скачать книгу бесплатно
Жiнки в пiдкасаних спiдницях мiсять босими ногами глину й солому. Одна з них, винуватиця цього зборища, повновида смуглянка Келя, водить по колу бичка – його нiжки у жовтих шкарпетках глини.
У величезнiй цистернi везуть воду на вальки. Слiдом за нею йде дiд Левко з козою. Вiн не знае, з якого боку сховатися за цистерну – з того i з того знайомi баби.
А Келинi малi, один вiд одного менший, стрибають з високого урвища прямо на велику купу пахучоi соломи. Вони проносяться бiля баби Маройки i, розлютовано вiдштовхуючись вiд краю прiрви, летять на свiтлий острiвок соломи. Навiть Левко вiдстав вiд цистерни i задивився на них.
– Що, Сердючок, рiдну кров учув?
Баба Маройка намагаеться знайти хоча б одного батька для дивного Келиного сiмейства. Келя живе без чоловiка рокiв з двадцять, але вона так любить дiтей, що не може прожити без новонародженого хоча б один рiк.
Келя, забувши про все на свiтi, потяглася з бичком у жовтих шкарпетках iз глини за дiдом з козою – Левко спокiйно i незворушно проходив через двостороннiй бабський гармидер.
– Куди тебе несе, ану повертай, щоб ти собi шию звернув у цьому яру! – перекинулася баба Маройка на комбайнера Радика: вiн вправно розвертав над проваллям свiй самохiдний комбайн – угледiв дiда Левка, свого майбутнього родича, свою нинiшню жертву.
І так вони рухалися по грунтовiй дорозi – попереду дiд з козою, позаду – самохiдний комбайн. Дiд присяде на узбiччi, Радик призупинить машину i знущаеться:
– А я вашу Оксану на цiлину заберу!
Дiд пiдiймаеться, простуе далi, за ним, не вiдриваючись, торохтить комбайн.
– А я вашу Оксану вкраду!
І усмiхаеться бiлозубий Радик так спокiйно, ясно i щиро, так одверто сватаеться…
– Поламаю ребра серед ночi. Тобi i iй, сучцi. Ух, босяцюра, – незлобливо вилаявся Левко…
…Стоiть ясний день. До широкоi автостради тягнеться грунтовка, звивиста, вибоiста. Один ii край ховаеться за бiлими мазанками, другий – несмiло впадае в бетонку.
Левко лежить перед козою i розповiдае про свого улюбленого сина.
– Ти ж пам’ятаеш, вiн такий делiкатний, культурний.
– М-ме, м-ме, – пiддакуе йому коза, висмикуючи з його рук соковиту конюшину.
– Вiн, бувало, селом як пройде, аж учительки на вiкнах в’януть.
– М-ме, – пiддакуе дiдовi хитра коза.
– Козо, козо, доживеш ти до сiмдесяти годочкiв, нiякий чорт i не згадае про тебе, нiби ти iм i не батько, хоча б один сучий син навинувся чи телеграму вдарив! Навiть Оксанi баки одбило.
– М-ме, м-ме, – коза нагадуе дiдовi, що трава скiнчилася.
– Ось Івась приiде, до дохторiв нас повезе, золотi зуби нам уставить…
Дiд лежить неподалiк вiд дороги, лежить навзнак, коза щипае траву на узбiччi. Дiд скинув своi новi черевики й вiд задоволення ворушить босими ногами. Одним оком Левко бачить, як у коловоротi вiд групи проводжаючих вiддiлились двi постатi – хлопець з дiвчиною, спiшать до бетонки. Рудий високий хлопець несе чемодан то в правiй, то в лiвiй руцi, дiвчина (певне, сестричка) бiгае то вправо, то влiво i невмiло чи допомагае, чи так висить на валiзi.
Хлопець зупиняеться якраз навпроти дiда на другому боцi дороги i пильно дивиться на дивного босого пастуха, вiн не впiзнае дiда – коза заплутала свою мотузку серед металiчних триног високовольтноi мережi. Дiд усе бачить, проте тiльки одним примруженим оком. Бачить, як хлопець голосуе i як не зупиняються машини, – ось проiхала одна, чимсь навантажена до краiв i прикрита брезентом, зверху в кузовi безтямно цiлуеться якась пара, не звертаючи жодноi уваги на бiлий свiт.
Надривно i тяжко пройшов грузовик з високими плетеними бортами. Там валетом стояли конi, iржання пронеслося i погасло разом з шумом мотора i свистом вiтру. Прогуркотiв вiйськовий тягач iз причепом. Нарештi машина зупинилася i затулила хлопця з сестричкою.
– Пiдвези до станцii.
– Сiдай!
