочив убiк, але Левкова сокира спересердя врiзалася у вербовий лишайник.
Іде Дармидон на свiй лужок, витягуе з кишенi мантачку, косою поблискуе на сонцi i ехидно промовляе:
– Ну, вибач, сусiде, я ж, iй-богу, не знав, що це собi на труну в такий спосiб готуеш. Мiг би вже i ворожнечу переступити та до мене навинутись – дав би тобi дубових. Смерть – вона ж одна в життi. Тепер перемiна повна, верба вся – од корiнцiв до вершечка – твоя, навiть пеньочок твiй, я тiльки й всього, що пожартував…
Закипiв старий Левко. Вiн голiруч кидаеться до Дармидона, зверхньо, гордовито на кiсся обiпертого.
– А, то це ти он який добрий! Коли менi верби для домовини треба, зразу ж i розохотився, став щедрий. Та пропади ти пропадом разом iз нею! Я й зрiзав ii, щоб тобi, скотинi, насолити, щоб у тебе в червоному носi засвербiло, он що…
Дiд з пасii починае трощити, топтати вербу босими ногами. Топтав доти, аж поки не загнав колючку в ступню…
На оборi серед козенят, що бiгають навколо, Левко струже дошки, метром вимiрюе свiй зрiст, записуе.
Домовина поступово набувае своiх форм. Довга, свiжожовта, вона прикрита зеленим хворостом вiд людського ока.
Левко бере метр, сокиру й обценьки, йде до хати, знiмае миску з хлiбом, зривае бiлу скатертину – вiдкриваеться стiл, збитий iз трьох, уже давно почорнiлих дубових дощок. Дiд б’е сокирою спiднизу – дошка пiдiймаеться на цвяхах з одного боку, потiм з другого й вiдриваеться. Левко стелить картон на мiсце вiдiрваноi дошки, знову застеляе стiл скатертиною, ставить плетену миску з хлiбом.
І знову на оборi струже дошку – стружка спочатку йде коричнева, майже чорна, а потiм поступово жовтiе.
Олiвець робить позначку. Ножiвка одпилюе зайвину дошки.
Скачуть веселi козенята серед кучерiв стружки.
Вiтер несе кучерi-стружки аж на вулицю, де баба Маройка вже знову стала на горбочку, звела погляд своiх синiх очей угору, до самого Бога безпосередньо, поминувши всякi канцелярii, перепустки й усяку бюрократичну архiмудрiю, а потiм перейшла на земне.
– Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий! Господи, прости мене, грiшну, але ж знову несила менi з оцим окаянним, з оцим блудником!
Степан Скрекотень, сiльський учитель i дописувач районноi газети, побачивши бабу Маройку, витяг iз хати магнiтофон i за тином коло своеi хати зробив засiдку, присiвши з блокнотом.
Як i всi добрi оратори, баба свiдомо дiлила своi витвори на сповiдi, проповiдi, пророкування.
Маройчиних iеремiад страшилося все село, а бiдного Левка починала бити пропасниця, коли тiльки вiн зачував ii скрипучий, нiби давно не мащений голос.
Левко, разом iз козою та козенятами, став мов камiнний перед «пророком», а баба тiльки розверталася, крутячи головою на всi боки, мов заведена, стрiпуючи в тому пристрасному торганнi старечий порох зi своiх сивин:
– Ти, бабо Варко, i ти, дiду Сидоре, – казала вона Левковим батькам, якi давним-давно вiддали Богу душу, та баба зверталася до них, нiби вони живi-живiсiнькi, – i як вам там лежиться в раю! І щоб ви тiльки побачили, який непутящий ваш синок Левко, як йому не стачае клепок у головi, а понiманiя i сочуствiя – в серцi. Хiба ж можна до такого допускати? Господи, i на що ти тiльки дивишся?! – Вона страмила вже самого Господа Бога. – Та де ж таке видано, людоньки, що у нього тиночки обламанi, перелази поваленi, хата, як некукiбниця, стоiть на посмiховище всього села – обдерта, обсмикана, обкаляна, прости Господи за гнiвне слово, а йому приспiчило вмирати. Та ви ж подивiться на нього, людоньки! А воно ж i в Бога не вiруе, i по молодицях ходить. І то в його лiта! А з криницi води не напийся – невиливана стоiть, навiть свиням грiх таку воду носити, цямринам ладу не хоче дати, мiсток через рiчку зогнив, щоб твiй рiд зогнив i ти з твоiм родом, i з твоiми родичами, i сватами. А хата обдрипана. Як iшла вночi через мiсток, мало голови не скрутила, ще тобi свiт закрутиться, а воно зiбралося вмирати. Ти-но дай раду на землi, а потiм потикайся на небо. Вмирай, вмирай, старий дурню, не буде навiть кому грудки в яму вкинути – сини та дочки розбiглись по свiтах, не буде кому й поховати. А де ж твiй Андрiй? А де ж твiй Петро? А Максим? А Василь? Де ж твоя славна дюжина синiв? Ах ти, батько-мати-героiня! Так тобi й треба, розпусниковi, перелюбниковi, лiчокруповi!..