Рудоголовий пiдняв дiвчинку, поцiлував i вилiз наверх. Машина поiхала, хлопця раптом «прорвало» вiд довгоi мовчанки, i вiн надривним п’яним голосом заспiвав чи то заридав.
Дiвчинка пiдiйшла до кози, розкрутила ii, обвiвши разiв зо два навколо вишки, i, пiдстрибуючи, побiгла в село; дiд лежав, i тiльки едине напiвпримружене око виказувало, що вiн не спить…
І ще одного покликала дорога.
Дiд почув знайоме постукування костура в бетон, пiдвiвся.
По дорозi йшов слiпий Ілько – тихий, зажурений, чоловiк не при собi, з медаллю «За вiдвагу» на сiрому пiджаку. А навпроти вискочила довга колона мотоциклiстiв-спортсменiв з прапором, позаду iхав автобус iз плакатами, навздогiн неслася санiтарна «Волга».
Ілько стояв i дивився на кавалькаду слiпими очима, потiм знову постукуванням знайшов узбiччя бетонки.
Дiд прив’язав козу до вишки i привiтався з Ільком.
– День добрий, Ілько. Куди йдеш?
Ілько здригнувся, оглянувся навколо, подивився слiпими очима на небо, на пустельне поле, на дорогу, прислухався i, приклавши руку до вуст, прошепотiв, довiрливо торкнувши Левка за плече:
– Чш! Тiльки не проговорися: до Калiнiна…
Ілько хоче попасти на прийом до Калiнiна ще з того часу, як оглушений, контужений повернувся з фронту, але щодня його повертають у село. Дiд бачить, як на велосипедi, натискуючи на педалi, мчить донька Ількова, вчителька.
Вона, не звертаючи уваги на Левка, забирае свого батька, той слухняно йде поперед неi, тягнеться за ними велосипед, а дiд Левко знову дивиться на дорогу – таку звичну i незрозумiлу.
Потiм, повiсивши на козу зв’язанi шнурками черевики, також направляеться додому в село.
У синiх вiкнах прокльовуються зорi. Левко зняв своi черевики i босий ходить по лавi – вiн повертае всi портрети синiв до стiнки, назовнi виглядае павутина, яка звисае з пожухлого картону, зi старих рам. Лише одна фотографiя залишилась незайманою – молоде, просте лице льотчика, з бровами, що зрослися на перенiссi.
Дiд бере прут, бреде стежиною помiж молодою картоплею до собаки, що моторошно завивае до зiр.
– Повий, повий ще одну нiчку, а там я з тебе шкуру злуплю та шапку пошию.
Пес лащиться до дiда – господар скрашуе собачу самоту. Вночi Левко не такий сердитий, як серед бiлого дня. Прут тримае так собi, для годиться.
Вони сидять один навпроти одного, обидва пiдтоптанi, обидва посипанi попелом часу i вдивляються в небо.
– Оце й усе, Кудло. Сiмдесят годочкiв стукнуло нинi, цiлих сiмдесят, а хоча б одна сволота згадала. Тепер нам, Кудло, тiльки на той свiт!..
…Скидае дiд новеньку картату сорочку, роззуваеться. Все акуратно складае на лавку. Хоче загасити свiтло та ще i ще раз дослухаеться до припiзнiлого ритму сiльськоi ночi, босонiж, навшпиньках пiдходить до портрета льотчика з густими циганськими бровами i його теж повертае обличчям до стiни – останнього.
– Вiзьму й помру – всiм назло.
Складае на грудях своi кощуватi, порепанi, тютюном поiденi руки, з якими нема вiд кого ховатись, i намагаеться, перевертаючись, назло всiм заснути, заснути, заснути…
І сниться Левковi сон, який можна тлумачити без усяких сонникiв.
…У бiлому цвiтi стоять садки. Ледве пробиваеться на сходi сонце – свiтанок тихий, запашний. Нiжно-рожевий пломiнь молодоi яблунi над кленовою цямриною криницi – маковими зернятами тремтить на них вранiшня роса. Старий Левко в бiлiй полотнянiй сорочцi ставить перелаз. (Це було ще тодi, коли дiвчата вiрили в заклинання i силу народного звичаю, а краса на обличчi розквiтала од першого грому, од першого весняного дощу.)
За горою погуркуе молодим баском перший квiтневий грiм. Першi стрiли дощу вдаряють у глибоке лоно криницi. Бiжить у самiй сорочцi легенька красуня Парася, у вузькiй руцi – кленове коромисло з вiдрами. Вона сторожко позирае на небо, на криницю. Молодим голосом порипуе нова корба.
Вiдро збирае першi дорогоцiннi краплi дощу. Ставить Парася вiдро на цямрину. Хреститься на небо, намагаючись бути в цю хвилю неймовiрно дорослою. А в повному вiдрi, серед яблуневих пелюстин, у тiсному гуртi товпляться, стикаючись полум’яними боками, соковитi осiннi яблука. Парася хлюпае собi на обличчя, здригаеться од ранковоi холоднечi. Темнiе прошва дiвочих слiдiв на сивiй росi. Дiвчина промовляе, обдивляючи вербовi кущi, за якими принишк сивоголовий Левко.
Водо моя, красо моя,
Умивай мене, не минай мене,
Водо моя весняная,
На красу, на здоров’я!
Коли Левко тихенько пiдкрався ззаду, коли торкнувся вузьких дiвочих рамен, до нього повернула обличчя не молода красуня з ледь окресленими шнурками брiв, а стара Параска – мати його дванадцяти дiтей, живих i вже покiйникiв, сива жiнка з висушеним, вигорьованим обличчям. Сторопiв Левко. І сам вiн був старий i сивий, i сива Параска несла воду на коромислi – у вiдрах погойдувались серед опалих рожевих пелюстин вогнянi, нiби налитi жаром, яблука. Вона опускалась все нижче й нижче, вiддалялася не по вранiшнiй росi, а по опалому пiдгорiлому листопаду, розриваючи ногами – репаними i чорними – бiлi лоскотливi павутинки бабиного лiта.
І Левко запитав ii:
– Ти i туди мою воду носиш?
А вона все кликала його за собою, аж поки зовсiм не щезла з очей: чи то зникла за чорним пагорком, чи то в землю увiйшла…
Потрiбна домовина
– Дайте дощок на домовину! Дайте дощок на домовину! А де ж менi iх узяти? Ось люди будуються, iм справдi лiс до зарiзу потрiбен: чи то дверi збити, чи то пiд руберойд – вiдомо, строiтельна гарячка. А цьому – на домовину.
Цигарка сховалася в кутику веселих, насмiшкуватих уст – головi колгоспу нiяк не випадае серйозно поговорити з цим перекiрливим, норовистим старим. Джмелем дзижчить електробритва, кричить невиспаним голосом агроном за дверима. Голова пильно вдивляеться у свое вишугане, забронзовiле на польових вiтрах лице. Дiд сидить тихо, як мокрий цвiркун.
– Гадаеш, привiз би син отакого бiлого джмеля – i дощок не канючив би.
– Ну, черкнiть наряд, менi великоi труни не требуеться: хай велику Оксентiй домагаеться.
– Чого б то?
– Вiн же бригадир, йому по ранжиру записано вмерти у бригадирськiй – розмiрами бiльшiй i з червоним сатином.
Голова на хвилю одiрвався вiд люстра, виглянув у вiкно, поплескав старого по плечу, а бiлий джмiль з чорною глянцюватою мордочкою дзижчав без догляду на бухгалтерськiй книзi.
– Слухай, Левко! Вже вкотре береш ти колгоспнi дошки, а потiм розбиваеш труну то на ворота, то на корито…
– Яке там корито, в мене ж i пiдсвинка нема.
– А бабi Горпинi позаторiк ти зробив корито з яких дощечок? Усе село животи надривало.
– По сурйозностi, було дiло.
– А хвiртка теперечки в тебе ж новiсiнька чи, прости Господи, може, стара трухлява обновилась, як Маройчина iкона? Розбив же домовину?
– Та розбив, не туди його матерi, таж умерти – то не вийшло.
– Так от i з дошками тепер не вийде, зась. А то придумав – труну йому виписуй. Ти, дiду, живи, горшки своi лiпи, хати вшивай, поки тебе черепиця не витiснила, а помреш – ми тобi такий гробище вистружемо, як мiнiстру… З духовим оркестром чи батюшку суточками приведемо – твоя воля…
Голова вийняв вилку електробритви з розетки, бiлий джмiль з чорною мордочкою завмер i сховався у футлярi на пiдвiконнi.
– То як же нащот дощечок?
Дiдовi не терпиться, вiн нервово мне свiй порудiлий картуз, стежачи за рукою начальства. Видно, що головi набридло все втовкмачувати по-доброму. Вiн виглядае у вiкно i манить до себе жiнку, яка несе на плечi кiлька лопат.
Жiнка пiдходить до контори i здивовано дивиться на голову. А той уже схопив дiда за руку, витяг з контори, завiв на алею молоденьких дубкiв, всунув дiдовi лопату в руки.
– Копай!
Дiд почав слухняно обкопувати дубок, розпушуючи суху землю бiля деревця.
– Чого ти обкопуеш, ти дубок собi викопай.
Голова не на жарт розсердився.