Скiльки ще вивергала б iз себе баба Маройка – невiдомо i самому Боговi, та раптом у невправних руках Скрекотня магнiтофон замiсть запису видав такi голоснi джазовi ритми, таку «джамайку» виплеснув, що бабу мовби хто облив холодною водою. І вона лютою тигрицею накинулась на вчителя:
– Господи, i де в того сорому очi? Ану, забирайся з тою коробкою! Щоб тебе верещало на Верещаковiй греблi, щоб ти навiчно затявся, кричав би ти на похоронi своеi мами!..
Уся вулиця повитикалася з хат, усi зглядалися, як воювала баба Маройка за правду та справедливiсть, а дiд Левко втiк з фуганком у комiрчину, i трясла його пропасниця – зуб на зуб не попадав…
– Щось у вас чоло мокре, дiдуню.
– Справдi, таки погано менi, – од такоi душевноi зневаги, од лютi на бабу Маройку жалiвся Левко онуцi, коли вона пiдбивала йому подушки.
– То, може, до фершала сходити?
– Хай та проклята зараза до нього ходить.
Курив дiд, одмахував дим рукою, а перед очима все стояла баба Маройка i ii «пророкування» забивали вуха – «не буде кому й грудки на труну кинути»… «А де ж твiй Андрiй?.. Де твiй Петро? А де Максим? А де твоя дюжина?..»
…Іде Левко з вiдрами, знiмае клямку з хвiртковоi скаби, зачиняе за собою, перенiсши смагляву руку на дерев’янi зуби штахетiв.
Йдуть навпроти нього вiдступаючi вузькою вулицею.
Ось два червоноармiйцi пiдтримують третього, пораненого, а той стогне i тихо лаеться, не випускаючи цигарки з рота – лайка нiби вилiтае з маленькоi цяточки вогню. Йдуть взводами i вiддiленнями, багатьох несуть на носилках – цiею вуличкою ближче до спасенного мосту. Трохи вдалинi курить великим шляхом пiхота, чути надсаднi подихи коней, долiтають утомленi звуки команд, та навiть i в цьому трагiчному звучаннi вiдступу, вiдтiняючи його, прориваеться яскравими спалахами звичайний людський смiх.
Левко притримуе порожнi вiдра, щоб не бряжчали, не видзвонювали, хоча такий гул i гуркiт стоiть навколо, що вони нiчого не додали б до нього своiм порожнiм одцинкованим звуком.
Летить вiдро в криничну безвiсть, розштовхуе бiлi хмари в темнiй безоднi – вони спочатку колихаються, а потiм тонуть з вiдром, щоб разом з ним же й виринути. Тихий повiв спраги обпiкае дiдовi губи. Левко здригаеться – стежиною, зашитою подорожником, йдуть до криницi двое. Не кажучи й слова, один iз них бере з Левкових слухняних рук вiдро, пiдносить тому, що iз забинтованою шиею, – краплi води, цiлi струменi води ллються йому на чоботи. Потiм сам, пiдтримуючи вiдро за вуха, виливае в себе, справдi виливае, а не п’е. Менший, просвiтлiвши, синюватими, припорошеними губами шепоче:
– Спасибi, дядьку.
– Хлопцi, з вами случаем Андрiя Сердюка нема? Чи Василя?
– Нема, дядьку, нема. Сердюкiв нема.
Левко ледве дихав, знову кидав вiдро в криницю, притримуючи корбу мокруватими долонями, знову пiдходили люди цiлими взводами, i нiхто не проходив мимо – казанки i баклаги ставали холодними.
– Ти, папашо, наш водочерпiй. Крути, крути!