– Викопай собi дубка та посади вдома, а коли цей нелинь пiдросте, тодi вам, дiду, i справжня домовина потрiбна буде. Зрозумiли? Його собi й порiжете на дощечки, ось!
– Слухай, – налетiв на голову агроном, – скiльки тебе чекати можна? Комiсiя на фермах, а вiн дiдовi мiзки вправляе. Ферма ж – наш маяк.
Пiшла баба з лопатами, побiгли на всiх парах голова з агрономом, а дiд Левко, вичекавши, поки стихнуть iхнi голоси, обережно пiдходить до вiкна контори, широко розкривае рами, обережно бере футляр, де дрiмае бiлий джмiль з чорною мордочкою, обвитий хмелем проводiв, знiмае прозору пластмасову накривку i, натиснувши на зубчасте колiщатко, пробуе голитися по-сучасному, використовуючи вiконне скло як дзеркало…
…Левко майже вистрибом iде за машиною з дошками, нiздрi його роздуваються вiд мiцного соснового запаху. Дошки постукують одна об одну, цокають на поворотах – Левко ковтае слину…
Бiля ясел машина зупиняеться. Дiти i кирпата вихователька тiкають, а потiм знову починають водити коло то в один, то в другий бiк.
А ми просо сiяли, сiяли,
Ой дiд, ладо, сiяли, сiяли.
Два пiдлiтки скидають дошки, далеко вiдкидаючи iх вiд машини; дошки, немов живi, звиваються в судорогах пiд час лету й стихають лише на запорошенiй землi. Бiлий пахучий острiвець утворюеться коло ясел…
Дiд над селом – вiн устигае тримати в полi зору i купу дощок, i старанно виробляти солом’яний верх вiвцеферми, остуджуючи на верховому вiтрi посипане гарячими краплинами чоло. Розiбраний дах iз оголеними, покритими плiснявою кроквами нагадуе хребет якогось допотопного чудовища.
Іще одна машина з дошками пiд’iхала до ясел, з кабiни вийшов суворий бронзоволиций мужчина з гранчастою палицею з акацii – бригадир Оксентiй. І знову два пiдлiтки почали скидати дошки на купу, i при кожному падiннi дошки вихователька з дiтьми поблизу присiдала вiд удаваного страху.
Левко злазить по драбинi повiльно, щабель за щаблем, i не зводить погляду з бригадира, нiби заворожуе його впертим i непокiрним поглядом, в якому колотяться всi бiсики сiмдесятилiтнього походження. Потiм витягуе iз засмальцьованоi кишенi старенький шматок люстерка, напiвполаманий алюмiнiевий гребiнець i, вдивляючись, бiльше для годиться, старанно розчiсуе своi бiлi патли, заколошмаченi горiшнiм вiтром, бiлi вуса, борiдку, попльовуючи на гребiнець i пригладжуючи твердими цупкуватими пальцями срiбну окрасу, готовий витерпiти весь мовчазний бригадирський кпин, щоб якось тихенько напiвпридобрити, напiвзаiнтригувати цього саме так потрiбного чоловiка – без нього ж, бач, хоч по бiлому свiтi не ходи.
Дiд вичiкувально дивиться на бригадира, але бронзоволиций чоловiк постукуе гранчастою палицею по дошках, знiмае чорний запорошений картуз, провiтрюе свою лисину i заперечливо хитае головою.
– Тьфу. – Левко плюе собi пiд ноги спересердя i вiдходить вiд дощок – вони так дзвiнко падали одна на одну.
Левко розсердився. Вiн пiдкочуе штани, щоб ногам вiльнiше на повiтрi дихалося, i знову вилазить на дах, мiцно ставлячи твердi босi ноги на круглi щаблi драбини. Вiн кричить чи то про себе, чи то на Оксентiя:
– Я, може, одробив уже свiй вiк, а вiн зi мною говорити не хоче. Бачиш, ось хата до хати тулиться. А хто вшивав? Зайди в хату, одхили завiски на миснику – миски, полумиски, горшки, кухлi, глечики… А чия робота? Оцього дурня, якому дощок на домовину не дають! Пiсля мене хоч горшки лишаться, а що ти залишиш на землi – матюкiв своiх не забереш!
Дiд украй виповнився соромом: i навiщо вiн так розкрився перед якимось Оксентiем, а той, сучий син, не розумiе його невисловленоi гiркоти. І дiд гуркотить з солом’яного верхогiр’я:
– Я хоч горшки своi залишу, а що залишиш ти пiсля себе? Засмальцьовану кепку та пужално од бригадирського батога?
А Оксентiю хоч би що – посмiхаеться собi. Збивае своiм безсмертним пужалном голiвки будякам та ввертае свое:
